Перша чоловіча гімназія була відкрита 1808 року, жіноча – Маріїнська у 1860-му (на 1916 рік на Полтавщині діяли 34 гімназії, у самій Полтаві – вісім).

Тож коли випускник Московського університету, корінний полтавець Василь Андрійович Левченко з молодою дружиною потягом Москва – Полтава прибув на батьківщину, місце викладача в гімназії йому одразу ж знайшлося.

5 серпня – коли ночі були зоряні-зоряні, і справді у Полтаві, як співатиметься у пісні Миколи Старицького, ночі «ясні, хоч голки збирай», а дні сонячні, світлі, 1893 року у Левченків – Василя і Катерини – народилася первісточка, яку назвали Вірою, гарненьке немовлятко, дівчатко повненьке, міцненьке. (Про таких немовлят в Україні казали: як крем’яшок.)

Батько Василь був неймовірно радий.

Як була теж неймовірно рада і молода мати Катерина.

Вони дуже кохали одне одного, а обоє разом і свою крихітну, дещо, правда, опецькувату донечку. Василь Левченко крім гімназії більше ніде не бував. Відчитає своє і бігом додому. До коханої дружини, до коханої донечки.

Жили дружно, але… Ні, не сказати, що бідно, проте – скромно.

Скромно, але щасливо.

Зайвих коштів не було. Учительського жалування, що його отримував Василь Андрійович, працюючи викладачем Полтавської гімназії, не вистачало постійно. Доводилось давати приватні уроки. Але й це крихти. Тож навіть тримали студентів-столовників – так звали тих, хто харчується в кого-небудь за окрему плату.

З підробітком лише якось зводили кінці з кінцями. Але, попри все, жили дружно, в злагоді. Дочка зростала, оточена любов’ю.

Коли б на той час жив та був Микола Свидюк, і коли заспівав би він свою знамениту «Доня моя, донечка», то разом з ним співав би – голос він мав добрий! – і Василь Левченко:

 
Моє сонце, моє небо, моя доня,
Моя радість, моя втіха,
моя доля.
Зустрічають тата крильця-рученята,
Зорі-оченята, оченята-зорі.
І немає на землі ні біди, ні горя.
Дівчина-перлинка,
Золота краплинка,
Весняна росинка,
Літнє моє сонечко,
Доня моя, донечка…
 

Співав би цю пісню від душі і в радощах Василь Левченко, коли б пісня була на той час. І був би певний, що ця пісня створена про його доню-донечку Вірусю та про нього, найщасливішого в світі батька…

І що з того, що в дитинстві дівчатко-курчатко Левченків вважали не від світу сього – воно могло годинами дивитися в люстерко і розмовляти само з собою. Але на ті дивацтва маленького дівчатка не звертали уваги.

Вважається, що ні батько, ні мати не відзначалися якоюсь особливою вродою – були люди як люди. А ось донечка їхня змалечку викликала до себе увагу – завдяки своїй зовнішності. Темні кучерики, великі, злегка сумовито-печальні сірі очі, ніжний овал гарненького личка… (А втім, всі дітки народжуються міцними й гарненькими – особливо для їхніх батьків.)

Змалку Вірунька відзначалася добрим апетитом, була повненькою й пишненькою, тож матінка ласкаво називала її «полтавською галушкою».

Ох ті знамениті полтавські галушки!

Трудно знайти полтавця (справжнього полтавця!), що тоді, що тепер, який би не любив галушок.

Знамениті полтавські галушки! Можна про них і пісні співати, і оди складати і… І панегірики в першу чергу – так їх любили полтавці. І пісень-балад-панегіриків – вони цілком заслуговували. Недарма ж полтавців жартома називали галушниками!

Та й що б, здавалося, таке – галушки? Різані або рвані шматочки прісного тіста, зварені на воді або на молоці. Це була улюблена їжа полтавців – їх наколювали на шпичаки, а юшку сьорбали ложкою. Повненькі, пухкенькі, вони йшли за милу душу. Очевидно, й донечка Левченків була змалечку повненька, пухкенька, біленька, як здоба, що її мати-росіянка і звала на місцевий лад галушкою.

– Галушечка ж ти моя, – гуцикала і обціловувала донечку.

Та й любили Левченки галушки – в Полтаві ж бо жили!

Повніла й гарнішала Вірунька Левченко на полтавських галушках і любила їх – гам-гам (так просила). Мати її, корінна росіянка, опинившись з чоловіком у Полтаві, і сама призвичаїлась до української кухні взагалі, і до галушок зокрема.

Ось так і жили в Полтаві Левченки – Катерина, Василь і маленька Віруся.

Жили – не тужили, в любові та злагоді, в тихій зеленій Полтаві на березі світлоплинної в кучерявих вербах Ворскли, до якої часто влітку ходили на прогулянку.

– Ворскла! – захоплено (на батьківщині він всим захоплювався) вигукував Василь Андрійович. – Або ще – Ворскло! Давньоруська Ворскол! Найчарівніша річка України, в літописах згадується ще за 1105 рік!

На мілководді чи між кучерявими вербами задумливо ходили довгоногі і довгодзьобі лелеки. Загледівши їх, Вірунька завмирала – захоплена і вражена. Оченята її ставали аж круглими від подиву – як дивилась на лелек.

– Назва Ворскла походить, вочевидь, від тюркських слів ворьс – білий і кул – вода. Себто Ворскла – це Біла вода.

Вона в річці й справді здавалася білою.

– Ворскла – біла вода! – підстрибувала Віруся і ляскала в долоньки.

На те ляскання лелеки неквапливо повертали голови, здивовано дивилися на мале дівчатко і знову завмирали, певно, думаючи свої віковічні думи.

– У Ворсклу впадає теж гарна річечка Лтава, або – Олтава, – не вгавав батько. – От від неї й виникла назва міста – Полтава.

Тапер лелеки повернули голови на батьків голос, і здавалось, що слухали його уважно.

– Лелеки мудрі, – казав батько з повагою. – Вони знають мову людей. Жаль, що ми їхньої мови не знаємо…

– Ну й вигадник ти, Васильку, – сміялася мама, і батькові було гарно від того, що мама назвала його так по-українському – Васильком.

Батько захоплено біг до кручі (він усим захоплювався, особливо світом, який їх оточував) і повертався з квіточками, що їх прозивали васильками.

– Як і тата! – вигукувала Віруня.

Васильки були пахучі, аж у голові од них приємно чманіло.

А батько, як вони сиділи під вербами, тихенько наспівував:

 
Ой піду я до млина,
До дірявого,
Чи не найду Василя
Кучерявого.
 
 
Ой піду я до млина,
До дрантивого,
Чи не найду Василя
Чорнобривого…
 

Того року, як народилася Віра, помер український поет Володимир Александров, автор популярної пісні про гарбуза. Василь Андрійович, повертаючись з гімназії, ледь переступивши поріг, весело декламував:

 
Ходив гарбуз по городу,
Питаючи свого роду:
«Ой, чи живі, чи здорові
Всі родичі гарбузові?»
 

Вірунька – це вже як підросла й навчилася ходити, – дріботіла навстріч батькові, весело вигукуючи:

– І живі, і здорові – всі родичі гарбузові!

(Те, що дочка маленькою знала кілька слів українською і вживала їх, дуже тішило батька, який у рідній Полтаві відводив душу, охоче спілкуючись з одноплемінниками рідною мовою.)

А ще Василь Левченко любив приймати гостей, і гості у них ніколи не переводилися. Особливо на Свят-вечір, коли готували дванадцять страв.

А ще батько любив поїсти всмак. І матінка теж любила, а вже від них і Вірунька отримала свій добрий апетит.

Їжа в українців споконвіку поділялася на щоденну і святкову. У щоденній переважали хліб, пиріжки, книші, варені страви з борошна – вареники, затірка, локшина, лемішка, галушки та ін., – а також каші – гречана, ячмінна, пшоняна.

Господинею за столом була картопля (Катерина полюбляла деруни), капусняк і особливо – борщ. Знаменитий український борщ, що його так любили всі Левченки. Не цуралися і сала, ковбас та особливо кендюха, різну смаженину готували.

До святкових страв варили холодець, готували м’ясну печеню.

Головними святами були Свят-вечір, Різдво, Новий рік, Хрещення. На Свят-вечір готували сім, дев’ять чи дванадцять страв. Обов’язковими була кутя, узвар із сушених фруктів.

– Як їмо на Свят-вечір, – казав бувало батько, – так і проживемо увесь рік…

Вірунька стрибала і ляскала в долоньки:

– Свят-вечір!.. Свят-вечір!!!

Вечір той сприймала за ласкавого дідуся з білою бородою, схожого на Миколая-угодника. З батьком декламувала рядки з «Енеїди» Котляревського про страви українські:

 
Тут їли різнії потрави,
І все з полив’яних мисок,
І самі гарниї приправи
З нових кленових тарілок;
 
 
Свинячу голову до хріну
І локшину на переміну,
Потім з підливою індик;
На закуску куліш і кашу,
Лемішку, зубці, путрю, квашу,
Із квасом медовий шулик.
 
 
І кубками пили слив’янку,
Мед, пиво, брагу, сирівець,
Горілку просту і калганку,
Куривсь для духу яловець…
 

Росло материне і батькове сонечко тихою, мрійливою дитиною – здебільшого її й чути не було. Гралася з ляльками, що їх батько частенько приносив додому. А граючись у кутку, гомоніла з ними, як із живими істотами (а втім, вони були для неї живими, тільки й того, що не вміли розмовляти) – всі ляльки були, звичайно ж, її донечками-янголятками, а вона була їм мамою.

Товариство ляльок – то був її світ, у який вона нікого стороннього не пускала, світ, у якому тільки вона була господинею і повелителькою, на кшталт королеви з казкового королівства.

Змалечку Віруся були невгамовною цокотухою-щебетухою (мама ласкаво називала її цокотушечкою), її дзвінкий тоненький голосок із срібними переливами не вмовкав і на мить – зранку й до вечора, зранку й до вечора… Бо зранку й до вечора вона була зайнята своїми, тільки їй відомими і для неї важливими справами, тож ніколи не сиділа, а все, як казала її нянька, «товклася». («І в кого воно таке вдалося? Швидке й непосидюче – як вогонь на сухій соломі!.. А балакуче, як старе!.. І за день його не перебалакаєш!..»)

Як не гомоніла, то наспівувала, як не наспівувала, то гомоніла, але ніколи не мовчала – з усіма, хто її оточував (чи з тим, що її оточувало) перемовлялась. З людьми (мати, батько, нянька, сусіди), з хатніми речами… Підходила до столу – розмовляла зі столом, сідала на стілець, обзивалася перед тим до стільця як до живої істоти; умивалася – з водою, набравши її в жменьку, розмовляла, утиралася рушничком, з рушничком гомоніла, до рушничка цокотіла…

У двір вибігала – віталася з кожною квіткою чи билинкою, з сонцем і навіть з вітром. Не могла мимо пройти будь-якої речі, аби не забалакати до неї, не поцікавитись, як вона… І прислухалася, що вони їй у відповідь говорять. (Була певна, що речі не лише говорять, а й навіть чула їхню мову.) Не кажучи вже про хатнього кота, найбільшого її співбесідника, чи собаку в дворі, курей… З ластівками щебетала наче б по-їхньому, по-ластів’ячому, з горобчиками по-гороб’ячому, із сороками сорочою мовою стрекотіла…

А найбільше любила говорити зі своїми іграшками і, особливо, з ляльками – їх вона ставила вище за всіх у тому світі, що її оточував, і в якому минали дні її маленького життя…

А коли на мить задумувалась – починала співати. Навіть не знаючи пісень, співала – про все, що бачила навколо себе – отаке було дівчатко.

Як би склалася її подальша доля – залишися вона в Полтаві – невідомо. Тож і гадати не будемо. Умовний спосіб тут не годиться.

Хоча зрозуміло: виросла б «полтавська галушечка» в Полтаві та поступила б учитися до Полтавської жіночої гімназії. Можливо б, і до тієї, у якій викладав її батько, і тоді б її звали вчителевою донькою.

Так би воно, очевидно, й було б, якби… У Полтаві виростало багато гарних дівчаток і вже панянок. А втім, у Полтаві (як і в Україні взагалі, що тоді називалася якоюсь там Малоросією, що, мовляв, ще не доросла до Великої Росії) багато зростало чорнобрових і чорнооких та карооких дівчаток і русявих теж – із синіми-синіми оченятами. І всі вони були гожі. Виросла б серед них і донька викладача Полтавської гімназії Василя Левченка та його дружини, яку на той час по-вулишному прозивали москалькою. Або – московкою, адже вона була не просто з Росії, а з Москви, а Росія довгий час серед українців йменувалася Московією, Московщиною. Термін «кацап» («кацапочка») – зневажлива назва росіян, тоді хоч і був у ходу, але все ж не ніс у собі щось образливе. Кацапами називали росіян за їхню національно-етнічну приналежність (як росіяни називали – на жаль, і досі вперто називають українців хохлами). Але Вірину матір звали москалькою, і сама Віруня якийсь час походила в москалечках… Хохлушкою її ще називатимуть і в Москві – коли у неї (на перших порах московського життя) іноді прохоплюватимуться українські слівця. Але не ображалася. Горда була, що вона – хохлушка. Хоч іноді й уточнювала:

– Я – полтавка! Бо з Полтави. Але мене там звали москалькою.

Чи виросла б із неї нова Наталка Полтавка – не будемо навіть гадати.

Та й скільки вона там устигла прожити в Полтаві, на батьківщині свого батька – всього два рочки-годочки із тих 26, що їх відпустить їй немилосердно скупа доля.

У 1895-му, коли їй виповнилося два роки, з Москви прилетіла сумна звістка: помер її дідусь по матері. Овдовіла бабуся – мати її матері – так пояснили Вірусі, – яку звали Катерина Володимирівна, просила… Не те слово: благала ледь чи не слізно! – дочку та зятя з онукою переїхати до неї в Москву на постійне проживання.

«Не гоже мені самій у пустих хоромах жити-нидіти і смерті своєї дожидатися, – писала. – Як захворію – води нікому буде подати. А з вами та з онукою – душа радуватиметься. Та й легше нам буде гуртом жити – і вам, і мені, і родичі наші всі тут, у Москві-матінці, коли буде потреба – не відмовлять, допоможуть гуртом і поставимо вас, молодих, на ноги…»

І був у тому свій резон – Василь Андрійович звільнився з посади викладача Полтавської гімназії, сподіваючись таку ж роботу знайти і в Москві (він викладав словесність), і Левченки заходилися збиратися. Почалася звична при підготовці до переїзду метушня.

– Ах, Москва, Москва! – сплескуючи в долоні, ледь не підстрибувала Катерина Сергіївна, і голос її дзвенів молодо, по-дівочому. – Збувається моя мрія – я знову буду жити в Москві!

Для маленької Вірусі саме слово «Москва» ще нічого не говорило, але і її захопила майже святкова метушня збирання в дорогу, і вона теж вигукувала: «Ах, Москва, Москва!..»

Василь Андрійович, пакуючи речі, лише зітхав – стати на заваді переїздові до Москви не міг (та й сенсу в тому не було), але й причин для радощів він особисто в переїздові не бачив. А зітхав, бо шкода було залишати рідну Полтаву, де ще вчора-позавчора гадав і віку доживати. А воно бач як повернулося!

І лише Катерина Сергіївна – і її можна було зрозуміти, корінна ж бо москвичка, – раділа, як пустотлива дівчина.

– До Москви-матінки їдемо, додому їдемо, – карі очі її збуджено сяяли, і вона поривалася щось там співати.

– Ти – додому, – погоджувався чоловік. – А я? – і зітхав.

– І ти поїдеш додому, адже Москва з часом стане і твоїм домом, і твоєю новою батьківщиною – ось побачиш!

– Для мене вона буде чужиною.

– Таке сказав! Хто з хохлів не мріє перебратися до державної Москви? А ти… За якоюсь там Полтавою ладен чи не плакати.

– Не за якоюсь, а за рідною. Я тут народився.

Але дружина вже не слухала. Збираючись, щось жваве наспівувала, або, ставши в позу, натхненно декламувала Пушкіна:

 
Но вот уж близко. Перед ними
Уж белокаменной Москвы,
Как жар, крестами золотыми
Горят старинные главы.
 
 
Ах, братцы! как я был доволен,
Когда церквей и колоколен,
Садов, чертогов полукруг
Открылся предо мною вдруг!
 
 
Как часто в горестной разлуке,
В моей блуждающей судьбе,
Москва, я думал о тебе!
Москва… как много в этом звуке
Для сердца русского слилось!
Как много в нем отозвалось!
 

Серед тієї метушні Василь Андрійович час від часу заспокоював себе, що, мовляв, їдуть вони до першопрестольної ненадовго (наприклад, помре теща, щось і зміниться), але сам тому не дуже вірив. Як час покаже, поїдуть вони до білокам’яної назавжди.

Але до кінця свого життя, що мине у Москві (а його в нього попереду буде не так і багато), Василь Андрійович Левченко не забуде батьківщину, любу його серцю Полтаву. І часто його, як журавля по весні у вирій, тягнутиме до рідного міста.

– Хоч би одним оком глянути, – бувало зітхатиме, – яка вона нині… моя Полтава…

– Звичайне губернське місто, яких в імперії добра сотня, – казатиме дружина і дивуватиметься: – Та й що в ній, Полтаві, таке… що ти так побиваєшся за нею?

– Е-е, не кажи. Як тобі дорога твоя Москва, так мені – моя Полтава.

– Так то ж Москва, а не якась там, даруй, Полтава.

– Навіть кулик, і той своє болото хвалить. А Полтава – це таке місто, таке…

– Яке це – таке?

– Найкраще у світі. Принаймні для мене, полтавця. Коли б не ти, Катю-Катерино моя, кинув би я твою владичну Москву і подався б до своєї тихої Полтави на замріяній Лтаві.

– О!.. А я при чому, Васю?

– А при тому, Катю-Катеринко… Кохаю я тебе. Не можу без тебе. – Катерина шарілася і в ту мить ставала гарною. – Тобі в Москві любо жити, бо це ж батьківщина твоя, ти тут народилася і виросла, а мені – в Полтаві. Бо я там народився і виріс – що ж тут довго кумекати? Але без тебе мені життя – не життя. Ти у Москві, то і я мушу жити у Москві – аби лишень біля тебе, аби з тобою, Катю-Катеринко… А коли б не ти – пішки б подався до своєї Полтави!

– Так ось ти який, Василечку…

Після отого ніжного «Василечку», мовленого, як йому здавалося, аж з українським акцентом, Василеві Левченку і в Москві ставало любо жити. Бо з коханою. А з нею, кажуть бувалі, і в курені рай. Тим більше, у них у Москві був цілком пристойний «курінь» – Катеринині родичі допомогли його придбати й облаштувати, спасибі їм! А без коханої не те що Москва, а й навіть Полтава йому нелюбою буде. Катерина сміялась.

– То давай, Василечку, твою Полтаву та перетягнемо у мою Москву – тоді й тобі тут гарно буде.

– Якщо вже перетягувати, – починав Василь Андрійович, закохано дивлячись на дружину, – то, може, Москву перетягнемо в мою Полтаву?

– Е-е, такого не може бути. Це навіть вашому Мазепі… Свою історію, сподіваюсь, ти пам’ятаєш? Так ось, навіть гетьману Мазепі не вдалося свого часу і за допомогою шведів відірвати Полтаву, чи пак Україну, від Москви. Тож змирися, любий, не Москва буде у твоїй Полтаві, а навпаки, Полтава – у моїй Москві.

– Невже твоїй Москві мало свого, що й мою Полтаву забрала?

– Мало – не мало, а ми… Ми – руські, ми такі. Нам усе… мало. І все буде наше. І не сподівайся: те, що ми беремо, ми не повертаємо. Ще предки наші казали: «Що Москвою взято, те свято…»

Катерина була істинною русачкою, навіть ратувала, аби Росія швидше йшла воювати якісь там Дарданелли – здалися вони їй, – і приєднувала їх до своїх неміряних володінь… Але він її кохав. І цим усе було сказано.

І сприймав її таку, якою вона була й іншої йому не треба. Та й до всього ж вона його теж кохала і, як самі росіяни кажуть, душі у ньому не чула…

– Годі, годі, – поспішно казав, – з політикою. Давай краще… кохатися. Люблю кохатися – кращого у світі людей, по-моєму, немає. І не буде ніколи. А буде любов, буде і все інше…

Пригортав дружину до грудей і почувався щасливим-щасливим.

– За одну Вірусеньку, що ти мені подарувала, я буду тобі до гробу вдячний!.. А Москва… Де будеш ти, там буду й я. Ти у Москві, то й мені випадає бути в Москві. Тільки Полтаву я все одно забути не можу.

– А ти й не забувай, Василечку…

Так вони й жили у Москві – в любові та злагоді.

А все чому? Та ось чому…