Частина друга

…і будуть страчені «отсєчєнієм глав їхніх зміїних»
Борщагівка, що на річці Pосі, 14 липня 1708 року

Невесело на світі жить,

Коли нема кого любить.

Т.Шевченко

…Той дзвін, – а яка ж тоді була чудова, просто-таки, як уже мовилося в першій частині, чарівна ніч, ніч місяця травня числа 25-го, року 1704-го, не ніч, а диво якесь місячно-золотисте, – набат той гетьман Мазепа почув одним з перших у столиці Гетьманщини.

У Батурині Іван Степанович здебільшого жив не в своїй офіційній резиденції, в палаці, що іноді звався «панським будинком», а в маєтку Гончарівці – десь два кілометри південніше міста. Маєток був чималим, його будували – тут вже гетьман постарався – знай наших! – італійські архітектори. Вони й спорудили йому палац в стилі західного бароко, де можна було з шиком приймати старшину; звели й допоміжні муровані адміністративні та житлові будинки, а також домову церкву. В Гончарівцях була розміщена знаменита бібліотека Мазепи та колекція західноєвропейського живопису, знавцем якого гетьман був відмінним. Палац стояв на високому, метрів з десять, березі річки Сейм ^[10], звідки відкривалися мальовничі далі аж на Засем’я, де старшинські хутори, села. В Гончарівцях була збудована дерев’яна церквиця та дерев’яні стіни з бастіонами і земляним валом із ровом шириною чи не до десяти метрів, що огороджували територію «власного саду». А це майже 9 гектарів, молодий і вже квітучий сад, в якому так любив бувати гетьман.

Закінчуючись, сад непомітно переходив у чималий парк з дібровою, що тягнувся ще на 40 гектарів!

Сусідом Мазепи був пов’язаний до «романтичної історії» з Мотрею Кочубеївною генеральний суддя, друг-приятель гетьмана, товариш його мовби ж вірний (принаймні таке складалося враження збоку). Гетьман віддав йому будівлю генерального суду, що була вимурувана ще при Многогрішному. Кочубей перетворив її в свою резиденцію і поселився там із родиною. (О. Пушкін у своїй знаменитій поемі чомусь поселив Кочубеїв у Полтаві.) Від будинку починався парк Кочубея, теж чималий і розкішний. Затишна дубова алея вела в глибину парку, туди, де він з’єднувався з парком Мазепи.

З обійстя Кочубеїв і нісся тієї чарівної місячної ночі набат…

Тоді ще ніхто не знав, що саме тієї диво-ночі, почався тернистий шлях Мотрі Кочубеївни, який згодом стане її хресним шляхом на Голгофу. І треба було пройти це випробування долі і нести свій хрест – терпеливо зносячи страждання, а подекуди й глум – дівча у діда закохалося! Де це бачено, де це чувано!

І шлях той Мотря, а вона ж була тоді ще просто Мотрононькою, сама вибрала. Але хіба вона знала, до чого приведе її кохання, що для неї було святим і непорочним.

«Складні взаємини в Івана Мазепи (не тільки у державних, а й в особистих стосунках) склалися з Василем Кочубеєм, генеральним суддею».

Так чи не делікатно, дещо обтічно пишуть історики про ті «складні відносини», що закінчилися для генерального судді плахою, на яку він покладе свою сиву голову.

«Мотря Кочубеївна народилася у 1688 році і, коли їй виповнилося 16 років, почала небайдуже ставитись до Івана Мазепи (йому було 65 років)» – так починається не одне дослідження тернистої долі дочки генерального судді і першої красуні Батурина.

«Мотря щиро і палко покохала Мазепу, як тільки може кохати вперше молода дівчина – до повного засліплення розуму, не хотіла чути про жодні обмеження своєї любові, не хотіла чути про жодні компроміси. Вона поставила на вівтар усю себе: розірвала стосунки з батьками й навіть пішла на ганьбу, залишивши рідний дім задля гетьманських покоїв…» (В. Ракшанов).

«Любов Мотрі Кочубеївни й Івана Мазепи – це та любов, що не знає ні старості, ні інших меж, любов молодої дівчини, яка покохала до безтями, до повного засліплення розуму пристрастю» (В. Різниченко).

Бо покохала дівчина Мазепу «не за гроші та багатства – вона була дочкою одного з найзаможніших людей в Україні, не за почесті або прагнення стати гетьманшею – вона полюбила чистою, як вранішня роса, душею».

Історик Ф. Уманець пише: «Чи була вона очарована розумом Мазепи, чи грандіозністю його планів, чи просто тут виявилась зайвий раз демонічна способність Мазепи подобатись жінкам, – одне можна сказати, що тут не могло мати місце ні розсчот, ні честолюбіє…»

«Любов Мотрі та Івана Мазепи була чиста, мов джерельна вода, як до нічної втечі, так і після. Ф. Уманець наголошує, що коли б щось було, то Кочубей так і заявив би на Мазепу на допиті, щоб ще більше скомпрометувати його. Відомо також, що після їхнього роману Мазепа та Кочубей часто бачилися, бували в гостях один в одного. Читаючи листи Івана Мазепи, можна впевнитися, що відомої межі вони не переступали» (В. Ракшанов).

У поемі Байрона Мазепа, згадуючи свою молодість, палко і гордо вигукує: «Я досить був вродливий тоді. Тепер за сімдесят роки пішли – чи мені боятись слів? Небагато мужів і юнців – васалів, лицарів – зі мною тоді могли посперечатися красою».

І все урвалося…

Не могло не урватися.

Бо далі, як у пісні:

Ой у полі вітер віє,
А жито половіє,
А козак дівчину
Та й вірненько любить,
А зайнять не посміє…

Чому? Та тому:

Ой тим її не займає,
А що сватати має.
Ой тим же він,
Ой та не горнеться,
А що слави боїться…

Гетьман покохав юну Мотрю, вона вже тоді стала для нього щастям, але – недосяжним. Почуття до дочки свого товариша довгий час тримав при собі. Кочубеїв, аби зайвий раз помилуватися їхньою донькою, став частіше відвідувати – щоб любити її очима. Але намагався нічим не видати себе. Ще нашкодить дівчині. Та коли дізнався, що й Мотря ним захоплена, вирішив відкритися дівчині. Він їй відкрився, у відповідь – вона йому відкрилась, і обоє як над світом Божим злетіли – на крилах кохання.

В етнографічних матеріалах та в інших відповідних збірниках, словниках тощо можна вичитати (дозвольте нагадати, бо обряд цей вже нині забувається), що кумівство – один з видів духовної спорідненості, звичай обрання народженій дитині «других батьків» – її опікунів та покровителів. За принципом: одна пара батьків (рідних) добре, а друга (обрана) ще краще. А там де краще, шкоди ніколи не буде.

Це сьогодні кумівство якось поволі забувається, виходить з ужитку, а колись… А сотні років тому – це було щось. Чи навіть ще й більше. Корені кумівства сягають часів первіснообщинного ладу, коли роль батька не була ще вирішальною і рідний брат матері брав на себе обов’язки захисту і виховання дитини своєї сестри. Пізніше християнська церква виробила обряд хрещення дитини, себто прилучення її до віри за допомогою кумів, або хрещених батьків. Хрещення відбувалося в церкві урочисто, хоча інколи з тих чи тих причин і в батьківській хаті. (Автора цих рядків, коли йому вже виповнилося шість років, теж хрестили вдома, в хаті батька-матері у тисячу дев’ятсот сорок другом році – раніше, «за совітів», це заборонялося робити – антирелігійна боротьба. А коли село окупували німецькі війська, в селі з’явився священик і тихенько, пізно увечері за завішеними вікнами, щоб не дізналися окупанти, хрестив дітей, часто вже й переростків – так було охрещено й мене, за щільно завішеними вікнами. Після хрещення відбувся традиційний обід, в нашому випадку вечеря, в якій взяли участь запрошені на хрестини, але вечеряли – з оковитою, звісно, – тихо, без шуму-галасу, аби поліцаї, які вже тоді владарювали в селі, нічого не запідозрили.)

Після цього акту рідні та обрані батьки називали одне одного кумом, кумою, а по відношенню до дитини (хрещеника) вживалися церковні терміни – хрещений батько і хрещена мати.

Зазвичай кумів буває одна пара, хоча трапляється, що й кілька – це не забороняється. Але головними тоді вважаються перші (старші куми), а інші – молодшими.

Осіб, які брали участь в обряді та обіді на честь хресника (хрещениці) називали прикумами. У куми запрошували різних людей – від близьких родичів до далеких, а також сусідів чи приятелів – за відсутністю родичів. Відмовлятися, коли до когось приходили з хлібом-сіллю запрошувати (кликати) в куми, не прийнято було.

Між рідними й обраними батьками встановлювалися особливо дружні стосунки. А коли в родині не було когось з рідних батьків, хрещені батьки заміняли рідних, виховували хрещеників, брали на себе не тільки моральні, а й матеріальні обов’язки. Тож хресники, які ставали дорослими, повинні були виявляти всілякі знаки поваги та вдячності хрещеним батькам – відвідувати їх на свята, надавати при потребі допомогу тощо. Саме хрещеним вручали на весіллі перші скибки весільного короваю. Нині, де зберігається цей звичай, хрещені батьки беруть участь в реєстрації новонароджених, обрядовий староста звертається до кумів із закликом не шкодувати сил, з честю виконувати високу місію помічників батьків. Кумам пов’язують кольорові стрічку, рушники та, як символ надії на сумлінне виконання своїх обов’язків, вручають їм квіти, хрещеники і хрещениці звертаються до названих батьків «хрещений» та «хрещена»…

Про те, щоб хрещений, названий батько міг згодом одружитися з хрещеницею, як вона виросте до повноліття, і мови не могло бути. Це був не просто нонсенс, це був аморальний вчинок. Такий же, як любовні зв’язки та шлюб між братами й сестрами, чи інцест між матір’ю та сином, між батьком та дочкою… Це категорично засуджувала Церква!

Про це гетьман Мазепа, захопившись своєю хрещеницею, як вона досягла повноліття, добре знав. У відчаї, що не може відступитися від свого кохання, з останніх сил сподівався, що церква це йому дозволить – гетьман же, не рядовий, а такому можна і виняток зробити, дозволити йому, хрещеному (названому) батькові і шлюб з хрещеницею, своєю названою дочкою…

Для Кочубеїв, як він і чекав, його сватання стало шоком, од якого вони в першу мить і отямитись не могли. Та чи він при своєму розумові, цей гетьман, чи без царя в голові?

Чи блекоти на старості об’ївся, дурману нанюхався та й здурів старий, уявивши себе ще молодиком? Та чи мало молодиць його віку, а він… До дівчати сватається. Чаром своїм звабив, головоньку їй замакітрив, бо й вона здуріла. Про любов до старого діда заспівала. Та яке оженіння? Яка з них пара? Люди он кажуть: старий не надовго жениться. Та й Мотря за таким дідом швидко вдовою стане. Чи для цього вони свою улюбленицю ростили, щоб донечка, перша красуня в Батурині, за старого пішла? Та він же їй і справді у діди годиться – що люди скажуть?

Любов Федорівна, після того сватання отямившись – як вона казала, оклигавши, – на дочку накинулась: це ти йому щось наобіцяла, що старий, втративши глузд, посватався?…

– Я кохаю Івана Степановича і хочу стати його жоною, – заявила – о боги! – раптом дочка.

Матір після такої заяви дочки довелося чи не водою відливати.

Але – оговталась. Руки до небес здійняла, голос мала гучний, тож які громи та блискавки загриміли-заблискали над бідною дівчиною.

– Старий дідуган попросив руки моєї дочки, – кричала. – Збожеволів Мазепа! А я вже думала: чого це він до нас у гості зачастив. Чи не щодня в нас вигулькував, та все мудрі бесіди заводив! Вірші читав, пісні співав. А він… Мотрю з ума-розуму зводив, старий гріховодник. Не нагулявся досі. Та в його віці вже треба думати про зустріч з Господом у царстві його небесному, а він… До дівчати шістнадцяти літ сватається! Чи два віки збирається жити? І Мотрю чарами своїми збаламутив – щоби йому добра не було! Ласолюб клятий! Мало йому жінок, так він… до дитини свої масні ручища простягає, очі свої безсоромні на дитину витріщає… Ще й про якусь любов пасталакають – робити їм нічого, от язиками й мелють. Про кохання, якого й у світі білому немає, ніц! Бо коли б якесь там кохання було, то я перша б закохалася. А так…

Але вчасно, мабуть, спохопилася.

– Що це я той… розпатякалась тут з вами… Кохання, може, й немає, але я свого Васю хіба ж так кохаю! Та мені не осьмнадцять, щоби співати «козаче-соболю, візьми мене з собою». Відспівала своє. Та й не якась там… вертихвістка, щоби горло дерти, а суддиха генеральна. І я не дозволю, щоб діди до моєї дочки приставали. Я сама виберу Мотрі того, кого їй нада любить!..

І гетьману було рішуче відмовлено.

Василь Леонтійович тільки кректав та чухався (в домі – так було заведено, – усім відала і все рішала жінка), а Кочубеїха метала громи і блискавки – лише за те, що старий шкарбун посмів посвататися до її дочки.

Загледівши, що дочка на своєму затялася – материн, материн у доні характер! – руки в боки і зненацька заспівала – єхидненько так, насмішкувато-в’їдливо:

Ой під вишнею,
Під черешнею
Стояв старий з молодою,
Як із ягодою.

– Слухай, слухай! – кричала до дочки. – Не верни свого гарненького личка. Як вийдеш заміж за старого шкарбуна, це про тебе буде пісня.

І просилася,
І молилася:
«Пусти мене, старий діду,
На вулицю погулять!..»

«Ой і сам не піду,
І тебе не пущу,
Бо ти мене, старенького,
Та й покинеш на біду…»

І пішла Кочубеїха, пішла в танок (хоч і розповніла вже, але ще так плавно танцює), пішла закаблукам волю давати, а пристукуючи, й далі виспівувала, добиваючи своєю піснею дочку:

«Ой ти старий дідуга,
Ізігнувся, як дуга,
А я молоденька,
Гуляти раденька…»

– Цитьте, мамо! – кричала з плачем дочка, але мати як найнялася – кружляла в якомусь химерному танці й виспівувала:

«Ой ізгиньте, пропадіте
Всі старії кості,
Не сушіте, не крушіте
Моєї молодості!
Ти в запічку “ка-хи, ка-хи”,
Я з молодим “хі-хі, хі-хі”,
Ой ти все спиш, а я плачу,
Тільки літа марно трачу!..»

– Га? – кричала мати захекавшись. – Слухай-слухай, доню, чи гарна моя пісенька. Ось що чекає молоденьких та дурненьких, які за стариганів заміж пруться!..

– Можете, мамо, хоч і всі пісні переспівати, а я кохала Івана Степановича і буду кохати, і ніхто мого кохання не здолає!

І Мотря однієї ночі втекла з дому.

Навіть не зодягнулася, так квапилася. Поверх лляної сорочечки, у якій зазвичай спала, накинула материн шовковий шушун – матінка в ньому на свята ходила до церкви, – голову прикрасила барвистою стрічкою – не молодиця ж, дівчина, а стрічка для дівчини – це все, – сунула ноги в черевички, відкрила вікно і якусь мить сторожко прислухалася. Слава богу, тихо, аж німо, дім уже був зачинений і всі в ньому спали, навіть сторожа. Перехрестилася – серце ось-ось із грудей вискочить, подумала: ой що ж вона затіяла? – і як шугнула через вікно в сад. Помагай мені, доле. До коханого йду, а кохання – це ж доля. Там, що буде, те й буде. Хай хоч і каміння з неба падає, хай хоч і небеса розверзнуться, а вона від кохання свого не відступиться. За своє щастя треба боротися. А більше копи лиха не буде.

Дізнавшись про втечу дочки, Любов Федорівна на якусь мить втратила мову, а, отямившись, накинулась на чоловіка.

– Чого стоїш та, як сова, очима блимаєш? Рятуй дочку, доки не пізно.

– Та ж чи маю за нею бігти?

– Не наздоженеш, вона молода і прудконога. Вели у дзвін бити й калатати, як то калатають на сполох. На ґвалт! Аби всякий у Батурині бачив, яке бідство гетьман з нами чинить. Причарував дочку нашу, вона, глузд стративши, і гайнула до нього лошицею.

– Таку гарну ніченьку бовканням зіпсували, – тільки й мовить згодом юна Кочубеївна.

Мотря всього чекала, бо знала матір, як вельми рішучу й затяту, остерігалась материного гніву, прокльонів, тільки не того, що вона вчинила – дзвоном все місто підняла, наче її, Мотрю, і справді Мазепа серед ночі викрав.

А Мазепа вже біг їй назустріч, біг, не вірячи щастю свому, біг їй назустріч, руки до неї простягнувши, і таким він їй тоді молодим видався, таким молодим!..

Упала в його обійми й зомліла…

І в золотому сяйві місяця уповні вона йому видалась чарівною жар-птицею. А може, вона й була такою – жінки, як один казав, на все здатні.

І Мазепа зненацька відчув себе таким молодим, яким вже й не пам’ятав, коли востаннє був…

І поніс її на руках до панського дому, до палацу свого, і волів, аби шлях той під місяцем з такою ношею на руках ніколи-ніколи не кінчався.

І тут зненацька, і тут раптом, як грім з неба, – у Батурині забевкав дзвін.

Ясного неба в душі Мазепи з тієї миті ні вдень, ні вночі вже більше не буде.