Це буде так: в осінній день прозорий
Перейдемо ми на свої дороги.
Тяжке змагання наші душі зоре,
Щоб колосились зерна перемоги.
І те, що мрією було роками,
Все обернеться в дійсність і можливість,
Нам буде сонцем кожний кущ і камінь
У ці хвилини – гострі і щасливі!
Подумать тільки: наші села й люди,
А завтра прийдемо – до свого міста!
Захоплять владно зголоднілі груди
Своє повітря – тепле та іскристе!
Та звідкись сум зловіщий вітер вишле,
Щоб кинуть серце у крижаний протяг:
Усе нове… І до старої вишні
Не вийде мати радісно напроти…
Душа з розбігу стане на сторожі,
Щоб обережно, але гостро стежить
Всі інші душі – зимні чи ворожі —
І всі глибокі поміж ними межі.
І часто серце запалає болем,
А щось гаряче аж за горло стисне,
Коли над рідним, тим же самим полем
Зависне інша, незнайома пісня.
Чекає все: і розпач, і образа,
А рідний край нам буде – чужиною.
Не треба смутку! Зберемось відразу,
Щоб далі йти – дорогою одною.
Заметемо вогнем любови межі,
Перейдемо убрід бурхливі води,
Щоб взяти повно все, що нам належить,
І злитись знову зі своїм народом.
Цей вірш, знаменитий своїм передбаченням, називається «Поворот». Олена Теліга написала його у 1932 році. В одному з листів (від 4 червня 1932 року) поетеса стисло пояснює його суть: «Я маю ще один вірш – поворот на Україну». Він уперше з’явиться друком у 1932 році в «Літературно-науковому віснику» Дмитра Донцова.
«Що ж послужило приводом до написання цієї поезії? – запитує Надія Миронець і сама ж відповідає: Олена підкреслювала не раз, що ніколи не писала віршів „на замовлення“, що їй потрібен особливий настрій, натхнення.
„…Не можу писати без цього „старомодного“ Натхнення“.
Настрій, що надихнув її на створення „Повороту“, з’явився від загостреного відчуття бездомності і бажання повернутися на рідну землю, яке завжди жило в душах емігрантів…»
Відчуття бездомності… Бажання повернутися на рідну землю…
Воно було притаманне не лише Олені Телізі. Леонід Мосендз теж написав вірш «Поворот», тоді ж написав свій «Поворот» і Олег Ольжич.
«Я така щаслива, що мій „Поворот“ дійшов до твого серця, – писала Теліга подрузі. – Цей вірш я дійсно писала „нервами“, і мені боляче було б, якби й цей мій настрій ти не зрозуміла. Тому я аж ахнула, коли ти в одному із своїх листів поділилася зі мною своїм бездомним настроєм, таким подібним на той, про який я пишу».
В іншому листі поетеса підкреслює, що «поворот на Україну є для мене найбільшою мрією, майже метою життя…»
Всі українці в еміграції – як вона, ота еміграція, вже набридла, в печінки в’їлася! – тільки й мріяли про повернення на Батьківщину.
Та Батьківщина була зайнята більшовиками, там душили українську культуру, та й саме українське життя. Не витримавши безпросвітності, покінчив самогубством Микола Хвильовий – то про яке повернення в Україну могла йти мова? Правда, Гітлер в Німеччині збирав сили для боротьби проти комунізму – принаймні так він заявляв. Відчувалося: рано чи пізно Гітлер зчепиться зі Сталіним, Німеччина нападе на СРСР. Дехто сподівався: якщо переможе Німеччина, може, з’явиться шанс для створення вільної від більшовицького іга Української держави? Можливо, два хижаки у взаємній війні знекровлять один одного, і тоді послабиться тиск на Україну, і вона нарешті зможе постати як незалежна держава?.. Правда, в те не дуже вірилось, але якась надія таки була. І всі на еміграції тільки й чекали вимріяної нагоди, коли можна буде, не остерігаючись більшовицького свавілля, повернутися в рідний край.
І ось лучилося. 22 червня 1941 року німецькі війська посунули на СРСР, а отже, й на Україну. Націоналісти захвилювалися: що їм робити в такій ситуації? Улас Самчук був твердо переконаний: «Нічого іншого, як іти по слідах війни на той наш зачарований схід, ту нашу безмовну батьківщину, по землі якої, як і в давні часи, гарцюють ворожі армії, не питаючи нашої згоди і не бажаючи там нас бачити взагалі. Але та земля – наша земля, там нас хочуть бачити, і ми там хочемо бути. І ми там будемо. І також нікого не питаючи. До Кракова, як на Клондайк під час золотої гарячки, потягнулися зо всіх кінців Європи втомлені чужиною люди, які хочуть повернутися туди, звідки походять їх батьки, діди і прадіди, де вони хотіли б закінчити дні свого життя. Кабінети Ольжича, Сеника і Сціборського заповнилися міністрами, генералами, інженерами, артистами… Ну, і звичайними людьми без титулів, які хотіли лише там бути і щось там потрібне робити. До цих останніх належав і я».
До них належала й Олена Теліга. У ті дні вона жила мрією, що ось-ось повернеться в Україну, до любого її серцю Києва.
Але там була прифронтова смуга, а це завжди – смертельний ризик, тож друзі відмовляли Олену від «такої затії». Вона ж відповідала:
«Коли ми, поети, пишемо про відвагу, твердість, шляхетність й цими творами запалюємо та шлемо на небезпеки інших, то як можемо ми самі цього не робити? Справжня поезія – це не видумана комбінація, це виплив душі. Як же ж чутимусь я, коли піду проти своєї поезії? Коли я загину, то знатиму й іншим покажу, що жила так, як хотіла, як повинна була жити, коли ж сидітиму в безпечнім запіллі – це вже буде зрада мене самої!»
Відраджував Олену від небезпечної затії і Євген Маланюк, але «ніякі розумні аргументи не переконували її, щоб вона цієї подорожі до Києва не робила. Зокрема – признаюсь, я мав цей гріх – я її переконував; може, тому, що я вже не був дуже зелений політично, дещо бачив і дещо думав. Я не мав особисто ані крихти, ані грама якогось оптимізму… Зокрема… це просто нераціонально. Я все переконував Лену. Але нічого не помогло. Вона кинулась туди з якоюсь несамовитою енергією, з несамовитою силою. Було, може, й бажання пригоди. Було, може, чисто жіноче – якась цікавість до тієї батьківщини. Було, може, все… І я пригадую собі, вона писала досить ентузіястичні листи з дороги. Але я пам’ятаю останній лист, який був кинутий у Житомирі – там були такі слова: „Боюсь, що ви мали рацію“. Думаю, що після Житомира вона вже, безперечно, знала, на що йде. Знала, що йде на жертву, і що в жертву буде принесено її все ж таки молоде і ще повне творчості життя».
Супутником Олени Теліги в тій небезпечній затії на першому її етапі був Улас Самчук…
Сян згадується в державному гімні України: «Станем, браття, в бій кривавий від Сяну до Дону…» (У редакції до 6 березня 2003 року).
Сян – річка в Україні (Турківський район Львівщини) та Польщі.
Найбільша карпатська (права) притока Вісли (басейн Балтійського моря). Довжина 444 км, із них 14 390 км в Польщі, 2471 км в Україні. У пониззі Сян (90 км) судноплавний. У гірській частині на Сяні збудовані водоймища Солинське і Мичковське та ГЕС.
Прикордонний знак на українсько-польському кордоні – 224.
Сян починається у Східних Бескидах на межі Бещадів і Верховинського Вододільного хребта біля Ужицького перевалу. Витоки розташовані на висоті 950 м. Тече спершу на північний захід, згодом у підгір’ї змінює напрям на північний і східний, а нижче міста Перемишля тече знов на північний захід у широкій долині по Надсянській низовині. Впадає до Вісли нижче міста Сандомора. Має кілька приток, на його берегах розташовані міста Лісько, Сяник, Перемишль, Ярослав. До 1946 року гірський Сян лежав на суто українській етнічній території, середній – на українсько-польському прикордонні – тоді він був межею на українській та польській частині Галичини, нижній – на польській етнічній території. Після встановлення нового кордону між УРСР і Польщею на території України є лише кілька витоків Сяну, далі на 55 км Сян є кордоном між Польщею та Україною. На цій ділянці річки існували українські села. У 1946 році при облаштуванні кордону мешканці сіл були переселені, а їхні будівлі спалені. А вже нижче за 390 км Сян тече у Польщі. Після виселення українського населення державний кордон став також етнічною українсько-польською межею.
«Станем, браття, в бій кривавий від Сяну до Дону…»
Вона поверталася в Україну – в фатальний для повернення час.
Її біографи потім писатимуть: це був смертельний виклик долі. Навіть Євген Маланюк, друг-поет, колишній офіцер армії УНР, умовляв її не їхати. Переконував: Київ захопили окупаційні війська фашистів, а німці 41-го були зовсім не тими німцями, які приходили в Україну у 1918 році. Та й ситуація в Україні далека від тієї, що її в еміграції уявляли, наївно вірячи: нас там чекають. Люди, які прожили під Сталіним 20 років, це не ті люди, запевняв Маланюк, які нас там чекають…
Олена подякувала другу-поету і вчинила по-своєму: в липні 1941 разом з письменником Уласом Самчуком таємно від німців перейшла вбрід Сян – останній Рубікон у своєму житті. Як запевняла, «перейдемо убрід бурхливі води», щоб «злитись знову зі своїм народом». Бажання, як кажуть, шляхетне і благородно-патріотичне, але дійсність виявилась не такою, якою вона уявлялася в еміграції. Перейшовши Сян-Рубікон, Олена спалила позаду мости, а нових попереду не збудувала – не встигла.
Сян перейти виявилося справою непростою і від самого початку небезпечною. На тім боці вирішили спершу дістатися до Львова, а потім – до Києва. Як працівниця культурної референтури ОУН, Олена мала зв’язатися у Львові з місцевими українськими націоналістичними силами – в плані посилення боротьби за згуртованість нації, за відродження культури, за незалежність в тодішній ситуації, що склалася в Україні. Але спершу треба було перейти Сян.
14 липня 1941 року виїхали з Кракова потягом. У Ярославі, як запевняв Ольжич (і дав потрібні адреси) були люди, які й допоможуть перейти Сян – кордон між окупованими німцями Польщею та Україною. З Ярослава Олена написала Михайлові (він поки що залишався у Кракові й на Україну мав виїхати пізніше) коротенького листа:
«Дорогий Михайлику! Щасливо доїхали до Ярослава і чекаємо на обід у ресторації. Наразі почуваємо себе добре, хоч ще не застали дома, кого було треба. Їхалося добре. Надіємося, що все буде гаразд. Ти теж не турбуйся. Цілую міцно-міцно. Твоя Олена».
Улас Самчук згадуватиме. В очікуванні, коли з’явиться людина, яка мала їх таємно переправити на той, український, берег, пішли до Сяну і десь у затишному місці полягали на свіжій траві, дивилися у синє, вже українське небо і співали:
Дівчинонько люба, де будеш ти спати,
На Вкраїні далекій!
В степу під вербою, аби, серце, з тобою,
На Вкраїні далекій…
Пісню урвали – а раптом нею накличуть біду? За самовільний перехід кордону можна потрапити й до концентраційного табору… Декого, спіймавши, німці навіть на місці постріляли…
Виявилось, що переходити Сян у Ярославі небезпечно, їм порадили це зробити в селі Сосниці, дали адреси надійних людей, які допоможуть це зробити. Наступного дня потягом, а далі пішки дісталися Сосниці – там місцевий священик мав зарадити їхній справі.
Через роки Улас Самчук згадуватиме у своїх споминах:
«Сян виступив перед нами несподівано. Невелика, поетично заросла річка кроків п’ятдесят шириною. На всі боки оглянулись – і з Богом. Швидко скинули взуття, я забрав свої і Оленині речі… Вода була тепла, трохи бурхливіша і каламутніша, ніж звичайно. Ми йшли дуже швидко, я попереду, Олена, тримаючись за моє плече, за мною. На середині вода сягала сливе до пояса…»
Йшла до кордону з подвійним почуттям, різко протилежним одне одному – з радістю і сумом, що межував з тривогою. І хвилювала не небезпека шляху.
Радість, що нарешті вона повертається на Батьківщину любу свою, омріяну, повертається, щоб більше її ніколи – що би там не було! – не залишати, а сум…
Сумно було прощатися з батьком – хворим і таким самотнім, аж неприкаяним у чужому краї, немолодим, як підрубаним під корінь… Думав, що дочка люба його догляне на старості, турботою своєю ласкавою віку йому доточить… принаймні проведе його в той, в інший світ, а воно…
Не так склалося, як гадалося.
Це батько так був переконаний, а вона ж вважала, що навпаки: так склалося, як вона й гадала. Але й його можна зрозуміти. Після смерті дружини, яку він незрадливо кохав, Іван Шовгенів залишився в чужих краях сам-один. Вся надія була на доньку – догляне на старості, догодує… А вона… Кидає його самого в чужоземеллі. Кидає, щоб повернутися на Україну. Він не проти, але ж Україна під п’ятою німецьких окупантів, не вільна рідна вітчизна, і, здається, назавжди втрачена…
– Так ось і треба робити Україну вільною, – терпляче пояснювала дочка, – не коли-небудь, не завтра, а сьогодні. А тебе не беру з собою, тату, бо там, куди я йду, в Києві, небезпечно. А я не хочу тобою ризикувати. Та й зв’яжеш ти мені руки, і я буду тільки тобою зайнята… А треба вже сьогодні робити Україну вільною, бо завтра… Бог нас українцями створив, а ми мусимо створити Україну, батьківщину рідну. І не завтра це почати, не в будучині, а вже сьогодні.
– І ти кидаєш батька, щоб поїхати на… Батьківщину?
– Так. Я їду на Батьківщину, бо сьогодні це важливіше. Україна може зникнути. І тоді ми, українці, постаємо людьми без Батьківщини. Тож іду творити любу нашу Батьківщину.
– Кидаючи батька?
Оте – «кидаючи батька заради Батьківщини» її тяжко схвилювало.
Але твердо відповіла:
– Заради Батьківщини я готова і батька залишити. А як ми створимо незалежну Україну, я заберу тебе до Києва, і тоді вже ми будемо назавжди разом.
Він гірко зауважив, дивлячись кудись повз неї у простір, як у Вічність:
– Назавжди ми зустрінемось лише на тому світі. Живи, дочко моя, довго-довго, а я… Житиму сам, скільки Бог дав.
– Господь нам усім дає життя.
– Ти зробила свій вибір, вибравши замість батька Батьківщину, – іди!
У тій останній перед від’їздом прощальній, по суті, розмові не було згадано ані словом, ані натяком головного. Річ у тім, що пан професор Іван Шовгенів на той час, мовби змирившись із втратою любої дружини, одружився вдруге, сподіваючись, що й друга дружина стане йому такою ж любою, як і перша, вже покійна. Але щось у них пішло не так вже на самім початку їхнього «медового місяця»: вони то розбігалися, то через день знову збігалися. І так повторювалося неодноразово, принаймні кінця цьому ще не було видно.
Пан професор схибив при другому женінні, не ту собі жону вибрав – так шепотілися між собою його співробітники. Не ту половину собі вибрав – за національністю. (Та й за характером, додавали інші, теж.) Нова пасія батька була росіянкою, чи, як вона сама казала, руською. І була вона руською ще тією – наче щойно з Російської імперії вискочила. Заявляла на повному переконанні (при нагоді і без): «Украины не было, нет и никогда не будет! А была, есть и всегда будет провинция Малороссия, часть России».
Теліги – Олена й Михайло – вели з нею гострі політичні суперечки, що врешті-решт закінчилися повним розривом. Олена перестала відвідувати батька вдома, забігала лише до нього на роботу. І в розмові з батьком не згадувала його дружину та її імпер-шовіністичні переконання. (І де він, батечко, її таку доп’яв? Ні в Подебрадах, ні в усій тамтешній еміграції, здавалось, ще однієї такої і вдень з вогнем не знайдеш, хоча…) Тому й жаль було батька з такою «руською» залишати, але що вдієш… Батечко жив з нею, терпів, тож Олена не збиралася його переконувати в чомусь протилежному. Як кажуть, бачили очі, що купували… І попрощалась тоді з батьком – востаннє – з гнітючим серцем і з таким серцем і в дорогу вирушила… Зробивши перед цим нелегкий вибір, вибравши замість батька – Батьківщину.
Хоч і відчувала себе мовби винуватою, але… Не могла інакше. Пішла до Сяну, щоб перейти його, як переходять Рубікон… І залишиться в біографії Олени Теліги Сян, який розмежував її життя навпіл: старе лишилося позаду, нове замаячило попереду…
В липні 1941-го Олена Теліга разом з письменником Уласом Самчуком таємно від окупантів перейшла Сян…
Перейти Сян на прикордонному пункті вони не могли – не мали на те відповідних перепусток. Та й польські прикордонники схопили б їх і передали німцям. Отож щоб не ризикувати, вирішили перейти Сян в глухому місці таємно і загубитися на українській території. Серед мешканців прикордоння вивідали, де це краще всього зробити, їм підказали, і вони зважились – українська поетеса Олена Теліга (чоловік її Михайло поки що залишався в Подебрадах) та український письменник Улас Самчук, на той час вже досить відомий.
У Чехословаччині Улас мешкав з 1929-го по 1941 рік. Українська Прага 1920–1930 років жила бурхливим науковим та культурно-мистецьким життям. До безпосереднього оточення, яке творило «його Прагу», Улас Самчук залучав Олександра Олеся, Спиридона Черкасенка, Олексу Стефановича, Оксану Лятуринську, Олега Ольжича, Михайла Мухина, Миколу Бутовича, Роберта Лісовського, Степана Смаль-Стоцького, Дмитра Дорошенка, Миколу Ґалаґана, Леоніда і Надію Білецьких, Дмитра Антоновича, Сергія Шелухіна, Микиту Шаповала, Валентина і Лідію Садовських, Русових, Яковлевих, Мідних, Батинських, Слюсаренків, Щербаківських, Сімовичів, Лащенків, Горбачевського, Ольгерта Бочковського. У Празі Улас Самчук належав до Студентської академічної громади. «Нас було кілька сотень із загальної кількатисячної української колонії, ми були поколінням Крут, Базару, Листопада, Четвертого Універсалу, України Мілітанс». У 1937 році з ініціативи Євгена Коновальця була створена культурна референтура Проводу українських націоналістів на чолі з Олегом Ольжичем. Центром культурної референтури стала Прага, а однією з головних установ – секція митців, письменників і журналістів, де головував Самчук.
Був він на той час автором оповідань і знаної вже трилогії «Волинь» (книги I–III, 1932–1937), головний герой якої – молода українська людина, котра прагне знайти своє місце в житті шляхами національно-культурного й державного становлення. Саме роман «Волинь» приніс 32-річному письменнику майже світову славу. Як стверджуватиме пізніше один з дослідників творчості письменника, «У 30-х роках вживалися певні заходи щодо кандидатування Уласа Самчука на Нобелівську премію за роман „Волинь“ (як і Володимира Винниченка за „Сонячну машину“). Але, на жаль, їхніх імен немає серед нобелівських лауреатів: твори письменників погромленого і пригнобленого народу виявились не конкурентоспроможними не за мірою таланту, а через відсутність перекладів, відповідної реклами».
О проекте
О подписке