Нагромадження алюзій, які постійно відсилають до історії Римської імперії, не випадкові. З одного боку, це важливі моменти, які допомагають розгадати моральні і світоглядні принципи головної героїні і вказують на її прагнення бути винятковою, з другого – це вдалий прийом зображення часопростору, в якому відбуваються події, адже автор ніде в ремарках цього не вказав. Однак читач розуміє, що йдеться про Німеччину початку 1940-х років. У. Самчук подав ще кілька штрихів (розповіді Фріца Кольберта про початок війни – протистояння німецьких танків і польських уланів; його намір відвідати матір у Карлсбаді (м. Баден); відрядження Альберта Сама до колонії Італійської Східної Африки тощо), і ми виразно розуміємо, що події відбуваються в Німеччині, яка в Європі розпочала Другу світову війну, а на Африканському континенті готувала свої плацдарми для майбутніх завоювань.

Розгортаючи свої міркування вголос перед подругою Адою і закоханими в неї чоловіками, пані Мая щораз більше вірить у призначену саме їй виняткову місію стати добропорядною матір’ю дітей від «одного з тих, що там десь літають, що б’ються на фронтах, що чуються в Европі, мов у власній робітні…Бо нащо наша наука про раси, про надлюдину, про місію европейця, коли ми будемо паруватись, мов дикі коти. Плекаємо собак, коней і ціним їх чистокровність». Приваблива зовні, освічена, інтелігентна жінка демонструє свою прихильність і ніжну любов до тварин, та її репліки з приводу фронтового епізоду з участю польської кавалерії вказують на дивовижну нечулість до людей: «Бідні звірята!..», «Це найбільша жорстокість, яку може допустити людина…». Мая шкодує тварин, але не виявляє жалю до людей, які в патріотичному пориві захистити свою землю від нападника мчали на конях супроти танків і достеменно загинули. Якби читач володів знаннями про «жертву пані Маї», можливо, ці моменти можна було би потрактувати більш упевнено. Дозволю собі припустити, що в такий спосіб автор нагадав, що звіряча сутність хоч і стримується цивілізацією, проте ніколи не вмирає в людині. Вона схована неглибоко і виступає назовні за найменших сприятливих для цього умов.

Мая діє несхибно, прямолінійно, але щось трагічне сталося в її житті (розгадати це неможливо з огляду на незавершеність тексту), адже пані «у чорному зі завішаним злагодою обличчям» у пролозі ніяк не в’яжеться з образом самовпевненої і духовно сильної інтелектуалки в основній дії драми. Це надає вчинкам героїні живої, глибокої вібрації. Цей момент свідчить про тонку, ледь вловлювану емоційну насиченість драматичної дії, бо він, власне, дає можливість головній героїні оглянутися назад, погодитися на пропозицію суду і розповісти про власну драму, заново пережити свою жертву.

Історія пані Маї символізує ідеї, що не завжди називаються у драмі прямо, але дають можливість суттєво переосмислити зміст того, про що йдеться відкрито, зокрема в численних діалогах персонажів. Так, Фріц Кольберт – типовий німецький офіцер, який стверджує, що війна в Європі – це «війна культур», «просунення цивілізації на Схід». Свою позицію він відверто висловив у розмові з Гріном: «І коли я говорю про вищість чи нижчість культур – це ніяка теорія, а також намацальна дійсність, якої не можна заперечити… І не в новаторах суть… У тих кліматах, у яких ті новатори зріли… А щоб заокруглити мою думку, скажу, що культура нашої частини Европи є найактивнішою, найсприятливішою для росту потуги як людини зокрема, так і людських колективів… А ми якраз досягли верха визрівання у цій культурі». Фріц щиро поділяє погляди Маї на призначення жінки у світі, готовий стати батьком її расово чистих дітей. Однозначно назвати Фріца фашистом важко, бо цей образ ламає усталені стереотипи. Однак логіка спогадів про недавнє минуле (чин офіцера діючої німецької армії, участь у боях, поранення), і міркування про нижчість одних і вищість інших культур потверджують це.

У драмі проступає цільне прагнення головної героїні до ідеальної мети – виконати свій громадянський обов’язок і дати нації повноцінне потомство. Зіштовхуючись з іншими персонажами, жінка все більше переконується в істинності своїх бажань і власному місійному призначенні. Єдність дії в драмі забезпечує кожна сцена, що моделюється на зразок «словесного поєдинку», щоправда, кожного разу він має особливу емоційну палітру.

Щодо головної героїні і центральної дії всіх персонажів можна поділити на дві групи. Фріцу і Маї протистоять своїми поглядами Едуард Грін і Ада. Звертаючись до Маї, закоханий у неї Грін зауважує, що не має наміру псувати її добру расу, визнає вищість її культури над своєю, чим потвердив належність до іншої нації. Загалом, основні враження від цього персонажа впродовж двох перших дій формуються через його ставлення до Маї та численні міркування останньої з приводу того, чому вона терпить біля себе цього закоханого дивака. Однак у третій дії з образом директора заводу відбуваються стрімкі зміни. Грін, позбувшись нарешті ілюзій щодо особистого щастя з Маєю і зреагувавши на її кусливу заувагу щодо своєї окриленості (він нарешті почувається вільним від бажання пошлюбити свою обраницю), іронічно констатує: «Велика епоха! Великі діла! Новий Рим… Август, Лівія… Навкруги самі натяки на велике… Ну, що ж… Можливо, це так є, коли наші хоробрі молоді люди будуть дійсно панами Европи… А ви як думаєте, пане сотнику?». Грін викриває блюзнірство виголошуваних Маєю і Фріцом тирад, які не підкріплені реальними справами, бо говорити можна одне, а на меті мати зовсім інше: «Знаю постаті, про котрі день і ніч верещать міліони, і їх вважають скромністю… За те тільки, що носять прості одяги чи їдять з одної тарілки… Скромним одягом чи одною тарілкою можна закрити найнескромніші смаки й хотіння…». Образ звичайного обивателя, який по-своєму розуміє природу проповідуваної його знайомими ідеології, несе важливе ідейне навантаження у драмі. Можливо, окремі Грінові сентенції можна приписати й самому У. Самчуку, оскільки його ідеалом завжди були розум, снага, витривалість – усе, що дозволяє «міцно жити».

Образ Ади – приятельки головної героїні – найменш виразний у драмі. Дівчина життєлюбна, безжурна, хоча надто заземлена, позбавлена будь-яких політичних емоцій. Її світ обмежений чоловіками, новими капелюшками і легкою музикою. Хоча в епізоді імітації гри пальцями виявляє байдужість, а може, й жорстокість щодо Фріца, який утратив на війні кілька пальців правої руки. Якщо Грін намагається сперечатися з паном сотником, то Ада не може дати сміливу інтелектуальну відсіч Маї. Тим більше, що подруги у швидкому часі стануть ворогами: Ада любить Фріца, закоханого в Маю, яка не має наміру відмовлятися від расового красеня і готова боротися за право назватися його дружиною, незважаючи на своє кохання до Сама.

Драматичний твір У. Самчука має виразні ознаки інтелектуалізму. Інтелектуальна п’єса, як стверджує Ю. Борев, – це особливий тип драматургії: персонажі в особах розігрують художню концепцію автора; п’єса дає раціональний аналіз актуальних проблем сучасності; світ п’єси реальний і умовний. Інтелектуальна драма – це зіткнення не тільки характерів, але передовсім думок, які ці характери висловлюють і розігрують; це не стільки сутичка характерів, скільки сутичка ідей. Інтелектуальна драма прагне не стільки правдиво показати типові характери, які діють у типових обставинах, скільки розв’язувати ту чи іншу проблему в усій її багатогранності^[13].

Інтелектуалізація мистецтва, як то помітив свого часу Б. Брехт, була пов’язана з гіпертрофією емоційного начала. Доба фашизму робила ставку на емоції, культивувала дикі пристрасті, і це спонукало художників до різкого підкреслення раціонального начала в мистецтві. П’єса «Жертва пані Маї» спонукає реципієнта до глибинного аналізу ідеологічних і філософських проблем; вона відзначається увагою до актуальних питань сучасності, органічним переходом зовнішньої дії у внутрішню, діалогізацією, використанням підтексту і символіки. Розмова про наміри пані Маї вийти заміж за достойного чоловіка і народити від нього дітей поступово переходить в інтелектуальну дискусію про долю людини і нації в сучасному світі. У. Самчук створив драму з інтелектуальною проблематикою, де увага з побутових обставин переноситься на проблеми буття, духовні драми і колізії. Звертаючись до нової теми, письменник, відповідно до власних ідейно-художніх настанов і вимог, надав їй несподіваного оригінального, почасти дискусійного трактування. Кожний із персонажів висловлює свою думку і позицію, що створює особливу поліфонію твору. Думка у драмі – це те саме слово-дія, яке набуло подоби інтелектуальної абстракції.

Аналізуючи трилогію «Ост», Г. Костюк відзначав досконале володіння письменником технікою конструювання монологів і діалогів: «На діалог Улас Самчук першорядний майстер. Знайти йому відповідника в нашій сучасній літературі трудно»^[14]. Щодо мистецьких вартостей драматичного діалогу сумніватися теж не доводиться. Він вибудовується у п’єсі за різними принципами: то він лаконічний, сконструйований за допомогою гострих і стислих реплік, то він розлогий, позначений епічною неквапливістю дії, що виказує в авторові драми фахового епіка. Діалог насичений натяками, характеризується дискусійністю, інтертекстуальністю, іноді – іронією чи скепсисом. Суперечку, яку ведуть герої, важко розгадати наперед, істина має народитися у процесі самої дискусії. Приховані смисли роблять структуру діалогу багатошаровою. Специфічне функціональне навантаження несуть і паузи, особливо в третій дії. Виникає особливий підтекст, значення якого стають зрозумілими не відразу, а усвідомлюються лише у процесі розгортання дії. Іноді ці смисли так і залишаються прихованими і не розгаданими. Тим більше, що інтригу протягом усього твору тримає нетрадиційний початок драми з інформацією про суд над Маєю, щодо нього основна дія драми розгортається ретроспективно, а в заключній частині третьої дії, як підказує логіка, мала би бути несподівана розв’язка конфлікту.

У тексті драми можна відшукати численні посилання на факти і явища з різних галузей знання і мистецтв. Зокрема, це формулювання й інтерпретація окремих філософських ідей А. Шопенгауера, Ф. Ніцше, О. Шпенґлера, відомості про особисте життя історичних осіб (Гораціо Нельсона і леді Гамільтон, Наполеона Бонапарта і Жозефіни), роздуми над творчістю класика англійської літератури Роберта Ранке Грейвса, коментарі з приводу біологічних експериментів з омолодження французького хірурга російського походження Сергія Воронова тощо. Такий міждисциплінарний інтертекст теж сприяє інтелектуалізації художнього матеріалу.

Інтелектуалізм У. Самчука можна потрактувати як етичний, оскільки він проголошує єдність моралі і розуму; моральне знання, відкидаючи переживання, встановлюється на основі понять; заради якісних перетворень автор художнім словом спонукає реципієнта до перегляду власних позицій і світобачення.

Сьогодні з’ясувати, чому У. Самчук не завершив драму, складно. Можемо тільки здогадуватися, що часу для творчої праці він мав обмаль, оскільки змушений був наполегливо заробляти кошти для життя на посаді рахівника й оператора при тріангуляційному відділі^[15] Міністерства фінансів у Празі. Не випадково поряд із датою на титульній сторінці зшитка письменник зазначив: «під час хвороби»; текст незавершеної драми створено за один день. А далі – вир Другої світової війни, друга еміграція, життя за океаном… На обкладинці машинописного зшитку автор занотував: «Люди, які женуть левині звірята на танки, не заслуговують кращої долі. Тепер не воюють люди проти людей. Тепер йде сталь проти сталі. Це вік не людяности, а сталевости. Мій милий друг! Я не люблю повторювать ті самі речення і справи». Можливо, саме епіграф наштовхне майбутніх дослідників на іншу інтерпретацію цього тексту.

Роботу над драмою «Шумлять жорна» (17 жовтня 1947 року) У. Самчук розпочав у воєнному Рівному. Твір мав робочу назву «Любов і ненависть» і був завершений у чорновому варіанті в одному з таборів для скитальців у Німеччині. Тоді ж п’єса отримала остаточну назву. «Здається, “Жорна” скінчив, – занотував письменник у нотатках. – Останню сторінку дописав перед самим обідом…»^[16]. Кількома днями пізніше письменник зізнавався, що переписує третю дію і констатує недостатню опрацьованість твору^[17].

Уперше текст драми (поряд із п’єсою «Домаха» Людмили Коваленко, виставою в масках «Близнята ще зустрінуться» Ігоря Костецького, драматичною повістю-вертепом «Mорітурі» Івана Багряного і творами «Епізод із життя Европи Критської» Докії Гуменної, «На ріках Вавилонських» Івана Керницького, «Змова пана К.» Юрія Косача, «Пам’ятник» Леоніда Полтави і «Кінець Страхова» Івана Майстренка) прозвучав, за спогадами самого автора^[18], 5 листопада 1947 року на присвяченій проблемам розвитку еміграційної літератури конференції в таборі, що в Майнц-Кастелі. Після успіху У. Самчук прагнув опублікувати твір й, очевидно, мав намір зробити це в МУРівському місячнику літератури, мистецтва і критики «Арка», на що Ю. Шерех відгукнувся відмовою (лист від 26 вересня 1947 року): «Ціла п’єса («Жорна») не влізе в «Арку», могла б бути одна дія. Якщо Ви не хочете давати уривків, в чому співчуваю, то може могли б дати розділ з Ваших щоденників»^[19]. У листі від 1 травня 1948 року Ю. Шерех, цікавлячись долею твору, нагадав свою пропозицію: «[…] що з Вашими «Жорнами»? Якщо їх не будуть друкувати, то може б одну дію вмістити в «Арці», поки вона ще наша?»^[20].

Однак У. Самчук уже вирішив, бо 23 грудня 1947 року на прохання О. Лащенка він надіслав текст драми до журналу «Вежа», що його почали видавати мельниківці (ОУН). Справа з друком затягувалася, тож у відповіді від 6 травня 1948 року на Шерехів лист він писав: «За “Жорна” я дістав частину гонорару, але всі терміни їх появи минули, і я не знаю, що власне з ними робити. Написав їм, що мусять рішитись – або-або… Коли б ви могли надрукувати мені не одну дію, а всі три, тоді я з Вами говорив би, бо одна дія тільки зіпсує мені можливість видати цілість»^[21]. «Вежа», один з МУРівських часописів, існування яких обмежувалося одним-двома числами, надрукувала тільки третю дію Самчукової драми^[22].

У таборах Ді-Пі У. Самчука не полишало прагнення побачити свою драму на сцені. І його зізнання в листі до Ю. Шереха («Хочу бачити свою річ надрукованою і на сцені, і при нагоді, запитайте Блавацького, чого це він ніяк не зважиться дати мені якусь остаточну відповідь, бо як йому це не підходить, я не буду настоювати»^[23]), і репліка останнього в листі від 6 січня 1948 року («Блавацький писав мені, що ставитиме “Жорна”^[24]) свідчать, що письменник мав за бажану сценічну інтерпретацію свого твору силами колективу таборового театру «Ансамбль українських акторів» під керівництвом Володимира Блавацького. Очевидно, питання постановки Самчукової драми на сцені обговорювалося в театральних і письменницьких колах. Так, Ю. Косач у листі від 1 лютого 1948 року між іншим зазначав: «Отже вчора напр. я Блавацького дуже наполегливо просив, щоб на місце мойого “Ордера” (який має йти в роботу з цих днів) взяв Вашу драму – яку вважаю, абстрагуючи від всього, більше на часі й потрібнішою для українців, ніж мій “Ордер”^[25]. Згадувана тут комедія написана Ю. Косачем 1948 року і тоді ж поставлена театральним колективом В. Блавацького, тож задуму У. Самчука так і не судилося втілитися в життя.

Драма після першого прочитання на конференції в Майнц-Кастелі 5 листопада 1947 року мала певний резонанс, її жваво обговорювали; письменник із цього приводу згадував: «Я прочитав “Шумлять жорна”… І мені здавалося, що зацікавлення й дискусія помітно зісилились. Говорив Дивнич, Державин, Костюк, Шерех, Косач… І це продовжувалось до самої вечері»^[26]. Згодом, 11 квітня 1948 року, на Третьому з’їзді Мистецького українського руху (МУРу) Ю. Шерех серед трьох найвагоміших драматичних творів сучасності назвав і Самчукові «Жорна»^[27].

Тут варто навести міркування і Ю. Косача, висловлені в уже згадуваному листі до У. Самчука від 01 лютого 1948 року. Лист відверто «дихав» неприязню, нетерпимістю, навіть ворожістю, що викликало в адресата співчуття і жаль: «Шкода цього енігматичного пасинка блискучої родини Косачів і хотілося б чимось йому помогти, лишень його вдача така невловима, екстравагантна, що до нього просто немає достіпі і нічого не лишається, як оставити його напризволяще стижій, у яких він обертається і в яких найкраще почувається»^[28]. Дружня і тепла відповідь У. Самчука розчулила «enfant terrible de Kossach», взаємини двох митців стали більш толерантними.

Однак кореспонденція Ю. Косача цікава передовсім окремими міркуваннями про драму «Шумлять жорна». Уже на початку листа він згадує інцидент у Реґенсбурзі, пов’язаний із висловлюваннями щодо «пісеньки Гірняка» і драми У. Самчука, що були «злісно інтерпретовані» і сприйняті як «злобний випад» на адресу останніх. Ю. Косач наполегливо переконував, що це був лишень «жарт (у зв’язку з загальним настроєм)»: «Я хотів сказати, що от, мовляв, у такій атмосфері краще співати такі пісеньки, ніж писати такі серйозні драми. Вашого твору я не збірався ні осуджувати, ні критикувати, ні хвалити. Мою об’єктивну думку я висловив Блавацькому й Ви можете про це переконатись. Є впрост підлістю інсинувати мені якісь глузування з того твору Вашого і т. п.»^[29]. Визнавши актуальність Самчукової драми, Ю. Косач у цьому ж листі висловив окремі міркування щодо її художньої вартості: «[…] третя дія Вашої п’єси є для мене очевидно такої високої вартості, що треба бути дійсно скрайньо суб’єктивною людиною, щоб цього не визнати; в першій дії (яку я знаю^[30]) мені здається (на мій смак, розуміється) не розкрито цілковито таємниці дії, але – і все це може потвердити Вам і Блавацький і інші з його театру, з ким говорив – певен її дуже великого сценічного успіху»^[31].