Частина четверта
Амінь тобі, великий муже!

…Або в калюжі утопивсь,

В багні свинячім.

Амінь тобі, великий муже!

Великий, славний! Та не дуже…

Якби ти на світ не родивсь,

Або в колисці ще упивсь…

То не купав би я в калюжі

Тебе, преславного. Амінь.

Т. Г. Шевченко

І привів Богдан Хмельницький в дім третю і останню свою жону – удову соратника Богдана Хмельницького Ганну Золотаренко. Ганна була на двадцять років молодшою за гетьмана і не по літах розумною та владною. Вона щиро покохала гетьмана і принесла в його дім і любов, і щастя, і достаток. Зуміла завоювати повагу козацьких старшин, вміла підтримувати бесіду з іноземними гостями, і ті дивувалися розумові, такту й освіченості пані гетьманші.

Ганна була сестрою ніжинських полковників Івана та Василя Золотаренків. Очевидно тому була крутої вдачі, владної, полюбляла верховодити і наказувати, тож нічим не відрізнялася від своїх братів-полковників. Замужем була за козацьким полковником Пилипом (у народі прозивали її Пилипихою). Богдан вінчався з нею в Корсуні на початку серпня 1651 р. Житиме з нею гетьман у добрій злагоді та нарешті відпочине після рейваху з попередньою жоною. Тож постарався її пошвидше забути і ніколи не цікавився, де зрадливицю було поховано. А ось із Ганною Золотаренко Богдан був по-справжньому щасливий і тільки дякував Господу, що Він послав йому таку жону, як Ганна. Дітей з нею не мав (вік уже був не той), але Ганна доглядала його як велику, трохи вередливу, але загалом добру дитину. Вона впорядкувала запущений Суботів, навела в ньому зразковий лад, і гетьман не впізнавав свого хутора. Біля будинку Ганна наказала посадити сад із квітниками, алеями та білими бесідками-альтанками, де стомлений Богдан полюбляв відпочивати від трудів праведних. Часто з дружиною. Задумавшись, брав її руки в свої, так сидів і чи то про щось кріпко думав, чи то мріяв, поблажлива і якась щасливо-химерна посмішка блукала під вусами в нього на губах.

І коли б то закоханий гетьман знав веселу пісеньку «Чи є в світі молодиця?» про Ганнусю-Ґандзю (а його Ганнуся була такою ж, як і пісенна її тезка), то неодмінно співав би (голос мав пречудовий):

 
Чи є в світі молодиця,
Як та Ґандзя білолиця?
Ой скажіте, добрі люди,
Що зі мною тепер буде?
Ґандзя душка, Ґандзя любка,
Ґандзя мила, як голубка.
Ґандзя рибка,
Ґандзя птичка,
Ґандзя – цяця молодичка.
Ґандзю моя, Ґандзю мила,
Чим ти мене напоїла:
Чи любистком, чи чарами,
Чи солодкими словами?
 

Іноді задумливо озивався:

– Ганно… Ганнусенько… Ґандзюнечко моя…

– Що, мій любий? – ласкаво озивалася дружина.

– Нічого, Ганнусю. Просто мені захотілося вимовити твоє ім’я – мабуть, від щастя. Вочевидь, сама доля, забравши на той світ твого першого чоловіка, віддала тебе мені. Ось тільки не хочу раніше тебе помирати. Коли б разом… Чи ще краще – завжди, завжди з тобою бути.

А дружина старалася. Після саду для розваги гостей завела оркестр та, буцімто, навіть звіринець. (Може, це й перебільшення – звіринець, але якихось кумедних тваринок вона тримала – і для розваги гостей, і для себе. Тварин, чи як нині ми кажемо, чотириногих друзів, вона любила та берегла.)

Гостей шанувала й охоче їх приймала, тож у гетьманському маєтку в Суботові гості не переводилися. Кухарі – як тоді казали, скусні – старалися, і гостей завжди чекали вишукані страви. А замість банальної – пхе! – горілки гетьманша завжди частувала гостей дорогими вишуканими винами у срібних кубках.

А гетьман навіть довіряв своїй дружині-гетьманші складати й видавати універсали, як називалися тоді різні документи. В архіві зберігся універсал на власність Густинського монастиря, підписаний «Ганною Гетьмановою-Богдановою».

В останні три роки життя Хмельницький пожвавив дипломатичну діяльність. До Чигирина прибували посли володарів багатьох країн: московського царя, королеви Швеції, господарів Молдови, Валахії та Семигороду, польського короля, кримського хана, Османської імперії, донських козаків. Біля гетьманського двору дипломатів вітали полковники і супроводжували високопоставлених гостей до Богданової «світлиці». Гетьман із родиною зустрічав і частував прибулих. У фортеці залога стріляла з гармат, і за кожним пострілом Хмельницький виголошував тости на честь гостей. За столом разом із гетьманом сиділи його сини і дружина Ганна Золотаренко.

Чигирин став столицею Війська Запорізького, де вирішувалися питання війни і миру, Суботів набув статусу другої резиденції, де гетьман приймав іноземних дипломатів «без протоколу», у домашній атмосфері.

Як свідчать спеціалісти (та й сучасники теж), поведінка гетьмана засвідчувала, що в нього холеричний темперамент, який часто виявлявся в рисах його характеру, так чи інак впливав на його думки і дії. Сучасники звертали увагу на його тонкий розум, ерудицію, вміння передбачати розвиток подій, сталеву волю гетьмана. Відзначають, що Богданова різкість у судженнях і запальність у розмові поєднувалася з м’якістю і привітністю, дотепність із мовчазністю, простота і щирість – з лукавством і мстивістю, доброта – з суворою вимогливістю і навіть жорстокістю. В його характері дивовижно сплелися воєдино відчайдушна сміливість і холоднокровна обачність, принциповість, що межувала з упертістю, й готовність до компромісу. Отже, спеціалісти дійшли таких висновків: можна сказати, що то була цільна, але водночас суперечлива людина.

Цільна і суперечлива (значить, не така вже й цільна) людина…

Гм… Це щось… гм-гм… суперечливе.

А що таке холеричний темперамент? За наукою, холерик належить до сильного неврівноваженого типу. Це означає, що люди холеричного типу темпераменту можуть витримувати значні психічні навантаження. Але – вкрай нестійкі, підвищено дратівливі.

Сильний тип нервової системи дозволяє їм легко долати труднощі, але неврівноваженість заважає їм бути стриманими. Що сильніше виражено холеричний темперамент, то більш вибуховим характером володіє така людина. Запальність, нестримність і агресивність – найпомітніші риси типових холериків. (Ще раз згадаймо, як 1653 р. Хмельницький, роздратований, агресивний і неврівноважений, вихопив шаблю і власноручно «порубав черкаського полковника Єська» за буцімто неповагу, виявлену до гетьмана.) Із цієї причини спеціалісти не радять сперечатися з холериком. Хоча вони швидко відходять і не можуть довго тримати конфлікт. Якщо ж ви поступитесь холерику в суперечці, він практично відразу ж заспокоїться та охолоне.

Вважається, що холерика легко впізнати у натовпі: його рухи – напружені та різкі. Хода – швидка, стрімка.

Холерики надзвичайно самовпевнені, мають високу самооцінку. Упевнені в собі і в своїх силах, часто аж надто самовпевнені. Але як розчаруються в ідеї, то відразу ж її залишать.

Комунікабельні, легко йдуть на контакт. Але при цьому багнуть бути лідером і всюди першим. Полюбляють підкоряти й контролювати оточення: у кожному вбачають суперників. Потяг до лідерства в поєднанні з нестримністю роблять характер холериків досить складним у спілкуванні.

Працездатність їхня – нестійка, залежить від зовнішніх обставин та особистої зацікавленості. В роботі нестримні, нетерпеливі, з труднощами опановують новий вид діяльності. Але якщо холерик зацікавлений, то працюватиме наполегливо й обов’язково досягне бажаного результату.

Дружити з холериком не легше, ніж працювати чи просто спілкуватися. У парі він буде домінувати з постійною гарячковитістю та спалахами ревнощів. Може неодноразово розривати відносини в пориві гніву.

Сильна нервова система дозволяє їм швидко відновлюватись, тому часто холерики мало сплять, тож їм не обтяжливо працювати ночами.

Такий він, холерик.

Таким холериком, за свідченням сучасників, був Богдан Хмельницький.

Добре це чи ні – не мені судити.

Ще в античні часи було виокремлено чотири основні темпераменти: сангвінік, холерик, меланхолік і флегматик, але й сьогодні ніхто не скаже, які темпераменти кращі, які гірші. За І. Павловим, в основі сангвінічного темпераменту лежить сильний, урівноважений і рухливий тип нервової системи; флегматичний темперамент породжується сильним, урівноваженим, інертним типом вищої нервової діяльності; меланхолічний – слабким, гальмівним типом; а ось холеричний темперамент зумовлений сильним і неврівноваженим нервовим складом, коли збудження переважає над гальмуванням…

У побуті гетьман був дуже скромним, носив простий козацький одяг і лише під час урочистостей та дипломатичних приймань одягав коштовне вбрання. І палац його в Чигирині не відзначався пишністю. Гетьман вживав ту саму їжу, що й інші козаки, не відмовлявся від міцних напоїв. Захопленням його були голуби, у різновидах яких він чудово розбирався. Після обіду чи вечері курив люльку, міг під настрій заграти на бандурі.

І в той же час…

«За гетьманування Хмельницького його офіційна резиденція Чигирин мала вражаючий вигляд. За свідченням сучасників, це була простора, висока і неприступна твердиня, оточена болотами і ручаями. «Малий замок» (цитадель фортеці), що підносився на горі, було видно вже на під’їзді до міста. На його стінах стояли 16 гармат, що сяяли на сонці, наче золото. Біля підніжжя Замкової гори розташовувався великий двір Хмельницького з гетьманською скарбницею. За відсутності Богдана фортечним життям керував чигиринський полковник. Із поверненням Хмельницького назустріч йому виїздили козаки Чигиринської сотні, а у замку стріляли з гармат, грали у сурми та били в литаври» («100 видатних українців», Київ, 2006).

До сьогодні збереглося понад півсотні портретів гетьмана, і все ж не просто зрозуміти, який він був насправді на зовнішній вигляд. Вважається, що найточніше гетьмана відобразив на гравюрі гданський майстер Годіус, бо створив він її за життя гетьмана. Гляньмо… Тонкі брови на втомленому обличчі підкреслюють відкритий і водночас владний погляд темних очей. Високе чоло, трохи задовгий ніс, закручені донизу вуса, міцно стулені тонкі губи, круто зрізане підборіддя. Був він, за свідченням очевидців, трохи вище середнього зросту.

На портретах Годіуса на голові у Хмельницького зображено шапку, прикрашену страусовим пір’ям і хутром. Гетьман вбраний в атласний жупан і верхній одяг – делію з широким хутряним коміром і коштовними застібками. У руці він тримає булаву. Обличчя енергійне, з виступаючими вилицями і довгим носом. Погляд – спокійний і впевнений, але невеселий, на переніссі та лобі пролягли глибокі зморшки. Відчувається, що це сильна, але дуже втомлена людина.

Мав міцну будову тіла, як кажуть, «широкий у кістках».

Правда, міг бувати неймовірно жорстоким. Спалахував, як порох, і тоді пощади від нього вже не було нікому (як не отримала її й Олена). У жовтні 1653 р. у Чигирині Хмельницький, як мовилося, власноручно «вийняв шаблю і порубав черкаського полковника Єська». За віщо? А за неповагу, виявлену до гетьмана. (Потім, щоправда, охоловши, «гетьман до козаків поклонився тричі до землі та велів їм дати діжку меду».)