Я займав дві кімнати – передня з двома широкими вікнами, з виглядом на вулицю, на забудований протилежний простір і задня, звернена вікном на травник, на квітник, на зарослий пригірок. І, розуміється, не мав ніяких меблів. Ціла моя рухома посілість вміщалася у двох великих, ще з Европи, валізах та кількох картонових коробках з військових «кер-пакетів»^[21], і складалася з кількох одягів, пари плащів, кілька тузинів білизни і всілякого іншого майна, а в тому кількох десятків книг кишеневого видання і пари оригінальних малюнків Лени Глідерс.

Після мого останнього мешкання при вулиці Маркгам, у будинку, де крім мене мешкало інших шістнадцять душ, моє теперішнє житло справляло враження, ніби я вирвався з Шанхаю на широкі прерії Саскачевану^[22]. Я мав стільки місця, що далебі не знав, що з ним робити. Мою коштовну гардеробу непомітно проковтнула вмурована у стіну шафа, за стола правила скринька від мила «Люкс», у меншій кухонній кімнаті зворушливо красувалась ще одна подібна меблева споруда «санкіст»^[23], на якій знайшла приміщення електрична, портабельна плитка на два пальники.

Спальню в головній кімнаті репрезентував вживаний, стовчений матрац, розложений просто на підлозі і прикритий універсальним накривалом військового походження, ще з таборів, фабрикації «Меркур Вул Ко» з Філадельфії.

Харчування, машина для стриження трави, кишка для поливання травників, рискалі, лопата, сокира і безконечна черга безконечних потреб і всіляких наглих несподіванок. От хоч би такий класичний приклад: ні з сього, ні з того в туалеті відмовилась текти вода… Сам Аллах знає, що там сталося, туалетні механізми не вашої компетенції, і ви змушені кликати експерта. Він приїжджає пишним фургоном з безліччю барвистих написів, входить до вас з виглядом, ніби прибув рятувати вас від смерти, заходить до туалети, хвилин десять там чарує і, відходячи, залишає на п’ять доларів і двадцять п’ять центів рахунок. Або яка-небудь одна паскудна ганчірка, яка випадково потрапить до стічної рури ватерклозету, наробить вам більше халепи, ніж ціла холодна війна між Сходом і Заходом. Повна пивниця води, все плаває, викликаєте пожежну сторожу, з гуком і ревом приїжджає величезна споруда з помпами, вриваються кілька у ґумових одягах і сталевих шоломах дядьків, починається ходження, тупання, помпування і рахунок на 25 долярів… І так без кінця. Ванни, крани, електричні втички, телефон, розвалені сходи, зарослі квітники, спізнений молочар, настирливий газетяр… І свідки Єгови, які чи не кожного дня, саме коли ви після нічної зміни наміряєтесь спати, приходять навертати вас на справжню віру і спасати від пекла.

Але питання меблів можливо найбезоглядніше… Наприклад, валятися в куті на старому матраці у своїй власній хаті або їсти на скриньці, яка пахне милом, в наш цивілізований, нуклеарно-атомовий вік, і кому це може імпонувати… Хтось колись відвідає, котрась з тих поклонниць в капелюсі з вуалькою… і взагалі життя без меблів не життя, а тому коли я з великими жертвами у одного череватого добродія на тій самій вулиці Маркгам за двадцять доларів роздобув антикварну, ще з-перед першої світової війни, канапу, я вважав це за величезне господарське досягнення.

Спочатку я не знав, де ту чудову річ поставити, дарма, що всі мої кімнати були порожні (проблема місця, особливо коли його багато, завжди морочлива), але коли я нарешті це вирішив, я не міг нею вистарчально налюбуватися. Це була справді благородна древність, добре збережена, з мішаним запахом тютюну, поту і собак, яка так доречно заповняла порожнє місце під головною стіною і тим самим дала початок мого меблевого устаткування взагалі. Я міг сидіти, спати, лежати горілиць і мріяти про щасливе майбутнє.

І приблизно до цього ж часу належить ще одна подібна подія, трохи правда харитативного забарвлення: коли я одного вечора вернувся з праці, то побачив перед моєю верандою зовсім доброго кухонного стола, який безрадно лежав догори ногами на травнику. Ніхто не міг пояснити, як він сюди потрапив, ніякі мої здогади не дали роз’яснення, але після певного вагання я вирішив, що це добродійство і що стосується воно мене, а тому я підняв стола, заніс його до передньої кімнати і поставив перед канапою. Не знав, хто був цим благородним добродієм, але хто б він не був, я був йому вдячний, бо після цього засадничо я мав вже меблі сливе в повному комплекті… І в основному був вдоволений.

Не можу сказати, щоб я не був вдоволений взагалі. Мій район, моя вулиця, мої сусіди і взагалі ціле оточення, атмосфера, середовище, топографія, кольори… Це лагідна, довірлива, упорядкована картина з привітальних листівок, з перевагою густо-зелених і цегляно-бронзових барв, похилена до півдня, дуже часто освітлена ласкавим полудневим сонцем. Коли падав дощ, а особливо коли приходила злива, тоді ціла вулиця оберталась у бурхливу ріку, яка з погрозливим шумом гналася униз і далі, на перехресті вулиць, западала до стічних отворів. Будиночки ще так виразно нагадували добу Вікторії^[24], забувалося, що ми на континенті Форда й Рокфеллера, виложена червоною цеглою вулиця натякала на Европу, квітники й городи заросли гірськими соснами, глодом, ялівцем, туями, вересом, мохами, повзучими рожами, чорнобривцями і цілими гніздами петуній. І все це старанно вирізьблено, мовби на добрій бронзовій гравюрі, на тлі широкоплечих дубів, які статечно і певно, мов середньовічні лицарі у панцерах, заступали весь краєвид.

Розуміється, гострий контраст вносили численні «форди», «даджі», «монархи», «морріси» і інші різнобарвні, різноцінні механізми, які протягом круглих двадцяти чотирьох годин бігали, або стояли здовж бетонових хідників, але з огляду на округлі таблиці, що попередливо казали, зараз на перехрестю – «етап», «спід 25» – все це особливого шуму не спричиняло… Мотори намагалися бурчати пошепки і ступати на пальцях, за вийнятком хіба, коли сюди втискалася така базарна сидуха, як цистерна огрівальної оливи, або той робот у рудій уніформі, зі своєю танкеткою, який безнадійно намагався ранками, поміж автами, підмести цей метушливий форум. І це, здається, було б усе.

О! Ще населення… Люди. Законно і справедливо, це мало б бути те основне, але моя вулиця, зо всіма її прерогативами, людьми не була перевантажена, а ті, що були, не конче висувалися на кін її діяльности і творилося враження, що це здебільшого жінки і переважно старшого віку, можливо трохи затінені домашніми звірятами. Можливо, це вулиця пенсистів, ідилійний притулок залишених батьків, яких діти давно вилетіли з цього теплого гнізда і розлетілися по широких просторах турбулентної землі канадської… За вийнятком хіба одного симпатичного шотландця з його не менше симпатичною, перманентно вагітною, французькою дружиною, та їх пречудовими, округленькими, замурзаними п’ятьома дітьми. Наші старші пані дивилися на це незвичне видовище з вибухом страху й здивування. Як і звідки вони тут з’явилися? Ті зворушливі малі сотворіння, які кожного ранку, гарно вимиті і причесані, висипалися гурточком – малі-менші і найменші, від шести до двох років, на вулицю і верталися звідти, часто під вечір, замурзані і розхристані, ніби вони весь той день працювали на копальні вугілля. Що вони десь там робили, що їли, ніхто цим не цікавився і в загальному вони нагадували тих рекламних експертів бруду, на яких звичайно покликаються фірми пральних порошків.

Для мене цей мальовничий виводок спричиняв багато приємности, особливо той найменший його представник, маленький, розкарякуватий, білоголовий хлопчик, який звичайно не встигав за своїми старшими друзяками і був змушений наздоганяти їх, притримуючи свої штанята, дуже часто наповнені чимсь таким, що спричиняло йому виразну неприємність. Зворушувала його особиста ініціатива і недоторкальність, що запевняло йому повну незалежність діяння. Ніхто збоку, за вийнятком їх матері, не втручався до їх довірочних справ.

Найближчою моєю сусідкою з правого боку була елеґантна, неодружена, горда міс років тридцяти з пишним червоним волоссям, яка носила завжди модні капелюхи і мала забавного, кудлатого, сірого йоркширського пуделя. Вона жила зі старою, завжди хворою, бурчливою матір’ю та молодим пристойним племінником, студентом медицини, який мав новеньке авто кольору кави, що постійно стояло на вулиці перед будинком. Вона була незвичайно чемна, офіційно товариська, занята лиш собою і своєю посадою у одній летунській компанії і вийнятково не зацікавлена своїм зовнішнім господарством, особливо своїм задвірком, який заріс кленовим гаєм, де водилися оси і де знайшли своє постійне приміщення пара скунсів. Вечорами звідти доносились концерти котів, а часом повівало не зовсім приємним запахом.

Сусідкою зліва була старша, солідна пані, вдова, яка займала невеличкий будинок зі скляним ґанком, разом зі своїм років вісімнадцяти сином, акробатом якогось цирку і малою, років п’ятнадцяти, дочкою ученицею «гай-скул». Вона не мала ні собак, ні котів, але мала темно-синього, не зовсім нового «Меркурія», яким часто кудись виїжджала, була помітно заклопотана, але не дивлячись на це, старанно плекала свій невеличкий, скелястий квітничок і тим самим творила радикальну протилежність до моєї сусідки справа.

А ще… ще крім цього багато інших сусідів, чи радше сусідок, таких і інших, переважно солідних пань, напевно, з цікавим минулим, при зустрічі з якими ми дуже чемно і привітливо віталися, мінялися враженнями про погоду і розходилися кожне своєю дорогою. Їх, напевно, інтриґувала моя поява у цьому просторі, як також, напевно, вражала моя жорстока вимова їх рафіновано плеканої мови.

Я не мав часу для глибших спостережень, знайомств чи розмов, як також для вільних прогулянок, але все-таки мені траплялося інколи перекинутися кількома словами з моїми сусідами, або навіть гарного передосіннього вечора пройтися вверх вулицею, полюбуватись квітниками, дійти до Гай-Парк авеню, повернути вправо і поволі та спокійно пройтися здовж геть до самого парку. Мені імпонувала ця широка, колись, мабуть, люксусова алея, висаджена старовинними дубами з її вичовганими, вгрузлими в землю хідниками, на яких виразно виднілися печатки «сіті 1911»^[25] – дати невеликої давности, але великої мотивації. Перед тим, на цьому самому місці, можливо ще паслися дикі кози і таборували індіяни. Здовж хідників, на чималій відстані, попереджені стриженими травниками, спокійно і солідно, стояли муровані здебільшого з цегли й переважно двоповерхові з мезоніном та просторими критими верандами, котеджі, що своєю подобою виразно стверджували їх англо-саксонське походження. З них можна було читати трагіку Шекспіра, містику Мільтона, романтику Байрона, вони оповідали понуру заґу про твердих людей, міцні темпераменти, наснажливі характери. Видавалося, що тепер вони залишені, оповиті сторожкою тишею, але в кожному їх примруженому вікні, десь в глибині, під чорним абажуром, світилось таємниче світло, а у кожному ґаражі стояло завжди готове до послуг авто і це свідчило, що тиша цих будинків, це лиш стримана пристрасть закованих у тверду форму арґонавтів.

І між цим, невідмінно появлялася ще одна з’ява, яка не залишала мене ніде й ніколи, при всіх нагодах і погодах, а особливо при таких ось ліричних прогулянках, під осінь, коли все довкруги торкалось моїх нервів. Звичайно в такий час, вечірньою, імлистою добою, ввижалася мені Лена Глідерс. Її великі, нервові, скорше сірі, ніж сині, очі дивилися на мене зо всіх вимірів, я зупиняв думку, закривав свідомість і поринав у блаженну нірвану особливого, опалюючого почуття, яке мудро і дотепно ліпило з мене найхимернішу подобу рабської креатури. В моїх вухах звучала її картава, бляшана мова, хвилююче тепло наповняло кров, я намагався бути романтичним і цікавим, а робився безбарвним і безглуздим.

Один тільки раз ми пройшлися були цією алеєю, десь також під осінь, перед її виїздом до Монтреалу, і ця наша прогулянка робила мені це місце привабливим. Легка, струнка, незалежна, осінній кремової барви плащик, білі на високих закаблуках черевички, намагання ступати в ногу і звичайно, ми не йшли, а бавились, грайливо оглядали музейчик Говера, кормили верблюдів і бізонів, говорили про мистецтво Кокошки^[26] і на кожному кроці фотографувалися, особливо в одному закутку під білими березами.

Останній її лист з Монтреалу найкоротший з коротких: «Павле, я вийшла заміж», з невідмінним додатком «ніколи-ніколи не забуваюча»^[27]. Розуміється, що це за того лікаря шведа^[28], про якого іноді згадувала і з яким минулого літа несподівано й демонстративно літала до Ню Йорку, жила в готелі Асторія^[29] і писала мені ту саму листівку з Імперським будинком^[30] при нічному освітленні. «Тішуся вашими успіхами і ґратулюю», – відповів я їй телеграмою, але це мене вдарило, пригнобило, не хотів вірити, не годився, відійшов від людей, замкнувся сам в собі і сталося це з кінцем травня, а вже сьомого серпня, зі зневіри і розпачі, замість впитися горілкою, я підписав свій перший договір на купівлю моєї першої хати.

III

Пригадую середину вересня, точніше суботу чотирнадцятого числа, як це занотовано у моєму записнику, сльотистий, сірий день, піднесений настрій, у моєму домі багато руху, хідники і сходи затупані брудом, інженер-архітект Михайло Бояр і його дружина Марта вселилися до нижнього поверху і тим самим засадничо й революційно змінили мій соціальний статус. З традиційного, уродженого пролетаря-піднаємника, нараз стаю домовласником і наємником, порушуючи основні засади моєї класової непорочности.

Годі сказати чи це поєднання було влучне – старе знайомство, задавнені клопоти, різноманітні вдачі, скомпліковані взаємини. Родинна доля моїх комірників не конче ідеальна – не мали дітей, забагато претенсій, екзальтовані настрої, напружене шукання виходу. А разом – здібний, порядний, ініціативний, з надійним майбутнім, знавець свого діла і метка, зарадна комерційна бухгалтерка з добрим знанням англійської мови.

Я не був переконаний, чи це спілкування вийде нам на здоров’я, але так сталося, що це мусіло статись, ми мали забагато спільного – війна, Европа, земляцтво, втікацькі табори, небезпечні роки. Такий час і такі умови зливають людські долі в одну долю і роблять їх взаємно зобов’язаними.

І мені здавалося, що основним і рішальним ґросмайстром цілої гарячкової інтермедії була Марта. Недавно ми всі троє їздили на Ніагару і по дорозі, у малій, придорожній освіжальні^[31], за чашкою кави, ми цю справу порушили, обговорили і зробили постанову. Марта, як звичайно, була захоплена, мала багато планів, малювала прекрасні картини майбутнього, а вже першого вечора їх переселення, коли ще нічого не було на своєму місці, ми вже сиділи внизу перед ватраном при столику, частувалися «рай-віски»^[32] і під шелест дощу у листі широкого клена, що доносився до нас через відчинене вікно, завзятюще на цілу вулицю сперечалися.

Мали звичайно безодню дразливо-актуальних тем, ми ж ще гарячі европейці, у наших очах ще не згасла війна, ми були розтерзані, розкидані, розбиті, ми мали багато партій, забагато рецептів, безліч домагань, ми ставили їх завжди руба, не конче трималися логіки, часто губилися в суперечностях, а наша чарівна дисидентка Марта, повна свого бурхливого темпераменту, на думку Михайла, все знала і все знала краще, а тим самим позбавляла нас якої-будь можливости додати до цих рішень також щось від себе.

Наприклад, я був схильний прийняти основну вину за нашу поразку і наше вигнання на нас самих, ми, мовляв, гонимося, як сліпці, за винними і не бачимо, що вина перед нами, вона у нас, у нашій крові, на що Марта сардонічно вибухала гострим протестом, заявляючи абсолютно, що вина поза нами, у наших ворогах, в ідеологіях, більшовизмі, москалях. Цитуючи Достоєвського^[33], якого Марта знала лишень з прізвища, я намагався доказати, що подібні явища лежать в натурі буття, і, щоб їх розуміти, треба розуміти їх природу, на що Марта вибухала, що Достоєвський москаль, дурень, епілептик, загарбник і в цих питаннях він нічого не розуміє.

В цьому ж тоні і дусі ми рішали проблему наших визвольних політичних партій, угруповань, середовищ, цілого визвольного руху, емігрантської єдности, мельниківців^[34], східняків, західняків^[35], католиків, православних і за кожне з цих безконечних питань ми зчиняли з Мартою смертельний бій.

А також вона була дуже добре обзнайомлена з моїми приватними справами і особливо її бентежили мої стосунки з Леною Глідерс. Звідки і як вона про це довідувалась – її патент, вона його нікому не зраджувала, але при першій нагоді вона неухильно зводила мову на цю вражливу тему і дуже прямолінійно, з виразним наміром мене перестрашити, питала:

– Чи знаєте хто вона?

Причому Михайло, який напевно не раз чув це питання, сидів збоку, заклавши ногу на ногу, з розхристаним коміром, спокійно, іронічно посміхався. Я, звичайно, не знав, що сказати, не бажав це питання розгортати взагалі, на що Марта давала остаточну і рішальну відповідь:

– Вона совєтська шпигунка!

– Звідки ви це так упевнено знаєте? – питав я дуже скромно, щоб не викликати ще більших вибухів.

– Я це знаю! – казала вона рішуче, причому її пристрастні пивні очі дивилися на мене гостро й виразно.

Я замовкав ще більше, і ця демонстративна мовчанка зривала її ще виразніше.

Вона накидалась на свою жертву, ніби та стояла перед нею:

– Розумієтсья! Ви не вірите. І як повірити… Можете не вірити… Але я знаю, і не одна я. Всі знають… Вона хоче вас звабити, знищити, вона має завдання…

– Яке там завдання, – не витримував я.

– Вас знищити! – повторяла Марта.

– Для чого знищити? – щиро дивувався я.

– Наївний. Дитинка. Він не знає. О, бідний, бідний! Ну, а скажіть, – намагалась вона вложити у свої слова цілі тонни сарказму, – як ви почуваєтесь тепер? Покинула? Що? Не вдалася місія? А що, не легко забувається, чи вона вам бодай пише? Мужчини дивні істоти, їм лиш зовнішність… Суконка, капелюшики, лиш кивни пальчиком – о, так! Вигляд у неї – що й казати. Артистка. Але що вона до самої глибини душі зіпсута, запродана…

– Ви не маєте права цього казати! – перебив я їй.

– Але ж, Марто! – озвався також Михайло.

– Бо мені це болить! – не здавалась вона. – Павло не звичайна людина. Він холостяк. Він заанґажований громадсько. Йому це шкодить. Про це говорить ціле місто. Мене постійно питають…

Я поблажливо, намагаючись втримати рівновагу, посміхався, але мені було не до сміху. Хотілося встати, не сказати нічого і відійти. Але це значило б розрив з першого дня, це значило б лишень катастрофу.

– Дорога пані Марто, – казав я, щоб закінчити мову. – Такі явища не мають пояснень.

– Чому не мають? Я вам це виразно пояснюю.

– Але я не розумію, – казав я.

– Бо ви засліплені. І я з вами не погоджуюсь.

– Маєте на це право.

– Вдаєте наївного. Не бачите, не чуєте.

– Це чужі, особисті справи. Чому вони вас цікавлять?

Вона не мала відповіді, але вона мала темперамент. Це помагало їй не давати відповідей, а разом перешкоджало думати взагалі. Її заливало почуття, вона плавала у цій стихії без вітрила і без керми, і не було вигляду на яку-будь зміну положення.

Це і було те, що мене бентежило, я майже знав, що так буде, лишень не думав, що це так різко, з першого дня, почне діяти. Зроблено помилку, але шкода – похід початий, повороту нема, мусимо йти далі. Єдине, що лишалося, – змінити мій статус парубка і в цьому шукати рятунку.