Берегомет, Буковина, 7 листопада 1967 року

– А ще я такий анекдот нещодавно почула, – відклавши вбік виделку, із змовницьким виглядом заговорила Марічка: – Отже, помирає старий бандерівець, як раптом розплющує очі та й каже: «А най би хтось із синів моїх за парторгом збігав, щоб сюди його привести! То зробіть, прошу». Сини питають: «Батьку, та навіщо вам парторг отой?! Вбити цю паскуду ви вже не в змозі, а щоб всяке лайно в хаті смерділо, то нікому воно не треба». – «А я перед смертю в партію вступити хочу», – каже старий бандерівець. Усі жахнулись: мовляв, з’їхав з глузду старий… Але бандерівець стоїть на своєму, а воля помираючого – то є закон. Ну, хтось із синів збігав за парторгом, той прибіг і каже: «Вуйцю, невже ото правда?! Аж не віриться». – «Та правда, правда. Розкаявся я в старих гріхах, хочу бодай перед смертю свою позицію виправити», – відповідає бандерівець. Отож парторг його прийняв терміново в партію та й побіг собі щасливий. Тоді діти аж розридалися: «Батьку, й нащо ото ви й себе, і нас зганьбили?! Як нам тепер людям в очі дивитися?! Це ж нечувана зрада». Тоді посміхнувся радісно старий бандерівець: «Ніц ви не розумієте! Коли я помру, то знаю точно – бодай одним комунякою на землі нашій поменшає!..»

Сміялися всі: як сама розкажчиця, так і її мама Клава, і прийомний тато Маркіян (якого вона вже давно вважала рідним, хоча й досі не звикла, що вітчим вперто кличе її Мусею), і зведений братик Леон. Сміялися, хоча для їхнього сімейства день цей аж ніяк не був веселим.

А все через Ілька! Коли він з’явився тут, у Берегометі, в середині липня 1958 року, то одразу ж заявив: з табору його, як «доходягу», викинули достроково зовсім не за «зразкову поведінку», а просто щоб своєю смертю не псував табірному начальству статистичні показники. Бо у них між таборами, бачте, ціла система соціалістичного змагання запроваджена!..

Невідомо, на що саме розраховувало табірне начальство, ухвалюючи помилування, бо Ілько помер зовсім не скоро, як йому обіцяли, а через чотири роки. Причому сталося це день у день на найсвітліше радянське свято – 7 листопада 1962 року, в сорок п’яту річницю Великої Жовтневої соціалістичної революції.

Таким чином, сьогодні був не тільки справжній піввіковий «кругляк» події, що невідворотно змінила долю всього світу. Намагаючись ніяк не демонструвати своїх справжніх почуттів, на п’ятирічних споминах за сином і братом у скромній берегометській оселі зустрілося все сімейство Яроцьких: до провідного працівника місцевого лісокомбінату Маркіяна Лукича та його дружини-пенсіонерки Клавдії Лаврінівни приїхали з Луцька дочка Марічка з зятем, а зі Львова – синочок Леончик, студент тамтешнього політехнічного інституту. Жодних гостей на посиденьки не запрошували. А що там говорилося у вузькому сімейному колі – про це ніхто сторонній ніколи й нізащо б не дізнався. Тому поводилися, не стримуючи почуттів – як і належало серед своїх.

Для початку пом’янули Ілька. Потім настала черга загиблих на війні з фашистами першого чоловіка Клавдії Лаврінівни та їхнього старшого сина. Потім перебрали поіменно всю першу родину Маркіяна Лукича – «злісних куркуляк-глитаїв» з Хінчанки, поглинутої сучасним Житомиром. Таким чином, коли поминальні чарки скінчилися і настала пора випити за живих, всі вже добряче захміліли.

І несподівано для самих себе… не те що розвеселилися, але явно піднеслися духом – хоч як дико це виглядало! Почалося знов-таки зі споминів про Ілька. Звісно, розмовляючи з матір’ю в приміщенні пошти влітку 1958 року, «доходяга» виглядав нещасним і неприкаяним. Однак хто б міг подумати, що, проживши у новознайденій родині пару місяців та трохи відігрівшись душевно, він виявиться приємним в усіх відношеннях скромним, чуйним і доброзичливим чоловіком?!

Хоча Ілько ходив, трохи кульгаючи і тягнучи праву ногу (з часом дедалі сильніше), він дуже полюбляв гуляти на берегу Серету^[38] і майструвати зі знайдених по дорозі трісочок, шишок та соломинок кумедні фігурки чоловічків і тваринок, які охоче роздавав усім зустрічним дітлахам. За це батьки обдарованих час від часу годували «лялькаря» всякими смаколиками, а жінки шепотіли йому услід: «Блаженний! Бережи тебе, Господи», – і крадькома хрестили його у спину.

Попри всю свою доброзичливість, на людях Ілько здебільшого мовчав, а якщо говорив – то уривчасто й неохоче. Очевидно, до такої поведінки його привчило табірне життя в Теньлагу, що поблизу селища Усть-Омчуг. Однак вдома він інколи розслаблявся, тоді дозволяв собі згадати минуле. Тоді розповідав речі настільки незвичайні, що аж у голові не вкладалися. А найбільш незвичайними були його згадки про… бандерівців, завдяки яким він нібито й вижив!

– Так-так, ви просто не уявляєте, що це за люди, – говорив Ілько, при цьому його тьмяні невиразні очі починали світитися якимсь незвичайним внутрішнім світлом. – Там, у Теньлагу, усіх, хто був з України, називали «хохлами». Але відколи до нас почали привозити бандерівців… О-о-о, відтоді усе змінилося! Не дай боже було обізвати когось із них «хохлом» – одразу могли в пику зацідити навіть охоронцеві! Навіть знаючи, що за це можуть скарати на смерть у найжорстокіший спосіб – їх ніщо не зупиняло… І при цьому вони ще й «Слава Україні!» кричали. І знаєте… замість «хохлів» їх таки справді почали називати «бендерами». Вимовляли це з відкритою ненавистю, але водночас дуже боялися хоч якось зачіпати, бо «бендери» не тільки за себе стіною стояли, але й за «хохлів» могли вступитися принагідно. За мене теж вступалися двічі. Тому я й живий досі…

Отож саме через описані дивацтва та незвичайні розповіді близькі не могли згадувати Ілька без теплих усмішок. Навіть Клавдія Лаврінівна, хоч як тяжко було у неї на серці, також посміхалася крізь сльози, промовляючи:

– Синку, синочку! До чого ж світлою людиною ти був, до чого шкода, що доля твоя не склалася… А все ж таки мені здається, що не пішов ти в засвіти… Чи не весь пішов – не знаю вже, як і сказати? Мабуть, ти знав, скільки років я на тебе чекала, отож тепер не йдеш від мене остаточно, приглядаєш за своєю матусею старенькою, лишаючись невидимим.

Маркіян Лукич нікому про те не розповідав, однак він час від часу бачив і чув, як дружина розмовляє з кимось невидимим – причому розмовляє лагідно, з приємністю на обличчі. Й він здогадувався, з ким саме…

Отож годі й дивуватися, що пом’янувши належним чином не тільки Ілька, але й усіх родичів, які не дожили до сьогоднішнього дня, після першого ж тосту за здоров’я, щастя та успіхи живих всі, хто сидів за столом (а стіл же був поминальним!), відчули незрозуміле піднесення. Причому зовсім не через п’ятдесятиліття Жовтневої революції – про неї ніхто жодним словом не обмовився. Навпаки, згадували, як Ілька називали «блаженним», підгодовували смаколиками, крадькома хрестили і благословляли, як любили його місцеві дітлахи.

Але всіх вразила Марічка. У цій молодій, впевненій у собі жінці вже неможливо було пізнати бліду маленьку дівчинку, яка під впливом матусі та жахаючих розповідей сусідки Таїсії Єгорівни (зять подруги якої працював оперуповноваженим) боялася вийти погуляти на вулиці «бандитського Тернополя». Навіть молоду дівчину, яка під час перебування у Нових Бросківцях щойно побачила тітку Павлусю та її матір – бабу Сольку повішеними на спущених з бантини мотузках, вона згадувала доволі віддалено. Відчувалося, що Марічка щаслива разом зі своїм чоловіком (який невідлучно сидів поруч із дружиною), а також – що вона любить і цінує життя. І що в глибині душі навіть пишається братом Ільком – таким, яким він був з усіма його дивацтвами.

Отож саме Марічка після тосту за присутніх заявила несподівано:

– Ілько багацько історій про бандерівців розповідав, як там вони в таборі своєму сиділи, то давайте ж і я розповім трохи…

І як почала сипати вельми специфічними «бандерівськими» анекдотами!.. Навіть Леон був змушений зізнатися:

– Ну знаєш, Мусю… Навіть у нас, у Львівській політехніці, я таких добірних історій не чув, чесне слово!..

– Леончику, не називай мене Мусею! Це право тата Маркіяна – називати мене так. А ти, малий, зви мене Марічкою… О, до речі! Згадала анекдот про те, як енкаведист до гуцулки залицявся… А нехай буде до гуцулки Марічки – а, як воно вам?! Чули такий анекдот?

– А то є файно, – всміхався Леончик, а тато Маркіян кивав коротко:

– Розповідай.

Далі слідував новий «бандерівський» анекдот і новий вибух веселого сміху. І якби хтось сторонній зазирнув зараз в оселю Яроцьких, то неодмінно вирішив би, що їхнє сімейство добре святкує ювілей Жовтневої революції. Бо повірити в те, що тут когось поминають, було неможливо.

Вул. Петропавлівська, Київ, 7 листопада 1967 року

– Синку, синку… І нащо ото було друкувати оці твої спогади? – зітхнула Марія Федорівна.

– Так, мабуть, нелегка це справа – бути матір’ю письменника, – в тон їй мовив Анатолій.

– Ти не відповів, – тоном справдешньої вчительки, загартованої багатьма роками суворої педагогічної практики, нагадала матір.

– Я оприлюднив мій роман-документ, мамо… Бо… Бо як сказано в «Тілі Уленшпігелі», попіл Клааса стукає в моє серце.

– Так-так, я читала це і в «Юності»^[39], і тепер вже у книжці твоїй.

– Тоді до чого твоє запитання?

– Бо я не розумію.

– Мамо, ну хіба ж це настільки важко – зрозуміти мене?.. Я просто був змушений розповісти, як воно все відбувалося і що бачив на власні очі не тільки я сам, але й ти, між іншим.

– А тепер?

– Що – «тепер»?

– Тепер… будемо жити далі.

– Я, Толю, побоююсь, що через ці публікації у тебе будуть неприємності.

– Мамо, ну навіщо говорити про це?!

– Бо я твоя мати, тому не можу не говорити.

– Якась напрочуд беззмістовна бесіда у нас виходить! – від надлишку емоцій Анатолій сплеснув руками. При цьому окуляри у товстій масивній оправі почали сповзати по спітнілому переніссю, отож довелось їх поправити. – Про які неприємності йдеться, якщо я давно вже не маленьке хлопчисько з київської Куренівки, а цілий відповідальний секретар Тульського відділення Спілки письменників СРСР?!

– Толю!.. Але ж ти чудово розумієш, що в наших умовах з плечей злітали голови набагато вищих посадовців, ніж письменницький відповідальний секретар обласного рівня. Звісно, не про тебе нехай буде сказано…

– Я знаю, мамо, – знизав плечима Анатолій і знов поправив окуляри, – і тим не менш… Мене завжди дратувало, що обличчя кожного чергового репресованого товариша треба акуратно, без жодного залишку вирізати з фотографій. Що треба знищувати зошити, якщо комусь там здалося, нібито в малюнку на обкладинці зашифрований портрет ворога народу. Я не міг цього прийняти, мамо, хоча і був змушений мовчати.

– І всі ці моменти ти акуратно вивів у своєму «Бабиному Яру», – зітхнула Марія Федорівна.

– Усе це я вивів у своєму романі-документі, бо попіл Клааса стукає в моє серце, – підхопив син.

Вони замовкли. Дивна виходила ситуація, дуже дивна!.. Скориставшись грандіозним всесоюзним святом – піввіковим ювілеєм Великої Жовтневої соціалістичної революції, – відповідальний секретар Тульського відділення СП СРСР Анатолій Кузнєцов вирішив злітати на пару днів до рідного Києва, щоб відвідати пристаркувату матір Марію Федорівну. Він думав, що проведе ці дні в розслабленому стані, насолоджуючись спогадами про далеке дитинство. Натомість мама раз у раз заводила одну і ту саму розмову: навіщо було публікувати «Бабин Яр»?.. навіщо було видавати ще й книжку – хіба ж журнальної публікації було замало?.. чому неодмінно «роман-документ», а не просто «роман» без всяких «документів»?.. чи не забагато взяв на себе він – її маленький і явно не надто розумний Толя, взявшись писати «документ» і при цьому не маючи на руках нічого, окрім власних спогадів?.. І що це за «документ» такий, з дозволу сказати?!

Не відпочинок удвох із мамою був, а суцільна колотнеча і тріпання нервів.

– Толю?..

Він здригнувся, відчувши мамину руку на своєму плечі.

– Що?..

– Толю, а-а-а… чи можу я тобі допомогти?..

– Яким чином?! – щиро здивувався він.

– Ну-у-у… Наприклад, я можу зберігати твої матеріали… чернетки там чи що… Архіви, коротше кажучи. У письменників же мають бути якісь архіви, хіба ж не так? Якщо тобі небезпечно чи неручно їх тримати, то це могла б зробити я. Як твоя матір.

Озирнувши Марію Федорівну здивованим поглядом, Анатолій спробував уявити, як мама переховує його архіви й рукописи. Якщо з ними станеться те саме, що з фотографіями, з яких треба було щоразу вирізати все нові й нові обличчя, аж доки все не перетворювалося на труху остаточно… Ні, краще не треба! Краще він вже сам якось. Без маминої допомоги.

– Чернеток, мамо, я не зберігаю. Що ж до рукописів, то я зафільмував їх на фотоплівки, які склав у скляні банки, міцно закупорив і закопав у лісі.

– Де це закопав?! – аж опішила Марія Федорівна.

– Це не тут, не переживайте. Це у мене там, під Тулою. І цієї моєї схованки не знайде ніхто сторонній, тільки я один. Тільки я.

– Ну що ж, як знаєш, – зітхнула мати. І він не зміг зрозуміти, що означало це її зітхання: чи то недостатні підстави для заспокоєння, чи то розчарування недовірливістю сина, чи щось інше.

Вул. Карла Маркса, Київ, 4 грудня 1967 року

Приблизно півгодини тому почало сніжити, тому ретельно розчищений тротуар швидко вкривався пухким білим покровом, що рипів під ногами пішоходів при кожному кроці.

Недарма кажуть, що понеділок – день важкий. А якщо на понеділок призначається кінопрем’єра – що тут скажеш?! Що прем’єра пройде важко?.. Що доля фільму не складеться?.. Мабуть, так.

– А все ж таки, Колю, якої ти думки про те, як все пройшло?

– Здається, я висловився доволі зрозуміло.

– Ні, ти сказав лише, що стрічку ми відпрацювали гідно.

– Саме так і сказав.

– Але ж я не про те запитую! Мене цікавить твоя…

Шерстобитов раптом зупинився, уважно поглянув у той бік, де сяяли нічними вогнями Хрещатик та площа Калініна^[40], потім мовив замислено:

– А давай-но в інший бік підемо…

– Навіщо?

– Не хочу туди, де надто світло й людей забагато.

Відчуваючи, що режисер явно не в гуморі, Журавльов лише зітхнув:

– Ну гаразд, якщо хочеш, підемо до метро.

– Ні-ні, давай…

– Куди?

Шерстобитов мотнув головою ліворуч, тоді вони перейшли через проїжджу частину на протилежний від кінотеатру «Україна» бік вулиці, оминули невеличкий скверик і завернули на вулицю Заньковецької. Лише тоді оператор запитав:

– То про що ж ти хотів дізнатися?

– Про те, як пройшла прем’єра. Не як добре вся наша знімальна група відпрацювала на картині, а як її глядачі сприйняли. Оці конкретні глядачі.

– Чесно?

– Авжеж чесно.

– Якщо чесно, Женю… то дарма ти за фантастику вхопився. Кіно для дітей та юнацтва – от що тобі найкраще вдається! Натомість фантастика… Та ще й Єфремов з усіма його зарозумілими ідеями… Дарма, от і все.

– Колю, ти прекрасно знаєш, що фантастичні твори покликані донести до покоління радянської молоді в доступній формі передові досягнення вітчизняної науки і техніки…

– Серйозно? Це ти про «Туманність Андромеди» чи про щось інше?

– Але ж уривки з роману публікувалися і в «Піонерській правді», і в «Комсомольській правді» також! Отже, не тільки молодь, але навіть піонери мусять зрозуміти наш фільм. Тим паче, картина відкривається сценою вибору юнаками наставників для здійснення «подвигів Геркулеса»… Та і знімалися ці сцени в «Артеку», а яка ж там краса!..