Олег Кандиба, він же Ольжич, він же Лелека…

Ой, лелечко, лелечко, болить моє сердечко.

П. Чубинський

…Теліга була моральною максималісткою, як зазначають ті, хто досліджував її життя і творчість, для неї головним було непорушне (в ранзі сакральності) слово, яке не розходиться з ділом.

І не повинне слово розходитись з ділом, бо це для творця – катастрофа. Вважала: письменник не може у творчості проповідувати одне, а в житті чинити і поводитись по-іншому.

Тож не дивно, що коли в 1941 році друзі й соратники відмовляли її від поїздки в окупований гітлерівцями Київ, відповідала:

«Як я можу піти проти своєї поезії?»

На той час вона була не лише талановитою поетесою, але її знали як діячку культурної референції Організації українських націоналістів (ОУН).

І вона зі святим нетерпінням мчала до Києва, навстріч своїй загибелі, мчала, бо все життя чекала цього дня, коли попереду в неї буде не тихе, бодай і поетичне, буття, а життя-грім, життя, як гостра сліпуча блискавка, такою спружиненою була її воля, як для жінки – крицева. Вона мчала навстріч смертельному ризику, але мчала до рідного люду. Бо:

Усе – лише не це!
Не ці спокійні дні,
Де всі слова у барвах однакових,
Думки, мов нероздмухані вогні,
Бажання – в запорошених оковах.

«…разом з поетом О. Ольжичем активно працювала в Культурній референтурі ОУН» – із статті.

Олег Ольжич…

Це він писав:

Господь багатий нас благословив
Дарами, що нікому не відняти:
Любов і творчість, туга і порив,
Відвага і вогонь самопосвяти!

Це завдяки йому у XX ст. українська література сягнула світових вершин.

Справжнє його прізвище – Олег Кандиба. Батькове, родове.

Родом із Житомира.

Батько його – відомий український поет Олександр Кандиба, який виступав під творчим псевдонімом, що став його другим прізвищем – Олесь. На ниві української літератури працював в однім руслі з Іваном Франком, Лесею Українкою, Михайлом Коцюбинським. На небосхилі української поезії його творчість спалахнула й засяяла яскравою зорею.

У нашій літературі це третя сімейна пара, де батько – поет і син поет. (Перші дві – батько й син Вороні, другі – батько й син Крушельницькі.)

Олег Ольжич змалечку відзначався талантами, котрими його щедро нагородила природа – чудово малював ще в ранньому дитинстві, прекрасно грав на фортепіано, писав талановиті вірші, навіть п’єсу – ще дитиною! – на три дії (з козацьких часів) і сам її проілюстрував… Згодом був блискучим ученим-археологом (це його головний фах), але передовсім – видатним українським поетом, незламним борцем за кращу долю незалежної України.

До 16 років Олег жив в Україні.

П’ятнадцятирічним хлопцем він із матір’ю вирушив до Берліна, де перебував батько, який тоді був повпредом УНР в Будапешті. Невдовзі родина Кандиб переїхала до Праги.

Успішно склавши іспит на атестат зрілості, Олег вступає на філософський факультет Карлового університету, головними предметами його навчання стала археологія та мистецтво. Навчався ще й в Українському Вільному Університеті у Празі… Любив мандрувати. Разом з приятелями на велосипедах об’їздили мало не всю Німеччину, а Карпати знав, як свою домівку.

Захистив докторську дисертацію з археології і був прийнятий на кафедру археології Українського Вільного Університету – асистентом. Постійно їздив на археологічні розкопки, працював у музеях Чехословаччини, Галичини, Югославії, Австрії, брав участь в міжнародних симпозіумах і конференціях і здобув заслужену славу спеціаліста в галузі слов’янської археології. Читав лекції в Гарвардському університеті, один із засновників Українського Наукового Інституту в США. Видав збірку наукових праць. Публікувався в українських, чеських, німецьких, югославських та англійських виданнях. Тож і виходить: перш ніж стати поетом, він став видатним ученим археологом, доктором наук.

Свою першу збірку та дитяче оповідання «Рудько» підписав псевдонімом О. Лелека. Його поезія – це не замиловане оспівування традиційної атрибутики: квіточки, ясне сонечко, банальне кохання і т. п., його поезія відповідала його вольовій натурі, це поезія дії, наступу і боріння, інтелектуальна і вольова, вона виховувала цілісну натуру.

Тож і не дивно, що вчений і поет Олександр Кандиба-Ольжич у 1929 році стає членом Організації українських націоналістів. Особисто познайомившись у 1936 році з головою проводу Євгеном Коновальцем, він ідеологічно та філософськи обґрунтував роль героїчної свідомості у національно-визвольній боротьбі за свободу і незалежність України. Український народ має стати повноправним і єдиним господарем своєї землі, а для цього йому треба створити самостійну державу, яка визволить українців з чужих лабет, і щоб він став повноправною нацією.

Поет Ольжич стає одним з найактивніших членів ОУН, пізніше – заступником голови проводу. За дорученням ОУН бере участь у проголошенні демократичної Карпатської України, що була знищена згодом угорськими фашистами, які діяли у змові з Гітлером.

Паралельно з роботою в ОУН і поетичною творчістю завзято займається улюбленою археологією, публікує свої праці іноземними мовами. На запрошення Міжуніверситетського інституту в Римі проводить археологічні дослідження і в той же час встигає брати активну участь у боротьбі за незалежність Закарпатської України. Після загарбання Закарпаття Угорщиною побував у хортистській в’язниці.

Влітку 1943 року одружується з Катериною Білецькою, старшою донькою професора Білецького, яка пізніше напише про нього цінні спогади.

Устиг видати лише три збірки власних віршів, але які! Вихід кожної його збірки ставав подією в українській літературі. Тож цілком заслужено до нього прийшло визнання – уже як видатного поета, досі – відомого на той час ученого. Віра в ідею – головне кредо Ольжича. А ідея його – незалежна Україна. Ця віра й пульсує у всій творчості Олега Ольжича. До слова, сам він не надавав особливого значення власній поезії, бо головною справою власного життя вважав не поезію і навіть не науку, – боротьбу. Діяльність професійного революціонера. Під кінець тридцятих років у житті Олега Кандиби-Ольжича сталася різка зміна, перелом. Його літературна й наукова діяльність відійшла на другий план, на перший виходить революція, служіння Україні. Навіть літературний псевдонім його змінюється на підпільну кличку – Кардаш.

Держава не твориться в будучині,
Держава будується нині.

Олег вирішує: настав час залишити затишний кабінет ученого і йти в похід за кращу долю України. У той похід – тут він виявився пророком, – де доведеться «в шинелі сірій вмерти від гранати».

Доведеться…

Йому доведеться, але він не одступиться з обраного шляху борця.

Під час Другої світової війни Ольжич очолив відділи ОУН на Правобережній Україні, зокрема в Києві. Був одним із фундаторів Української Національної Ради. Коли ж рейхскомісаріат нацистів наприкінці 1941 року заборонив діяльність ОУН, організація пішла в підпілля, переїхавши до Львова.

1941 року Ольжич разом з Оленою Телігою та іншими оунівцями прибули до Києва з патріотичною місією ОУН. Ольжич налагодив випуск газети «Наше слово», журналу «Літаври» (чию редакцію очолила Теліга), керує підпільною боротьбою українських патріотів проти фашистів. Це була боротьба не на життя, а на смерть, боротьба-самопожертва, коли надії на перемогу майже не було, але українці все одно не відступилися. Гітлерівці першими в Києві схопили і порозстрілювали оунівців, зокрема й Телігу, яку Ольжич умовляв залишити Київ, однак вона відмовилась. Ольжич перебрався (вже після загибелі побратимів з ОУН) до Львова, там був схоплений нацистами. Його відконвоювали до жахливого табору смерті Заксенгаузен за 50 км від Берліна. Табір мав 60 відділків, через які пройшло загалом близько 200 000 чоловік. У фабриці смерті було закатовано понад сто тисяч антифашистів з різних країн Європи.

Відгороджений високими мурами, в Заксенгаузені існував особливий об’єкт Целенбау – барак, у якому фашисти тримали особливо небезпечних «злочинців». Там перебував син Сталіна Яків Джугашвілі, французький міністр Рібо, колишній прем’єр-міністр Німеччини Лютер, головнокомандувач підпільною польською Армією Крайовою генерал Стефан Ровецькі-Грот, польський єпископ Владислав Гораль та багато інших відомих осіб. Там перебували майже всі члени проводу ОУН з лідерами двох непримиренних крил – С. Бандерою та А. Мельником.

У Целенбау Ольжич сидів у камері 14, де в’язні були в кайданах, себто приречені на скору смерть. Кайдани були прикуті ланцюгами до цементної підлоги. Тільки Ольжича не приковували, бо його раз по раз брали на тортури та допити. Яким дивом тримався поет із потрощеними кістками, пробитою головою і повідбиваними нутрощами – одному Богу відомо. Але як з нього не знущалися кати, та не почули ані слова, ані стогону з його запечених кров’ю губ… 9 червня 1944 року його притягли до камери і кинули на цементну підлогу, а коли по якомусь часі кати повернулися, щоб знову тягти його на допити, Олег Ольжич уже був мертвим…

Коли стало відомо про його загибель, в’язні у всіх камерах молилися за упокій його душі…

У незалежній нині Україні виходять твори Олега Ольжича, про нього за сценарієм письменника Леоніда Череватенка знято фільм «Я камінь з Божої пращі». Його іменем названо вулицю. Він нарешті повернувся до країни й народу, за яких віддав своє життя, прийнявши люті муки…

Такої ж готовності до самопожертви була й Олена Теліга.

Вона суворо підпорядкувала себе «безсмертним і невмолимим вимогам нації», бо була переконана, що тільки повне підпорядкування себе інтересам нації й «дозволить їй стати перед світом на весь свій потужний зріст!» Про це Олена Теліга писала в статті «Братерство в народі», різко застерігаючи своїх однодумців від використання «тріскучих слів і блискучих гасел», якими двадцять років більшовицька Москва засипала українську свідомість: «І коли ми несемо ідею українського націоналізму на свої землі, не сміє бути ні одного порожнього слова. Кожне гасло має вростати в нашу землю, а не засмічувати її порожньою лускою. Коли говоримо про національну спільноту, мусимо її відчувати. Так, як тепер, понад усе мусимо відчувати нерозривний зв’язок крові – братерство в народі».

Надзвичайно болісно поетеса переживала розкол з друзями, які підтримували уряд УНР в екзилі і не розуміли її переходу до Організації українських націоналістів, яка була в опозиції до нього. Свідомість, почуття не могли сприйняти роз’єднання недавніх друзів, побратимів, вона намагалася стулити ці дві половинки єдиного українського організму, але її відштовхували друзі, ображали й судили. Як пережити це страшенне напруження думки і почуттів?

Підгинаються, в’язнуть ноги,
Очі п’ють безпросвітну тьму;
Мить одна – і безсилий стогін
Розколише застиглу муть.

Та це був лише початок болісних переживань. У 1940 році відбувся розкол ОУН на два крила – бандерівців і мельниківців. Сповідуючи святу ідею братерства в народі, органічного відчуття нерозривного зв’язку крові, Олена Теліга не могла змиритися з абсурдною позицією тих, хто в ім’я пріоритету партійних програмових засад наважується на братовбивство.

Убивство пострілом у спину 30 серпня 1941 року на вулиці Житомира двох багатолітніх членів Проводу ОУН Миколи Сціборського і Омеляна Сеника-Грибівського потрясло Олену Телігу. Важко в це було повірити, важко пережити, але вона закликає «не допустити до створення атмосфери для найбільшого прокляття, найбільшої згуби нації – братовбивчої війни».

Отож – на поклик душі – до Києва, в столицю України, де вона «мусіла вже бути давно», як писала 17 жовтня 1941 року з Рівного своєму чоловікові: «Моє ти золотко рідне, мій найліпший у світі Михайлику! Любий мій!.. Про Київ ходять тривожні чутки, хоч Ольжич шле радісні вістки з лейтмотивом – перемога за нами… Що буде в Києві? Як? Не знаю! І сумно мені, що ти не їдеш зі мною, хоч хочу вірити, що швидко тебе у Києві побачу.

Рушай, рідний! Як тільки зможеш…» (М. Жулинський). «Пішла, бо знала: повернеться».

Вона була (і такою залишилася назавжди) чиста і непорочна, бо тільки такі мали (і мають) право на священну боротьбу за волю і кращу долю свого народу – незаплямовані ані словом, ані вчинком.