Саме так і хочеться вирізнити цю главку, адже сьогодні мало хто пам’ятає, що перший свій подвиг Богдан (тоді просто Богданко), син чигиринського підстарости Михайла Хмельницького, здійснив ще в юному віці.
Єзуїтами (від лат. Jesus – Ісус) звуться члени католицького чернечого ордену «Товариство Ісуса». Орден заснував у 1534 р. І. Лойола – іспанський теолог. Зокрема, він створив систему єзуїтського виховання, спрямовану на придушення волі людини й перетворення її на слухняне знаряддя церкви. У 1622 р. католицька церква проголосила Лойолу «святим».
Єзуїти дотримувалися – і дотримуються – свого головного девізу: «Мета виправдовує засоби». Тож єзуїти допускають будь-які підступні дії, що йдуть на користь католицькій церкві. Протягом XVI–XVIII ст. вони проникли в Україну, де всіляко підтримували колонізаторську політику польських феодалів на українських землях. Їм належить ідея про унію православної церкви (простіше, знищення її) з католицькою. Насаджували уніатство в Україні, зокрема створювали єзуїтські школи – діють вони і нині – як єзуїтські орденські товариства – в 90 країнах світу.
Одна з таких шкіл окатоличувала православних юнаків у Львові. Юного Богдана батько віддав до Львівської єзуїтської школи (колегії), аби він вивчив там польську й латинську мови, без знання яких у Речі Посполитій годі було й сподіватися на успішну кар’єру. Богдан навчався у цій колегії з 1609 р. по 1615 р., успішно пройшов класи граматики, поетики і риторики, опанувавши польську й латинську мови.
Варто наголосити, що єзуїтські колегіуми в Україні створювалися польсько-шляхетським урядом для боротьби проти православ’я, проти української культури, з метою окатоличення та ополячення української молоді. Але, як пише Олена Апанович, «світ чужої віри не заполонив душі молодого Хмельницького; згодом, у ході війни, він вимагав закриття єзуїтських колегіумів на визволеній території України».
Хай там що, а попервах, поки Богдан не виступив проти них зі зброєю в руках на чолі своїх козацьких полків, поляки зволялися до нього і навіть дали йому посаду сотника, та й служив їм тоді син підстарости Михайла Хмельницького вельми вірно.
А потім був «турецький гамбіт» в біографії обох Хмельницьких – батька Михайла і сина Богдана. У 1620 р. почалася польсько-турецька війна, і Богдан разом із батьком та чигиринськими козаками вирушив на війну, де приєднався до війська С. Жолкевського. Але на лихо не має втіхи… У жовтні того ж року поляки зазнали жорстокої поразки під Цецорою, поблизу Яс (тепер територія Румунії). Це була Хотинська війна 1620–1621 років. Шляхетське військо на чолі з великим коронним гетьманом С. Жолкевським (понад 8 тисяч вояків) рушили до Яс. На допомогу Жолкевському молдавський господар прислав невеликий загін – близько 600 вояків, але то були незначні сили. І ось під Цецорою польсько-українське військо зітнулося з чималим турецько-татарським військом чисельністю до 40 тисяч вояків. І зазнало катастрофічної поразки. Поляки почали масово тікати, покидавши все і вся. Їхнє військо було повністю розгромлене. Михайло Хмельницький поліг у тому бою, а син його Богдан потрапив у полон до турків. Був він тоді молодим сотником Чигиринської сотні, куди вступив не без допомоги батька. І ось… Батька немає, а він у клятих турків як ясир. І надії на порятунок – ніякої.
Після всіх гірких поневірянь полону Богдан опинився в Константинополі, де, за свідченням турецького літописця Наїма Челебі, перебував у неволі в одного зі старшин султанського флоту. Потім Богдан, згадуючи роки неволі, скаржитиметься, що він «терпів два роки суворого ув’язнення». Але навіть у таких умовах молодий сотник дарма часу не гаяв, за роки неволі добре опанував турецьку мову, що потім йому вельми знадобиться, як стане гетьманом та залучатиме на свій бік турків. Ймовірно, що турки поводилися з ним доволі стерпно, бо Хмельницький добре за той час вивчив спосіб життя турків, стан їхнього війська і навіть завів деякі знайомства серед наближених до султана. Зокрема, заприятелював із Бектеш-агою, майбутнім радником султана. Усе це він потім використовуватиме у своїх переговорах з османським двором.
Як він вирвався з полону, існує кілька версій. За однією з них, його викупила мати, за іншими – запоріжці буцімто обміняли сотника на турецьких бранців – «із вдячністю згадуючи його батька».
Повернувшись додому, в Суботів, Богдан зайнявся господарством – батька вже не було і всі турботи лягли на його плечі. А поки там що, його овдовіла матінка вийшла заміж за дрібного білоруського шляхтича Пьотркувського повіту Василя Ставецького і виїхала з Суботова.
Богдан залишився самотнім. Але й – повноправним власником хутора. (По якімсь часі мати у своєму другому заміжжі народила сина Григорія, який з невідомих причин узяв собі прізвище не батька, а Хмельницьких.)
Сяк-так упорядкувавши життя в Суботові, Богдан поновився на військовій службі як реєстровий козак Чигиринського полку. Будучи сином загиблого в бою чигиринського підстарости, Богдан користувався успіхом і швидко почав просуватися по службі. Вже знову ставши сотником, вирішив, що час йому, врешті-решт, обзаводитися власною сім’єю, допоки одинокому козакувати. Та й вік уже підпирав – 30 років виповнилося. До жінок він узагалі ніколи не був байдужим, а от супутницю життя довго не міг собі вибрати.
«Якщо чоловік до тридцяти не жениться, то після тридцяти його й чорти не женять», – каже народна мудрість.
І Богдан, вирішивши обзавестися парою, недовго й шукав підхожу наречену.
Дівчина була в розкішній вишиванці, з разком коштовного червоного намиста на грудях, що його вона раз по раз торкалася пальчиками, поправляла та явно ним пишалася. Це помітив Богдан, посміхнувся у вуса і раптом (узагалі він полюбляв співати) затягнув:
Пливе човен води повен
Та все хлюп-хлюп-хлюп-хлюп!
Іде козак до дівчини
Та все тюп-тюп-тюп-тюп!
Пливе човен води повен
Та й накритий листом…
Не хвалися, дівчинонько,
Червоним намистом!
Бо прийдеться-доведеться
Намисто збувати.
Молодому козакові
Тютюн купувати…
А вона раптом на одному подихові:
– Такому козакові, як ти, Богданку, я ладна все життя тютюн купувати! Ще й люльку твою тютюном набивати.
І все було в ту мить і вирішено.
І все склалося добре – на довге і щасливе подружнє життя. У 1623 р. пан сотник Богдан Хмельницький посватався (козаки Чигиринської сотні навіть із мушкетів палили, як він сватався) до сестри свого друга Ганни Сомко, яка так необачно (чи й щасливо) похвасталася перед братовим другом своїм червоним намистом.
Дружиною Ганна виявилася надійною та вірною, чоловіка свого, Богдана – їй, вважала, Богом даного, – кохала щиро, тож молодята зажили спокійно і в добрих статках.
І що б, здавалося, такого – тютюн. Трав’яниста рослина родини пасльонових, у листі якої міститься нікотин. А можна тютюном назвати висушене та подрібнене листя і стебла цієї рослини, що їх використовують для куріння, нюхання, жування – гм-гм… (Мій дід Макар – земля йому пухом! – скільки його малим пам’ятаю, вирощував тютюн, висушував листя й стебла, подрібнював і потім курив його, та так, що, скільки його пам’ятаю, стільки й стирчала в його роті товстелезна ядуча цигаряка, а ми, малі, боялися з-за того «паравоза», що димів під носом, і підходити до нього.)
Тютюну – понад 70 видів, поширених переважно в Америці та Австралії. До нас той тютюнище прибув, як відомо, з Америки. В культурі великого значення набули два види: махорка і тютюн справжній. (От їх якраз і смалив мій любий дідусь Макар!) З тютюну виготовляють курильні вироби, а з його відходів одержують препарати для боротьби зі шкідниками сільськогосподарських культур та нікотин – загрозливу для здоров’я річ, бо сам курю тютюн більш як піввіку і знаю, що це таке! Вперше в Європу його завіз 1560 р. француз Ж. Ніко – звідси і його назва. Той нікотин, що може вбити навіть коняку – кілька його крапель. (Якась жінка, почувши таке, вигукнула: «Боже, і навіть коняці дали закурити!») Але в малих дозах тютюн зі своїм нікотином справляє на організм збуджувальну дію, у великих – може призвести до фатального випадку. Але як приємно діє на курця той нікотин! По собі знаю, шостий десяток літ курю і все ніяк цю, даруйте, приємну заразу не можу кинути!
Так ось, знищуючи шкідників сільськогосподарських культур, тютюн часто знищує і самих курців, але вони смалять його, димлять десятиліттями. Особливо дружно і радісно диміли козаки, не випускаючи з рук своїх люльок, які стільки радощів їм приносили!
Ганна Сомко, ставши Хмельницькою, себто дружиною Богдана Хмельницького, охоче і цілком добровільно перебрала на себе обов’язок забезпечувати чоловіка тютюном (щоби вдома кисет його завжди був повний свіжонакришеного тютюну (тютюнцю, як лагідно вона казала, жінкою вона була взагалі лагідною – щедрою на доброту і любов). І постачала йому тютюн справжній і тютюн запашний, що його купувала чи вимінювала в тютюнників Суботова і навіть Чигирина. Богдан смоктав люльку, якою його дружина Ганна чи не завідувала, і чоловік, заклопотаний справами, час від часу та й гукав:
– Ганнусю, де моя люлька? Ти приготувала мені тютюнець і люльку ним набила? Без тебе не відаю навіть, де моя люлька.
– Осьдечки, любий Богданчику, підготувала її, свіженьким тютюнцем набила. Кури на здоров’ячко.
І подавала готову до куріння його улюблену люльку, з якої – мабуть тому що біля неї поралася дружина – так смачно курилося, і Богдан, попихкуючи, навіть безтурботно намугикував:
– А тютюн та люлька козаку в дорозі знадобиться…
І не тільки в дорозі. Трапиться вільна годинонька, козак одразу ж дістає кисет із тютюном, набиває люльку, викрешуючи вогню та слухаючи розповіді буваліших козаків, смокче люлечку. Люльки були в козаків коротенькі, звані носогрійками, або ще люльками-буруньками. Знавці козацького життя свідчать: люлька для козака була першою справою. Навіть на Великдень принесуть козаки з церкви паски, поставлять їх, а самі мерщій за люльки: «А ну те, братчики, беріться за люльки, нехай паска постоїть…». Люлька для запоріжця – сестра рідна, подруга люба. Навіть на коня сівши, козак одразу ж запалить люльку, і верству за верствою кінь біжить, а запоріжець усе смалить люлечку свою. У них крім того, що була в кожного своя, індивідуальна люлька, мали вони ще й «обчественну»: нею слугувала чимала люлечка, обцяцькована намистом і коштовним камінням, різними бляшками та написами на кшталт «козацька люлька – добра думка». З такої люльки, всівшись кружком, смоктало дим ціле товариство – почережно, коли щось там обмірковували чи коли готувалися до нового походу. (Були в них ще й нюхальні ріжки з тютюном.)
Ні з ким козаку так не думалось, як із люлечкою, коли він попихкує собі димком та міркує щось там…
Козакові, як тому бідному сіромасі:
Ненька стара, жінки нема, а сестра малая.
Чом же в тебе, козаченьку, сорочки немає?
Ой сів пугач на могилі та «пугу» та й «пугу»!
Гей, пропадати козакові та в темному лугу!
А ось люлька, тільки тютюнцем її натрусить і вогню викреше, вмить розганяла його невеселі думки, і життя враз ставало веселішим та бадьорішим.
І вже безтурботність чи не через край хлюпає:
Се козак запоріжець, ні об чім не туже:
Як люлька є й тютюнець, то йому й байдуже.
Люльку курить – не гуляє
І на серці радість має…
…А вірная дружинонька, Ганна Сомківна знай старається, добрий тютюнець у неї ніколи не вибуває та будь-якої миті дня чи ночі – це якщо чоловік не в поході, а дома, – подасть люлечку, викреше Богдан вогню, затягнеться і скаже:
– Нарешті і я козак!.. І люльку свою маю, і Ганнусю маю – жити мені й жити як у Бога за пазухою… Сам Господь мені таку жіночку послав. Га, Ганнусю? Тебе сам Бог мені послав?
– Бог, Бог, – погоджується Ганна. – Йди, каже, Ганно, до Богдана, кращого мужа за нього і в світі білому немає.
І прожили вони разом більше двадцяти років. Дітей народили шестеро (за іншими даними – семеро). Ганна виявилась не лише чудовою дружиною, а й такою ж господинею і матір’ю. І все в них і далі було б добре (сотник Богдан водив своїх козаків у походи – туди, куди йому наказували та посилали поляки), а жона терпляче чекала його на хуторі, доглядала дітей та вела господарство. Тож і діти були доглянуті, і господарство, і маєток під недремним оком пані сотниківни теж просто-таки процвітав. І все б і далі у них було до ладу, якби не ворожнеча (сотник Богдан тоді й не думав про долю підневільного свого народу, що стогнав під п’ятою окупантів, сиріч шляхти, та й служив він вірно тим окупантам, які знущалися з його народу) і все б у них і далі, кажемо, було добре й до ладу, якби не ворожнеча, що раптово спалахнула між Даніелем Чаплинським та Богданом Хмельницьким.
І ось через що все почалося. Як кажуть проникливі французи: шерше ля фам. Так, так, у всьому шукайте жінку. А втім, що її шукати, як вона сама з’явилася в Суботові. І ось із якої причини-рахуби. Дружина сотника Богдана Ганна Сомко (а втім, вона вже двадцять років як була Хмельницькою) стала без вини винуватою. Від народження Ганна вдалася хворобливою (справді, хіба це її вина?), хворіла вельми часто. Чи просто нездужала. Та й сімейне життя для неї, кволої, було все ж таки важкуватим. За двадцять років шлюбу народити шестеро (чи семеро) дітей – це майже все подружнє життя Ганні довелося проходити вагітною. Або доглядати – часом і ночей недосипаючи – дітей. Та ще на її слабеньких плечах (чоловік з одного походу йшов в інший) було чимале господарство. Особливо маєток, що за невгамовної Ганни просто-таки процвітав! (Але чого це коштувало бідній жінці!) А все це – маєток, господарство, діти – вимагало постійного нагляду – клопотів і здоров’я, А для Ганни, слабкої від народження, це було тяжким навантаженням.
Після двадцяти літ таких клопотів та щоденної невсипущої праці Ганна й геть злягла. Звідтоді дні її минали здебільшого в постелі (але, й лежачи в постелі, вона тримала маєток під своїм наглядом), ахами-охами, стогонами та скаргами на болячки.
Але що далі, то ставало гірше. Вона тепер рідко виходила зі спочивальні, але ж маєток-господарство, діти – все це потребувало нагляду, а про турботи годі було й казати. Ось тоді до Богдана нарешті дійшло: та чого це він не жаліє дружини, треба знайти їй помічницю по господарству.
Сказано – зроблено. І невдовзі на хуторі Суботів (а отже, і в сімействі пана сотника) з’явилася така помічниця – молода і звабна полька (за іншими даними – українка) на ймення Олена (деякий час її, щоправда, чомусь звали Мотроною). Прийшла прислуговувати жоні сотника. І перебрала на себе чи не всі її клопоти. Ганна полегшено зітхнула і навіть аж зраділа такій слухняній та роботящій помічниці, не підозрюючи, що разом із помічницею до неї прийшли й біди. І не тільки її, а, як час покаже, і всієї Речі Посполитої.
Олена (вона ж Єлена, вона ж Гелена, вона ж, зрештою, Мотрона) Чаплинська (рік народження невідомий, страчена 1652 р.) – шляхтянка, друга дружина Даніеля (сиріч Данила) Чаплинського і друга дружина Богдана Хмельницького. Існує кілька версій про походження Олени-Гелени. За однією з них, вона походила зі шляхетського православного роду з Брацлавщини і звалася Мотроною. Коли виходила заміж за Чаплинського, перейшла в католицтво і прибрала ім’я Гелена. Себто Олена-Єлена. Так, так, буцімто її ім’я при католицькому хрещенні було вибрано на честь Єлени Прекрасної зі Спарти.
За іншою версією, Гелена за походженням була польська шляхтянка, католичка, з роду Кемеровських, герба Корчак. (У деяких польських джерелах її названо «Гелена з Дикого поля».) Коли виходила заміж за Хмельницького, тоді нібито перейшла у православ’я і прибрала ім’я Мотрона. Але всі джерела одностайні в тому, що Гелена була шляхетського походження, рано осиротіла та прийшла в сім’ю Хмельницького як нянька для дітей Богдана та помічниця для його хворої дружини Ганни Сомко. В народі її прозивали «ляшкою», мабуть тому, що її батько походив із Речі Посполитої. Зоставшись сиротою, дівчина знайшла притулок у будинку Хмельницького, де клопоталася господарством, допомагала хворій дружині Богдана, наглядала за його та Ганниними дітьми.
А до Богдана нарешті прийшла любов.
Найбільша і найнезвичайніша.
Це коли ВОНА негадано з’явилася в Суботові.
Прекрасна і прегарна!
І це її головна ознака. A ще вона – чудова.
Спокусниця.
Чарівниця.
Принадниця.
Звабниця.
Гм… Чи не забагато величально-вишуканих епітетів для однієї жінки?
Для когось, може, й так, для неї – ні. Бо це – ВОНА.
Вам нічого не кажуть ці епітети, за якими вмирають всі жінки світу? Жаль. А для нього – тоді вже одруженого, батька шести чи семи дітей – вона стала сенсом його подальшого життя, сонцем, що засяяло для нього у другій, завершальній половині життя…
Кажуть, що жінки завжди мало. A все тому, що жінка, бодай і вродливиця, може бути ще і ще вродливішою та незвичайнішою. І хоч скільки кохай, а її чоловікові все здається мало.
Такою і була Олена-Гелена, вона ж Мотрона в Суботові. Принаймні такою її сприймав Богдан – йому хотілося ще більше й більше Олени, але… Він хоч і закрутив з нею напропале, та… Самі розумієте – за живої жінки. Ось це дещо й дратувало, даруйте, Богдана. Що жінка його все ще – прости, Господи, – жива. Лежить чи не при смерті, а все їдно не залишає цього суєтного світу – і що вона в ньому такого… гм-гм… знайшла? Поховавши її, Богдан став би жити відкрито з Оленою, а так… Доводилось утаємничувати свою любов.
Один із авторів про цю пригоду так писатиме (1894 р., журнал «Киевская старина»): «Дружина Хмельницького хворіла і потребувала помічниці. Гелена зуміла зайняти місце і в серці її чоловіка. Але законна супруга була жива, все ще жива, тож доводилось чекати, і Богдан чекав терпеливо, тішачись надією на більш-менш швидку розв’язку… Перспектива чекати, поки помре жона Богдана, не подобалась Гелені». Ось чому вона й прийме пропозицію удівця Чаплинського і піде з ним під вінець…».
Але це буде потім, а тоді… А тоді Гелена ще чекала смерті господарки Суботова – з останніх сил терпіла й чекала…
І це все вона – Олена-Гелена.
Гелена (польською Helena) – фонетичний варіант імені Олена. Геленка, Гелюся, Гелюська, Гелюнька, Гелюсенька…
Це він її так називав і навіть – а вже гетьманом був, піввіку розміняв, а бач, пісеньку – особливо після їхнього зближення, – наспівував:
Ой лугом, лугом вода йде,
А попід лугом стежечка.
Ой туди Гелена ходила,
З луговою водою говорила…
(Можливо, Гелена – від hele – сонячне світло. Або helene – смолоскип.) Boна й була для нього сонячним світлом, весняним сонечком, що на схилі літ нарешті заглянуло в його віконечко і зігрівало його довгі роки. І він, як метелик темної ночі, летів до своєї Оленки. І для нього вона була Оленонька, Оленочка, Оленуся, Оленця, – чи й Лена, Леночка, Ленуся, Єля, Ляля. А вона однаково радісно відгукувалася на обоє імен – Олена і Гелена.
О проекте
О подписке