І прикметне, що я все-таки був терпеливим, можливо, вперше в подібній ситуації. Розуміється, протестував усіма клітинами мої істоти, вимагав більшої уваги до своїх вимог, але не думав здавати позицій, ані навіть робити відступу. У мене з’явилась незвично задавакувата впертість, така невластива моїй вдачі в таких справах, я вимагав, я дзвонив, я заходив, я чекав, я годився. Лена мешкала не сама, бував у неї по вівторках, Зіни в той час не було дома, її кімната мала, вузька, проста, чиста. Келейний столик, канцелярських пара крісел, спартанська канапа, вояцьке ліжко, набита сукнями шафка в стіні і недокінчені, з великими переляканими очима постаті у вигляді механічних портретів на сірих, чистих стінах. Вузьке, високе, розсувне вікно виходило на подвір’я, заставлене посудом на сміття, і на невеликий зелений квітник, з якого опукло виділялося кілька кущиків півонії, відцвілих тюльпанів і нерозцвілих флоксів. Високе, вигляду старого дуба, дерево затіняло миршавий, невеликого розміру, подібний до спонтанного килимка травник.

Вся сила, всі розкоші і ціле багатство цих двох загадково дівочих і чарівно недівочих дівчат заключалися в їх суконках, капелюшиках, черевичках, торбинках, халатах, піжамах. На вулиці вони могли правити за зіпсутих модою вибагливих багацьких дочок, але тут у цій вузькій щілині це була дуже пластична висловлена пара чарівних жертв останньої великої світової метушні, яка пробиралася крізь драпіжні життьові хащавини, не затративши почуття оптимізму, чарів жіночости, гіркоти цинізму і навіть сяйва промінистого гумору. У них була надія проломити спротиви і знайти своє гарантоване місце ситого, безжурного, по можливості легкого, хай це буде одруження, а взагалі щось родинне у великому новому незнайомому просторі, де всі люди мають ті самі основні прикмети множення, здобування, чарування, насолоджування. Їм притаманні були тисячоліттями випробувані, драпіжно-неугавні властивості дівочих мрій, наступальні сили, наставлені на найвищі ставки, їх метою було увійти в місця, завалені доларами, завішані мільйонерами, заставлені кав’ярнями, курортами, яхтами, переплутані світовими лініями доріг моря, суші, повітря, з дотиками світу великого, модного, завуальованого «нічим» мистецтва…

У випадку Лени це ще ускладнялося її особистим приреченням до мистецтва, без сумніву, вона не була лишень гарненьким дівочим тілом з ледве розвиненими горбиками грудей і такою цілющою силою її ніг і цілого містерійного єства, без сумніву, в ній разом з мрією, мільйонерами і яхтами сиділи ще інші чорти з гарячими вимогами світу, слави, безсмертности, задавакуватости, корчів творення і мук родження. Здобути позиції трилінійної вимірливості і разом не затратити однієї прямолінійности – дуже нелегкі завдання молодої, гнучкої, хтиво-привабливої істотки з цією назвою Лена, яку ми можемо вимовляти як щоденне і буденне імення, а разом в якому криється глибинна, надглибинна, підглибинна містика богів і надбогів буття всіх вимірів і всіх просторів… Це непоясниме, і ми даремно намагаємося знайти йому якесь пояснення.

Що ж стосується мене, то за цей один короткий, як непомітна мить, час я сливе переродився, тобто не переродився фізично, але дістав, наприклад, гарячку чепуритися, ганятися, мов ідіот, за модами, хапаючи кожну краватку з якоюсь патетичною ненаситністю, старанно і пристрасно голитися, отетеріло чесатися, надокучливо сторчати в дзеркалі, розглядати кожного прища на своєму обличчі, мов би це була планета Венера, і я мусів довідатися, чи здібна вона втримати тягар мого існування, мене потягнуло до занудливої, ностальгійної, засадничо легкої, але кривавої і драпіжної музики, певних любовних, звичайно неправдивих фільмів, томливих, просторо завантажених сексом романів і мелодійно, музично-млосних і кабалістично-надхненних віршів. Не знаю, чи яка інша жива істота – кінь, слон чи бегемот – могла б перетравити таку кількість подібних потрав, коли я заводив патефон і годинами дозволяв себе батюжити звуками Малаґени^[111], що врізалася в мої пори, жили, тільця крови гарячим приском і творила там шуми верхів’я гір, тиснення глибин океанів і гойдала мною, як кораблем, на розбурханих водах. Все видавалося надреальним, надфізичним, наддоторкальним, почував себе не на твердій груді земного підложжя, а у висотах і надвисотах неуявного хаосу й безконечного всесвіту. Такого сакраментально дурного положення не видумати і не висказати найбезбожнішому фантастові, навіть коли ми лежимо десь під плотом, залиті алкоголем. Не має-бо шаленішого оп’яніння, як оп’яніння власного кров’ю.

І простір поміж вулицями Маркгам і Шша став для мене священно-проклятим, я включив його в гармонію своєї істоти, в музику биття мого серця, його хідники видавались іноді тріумфальними килимами, які так чарівно вгиналися під моїми легкими стопами, але не провалювались і трималися твердости бетону. Іноді він видавався мені надто довгим, і тоді я нагло вривався до трамваю з дуже відчаяним виглядом самогубця для того тільки, щоб пролетіти три короткі зупинки, а потім метеликовим стрибком випурхнути і стрімголов гнатися вниз вуличкою Шша. Так хотілося блищати – червоним, багряним, золотим – байдуже яким кольором, мати якогось огнедишного «Ягуара» чи «Скай-Грен Тандер»-а, як це показують в ілюстрованих журналах, бути поривом, вникати, входити, брати, злити свої власні сили з силами машин і творити одну сугубу невмолимість.

Лена звичайно позірно байдуже чекала на мене, здебільша сходила вниз і відчиняла вхідні двері. Не було зворушливих сцен зустрічі, мода не дозволяла патетики, вдавали грубоватих, мішкуватих, забарвлених цинізмом, ходульних суб’єктів, помпезно холодних й дерев’яно байдужих. Бути штучними входило в нашу естетично-моральну програму, ні одного природного руху, ні шпетки щирости. Найбільше Лена могла наставити щоку для летючого поцілунку, або в ще більш розпачливих випадках, схопитися за обидві руки і не знаючи що далі, вирікати:

– Ви сьогодні Боб-Гоп^[112]. Або: – Ви понурі, як стара вежа. Або: – О, Павле, Ви знов пригналися заскоро! Або: – Сідайте і мовчіть. Набридли! – Або:…Не підходьте, не підходьте! Я колюча! Читали ви Сімон де Бовуар^[113]? Або: – О, це вже старе, як світ. Це вже знала моя бабця.

Іноді я ганебно розгублений, як останній бевзь, не знаходжу слова, розпачливо намагаюся рятувати престиж і вдаюся до вульгарного нахабства:

– Не вдавайте, Лено, дурня, будьте піжоном.

– Ха-ха-ха! А що таке піжон? Ні. Ви скажіть, що таке піжон!?

– О, Боже! Голуб. Голубиця! Мені радісно бути дурнем, а не голубом, – картавить вона. – З дурнів ллють бетон людства, – підносить вона голову з примруженими великими очима, які здавалося, хотіли б мене з’їсти і на яких поблискують сльози безсилля.

Ми йдемо поруч, інколи обнявшись, незручно вузькими, навоскованими сходами наверх до її відчиненої навстежінь кімнати, де вітає нас розпачливо-жахлива подоба її останнього малювання, переважно жінка у вигляді горилі, яка напружено, як надутий балон, родить дитину.

Мені здебільшого хотілося б схопити її і розіграти бурхливу сцену любови, кинути її на тапчан, роздерти на шмаття її одяги, мене розпирала жага розогненого бика, але я тримав себе за роги, кидався на твердий, застелений гуцульським килимчиком тапчанчик, надувався, як міхур, і вдавав розгніваного за те, що вона на моє запитання, де була вчора, давала завжди ту саму відповідь:

– І як вам не обридне завжди те саме питати. Знаєте ж, що була зі старим любовником у Роял-Йорку.

– Чорт би тебе забрав!

Мене найбільше сердить те «зі старим», бо я не можу супоставити її свіжого, ясного, чистого тіла з чимсь старим, це блюзнірство, це знущання з естетики, а її це, мабуть, бавило і, мабуть, вона знала, що саме в цьому її підозріваю… Але коли я вже доходив до певної точки невдоволення, вона миттю, мов найвражливіший сейсмограф, починала реагувати, вона могла підійти до мене, стати передо мною навколішки, взяти мою руку в обидві свої долоні, ніжно її погладити і ще ніжніше її поцілувати.

– Не цілуйте моїх рук! – сердито казав я. – Я не друїд^[114].

– Для мене друїд! – відповість вона, посміхаючись.

Звичайно, вона дуже вишукано і оригінально одягалася, але найбільше вона мені подобалась у її домашньому, робочому, обмазаному фарбами халатику, узута на босу ногу у старі, скривлені і стоптані виступці, з волоссям голови, зав’язаним ззаду конячим хвостом. Звичайно, вона не курила й не любила курити, але, щоб подражнитись зі мною, вона могла демонстративно закурити цигарку і, кашляючи, докурити її до рубчика. Я, звичайно, в таких особливих випадках наполегливо мовчав.

– Вам не подобається? – питала з кривою посмішкою.

– Дуже цікаво, коли з рота гарної дівчини йде дим. Це нагадує індустріялізацію.

– А чому ви не курите? – питала вона.

– 3 бажання бути оригінальним, – відповідав я.

– А може, з моральних причин. Спасіння людства від рака легенів? – кпилась вона далі.

– Плювати мені на ваші легені, – відповідав я тим же тоном.

– Але ви любите проповіді… Моралі… Рятувати світ від загибелі… Щось таке – га-га-га! – не вгавала вона.

– Но-но-но! Не будемо сваритися з модою, – додавав я.

– З модою? А що мода? – питала вона.

– Вдавати зіпсутих. Мати жовті зуби… Давитися димом… Смердячий рот… Розпатлане волосся, – казав я.

– Ваші прилизані добродійні сентименти? – питала вона…

– О! Прекрасно знаєте, що це забобони! – казав я.

– Ви незносний, ви святий, мені соромно вас любити, – отруйно казала вона.

– Я дивуюся, що ви ще не в бітниках^[115], не маєте сифілісу і не протестуєте проти війни, – казав я на це.

– Дуже гарно, – казала вона. – Я вже маю дозу опію і записуюсь в бітники… І піду демонструвати за мир. Вам подобається війна? – казала вона.

– З такими, як ви, – відповідав я.

– Ви за атомову бомбу? – питала вона.

– Мені соромно на це відповідати. Ви відьма! – відповідав я і одвертався.

То знов ми мали іншу тему, вона виймала з-за ліжка Зіни котрусь із своїх звичайно недомальованих картин, ставила її на порозі насупроти вікна, відходила на бік, поглядала лукаво на мене і вдоволено мовчала.

– Хочете, щоб щось сказати? – питав я.

– Ні, – відповідала вона.

– Поясніть, що це таке? – казав я.

– Атомова доба, – відповідала вона.

– Чому ті корчі? – питав я.

– Вона страждає… З радости. Вона родить, – казала вона.

– А чому атомова доба? – питав я.

– Уууп! Просто! Життя буде вічно. Коли люди курять, мають сифіліс і навіть атомову бомбу. Жінка завжди буде родити, а чи не так? – питала вона.

Я втягнув у себе повітря і великодушно вирікав:

– О! Надхнення! Коли ви напишете мій абстрактний портрет? Де я виглядатиму, як кретин майбутнього.

– Потерпіть. Ще намалюємо і вас^[116]. Побачите, – казала вона.

– О, ви отруйна тарантула, – відповідав я на це, а Лена вдоволено посміхалася…

Вона вдоволено посміхалась, коли я сидів на тапчані, підходила до мене, обома руками куйовдила моє волосся і казала:

– Слухайте! Ви лисієте…

– Ви сивієте, – негайно реагував я.

Вона кидалась на мене, боляче кусала мене за рам’я, рвала на моїх грудях волосся, я зривався на ноги, хапав її за обидві зап’ястя і схрещував їх за її станом. Вона зі всієї сили, як пійманий хижак, намагалася вирватись, завзятюще пручалась, я міцно відчував її груди, ноги, живіт.

– О! Пустіть! Пустіть! Я здаюсь! Здаюсь! – кричала вона цілком щиро, перелякано і сердито, а коли її пустив, вона намагалася вдарити мене в живіт коліном, я знов хапав її і наші обличчя так наближались, що я ледве втримався, щоб не поцілувати.

– Не смійте! – кричала вона. – Вкушу!

Я кидав її на постіль Зіни, відходив на бік, сідав в куті на тапчані, закладав ногу на ногу і з зніяковілою усмішкою спостерігав її борсання.

– Я не знала, що ви такий сильний, ви сильний, ви сильний, як кінь… Мало не зломив моїх рук, – скаржилась вона.

Я ствердливо похитував головою і все посміхався. Щоб віддячитись, вона ставала в позу манекена, здіймала над головою обидві руки і виграючи долонями якісь вихиляси, оберталася перед мною, ніби на крузі. Її гнучке, здорове тіло пластично, поволі вигиналося, вібрувало, це виходило вражаюче і майстерно, я був захоплений, але далі мовчав. Тоді вона зупинялася і питала:

– А чи знаєте ви цей вірш? – і не чекаючи відповіді, декламувала німецькою мовою:

 
Я живу життям всезростаючих кругів,
що піймають всі речі.
Можливо до останнього не хватить напруги,
але не буде втечі.
Я кружляю круг Бога, круг древньої вежі,
я кружляю тисячеліття:
і я ще не знаю чи я сокіл, чи стежа,
а чи лиш пісня-молитва^[117].
 

Це Рільке^[118], і передав я його не конче дотепно, в моїй особистій мові нема адекватности його настроїв, але мені подобалась та декламація, яка гармонійно зливалася з її тілом і з її настроєм. Я розумів той її, як повінь, як гірська лавина, всепориваючий, нестримний гін її сильного жіночого пориву і її прагнення цілою гамою загравань накинути мені свою волю. О, я знав, що вона і така сильна, що її гра майже зайва, але я також не бажав продати себе дешево і без змагання.

Це наше напружене борюкання перервав знов дзвінок телефону знизу, їй зачасто дзвонили, мене це сердило, і я не міг цього заховати. Вона з місця зривалася і, навіть не вибачившись, прожогом бігла вниз, ніби там вибухла пожежа, інколи довго барилася, а коли верталася, мала таємничу, змовницьку міну, що мене нервувало ще більше.

– Ви щось кажете? – могла вона невинно запитати, коли я не озивався першим.

Я відривав погляд від її картини і питав:

– Чому ви тримаєтесь якраз цієї теми? – маючи на увазі картину.

– Я вам сказала.

– Тим віршем?

– Народження. Зростаючі круги.

– Ви не песимістка?

– Але ви песиміст.

Вона виразно натякала на мою нетерпеливість… На її телефони… На її незалежність. Я намагався забути довгі телефони, не питати, з ким вони і для чого, тримати стиль і рівновагу. А коли відходив, вона несподівано казала:

– Приходьте завтра. Хочу вас малювати.

Вона ніколи ще не казала прийти «завтра». Звичайно це мав бути тиждень, або хоч кілька днів різниці…

Другого дня вона справді мене малювала, у хаті було душно, ми вийшли на задній двір і примістилися на травнику під дубом. Лена була у своєму замащеному фарбами халаті, їй це дуже личило, я сидів на стільці непорушно й спостерігав її фігуру, рухи, вираз. У цій своїй ролі вона виглядала чарівно або чаруюче і я, можливо, вперше почав думати про одруження з нею – єретична, боязлива, непевна думка, бо уявити її в ролі дружини, господині і матері поки що не було можливости.

– Слухайте, Павле… Прошу мене не роздягати, – казала вона між іншим.

– Вибачте. Хто вам сказав? – питав я.

– Ваші ласі, котячі очі. Це може вплинути на портрет. Мовчіть, мовчіть!

По двох годинах роботи вона залишила мольберт, відложила палітру і простягнулась горілиць на траві, заложивши під голову обидві руки. Її груди пластично випиналися з-під халату.

– Лягайте, Павле. Дивіться який високий… Що це? Дуб?

– Дуб, – казав я.

– Яка велична рослина. Як він такий виріс і для чого? Звідки він взявся?

– Мабуть, зі землі, – відповів я виминаюче.

– Зі землі, – і вона здивовано свиснула. – Не з неба? А чому не з неба? З сонця. З повітря. З атомів. Як приємно відчувати простір будучи на землі. Весоч. Безконечна весоч. Чому ви не летун?

– Бо я виробляю чоколяду, – відповів я.

– Чо-ко-ля-ду! О, Боже! – і вона засміялась.

– Вибачте.

– О, но! Ви чудовий! Чи ви любите птахів?

– Особливо горобців.

– Ви покпиваєте. Чому не орлів?

– Бо орли не цвірінькають. Горобці сіра, робоча маса. Маса, маса! А орли? Хіба це птахи? Це лиш на гербах, на монетах… В зоологічних парках. У клітках. За ґратами. Символ минулого. А горобці – символ сучасного. Але є птахи несимволи. Сині синички, жовті жовтобрюшки, червоні кардинали, пузатенькі робіни, меткі шпаки… Це така безмежна жива краса. Ви думаєте, що я також горобець.

– Ви? Ні! Я… Ви, напевно, з породи орлів.

– О, напевно. Орлиця… Ради Бога, ради Бога.

Ми довго лежали, погиркувались, сонце було за верховіттям дуба, але наша розмова значно різнилася від розмов попередніх. Менше, значно менше впертости, протиріччя. Навіть змінився тон. Всі ті горобці, синички й кардинали, кольори і тони зраджували зміну погоди, проривалося сонце, ще раз розцвітали бози. Я лежав боком, опертий на лікоть, спостерігав лінії фіґури Лени, її виразні, провокуючі частини і форми свідомо пропоновані моїй розогненій уяві. Збоку стояв мольберт з барвистою плямою на шматку картону, де сильними, гострими кольорами висловлено картину нутра, ніби цей шматок людської подоби лежав на операційному столі. Можливо, у цьому баланс думки, розбурханої уяви, яка не вміщається у звичні межі і шукає обріїв поза обріями.