Ні, треба було шукати кохану, ту, яка стане тобі і єдиною, і найдорожчою, і буде тобі при життєвому кінці до кого голову прихилити… Чиїм теплом – сердечно-душевним і тілесним, а воно в коханої завжди цілюще – зігрітися в цьому холодному і не завжди ласкавому світі – особливо до одинаків… Тож треба було шукати собі пару – ось тільки де?

Де вона, та єдина, яка зігріє тебе й позбавить гіркої самоти?

Серце жадало любові, а воно в нього, попри шістдесят п’ять років, залишалося таким самим молодим, як колись було за юних літ…

Серце ще не хотіло старіти, рано старіти, воно все ще жадало дівчини. Отієї, що за козаком, як він у похід збирається, плаче. Як ото і в пісні співається… Задумавшись, він намугикував:

 
Козак од’їжджає,
Дівчинонька плаче:
«Куди їдеш, козаче?
Козаче-соболю.
Візьми мене із собою
На Вкраїну далеку!..»
 

Він часто бував у походах ^[7], але ніхто за ним ще не плакав, як він у похід вирушав, ніхто не благав його, кажучи: буду, мовляв, сухарі їсти, аби бути, серце, із тобою…

 
«Дівчинонько мила,
Де ж будеш ти спати
На Вкраїні далекій?»
«В степу під вербою.
Аби, серце, із тобою
На Вкраїні далекій!»
 

Все б оддав, аби хтось за ним хоч раз отак заплакав, приказуючи: «Аби, серце, із тобою…»

І раптом, коли вже й надію втратив і почав миритися з самотою своєю, знайшов таку дівчину. І не де-небудь за тридев’ять земель, в тридесятому царстві, а в столиці своїй, у Батурині.

Знайшов там, де й не сподівався знайти.

І знав її, дівчиноньку милу, з дитячих літ її знав, а й не підозрював, що то ж вона, та, котра скаже йому, як заспіває: «Козаче-соболю, візьми мене із собою…»

Він би і взяв її, але що тут зчинилося, як дізналися люди лихі про кохання їхнє, що зчинилося!

І досі у вухах його, в душі його, у всьому єстві його набатом бевкає дзвін в обійсті Василя Кочубея, судді генерального… Таке – щоб він когось викрав та ще доньку товариша свого – і в сні найгидкішому не присниться, а бач… Пані Кочубеїха весь Батурин зґвалтувала, що він буцімто дочку її – дщерь, як голосила, – викрав…

І це та Кочубеїха, котра буде кумою Мазепі, і Мазепа, як бував у доброму настрої, наспівував – правда, в присутності Василя, чоловіка її, – «Ой кум до куми залицявся…» І далі (Василь Кочубей, генеральний його суддя, тільки вуса крутив та гмикав) виводив:

 
Ой кум до куми залицявся,
Їй пошити сорочечку обіцявся.
Він шив, вишивав,
Вишиваючи казав:
«Ти, кума, ти душа,
Ти кругом, кума, ох і хороша!»
 

Але то так, жарти друзів. Просто весела пісенька. Її, правда, Кочубеїха – видно було по ній – всерйоз сприймала. Та серед усіх старшин Кочубеї були йому найближчі – наче родаки. На них покладався, як на твердий мур – не підведуть, коли що. Тож як не бував у походах, часто в них гостював, душу в спілкуванні відводив. І свята відзначали разом. А замість себе, як у похід ішов, на хазяйстві всієї Гетьманщини Василя залишав. Хоч і наказним, а все ж таки гетьманом. Та, мабуть, переборщив. Василь захотів справжнім гетьманом стати. А він за Кочубеїв, як за рідних турбувався: чи не тому, що довіряв їм, як самому собі, і в куми до них пішов. І гарно вони покумувалися – їй-бо, як рідня стали!

 
Ти кума, ти душа,
Ти кругом, кума, ох і хороша!..
 

Співав жартуючи, під добрий настрій, але співав від душі. Добре жити, коли є такі надійні друзі, що й братів тобі замінять…

Кочубеїха вдалася й справді нічогенька, судді Василеві Кочубею повезло на таку жіночку, жили вони, як казали, у злагоді, хоч пан Василь і потрапляв не раз під каблук пані Люби, але… Буває… Точніше, з ким не буває. Як і з чоловіком, так і з дружиною. У житті вони часто потрапляють у категорію «обоє рябоє».

Та й не хто інший, як підкаблучник Василь Леонтійович, «муж зело вірний, при вірній жонці своїй», як він сам себе титулував, одного разу таки взяв верх у родинній супрязі і якось порятував свою єдину. І навіть зберіг їй життя. Це він, підкаблучник своєї половини.

А трапилось… А-а, бий тебе коцюба, навіть згадувати зайвий раз не хочеться, до чого тоді дожилася пані Кочубеїха…

Був час – не кращий, звісно, в житті Василя Леонтійовича, – коли кохана його, у якої він так затишно почувався під її каблуком (не треба було жодного рішення приймати, все вирішувала вона, єдина), так ось, тоді кохана жіночка його Люба пустилась було… берега. Це ж треба, га? Що втнула. Він тоді служив генеральним писарем, «хвігура, можна сказать» (власне зізнання), а жіночка Люба (попри все, вона таки йому була любою), так ось, жіночка його люба запила-загуляла. Чи – загуляла-запила, біс його розбере. Коли Василь Леонтійович, службою зайнятий у генеральній канцелярії та військовими походами, яких ніколи не бракувало, (сам гетьман – і той з одного походу в інший мотається!) спохватився і вирішив узятися за жіночку, вона вже було прославилась чи не на весь Батурин. Гульками своїми. Оковиту полюбила – дужче як мужа свого. І почали в них у домі збиратися старшинські жінки, такі ж любительки зеленого змія, як і вона, генерального писаря жона. Поки самі жінки збиралися, пили-гуляли і навіть перебравши, гопака витинали, ще можна було якось терпіти – перебісяться, мовляв. Але швидко в них удома – як Василя Леонтійовича не було в місті – на тих гульках козаки почали збиратися. Га? Це ж треба! Так і до содому з гоморрою можна було дійти, бо п’яна жінка що завгодно може втнути, коли чоловіка немає вдома, а молоді козаки підморгують їй…

Та й приклад уже був – з вищого світу Гетьманщини. Дорошенко-гетьман одружився було з родовитою племінницею самого Богдана Хмельницького. Її, як і його половину, теж Любою звали. Через якийсь час, тільки вийшовши за гетьмана та ставши гетьманшею, Люба Павлівна загуляла-запила. Як виявилося, вона з молодих літ була небайдужою до зеленого змія і, поки її чоловік перебував у військових походах, пила-гуляла. З нудьги, мабуть. Спершу з жіночками посиденьки влаштовувала. А потім і з козаками… І таке витворяла, що Дорошенкові аж у похід доповіли: твоя жона «робить різні злодійства». Тобто уже зраджує мужа свого – правда, зраджує, коли п’яненька, як чіп. Дорошенкові від того, що жіночка зраджує його лише в п’яному вигляді, трохи легше було. Бо вірив він їй дуже.

– Зраджує, якщо п’яненька, – казав бувало, – бо хіба б тверезою вона таке дозволила собі, га? Вона ж мені вірна жона. А горілочка-тума хоч кого зведе з ума. От і мою Любочку звела…

Аби врятувати жіночку від пиятики та гульок з козаками, Дорошенко не раз, як радить народний звичай, «накривав жінку чорним платтям».

Він накривав, а вона пила та гуляла. Навіть коли чоловік почав накривати її чорним вовняним коцем (рядном), вона все одно пила. А він її накривав – мабуть, дуже любив свою жіночку непутящу.

Накривав чорним коцем і пан генеральний писар свою Любу, накривав, аби схаменулася та кинула пити і молодих козаків до господи затягувати – бо як і Дорошенко свою Любу, так і Кочубей свою Любу теж дуже любив.

Мовби почало помагати, але щось не дуже. Навіть накрита чорним коцем, Любочка його витягувала з пазухи якийсь там каламарчик і нахильці в пітьмі під коцем хлебтала. А тоді – під тим самим чорним коцем – виводила (голос мала гарний):

 
Ой маю я чорні брови,
Маю карі очі!
Чом ти мене, козаченьку,
Любити не хочеш?…
 

– Та люблю я тебе, окаянну, люблю, – бігаючи навколо дружини, накритої чорним коцем, вигукував – клявся та божився – пан генеральний писар, що кохає свою непутящу половину.

Довелося діда-знахаря до неї приводити, а він напоїв Любу якимось зіллям… І – помогло. Після того зілля Люба почала носа вернути від клятої оковитої.

Кинула пиятику, слава тобі! Дід-знахар зі своїм зіллям виявився справжнім борцем із зеленим змієм. Правда, знахарю довелося за це теличку віддати. За його труди праведні. Добра була теличка, вже й тільна.

Радувався, що Люба мовби схаменулася, але ж і телички було шкода. Дід-знахар так і вчепився за неї… Чи… Воно можна було заради Люби й теличкою пожертвувати – бодай і тільною, – але ж Люба по якомусь часі знову почала прикладатися до келишка та запрошувати в гості молодих козаків… Невже й дідова наука їй тяжко далася?…

Далеко було – ой, ой, далеко! – і гетьману Дорошенку, коли він перевиховував свою… гм-гм… питущу й гулящу жіночку, наставляючи її на шлях доброчесності, і генеральному судді Кочубею, коли він тим же, що й Дорошенко займався – свою любку-голубку відучував… гм-гм… від пиятики, гульок і ще від дечого з молодими козаками. І теж наставляв – з останніх сил намагався! – на все той же, чомусь не дуже популярний у жінки шлях доброчесності; так ось обом – навіть разом узятим – було дуже далеко – ой, ой далеко! – до царя Петра Першого, котрий теж займався аналогічним дійством – свою єдину і ненаглядну відучував від пиятики, гульок, адже вона, розійшовшись, навіть пречудові було роги наставила своєму законному, а він її взяв і…

І, повірте, перевиховав – швидко і якісно. Та ще з таким розмахом, певно, застосовуючи в цьому ділі найновіші досягнення педагогіки і ще бозна-якої науки. Метод його спрацював надійно – куди тому Дорошенку та Кочубею з їхнім дилетантським перевихованням своїх непутящих, але коханих жіночок…

Далеко, далеко – ще раз повторимо, – їм з їхніми патріархально-кустарними методами перевиховання любих жіночок, далеко до Петра I та його ефективного методу перевиховання безрідної німецької служниці Марти Скавронської, яка, потрапивши до Росії в солдатському обозі, а потім і в казармах переходила з рук в руки, і в покоях генералів, які відібрали її в рядових і передавали один одному на тимчасове користування. Поки, врешті-решт, не дісталася вона Петру Першому, для якого не мало значення, якого походження дівка – аби вона приносила задоволення.

І цар так захопився солдатсько-генеральською дівкою, що, не довго думаючи, перетворив гулящу дівку Марту Скавронську на російську імператрицю Катерину (ах-ах, як вони кохали одне одного, правда, колишня солдатська курвочка, а тоді російська імператриця Катерина, якось було дала такого маху, загулявши за старою звичкою, що ледве не вилетіла з імператорських покоїв назад до солдатських казарм, для яких вона найбільше підходила).

Коли ще раніше цар Петро І дізнався, що його колишня жона Євдокія Лопухіна, вислана мужем своїм до Суздаля спокутувати гріхи свої, закрутила там з одним офіцером, то велів того офіцера негайно скарати на горло, а Євдокію «высечь кнутом» і відправити в далекий монастир на Ладозі – що й було негайно зроблено.

І ось нова його жона – ви можете уявити досаду і, зрештою, лють царя? – Катерина закрутила таке саме дійство. І не десь там, а в самому імператорському палаці, закрутила з молодим коханцем Віллімом Монсом… Це ж треба, га? Цар же так любив Катерину, а вона вміло, як кажуть, і серед білого дня наставляла йому роги – у спальні імператорського палацу. Рогатим, як знаєте, називають чоловіка, якого зраджує власна жіночка – най би вона довго жила і най би її не трафив шляк!

Сказати б, що Марта була красунею – так не скажеш. Але, як свідчили всі, хто її знав, коханці, звичайно, – володіла якоюсь «неймовірною жіночою привабливістю». З юних літ, яких у неї мовби й не було, бо одразу ж стала досвідченою, гм-гм, куртизанкою, була меткою та спритною, не гребувала ніякою роботою (хоч щось та було в ній позитивне!) і мала досить веселу вдачу.

Про таких, як вона, кажуть: їй все ніпочім, навіть де її не сій, вона й там вродить. Це й допомагало їй (і навіть порятувало її), коли вона, перехрещена з Марти на Катерину за православним обрядом, стала супругою російського царя.

Освіти не мала, неписьменна, але вміла (природою, вочевидь, була обдарована) так себе подати, що цар-чоловік, за свідченням царевича Олексія, завжди запевняв, що «жена его – умна!»

Вона інколи вгадувала (швидше серцем, аніж розумом, чи таку жіночу інтуїцію мала) його думки й бажання, тож завжди була на висоті. Государ називав її не інакше, як «Катеринушка». І любив її, любив… Що там говорити – до безуму. А втім, це не заважало йому мати коханок на стороні. І не тільки фрейлін. Сама Катеринушка підбирала йому «девок попышнее да порумянее», а чоловік і радий старатись. І вдячний був жоні-імператриці за таку турботу про нього та його сексуальне життя: «Ах-ах, яка розумна моя Катеринушка!..» А щодо жінок, то Петро не був вередливим та перебірливим – хоч дворянка, хоч фрейліна, хоч вулична повія, хоч знатного походження, хоч простолюдинка, йому все одне, аби вона була «попышнее да порумянее», бо для нього головним було не соціальне походження «девки», а його власне бажання і задоволення.

І жіночка його імператриця Катеринушка була такою. Секс, як сьогодні кажуть, для неї, та ще з молодим коханцем, був важливішим за соціальне походження того коханця. З циганом Марком в його таборі – була в біографії російської імператриці і така пригода – навчилася, власне, циган Марко її навчив, що на першому місці задоволення, а вже потім соціальне походження коханця.

Тож будучи імператрицею, мала вдосталь коханців з різних верств та соціальних груп. Правда, вертівся у неї один пунктик: коханці неодмінно мали бути молодшими за неї на 10–15 років, тоді з ними відчувала себе молодою, а швидка переміна коханців робила її життя вельми цікавим. Та й не вважала вона, сімейна жінка, любов на стороні за гріх. Який гріх, коли любов – це… вершина блаженства. Отож, міняючи коханців, зрештою, і набрела на одного молодика-красеня, авантюриста, готового кинутися в будь-яку пригоду, бодай і ризиковану, Вілліма Монса. Це був парубок не лише гарний собою, а й досить освічений, розумний, вельми спритний і до всього ж ще й дотепний. Але дещо забобонний. Носив на пальцях чотири каблучки – золоту, свинцеву, залізну і мідну – вони слугували йому талісманами. Запевняв, що золота каблучка означає любов. Імператриці він читав ще й вірші власного виготовлення, серед яких були жартівливі, грайливі, пустотливі і навіть пікантні – на грані непристойностей, що дуже подобалося імператриці. Особливо й зовсім фривольні чи, як би ми сьогодні сказали, порнографічні.

А його пестощі… О, це було щось! Таких пестощів вона ще не зазнавала – навіть з циганом Марком. І навіть з чоловіком законним.

Залишається додати відому – і тоді, і тепер – істину: чоловік (муж) завжди дізнається останнім, що його ненаглядна наставляє йому роги. Так було і з Петром І.

Вже всі при дворі знали – від прислуги до міністрів та князів, що імператриця на лобі в свого законного вирощує чудові роги, а сам чоловік, тобто цар Петро, ні сном ні духом.

І так тривало кілька років.

Та ось нарешті – нарешті! – дізнався про це і сам вінценосний рогоносець. (Немає такої тайни, яка б хоч колись не стала явною.) Таки дізнався цар-імператор Петро, що його половина кохана наставляє йому – майже відверто – роги… Дізнався, коли отримав анонімний донос (ось-ось він, доказ, що й донос необхідний для роду людського) про злочинні зв’язки імператриці з якимось там молодиком Монсом, котрий на той час при дворі імператора вже навіть займав якийсь там пост – Катеринушка йому виклопотала.

І ось до красунчика Вілліма Монса з’явився тодішній начальник Таємної канцелярії пан Ушаков і оголосив фавориту, що він арештований, забрав у нього шпагу, ключі, запечатав папери і повіз його на допити до імператора – щоби знав, як крутити шури-мури з імператрицею.

Заодно були арештовані й декілька наближених до Катеринушки осіб.

Залишилося свідчення, що Монс, як Петро глянув на нього своїм орлиним поглядом, наче той ховрашок, затіпався і втратив свідомість.

«И он… тотчас во всем признался, так что не нужно было употреблять пытку…»

Слідство в справі коханця імператриці тривало всього тиждень. Але враховуючи пікантність ситуації, участь імператриці в тих шурах-мурах (як у Росії споконвіку кажуть, у блядстві тому), Монса звинуватили лише в хабарництві. Будучи коханцем імператриці, він, ніде правди діти, брав з чиновників мзду, щоб за допомогою Катеринушки вирішити ті чи ті справи… Звинувачення мовби й дрібне (хто не брав при дворі хабарів, починаючи з Петра I – цар брав хоча б від гетьмана Мазепи, тому й на доноси, що йшли на гетьмана, не звертав особливої уваги), але Монса засудили до страти. Та ще й позбавили права на помилування.

Страта відбулася на Троїцькій площі. О десятій ранку туди прибув кортеж із засудженим. Його вели під руки солдати. Він вже не йшов, тож його солдати майже тягли. За ними простував протестантський пастор – Монс був католиком.

І ось учорашній улюбленець долі, чи то пак, імператриці, камергер двору – щоб він міг до неї в покої проникати, Катеринушка виклопотала йому таке придворне звання, – відомий франт і серцеїд, прихильник всього вишуканого – особливо в коханні – ледве-ледве тягнув ноги, власне, його тягли солдати, і був блідий та виснажений, в кожусі-тулупі – на голе тіло. Ось він вже на ешафоті, де стояв здоровенний кат із здоровенною сокирякою з блискучим лезом, що спалахувало на сонці.

На ешафоті також стирчала чимала палиця з гостряком угорі. І Монс не міг од неї відвести очей, знаючи, що через мить його бідна голова буде наштрикнута на ту палицю…

Солдати поставили засудженого на коліна, а голову, що йому вже не належала, поклали на плаху й відскочили, як тільки кат підняв сокиру.

Мить – і все було скінчено. Кат свою роботу виконав професійно і бездоганно, як істинний майстер своєї професії…

Сонце ще тільки-но збиралося котитися до заходу, як імператор запропонував імператриці «прогулятися перед сном», чого раніше ніколи за ним не водилося. І ось позолочена імператорська карета в супроводі ескорту бравих драгунів покотилася на Троїцьку площу, де ще стояв ешафот, а на високій палиці – так званому колу, – стирчала голова бідного Монса…

– Подивись, подивись, Катеринушко, на цю голівоньку на колу, – ласкаво призапрошував свою жону імператор. – Кого він тобі нагадує?…

Катерина глянула і…

І подивившись в очі імператора без будь-якого збентеження – ну, лицедійка! – своїми невинними, чи не дитячими, очима, а потім ліниво, але не без збурення, проказала: «Як сумно, що в придворних стільки зіпсованості…»

Імператор з нею, любою жонушкою, погодився, і того ж вечора за його вказівкою голова Монса була знята з палиці, опущена в скляну банку зі спиртом і врочисто поставлена в покоях імператриці на її столику – певно, для кращої пам’яті. Чи щоб Катеринушка не забувала свого коханця.

Оце вам розмах Петрової науки і її дієвість – куди тій сучасній педагогіці, коли вчать, вчать, а воно, те, кого вчать, по-старому діє, бо наука од нього одскакує, як горох од стіни.

Ось як треба вчити своїх гулящих жінок – з царським розмахом! Де там Дорошенкам та Кочубеям з їхньою наукою, коли вони намагалися відучити своїх жіночок від питва й гульбищ з молодими козаками – повчитися б їм у царя Петра.