1967. Останній з УПА

Будинок по вул. Хорива, № 2, Київ, середина квітня 1967 року

– А котра вже година?..

Озирнувшись назад, Гатя подивилась на ходики і миттєво підхопившись з-за столу, стурбовано мовила:

– Ой, мені ж додому треба! Бо там же ж мої без мене…

– Хто такі «твої»? – щоб не вронити голову на стіл, Давлетов мусив підперти її переплетеними пальцями рук. – Чоловіки твої, чи що?

– Ну так, мої чоловіки. Всі троє: Андрійко, наш Спартак і тато Сьома.

– Пхе!.. Чого ж хвилюватися?! Вони ж у тебе дорослі, самі впораються…

– А Спартак?! Йому ж іще чотири роки, – резонно заперечила Гатя.

Едуард Рустамович хотів щось заперечити у відповідь, проте Тося поквапилася перехопити ініціативу:

– Іди, Агато, йди собі додому, а з Едуардом Рустамовичем я ще посиджу. Ми з ним удвох посидимо.

– Але ж на столі ондо ще скільки не доїдено! – обурився відставник. – Баличок… червона рибка… Ех-х-х, та ще за Сталіна такого добра було у продмагах – хоч греблю гати!..

– Було. Ось тільки не у всіх грошей на цю красу вистачало, – зітхнула Гатя. Однак не звернувши на її зауваження найменшої уваги, Едуард Рустамович потягнувся до напівпорожньої пляшки, уважно зазирнув всередину крізь горлечко й додав: – І не випите все також… Ну дівча-а-ата, це ж негарно як!.. Це ж поминки за моєю мамою… за мамою Міленою!.. Всі сусіди порозбігалися, а ми ще не допили й не доїли – і куди ж це годиться?!

– Едуарде Рустамовичу, та у мене ж тато Сьома не просто так, а після трьох інфарктів! А зараз погода яка мінлива, раптом йому зле стане?..

– А-а-а, Самсон Данилович!.. – відставник розплився в хитрій посмішці. – А як там його Белла поживає? Здорова чи теж того?..

Гатя виструнчилася й закусила губу, оскільки дуже болісно сприймала все, що стосувалося батькової коханки. Зокрема, вона й досі не могла пробачити ні татові, ані собі самій, що через їхні сварки на цю тему тепер весь їхній дім у курсі амурних справ її батька.

Однак побачивши настільки болісну реакцію подруги, Тося ледь помітно махнула їй рукою (мовляв, забирайся, доки є шанс) і звернулася до колишнього сусіда:

– Едуарде Рустамовичу, дайте Гаті можливість нарешті доглянути батька. А поки я не забула, у мене тут є тост.

– Тост?.. Справді?..

Відставник вичікувально дивився на Тосю й навіть не відреагував на грюкання вхідних дверей.

– Справді, маю прекрасний тост: ми як слід пом’янули вашу маму, давайте ж тепер вип’ємо і за ваше, і за моє здоров’я! Бо я ж медицина все ж таки, я ж це здоров’я забезпечую…

– То-о-осю, яка ж ти розу-у-умниця!

Едуард Рустамович спробував плеснути в долоні, однак негайно клюнув носом, стрепенувся й мовив:

– А пам’ятаєш, як ми зустрілися, коли мене з Куби притаранили непритомного? Я ж тоді стільки всього проспав, Тосько, стільки всього!..

– Авжеж пам’ятаю, – підтвердила вона.

– Однак вижив. Не помер, а вижив!.. Не те що мама Мілена!..

Він знов клюнув носом і забурмотів:

– Спочатку тато Рустам, а тепер і мама Мілена… А я то в Китаї, то на Кубі… Добре, що хоч тепер у відставці. Але ж тепер вже й батьків нема – спочатку тата Рустама не стало, а тепер і мами Мілени…

– Ми ще не випили за здоров’я всіх, – нагадала Тося, проте відставник раптом заперечив:

– Ні, Тосько, знаєш… Випити ми встигнемо, а давай-но вірші краще почитаємо, ти як вважаєш?

І негайно ж продекламував^[34]:

 
А весной, весной… Да где там,
Лучше скажем наперед:
Если горько гибнуть летом,
Если осенью – не мед,
Если в зиму дрожь берет,
То весной, друзья, от этой
Подлой штуки – душу рвёт.
 

І додав з неприхованим сумом:

– Зараз квітень, так… Навесні пішла з життя мама Мілена, навесні. А це така підла штука, що направду аж душу розриває! Шматує душу, так…

Костопіль, серпень 1967 року

Бокал-Бобокал був улюбленим об’єктом різноманітних витівок місцевої шпани, причому витівки ці іноді бували доволі-таки жорстокими. Наприклад, у теплу пору року безхатько міг залюбки обходитися без черевиків і ходив босоніж – тому коли напивався до стану непритомності й засинав десь на узбіччі вулиці в лопухах, шибеники розважалися тим, що влаштовували «ровера»^[35]: акуратно встромивши сплячому поміж пальців ніг сірники, запалювали сірчані голівки й відбігали на безпечну відстань. Коли сірники догоряли і полум’я обпікало тіло, п’яничка прокидався з жахливими зойками, при цьому відчайдушно молотячи ногами повітря. А місцеві шибеники, стоячи на безпечній відстані, голосно реготали і дражнилися:

– Бокал-Бобокал свій ровер провтикав, Бокал-Бобокал свій ровер провтикав!.. Котися ковбаскою Малою Спаською!.. П’янь-рвань, беззубий зек, цур тобі пек!..

Втім, для безхатька подібні витівки шпани час від часу оберталися доволі кепськими наслідками. Наприклад, у розпал одного спекотного літа він заснув не в заростях лопухів, а на доволі-таки нічогенькому острівці засохлої трави. Отож коли внаслідок «ровера» недогорілі до кінця сірники порозліталися на всі боки, трава вмить зайнялася. Бокал-Бобокал не одразу второпав небезпеку свого становища і встиг серйозно попекти руки та обличчя, а також підсмолити дику бороду, якою його зморшкувате обличчя заросло мало не до очей.

Іншим разом, вже в розпал зими, він заснув на березі Замчиська^[36] – то хулігани обережно відтягнули його на річковий лід і, сонного, вкинули дупою в ополонку. Тоді через переохолодження п’яничка серйозно застудив нирки і кілька місяців мочився кров’ю. До речі, бешкетники це знали, отож навмисно вишукували криваві відмітини на засніжених задвірках, а знайшовши – гукали до товаришів:

– А ходи-но поглянь, як Бокал кров’ю насцяв! Бокал сцить кров’ю до нас із любов’ю!.. Бокал сцить кров’ю до нас із любов’ю!..

Владька Нідзелінський бешкетував таким чином разом з усіма… але рівно до того разу, коли вертаючись додому пізнім серпневим вечором, провалився у відкритий каналізаційний люк, який випадково забули помітити попереджувальною позначкою. З каналізації його витягнув не хто інший, як безхатько Бокал-Бобокал, який сидів неподалік і насолоджувався одеколоном «Шипр», ковтаючи його манюсінькими (щоб розтягнути задоволення) порціями просто з горлечка флакона.

Відтоді хлопець не тільки припинив брати участь у знущаннях над п’яничкою, але й почав захищати його від витівок. Наслідки не забарилися: почалися сварки з товаришами.

– Ти що?! Цей же Бокал-Бобокал – він же справжній доходяга! Подохне, то ніхто й не згадає добрим словом, – обурювалися бешкетники.

– Та хоч би я згадаю, бо він мене з люку витягнув, коли я туди провалився, – цілком резонно заперечував Владька.

– То що, ти такий самий, як і п’яничка цей, га?! Мабуть, від тебе тхнуло не гірше, коли безхатько тебе з каналізації витягнув…

– Та пішли ви всі в сраку!..

– Сам пішов туди й не повертайся!..

Насамкінець розсварилися всерйоз і надовго. І, як виявилося згодом, п’яничка Бокал-Бобокал це помітив! Хоча очікувати подібної прозорливості від нього було не варто. І тим не менш, якось неквапом вертаючись зі школи, Владька почув позаду невиразне белькотання:

– Ти як думаєш… з чого се я… п-п-п’ю?.. Га-а-а?..

Озирнувшись, побачив безхатька, який стояв, ледь помітно похитуючись від вітру, що дув йому в обличчя. Справді, якби вітер віяв у протилежному напрямі, хлопець давно б уже унюхав п’яничку, від якого завжди смерділо неймовірною сумішшю запахів немитого тіла, сечі та «Шипру» одночасно. Але тепер доведеться відповідати, бо хоча Бокал-Бобокал і належить до покидьків, проте все ж таки старший за віком.

– Звідки мені знати, чого ти п’єш?.. – Владька несподівано замислився й додав за кілька секунд: – Себто ви…

– Бо життя у мене таке! Життя, так… Воно, хлопче… знаєш…

– Не знаю і знати не хочу, – похмуро пробурмотів хлопець. Однак зупинити безхатька це вже не змогло, і протягом наступних хвилин двадцяти Владька був змушений вислуховувати історію про все, що сталося колись в Рівному. Про те, як Нестор Бобокал героїчно боровся зі світовим злом, уособленим біснуватим німецьким фюрером і його скаженими солдатами. І як тим часом паскудний тиловий пацюк з погонами майора на плечах підробив на героїчного вояка похоронку, завдяки чому захапав і житлоплощу фронтовика, і його дружину. А також про вибір між сучарою-майором і героєм-фронтовиком, який насамкінець зробила дружина. Не забув розповісти також про намагання добитися правди спочатку в міліції, потім в облуправлінні держбезпеки – що, власне, і скінчилося висилкою героя-фронтовика до Костополя.

– От тому я і п-п-п’ю, в-в-влас-с-сне… – завершив безхатько сумну розповідь. – Т-та на моєм-м-му місці… Та будь-хт-то б зап-п-пив!.. Бо мен-не ніх-х-хто н-не роз-зум-мів-в… Тіко Вал-лер-р-р-ка С-с-с… Струс-с-сь… Та він той… Пом-мер він-н-н… От-то мене зі склот-тарки й поп-пер… поп-пер-р-ли з роб-бот-ти… Т-терп-піл-ли, т-терп-піл-ли… а пот-тім взял-ли т-та й поп-пер-р-ли… О!..

– То виходить, що Бобокал – це ваше прізвище? – спитав здивований цим хлопець.

– Ага, – ствердно кивнув п’яничка. – Пріз-зви-ще. А як мен-не поп-пер… поп-пер-р-ли з роб-боти… то і з хат… з хат-ти теж…

– А ви його не прибили? – раптом спитав Владька.

– Кого?! – здавалося, що від несподіванки колишній сторож склотарного заводу навіть трохи протверезів.

– Як це – кого?.. Та майора того паскудного.

– Майо-о-ор-ра?.. – безхатько знизав плечима. – Н-ні…

– А чому?

– Т-та я ж!.. Я ж до міл-ліц-ції ход-див… і до цих…

Він спробував зобразити в повітрі щось незрозуміле пальцями рук, однак жахливо хитнувся і ледь втримався на ногах.

– А я б його пристрелив, – спостерігаючи за безплідними зусиллями п’янички крізь злісно примружені повіки, процідив Владислав. Бокал-Бобокал почав бурмотіти щось малозрозуміле, та не слухаючи його, хлопець тільки рукою махнув і поспішив додому.

Околиця с. Рукомиш Бучацького р-ну на Тернопільщині, жовтень 1967 року

Цукрові буряки в цьому році вродили – о-о-о-о, дай-то Боже щороку…

Себто, не Боже, звісно, а цей нинішній…

Чи не нинішній?! Бо дякувати за врожай Генеральному секретареві ЦК КПРС – якось воно…

Кгм-м-м-м!..

Трясці його матері – ото часи зараз настали, ото настали: якщо буряки вродили, то вже й подякувати нема кому, не те що колись!

Утім, як то кажуть самі на себе совіти:

 
Пришла зима, настало лето:
Спасибо Партии за это!
 

А тому гаразд – можна дякувати Партії їхній за те, що буряки цукрові так вродили, що тільки дай Боже весь цей врожай вчасно…

Ну от, знов той Боженька на язик лізе, коли Його ніхто про це не просить! Що ти з цим поробиш?!

Ну гаразд, гаразд: сьогодні із самого ранку ледь почало розвиднюватись, а всі рукомишани були вже в полі на буряках, яких цього року вродило стільки, що навіть старі люди такого врожаю не пам’ятали. Працювали, голови не піднімаючи, спини не розгинаючи, як раптом то тут, то там залунали дивні заклики:

– А нумо кінчай роботу! Кінчай, кому кажу! Стоп!

Овва, та що ж воно таке?! Хто це насмілився, цікаво?..

Порозгинавши нарешті спини та попіднімавши голови, селяни з неприхованим здивуванням побачили край поля розтягнутих довгою вервечкою міліціонерів – та ще й скільки ж їх тут назбиралося!.. Лічити – мабуть що, не перелічити.

– А нумо всі сюди! Та хутко мені, хутко!

Виявляється, це кричав якийсь начальник над усіма міліціонерами – незнайомець із вкрай суворим, ба навіть більше – роздратованим обличчям, дещо почервонілим від напруги:

– Всім полишити поле і прослідувати за нашими людьми, куди накажуть! А нумо ворушись, бидло! Ворушись, кому кажу!

– Та чого ти лаєшся, га?! Ви тільки гляньте на нього: ото щойно приїхав, а вже лається… За що, га?.. Що ми тобі зробили?.. А буряки як же?

Здивовані запитання посипалися звідусіль. Не розгубившись, міліційний начальник відповів одразу на всі суворим окриком:

– А нумо р-р-руш, куди накажуть!

Схоже, жартувати тут ніхто не збирався. Отож, полишивши бурякове поле, колгоспники під наглядом правоохоронців попленталися безладним натовпом кудись у напрямі Стрипи^[37]. При цьому людей найбільше цікавило, звідки понаїхали всі ці міліціонери. Однак на всі розпитування слідувала уривчаста одноманітна відповідь:

– Мовчати! Не розмовляти!

Зрештою колгоспники вирішили: найімовірніше міліцію нагнали сюди з Бучача, можливо – з Бучацького району… якщо не з усієї області. Але заради чого?! От нащо кидати копання цукрових буряків, коли ще принаймні половина врожаю й досі не зібрана?! Отож має бути якась причина… причому дуже й дуже поважна, якщо…

Однак минуло ще чверть години, перш ніж колгоспники зрозуміли, куди їх жене міліція. Тоді один за одним всі почали озиратися, виглядаючи ланкову Стефанію – бо кожен мимоволі задавався запитанням, чи зрозуміла вона, що відбувається?! Проте її чомусь ніде не було видно, хоча ось нібито тільки зараз тут була… буквально щойно… А де ж поділася?!

– А хтось бачив Стефу?.. А Стефа де поділася?.. Стефа де?.. – ледь чутним пошептом зверталися одна до одної жінки й дівчата.

– Та цитьте ви, дурепи, щоб ваші язики нетерплячі порозпухали!.. – придушено шипіли на них солідні дядьки, водночас оглядаючись на міліціонерів: чи не чують раптом?.. Жінки й дівчата в свою чергу боязко озиралися на правоохоронців, проте вже за хвилину знов починали своє:

– Та де ж ця Стефа поділася?.. Ото дурна!.. Де її тільки носить?..

До печер на крутому березі Стрипи, які колись слугували притулком для мешканців скельного монастиря, юрбу колгоспників підігнали приблизно за півгодини. Тепер всі усе зрозуміли остаточно, оскільки печери були оточені кількома кільцями вже не міліціонерів, а співробітників держбезпеки настільки щільно, що й мишенятко не проскочить, навіть якщо захоче.

Отже, зараз його накриють і схоплять. Шкода дядька, ох і шкода!.. Цікаво, як ці кадебешники його вистежили?! Або здав хтось… Тоді хто саме?! У якої ж це паскуди, цікаво дізнатися, забракло совісті, щоб здати кадебешникам цю, можна сказати, святу людину? Але якщо все підготовлено, то чому вони не починають, на що чекають?..

– Агов, Акімочкін! Де там ті школярі забарилися, скільки ще нам чекати? Вже ж полудень скоро настане, – немовби відповідаючи на невисловлені запитання колгоспників, вигукнув раптом огрядний червонопикий майор держбезпеки. У відповідь пролунало:

– Та мають вже бути, зачекаймо ще трохи.

Ага-а-а, он воно що! Таким чином, схопити небораку вирішили в присутності не просто всіх повнолітніх селян, але навіть дітей!.. Паскуди, ох і паскуди, щоб вам не діждати!!! Хоча… що тепер вдієш?..

Як раптом знов червонопикий:

– Акімочкін!

– Так?..

– А давай-но накажи місцевим, щоб терміново перевірили, чи всі тут присутні, чи раптом хтось не втік звідси? Та скажи, нехай селом пройдуться і будинки перевірять. Кого знайдуть – всіх сюди до єдиного!..

Капітан держбезпеки кивнув червонопикому й пішов віддавати розпорядження. Тільки тут селяни помітили, що місцеві рукомиські правоохоронці скупчилися окремо від усіх і позирали довкола з явною злістю. Якщо операцією керували чужаки – отже, місцевих просто відсторонили, іншого пояснення не було. Тепер капітан, якого червонопикий майор назвав Акімочкіним, про щось тихо розпорядився, тоді частина рукомиських міліціонерів побігла до села, інші ж розосередилися між людьми й почали уважно оглядати всіх і кожного.

А раптом вони помітять відсутність ланкової Стефанії?! О-йо-йой, що то з нею і з її дітьми буде, що то буде!..

Але саме тут назустріч групі місцевих правоохоронців від околиці Рукомиша почали висуватися декілька груп дітей – місцеві молодші школярі (бо шестий семикласників тимчасово мобілізували на збирання тих-таки цукрових буряків) під наглядом вчительок на чолі з директором школи. Отож коли всі підійшли ближче, колгоспники з явним полегшенням помітили серед вчительок ланкову Стефанію. Он воно як!.. Ну що ж, якщо встигла непомітно збігати додому й повернутися так само непоміченою – отже, пощастило. Тільки б міліціонери чи кадебісти не помітили її рук – характерних мозолястих, перепачканих землею, зі зморшкуватою вже шкірою на тильному боці долоней. Якщо не помітять її рук – ну… отож не помітять! От тоді можна вважати, що все минулося.

Хоча…

Ні-ні, звісно ж, нічого ще не скінчено. Навпаки, тільки починається.

– То хто ж засів там, у печерах?! – гримнув раптом червонопикий майор держбезпеки, звертаючись до селян і молодших школярів, які разом із вчителями (а також ланковою Стефанією) встигли підійти до дорослих. Та, незважаючи на всю суворість його тону, колгоспники загомоніли врізнобій:

– Та ніхто не сидить… А хто ж там сидіти може?.. Колись монахи жили, а тепер нема нікого… Здається… Точно нікого нема вже який рік поспіль!..

– Так-таки нема?! – мало не луснувши від лютої ненависті, приправленої неабияким презирством, червонопикий гримнув щодуху:

– Ну, зараз дивіться, як це по-вашому виходить – нема нікого!..

Потім мовчки розвернувся до кадебістів і махнув рукою.

– Агов, бендера! А нумо вилазь звідти! – залунало то тут, то там. Однак з печер ніхто не вийшов.

– Бендера, годі тобі ховатися! Вилазь, кому кажуть, доки ми тебе, паскуду свинську, не викурили!

Слідом за цими словами пролунало кілька пострілів у повітря. І знов ніхто не вийшов з печер до селян і правоохоронців.

– Ну добре, бендера, ти сам напросився.

Слідом за цією погрозою в отвори печер полетіли запалені димові шашки… проте й цього разу назовні не вийшов ніхто!

Невже встиг утекти?! Якби ж то…

Перечекавши, доки шашки згорять і дим трохи розвіється, кадебешники з передньої шеренги вдягнули протигази, озброїлися ліхтариками та пістолетами й обережно, всім тілом притискаючись до ґрунту і каменів, пірнули в печери. Хвилин десять проминуло, аж поки співробітники держбезпеки не витягнули з диму назовні якийсь великий чорний лантух, на верхній частині якого витанцьовували помаранчево-жовтаві язички полум’я.

– Ну як, тепер скажете, хто цей бендера?! – звернувся до колгоспників червонопикий майор, коли його підлеглі, кинувши лантух на землю, загасили тліюче полум’я й розвернули те, що насправді виявилося обгорілою ватяною куфайкою, змащеною до того ж якоюсь темно-брунатною, з сизим відливом маслянистою рідиною. Тоді стало видно, що лантух насправді ніяким лантухом не був – це насправді труп літнього чоловіка з чорним від кіптяви обличчям, жахливо виряченими посклянілими очима, широко роззявленим ротом і висолопленим сизим язиком. Ох, до чого ж жахливою була смерть цього небораки!..

– Повторюю запитання: хто цей бендера?! – знов ревонув майор. – Відповідайте мені негайно, сучі діти!

– Ну, чому ж одразу та й бандерівець… – непевно зауважив хтось із селян. Хоча насправді, звісно ж, загиблого знали усі.

– Он як, не бендера?! А хто ж це тоді?

– Та біс його знає! Безхатько якийсь.

– Без… Чого-чого «без»?!

– Безхатько, кажу ж. Не мав де жити, отож і пішов у печери.