Частина друга
Під зорями Аргентини?…
Та ні ж бо – «полтавська галушка»

 
Полтава! —
Одне тільки слово, красиве й ласкаве,
А душу бентежить до дна.
Полтава, Полтава! —
І мова Наталки, проста й величава,
І сміх «Енеїди» луна.
 
 
Полтава, Полтава…
Чи ж то дивина,
Що їдучи знов по розлуці до неї,
Полтавець Полтаву в купе вихваляв!
 
 
Хвалив свої парки і світлі алеї,
Замріяну Ворсклу між верб та отав,
А надто – окрасу Полтави всієї:
Дівчат чорнобрових, справжнісіньких пав!
Полтава, Полтава…
 

Ці рядки належать українському поетові Анатолію Косматенку. Так сталося, що в мене подвійне земляцтво: за місцем народження я полтавець (був ним і завжди залишуся!), а за проживанням ще й придніпровець, бо сорок років мого життя минуло в Дніпропетровську.

На Полтавщині – шістнадцять. Тож земляки мої і там, і там. І при слові «Полтавщина» у мене щемно тепліє біля серця, і справді, як написав поет, Полтава душу бентежить до дна. Бо це земля юності моєї ранньої, земля моїх батьків, дідів, прадідів, земля моїх пращурів – козаків і селян, край роду мого, а це – навічно…

Це дещо розлога цитата з автобіографічного роману автора цих рядків «Веселий смуток мій» (Київ, 2007).

Отож, я полтавець. І так мені гарно, що з Вірою Холодною ми ще й земляки по краю, у якому обоє народилися, – милій моєму серцю Полтавщині, і зростали там само. Правда, кінозірка лише два роки, а я – шістнадцять, але ж кількістю років такі речі не вимірюються, і любов до рідного краю від того, багато ти чи мало у ньому прожив, – не стає більшою чи меншою. Вона просто є. Любов.

А втім, не буду – про себе. Та ще в романі про Віру Холодну. Бо ще молодий та ранній критик звинуватить мене в нескромності… Хоча чому б зайвий раз і не згадати себе, улюбленого? Та ще вкупі з великим.

А як серйозно, то мова у нас зараз має піти про Полтаву, про ту Полтаву – єдину у світі білому! – у якій народилася, зростала маленькою наша Віра…

Отож – про неї, про Полтаву, про мою землячку…

У серпні 1915 року, отримавши через Олександра Вертинського листа, що чоловік її, прапорщик 5-ї Західної армії, важко поранений під Варшавою і перебуває в госпіталі чи не в критичному стані, Віра Василівна відразу ж почала збиратися в дорогу – на фронт. До коханого чоловіка.

Близькі застерігали: подорож неблизька і небезпечна. До всього ситуація на фронті швидко змінюється, російські війська терплять поразку за поразкою і відступають, відступають…

Поповзли чутки навіть про здачу Києва і відведення військ за Дніпро, тож легко буде в дорозі опинитися на зайнятій ворогом території й потрапити в полон. Та й госпіталі змінюють свої місця розташування – сьогодні тут, а завтра, як фронт рушить – бозна-де. Але Віра стояла на своєму.

– Я дружина офіцера. До всього ж ще, сподіваюсь, і патріотка. Володі тяжко, і я мушу бути біля нього. Сестра Володі, моя зовиця, працює сестрою милосердя на фронті, а я хіба гірша?

Взяла відпустку в Ханжонкова на цілий місяць (Ханжонков довго не хотів давати її – зйомки, – але Холодна наполягла) і спішно виїхала на фронт. У газетах писатимуть, що її «владно покликав обов’язок патріотки, дружини руського офіцера-героя».

– При чому тут… красиві слова? Я їду до свого чоловіка, – обурювалася Віра Василівна, бо не терпіла пишномовності.

Було, як за Блоком, чомусь подумалось їй, коли поїзд залишив Москву:

 
Вагоны шли привычной линией,
Подрагивали и скрипели:
Молчали желтые и синие;
В зеленых плакали и пели…
 

Вагони пасажирських поїздів в імперії були різних кольорів (аби пасажири, як ті цвіркуни, знали свої припічки) – жовті та сині – для власть імущих та для превосходительств і заможних, а зелені – для решти підданих імперії.

Просто і зрозуміло: пасажири жовтих та синіх вагонів ніколи не їздили – не по чину, – в зелених, а пасажири зелених – у жовтих та синіх. Так зберігалася в імперії «рівність».

Все за тим же прислів’ям: знай, цвіркуне, свій припічок!

Віра Холодна їхала відповідно до свого статусу – в синьому: фіранки на вікнах, м’які килимові доріжки, все блищить і сяє, вишколені провідники типу «Чего изволите?…», тиша, хоча й мертва, але якась державно-урочиста, майже Божа…

Пасажирів – хоч вагон і заповнений, – не видно й не чутно. Лише якісь високоповажні тіні, м’які, скрадливі кроки, тихий напівшепіт, неспішні, сановиті поклони, і всі зникають за дверима купе. Кричи – ні до кого не докричишся, благай – ніхто й не вигляне…

Попутники всі всуціль можні-вельможні, респектабельні, з дорогими валізами з крокодилячої шкіри, що їх несли слуги, моноклі, золоті ланцюжки від годинників на солідних черевах…

Метушилися й галасували, товклися й мордувалися – за поетом «плакали й співали» – лише в зелених…

А в жовтих та синіх – тиша така, що здавалось, і самого руху поїзда не чутно, навіть стукоту коліс об рейки…

Віру Василівну провела у вагон вірна Глаша – дебела, вища на голову за всіх на пероні, вона владно й велично йшла попереду своєї господині, несучи валізу та прокладаючи їй дорогу: йшла поважно-владно, боком розпихаючи метушню на пероні і голосом околоточного наглядача покрикувала:

– Ану, гражданє, з дороги! Кому кажу – осаді! Ану, проходь, бо я тебе зараз… Матінка рідна не впізнає! Не бачиш, кого веду? На війну їдемо, щоб її трясця взяла!..

І всі перед нею сахалися, утворюючи прохід.

Коли у вагоні влаштувала свою господиню, ще запропонувала:

– Піду зараз та скажу, щоб усі це купе обминали. Їде, мовляв, дуже важна особа. Та ще й заразна на якусь фекцію (інфекцію) – щоб навшпиньках мимо купе проходили.

– Ти що, Гла-ашко? Яка… поважна особа? Та ще й заразна?

– Так надійніше, пані. Ніхто не буде тебе турбувати. А що заразна, то це той… для надійності. Не буду ж я всім казати: гражданє, у цім вагоні, значить, їде сама Віра Холодна.

– Тссс, – озирнулася Віра Василівна. – Не згадуй мого імені. Ще набіжать сюди усілякі любителі.

– Набіжать, Вipo Василівно, їй-бо – набіжать. Аби подивитися на Віру Холодну – як на диво яке. А коли б сказала, що заразна їде – мимо дверей цих як на крильцях пролітатимуть…

Глашка, звичайно ж, мала рацію. Стовпотворіння буде, як дізнаються, що в цьому купе цього вагона їде Віра Холодна.

А тому Холодна їхала майже інкогніто.

Остерігалась, бо навчена вже була остерігатися.

Досить пасажирам дізнатися, що в такому-то вагоні такого купе їде Віра Холодна – сама Віра Холодна! – як у той вагон до того купе почнеться таке паломництво пасажирів, які у своєму захопленні наче здоровий глузд втратять, що мало не покажеться. Невідомо, чи й сам вагон уціліє. А чого вже їй за довгу дорогу доведеться зазнати!.. Тому, знаючи це і остерігаючись повсякчасної любові до неї, їхала під вигаданим прізвищем.

Аби хто не впізнав бува (а її всяк упізнає, бо ж немає таких, які б не бачили фільмів «з участю Віри Холодної»), наділа широкополий капелюх, що своїми крисами затінював їй обличчя, очі сховала за широкими затемненими окулярами – сама в них погано бачила, наче в сутінках, але терпіла. Хай! Зате її ніхто не впізнає і не зарепетує на всю горлянку:

– Бра-атці!!.. Да це ж… Віра Холодна!!!

І понесеться з краю в край оглашенне:

– Віра Холодна!!!

– Віра Холодна!!!

– Віра-а…

Йшла пероном позад Глашки і потім проходом вагона, опустивши голову – боялась глянути на зустрічних, аби її бува не впізнали – дожилася!.. Ворогу своєму не побажає такої популярності та слави, коли з-за них стільки доводиться терпіти, а саме життя перетворюється на якесь переслідування…

Закупила все купе, тож їхала сама, інакше попутники замучать своїми роздивляннями, запитаннями – поїздка тоді перетвориться на тортури.

Як зайшла в купе, веліла Глашці повертатися додому, служниця пішла, вона зачинила двері і лише тоді полегшено перевела подих: проскочила! Непоміченою! Але широкополого капелюха і затемнені окуляри й у купе не знімала, хоч там була сама. А раптом її упізнає провідник та розтеревенить: «Панове, панове! У нашому купе їде сама Віра Холодна!»

Але й за зачиненими дверима була насторожі, здригалася від малого стукоту чи ходи по той бік дверей (особливо коли кроки під дверима завмирали, тоді вся зіщулювалась, як перепілка, яка вгледіла в небі яструба): а раптом то вже шанувальники беруть її в облогу? Як то не раз траплялося, як виходила на вулицю чи деінде з’являлася. У госпіталь заздалегідь відправила телеграму про свій приїзд на ім’я головлікаря, але з поміткою: «Передати пораненому прапорщику Холодному», підписавши її з обережності не своїм прізвищем чи бодай ім’ям, а – «твоя галушечка».

І все. Ніякого – крім якоїсь там «галушечки» – підпису. А хто така «галушечка», Володя знає. Іншим же того знати не треба. (А втім, наївна, забула, що шила у мішку не втаїш.) Все одно завтра вийдуть газети з повідомленням, що «за даними конфіденційних джерел Віру Холодну обов’язок патріотки і дружини руського офіцера-героя владно покликав на фронт».

– При чому тут… почуття патріотизму? Я приїхала до свого чоловіка, – вкотре обурюватиметься вона. – Маю ж я врешті-решт право на своє особисте життя?

Як виявилося – не мала…

Перед поїздкою її просвітили: ситуація із залізничним транспортом в імперії залишає бажати кращого. І це при тому, що загальна довжина залізниці вже тоді сягала майже сімдесяти тисяч кілометрів.

Страхали: на початку війни транспортна ситуація склалася не на користь Росії. «До нашого західного кордону, – розповідали їй, – підходить 13 ліній залізниць, із яких двоколійних було тільки п’ять. Тоді як Німеччина, Австрія, Румунія мали 32 залізничні лінії, прокладені до російської території, із яких 14 були двоколійними.

Руські залізниці могли підвезти до західних кордонів 211 поїздів на добу, а дороги противника – 530. Правда, напередодні війни було складено план заходів по розвитку залізничної мережі, але з-за нестачі фінансів, а також з-за воєнних дій він так і не був виконаний.

Це їй розказували і застерігали, щоб не їхала – принаймні в бік фронту, який сьогодні тут, а завтра там. Дивись, ще й обжене поїзд, у якому вона вночі трястиметься, тож на ранок може опинитися у німецькому полоні.

Але вона про те не думала – не на фронт вона їхала, а до Володі.

До Володі, до Володі, стукотіли колеса.

Коли відхиляла на вікні фіранку, бачила, як десь далеко в чорній смоляній пітьмі ночі спалахували блискавки – чи то грози там бушували, чи фронт шаленів. Іноді їй вчувалися навіть вибухи, і тоді здавалося, що вона вже «в’їхала у війну»…

Лежала на м’якій лаві купе, намагалася читати, але так і не змогла зосередитись. Думки обганяли поїзд і вже були в незнаному їй госпіталі, біля нього, коханого… Як він там, Володя її рідний? Як, напевне, він зрадів, коли йому принесли телеграму, що до нього їде «галушечка»…

Похитуючись в такт руху поїзда, згадувала, згадувала – а що ще лишається в дорозі, та ще вночі, під стукіт коліс, під спалахи на далеких темних обріях – Господи, хоч би то була гроза, а не фронт!

Дорога довга, ніч теж довга, вона знала, що не засне, а щоб легше було трястися вночі без сну, згадувала, згадувала…

Посміхалася сама до себе, коли згадувала… – «галушка»…

Авжеж, у всьому світові білому лише одна матінка її колись – як вони ще жили в Полтаві – так називала – гай-гай, коли ж то було?

Та чи й було взагалі, а чи то їй мариться-привиджується…

Полтава…

«…внизу на блакитному тлі – золота піраміда і згорнута у кільце змія, яка тримає у пащі свій хвіст – символ вічності…»

Стривай, стривай, що це їй приверзлося? Яка золота піраміда, яка змія, згорнувшись у кільце, тримає у пащі свій хвіст?

Згадала… Аж усміхнулась, як згадала. Да це ж – старий герб Полтави. Він був тоді, як вона ще була полтавкою. Такою собі новітньою Наталкою Полтавкою, тільки двох рочків од роду…

«…внизу на блакитному тлі – золота піраміда і згорнута у кільце змія, яка тримає у пащі свій хвіст – символ вічності…»

Полтава… Як музикально звучить – хоч пісню співай: Полтава, Полтава…

І вона, похитуючись на лаві в купе, все наспівувала й наспівувала про себе (душа бажала тієї пісні): Полтава, Полтава, Полтава…

«…Всупереч легендам, загадкова Віра Холодна, – писатимуть вже в наші дні, – не була ні іспанкою, ні єврейкою, ні циганкою…» Бог із вами! Цього ще не вистачало.

«Деякі шанувальники, які зітхають за предметом свого поклоніння й обожнення, померли б на місці, дізнавшись, що їхній кумир народився не під «зоряним небом Аргентини», а в Малоросії, і що за казковий апетит мати звала дочку «полтавською галушкою»…

Бач, яка правда. Дехто був і справді певний, що таке диво може з’явитися лише «під зоряним небом» якої-небудь екзотичної Аргентини. Хоча чим вони кращі за наші українські зорі? За наш, приміром, Чумацький Шлях? У якій Аргентині, що від нас десь там чи не на краю світу (знаходиться в Південній Америці та на острові Вогненна Земля, теж край світу), такі зоряні ночі, як в Україні?

І в Полтаві, де тільки Чумацький Шлях, світло-туманна смуга повна зоряного блиску, чого вартий!

У якій Аргентині, бодай і славній піснями, є такі пісні, як в українця Михайла Старицького:

 
Ніч яка, Господи, місячна, зоряна,
Ясно, хоч голки збирай!
Вийди, коханая, працею зморена,
Хоч на хвилиночку в гай!
 

Справді, в якій Аргентині є такі пісні?

А воно, те диво, назване пізніше «королевою екрана», з’явилося під зорями Малоросії – чи ти ба! Це ж треба! Та й батько в цього дива не якийсь там лицар, не якийсь там аргентинський гаучо, який з гітарою виконує рангеру, чи тамтешній менестрель, а всього лише… малорос.

На тодішньому сленгу так «по-братньому» величали українців – малі, мовляв, роси, всього лише якісь там…

Оскільки ж мати у цього дива була росіянкою (а національність дітей у змішаних шлюбах визначають здебільшого по національності матері), то й стане вона – народжена в Україні і від українця – за національністю руською. Та й виросте і коротке своє життя проведе в Москві. Тільки рання її смерть чекатиме там, де вона народилася – в Україні.

Жив-був у Полтаві Василь Левченко. Поїхав він до Москви, столиці тодішньої імперії, на навчання, до Московського університету (словесне відділення), вдало його закінчив, здобувши фах учителя-словесника. У Москві йому тоді здорово поталанило – він познайомився з вихованкою Олександро-Маріїнського інституту шляхетних дівиць, де навчалися юні дворянки і дочки заможних з 6 до 18 років, Катериною Слєпцовою.

Як водиться, між молодими чи не з першого погляду спалахнуло кохання, про яке кажуть: єдине і на все життя.

Після закінчення навчання молоді побралися.

Весілля було скромним, швидше походило на недільний обід з родичами. Молодий, Василь Левченко, випивши бокал шампанського (це вже після традиційних вигуків «гірко»), взяв гітару і, перебуваючи, звичайно ж, на сьомому небі, заспівав… Голос у нього виявився хоч і не сильним, але гарним, а ось пісні виявилися хоч і симпатичними, проте на його рідній мові, якої весільчани, звісно ж, не знали, а тому хоч і намагалися молодому підспівувати, та з того нічого не вийшло – московська рідня молодої не знала «малороссийского языка»… Тільки теща розчулена сказала, позиркуючи на зятя: «Хахол ти наш дарагой…»

Оскільки ж молодий чудово володів російською мовою і нічим від росіян мовби не відрізнявся, то на його національність за столом більше уваги не звернули – свій парень, сказали…

Вони дуже кохали одне одного – про це і через століття пишуть.

Молоде подружжя, не бажаючи ні від кого залежати, перебралося на батьківщину глави сімейства в Полтаву, де життя здавалося ситнішим – вочевидь, так воно й було, і де Василь Левченко влаштувався вчителем до міської гімназії…

Полтаві на Ворсклі тоді – 1893-го – минав 719 рік (якщо брати першу згадку про неї в літописі, хоч насправді вона значно і значно старша своїх офіційних літ).

Крім нещасливої для України Полтавської битви 1709 року, коли переміг біснуватий Петро, Полтава мала багато славних сторінок, особливо коли вона в роках 1648 – 1775-х була центром Полтавського козацького полку (взагалі терміни – полтавець і козак – нероздільні). На час народження Віри Полтава була не лише центром губернії (1893), а й значним осередком культури, освіти, мистецтва, літератури. І навіть – на початку XVIII століття – у навколишніх селах було 38 млинів, у жителів самої Полтави налічувалося 4980 бджолиних сімей – жили тоді полтавці з медом! Зі своїм медом!

У 1797 році у Полтаві була збудована приватна Полтавська лікарня І. Тишевського, 1802-го відкрита перша казенна лікарня. У губернському центрі на той час виступали відомі актори, там зароджувався український професійний театр, для якого І. Котляревський написав «Наталку Полтавку» та «Москаля-чарівника», а ще ж виступали численні кріпацькі оркестри та хорові капели. Діяли «парубоцькі громади», репертуар яких складали українські народні пісні. З Полтави запрошували до Петербурга хлопчиків-альтів та дискантів. (З цією метою до міста приїздив М. Глинка.)

Вже на початку XIX століття у місті були відкриті Полтавське повітове училище, Перша чоловіча гімназія, Полтавський інститут шляхетних дівчат, Полтавське духовне училище, Полтавська школа садівництва, Полтавський кадетський корпус і навіть Полтавська школа краснописців (каліграфів), відкрита з ініціативи міністра внутрішніх справ В. П. Кочубея. Зі згаданих навчальних закладів вийшло чимало вчених, діячів культури: український письменник І. Котляревський, уродженець Полтави російський поет М. Гнєдич, український письменник В. П. Гоголь-Яновський, російський письменник І. Мартинов, академіки Остроградський, Мокрицький, поет-байкар Л. Глібов, письменник Стеблів-Камінський, вчений і громадський діяч М. Драгоманов, український письменник і театральний діяч М. Старицький, скульптор Л. Позен, російський художник і генерал М. Ярошенко, фізик М. Пальчиков, у Полтавському повітовому училищі навчався М. Гоголь, там працювали викладачами Л. Боровиковський і Г. Бодянський і багато інших діячів.

Кількість мешканців на час народження Віри Левченко в Полтаві сягала 54 тисячі. У місті діяли чотири ярмарки – Іллінський, Миколаївський, Воздвиженський, Всеїднівський. У 1870 році почала діяти залізниця Харків – Миколаїв, яка з’єднувала Полтаву з Москвою, і вже почалися перші організовані страйки залізничників.

Тоді ж у Полтаві діяли гімназії – державні, приватні, чоловічі і жіночі. Вони поділялися на класичні, реальні, військові, учительські, комерційні. Здебільшого 7-класні (8-й клас – педагогічний). На першому плані були класичні мови – латинська і грецька. Викладалися також Закон Божий, російська, французька і німецька мови (але не українська – в Україні!!!), математика, фізика, історія, географія, малювання, співи, гімнастика, військова справа. (У жіночих гімназіях – рукоділля, танці.) Гімназії мали навчальні кабінети, бібліотеки, природно-історичні, географічні і фізичні кабінети.