– Ось так і з Мазепиними чарами буде! – кричала матінка. – Пошматую їх і за вітром розвію!..

І вже не знала Мотря, кого їй було жалкіше – якихось незнаних Трістана та Ізольду і їхню любов, що тернами поросла, чи себе й свою любов було шкода, що теж заросте тернами…

Незчулась, як у журбі заспівала, душу свою ятрячи:

 
Цвіте терен, цвіте терен,
Листя опадає:
Хто з любов’ю не знається,
Той горя не знає…
 

Історики й досі міркують над тим, чим могла зачепити гетьмана юна красуня Мотря. Не тільки ж красою. Краса, як кажуть, до вінця. А мабуть, захопила його і своїм характером, хай і норовливим, але ж і благородним. Дівчина була наділена від природи небуденним розумом, вдалася гострою на язик, швидка, як казали, мислями і вчинками, була рішучою і не такою, як всі. Цим своїм характером вона й підкорила гетьмана, який тоді перебував у самотині, з якої, здавалося, вже не було – враховуючи його вік – виходу. А тут така дівчина, таке кохання! І хай він був досвідченим в амурних походеньках, але Мотрю сприйняв вище за чергові походеньки. Він не встояв перед цією незвичайною дівчиною, як не встояла й вона перед його чаром.

Недарма ж французький посол Бонак писав в одному зі своїх листів: «Як я чув, гетьман Мазепа, крім інших своїх чеснот, приваблює до себе легко своїм чаром жінок, як захоче того».

Ось тільки ненька рідненька пані Кочубеїха і чути про любов не бажала. Ні, ні, про листа французького посла месьє Бонака, що гетьман Мазепа володіє чаром, Кочубеїха нічого не чула. Але це не мало якогось особливого значення, адже вона ще раніше француза відала, хто такий Мазепа насправді.

– Того й при булаві, що чарівник, – бубоніла, як заходила мова про гетьмана. – І гетьманство він чаром узяв, наславши на старшину затемнення, – от вони, засліплені буцімто його подвигами, і вручили йому булаву. Тоді ж як гетьманом мав стати мій Василь. Дак лиходій той перехопив у нього булаву.

У цьому був особисто переконаний і сам Кочубей – він мав стати гетьманом… Він, Кочубей Василь Леонтійович! І йому мають належати символи гетьманської влади – клейноди: булава, бунчук, прапор і печатка. Ось так – так, а не інак.

Ну, за булавою діло не стане. Мазепину забере, вона для всіх, хто гетьманами стає, зроблена. А печатку… Печатку може й виготовити, умільців у нас вистачає. Із срібла хіба ж таку викарбують, з козаком посередині, в гостроверхій шапці, з рушницею – от ти вже й гетьман.

Матиме він військового суддю та писаря, обозного, осавула, перначого, хорунжого, бунчужного, булавничого – він вже давно прикинув про себе, кого на ці посади вибере, як гетьманом стане, – своїх людей… Полки очолять полковники – їх теж вибере, сотні – сотники, і поведе він військо, як ото про Дорошенка співається, хорошенько…

Гм, а чом би й ні?

Задумавшись, уявив себе гетьманом – а він завжди уявляв себе гетьманом і вже звик, що бодай у думках, а – гетьман, тож, уявивши себе на чолі Війська Запорозького, замугикав:

– Попереду Дорошенко… Дорошенко… Веде своє Військо Запорозьке хорошенько… А позаду Сагайдачний…

– Ей, ей, ти чого це розспівався? – стрепенувшись, шулікою налетіла – як завжди налітала на чоловіка, пані Кочубеїха.

– Та що ж мені вже заспівати зась?

– Який Дорошенко попереду війська? – голос у жони зробився аж надто високим. – Який, питаю, в дідька Дорошенко? Та ще й Сагайдачний… Чого це вони попереду?!

– А хто? – розгубився пан Кочубей. – Ма-мазепа?

– Ти попереду! Ти! – вже чи не кричала жона. – Ти генеральний суддя, то й маєш бути попереду, а не якийсь там… не якийсь там Дорошенко чи Мазепа. Ти суддя, а я – суддиха, от і маємо вдвох владарювати на Гетьманщині.

– Ти як завжди маєш рацію, моє золотце, – погодився чоловік із жоною, який погоджувався все життя, бо не погодишся, тобі ж і гірше буде – цур йому та пек йому!

Але щось вже не співалося. Мабуть, тому, що попереду все ж таки був Мазепа. Допоки? Пора, пора вже за неї братися, як слід… За булаву. За ту булаву, що Мазепа чи не з рук у нього вирвав. Казали (про це є свідчення й історика Оглоблина), що був такий мальований портрет Василя Кочубея з написом: «Гетьман Василь Кочубей». Мо’, й справді Кочубей ледь було не став гетьманом України?

– Так воно й є, – не затихає Кочубеїха. – Спершу в нас булаву перехопив, а це ось уже дочку серед ночі викрав, дщерь нашу безневинную… Але ми, Кочубеї, своє ще візьмемо. І дочку ним викрадену повернемо, і гетьманство теж у чародія відберемо.

І все підганяла Кочубея:

– Вели, щоби ще гучніше калатали у дзвона!

– Дак куди вже гучніше, як і так від того калатання у вухах позакладало.

– Хай калатають! Щоби і в нього, чародія, нарешті позакладало!

У Батурині, дізнавшись тієї ночі по причину бовкання дзвону на дзвіниці Кочубеївської церкви, народ таки й справді похвилювався: як?

Навіть аж обурювався: як??? Гетьман закохався? Як ніби він не мав права закохуватися. Та й любов не від диявола приходить до людини, від Бога!

– Закохався!

– У шістдесят п’ять?

У шістдесят п’ять???

Хоча можна сказати й по-іншому: гетьману було (як він закохався в Мотрю Кочубеївну) всього лише шістдесят п’ять – це з якої дзвіниці подивитися, а тоді вже в дзвона бевкати. Мовляв, що ж ви хочете, як йому було всього лише шістдесят п’ять, а поет сказав, що любові будь-який вік підвладний. У цьому і наше щастя.

Як дожив я до віку Мазепи (коли він закохався у Мотрю, себто до шістдесяти п’яти літ) і жив далі, і в сімдесят теж закохався, адже був усе ще молодим.

Тоді ж і написав я вірша на цю тему. І тоді ж переконався: люблять (і закохуються) і в шістдесят п’ять, і в сімдесят, і…

І – так далі.

І пригадалося мені – дозвольте вдатися до особистого інтиму: коли мені було стільки ж віку – шістдесят п’ять, а потім і сімдесят, я…

Я закохався. Благополучно. А закохавшись, написав вірша, що його пропоную оце читачам.

Любов на ять

На ять – це означає, за словником, найвищу якість.

 
Немає молодості у п’ятдесят,
Але і старості немає в сімдесят.
Хоч як тут не крути —
Така вже філософія моя.
Є ти і світ,
Якому кажеш ти:
– Привіт!
Це я.
Прийшов до тебе з небуття,
Спізнати, що воно таке – життя
У світі білому на кульці з іменем Земля.
І хай мені не п’ятдесят,
Мені всього лиш сімдесят,
Але в душі, як і раніше
(І це мені видніше),
Як і раніше,
як і раніше —
двадцять п’ять.
Навколо білий світ
Буя,
Якому кажеш ти —
Привіт,
Це я.
Прийшов не просто жити
Прийшов, щоб дівчину,
щоб дівчину іще,
іще любити.
Мені в душі всього,
всього лиш двадцять п’ять.
І я люблю, як і раніш,
як і раніше,
Як і раніш, люблю на ять.
 
 
P. S. Ось так, товариші,
Добродії, брати
(І ти, мій друже, й ти)
Любов завжди
на ять,
Коли – не в паспорті,
коли в душі
Твоїй,
в душі твоїй всього лиш,
всього лиш
двадцять п’ять.
 

Ось тоді і в шістдесят п’ять, і в сімдесят з чимось (але за умови, що в душі двадцять п’ять) прийде остання Любов, остання, але перша (перша!) справжня.

І хай тоді називають ловеласом чи козацьким донжуаном, хай!..

P. S. А я – гуляка бездіяльний.

Інші – це, даруйте тавтологію, між іншим, – таким «званням» – ловелас, донжуан і т. д., і т. п. у тому самому дусі, – ще й гордяться.

І тоді такі «інші» гордилися своїм статусом. І тепер подібна гордота високо голову тримає – заздріть, мовляв!

Є таке російське слово – «повеса». Українською це – гульвіса, гультяй, гультіпака тощо, а ще – джиґун, зальотник, ловелас…

Але що з того, що – ловелас. Що з того, як Олександр Пушкін, приміром, сам себе таким привселюдно визнавав. І навіть аж гордився цим.

 
А я, повеса вечно праздный,
Потомок негров безобразный,
Взращенный в дикой простоте.
 
 
Любви не ведая страданий,
Я нравлюсь юной красоте
Бесстыдным бешенством желаний…
 

Та й хто буде проти (маються на увазі справжні чоловіки) бодай трохи в юності побути (якщо виявляться для цього відповідні, гм-гм, дані), ловеласом чи донжуаном?!

Життя ж бо, панове-добродії і товариші теж, одне-однісіньке. А любов – це такий солодкий гріх, що…

Щоби потім не довелося каятись, що святим та прісним прожив і жодного разу не согрішив.