Актова зала Дитячого будинку, Білки, Борова Мотовилівка, Київщина, 1 вересня 1954 року

Одягнувши весь свій парадний «іконостас» нагород, мабуть, удруге за час перебування на теперішній посаді, Семен Опанасович розпочав урочистий виступ перед вихованцями, вихователями, викладачами й гостями свята знань. Усе тривало нібито добре. Калабалін живописав, як після невдалого десантування в німецький тил 14 серпня 1941 року в районі села Антонівка, що в Барському районі Вінниччини, його группу знищили ще в повітрі, а його самого схопили й катували поліцаї… Як раптом товариш Єрохін скочив зі свого місця і, неввічливо перервавши оповідача, повчально уточнив:

– Це були не просто поліцаї, це були так звані бандерівці – несамовиті лісові бандити з кривавої бандерівської УПА!..

Семен Опанасович кинув на Федора Петровича здивований погляд спідлоба, але вирішив продовжити розповідь, нічого не заперечивши:

– У будь-якому разі, з усієї нашої десантної групи дивом вижив тільки я. А завдання, дане мені Комуністичною партією, треба було виконати. І ось на одному з допитів я прямо й відверто сказав одному з поліцаїв, що говоритиму не з такими, як він, а тільки з фашистським генералом.

І знов товариш Єрохін скочив зі свого крісла й голосно заперечив:

– Семене Опанасовичу, не плутайте: не поліцаї то були, а бандити з УПА!..

Тоді з останнього ряду підвівся дитбудинківський сторож Мокій Кононович і, звертаючись до Федора Петровича, поцікавівся дещо недовірливим тоном:

– Що, невже ж отак просто бандерівці з тієї самої УПА?..

– А хто ж іще? – здивувався Єрохін.

Зрозумівши, в чім річ, і намагаючись зам’яти прецедент в зародку, присутні педагоги дружно зашикали на Заваду. Однак запитання прозвучало, тож довелося реагувати:

– Та звісно ж, що не з УПА! Це ви, товаришу вчитель історії, трохи поплутали. УПА, товаришу Єрохін, зорганізувалося тільки через рік від того моменту, коли поліцаї нашого товариша Калабаліна полонили.

Зал завмер, спостерігаючи за словесним двобоєм. Титулований москвич стояв із широко роззявленим ротом, а дитбудинківський сторож під загальний сміх оточуючих тихо мовив:

– Соромно не знати того предмета, який ви ж і викладаєте. А ще з самої Москви до нас приїхали!..

– А тобі про це звідки відомо, старигане? – негайно розлютився Федір Петрович. – Тебе там і близько не було! Ти ж усю війну кашоваром на солдатській кухні провоював, я знаю…

– Так, я був кашоваром на польовій кухні й ні з якими бандерівцями і близько навіть не стикався. Це правда.

– Ну отож: не стикалися, а кажете! – зневажливо пхинькнув Єрохін. – А от я, на відміну від вас, прямо в очі всяким підлим зрадникам нашої Радянської Батьківщини дивився.

Тут із місця скочила тітонька Марійка й обурено звернулася до сперечальників:

– Ми зібралися в цьому залі послухати розповідь нашого шановного Семена Опанасовича, а не ваші дурнуваті суперечки ні про що. Продовжуйте, товаришу Калабалін, а на цих двох не зважайте…

Директор вдячно подивився на куховарку і продовжив:

– Отак мене й відправили на зустріч з гером майором Марвіцом в Холмському концтаборі для військовополонених № 319-А.

Тут з середнього ряду пролунав переляканий дитячий голос:

– У цьому Холмському концтаборі для військовополонених, мабуть, дуже лячно було, еге ж?

– Не без цього… Звісно, було лячно перед незвіданим! Та це нормально, тут би хто завгодно злякався, – спокійно підтвердив Калабалін. – Та я про інше… Отож почав викликати нас до себе той самий начальник Варшавської розвідшколи гер Марвіц. Викликає по черзі, розмову веде сам-на-сам, про що йдеться – ні підслухати, ні здогадатися, ані розпитати тих, хто вже через майора цього пройшов, неможливо. Очевидно, його кабінет мав другий вихід, і після співбесіди всіх виводили туди. Ну що ж, стою і я серед інших полонених, своєї черги очікую. А сам усе прикидаю, думаю-гадаю: як із ними бесіду вести?! Адже брехати цим фашистським недолюдкам мені належало, виходячи з їхньої мотивації…

– Ой, до чого ж лячно! А далі що? – шепотіли слухачі.

– Отож назвався я рядовим Наливком і на зустрічі з гером майором Марвіцом удавав, ніби згоден продати Радянську Батьківщину й працювати на райх, – продовжив Семен Опанасович. – Отак я й потрапив до фашистської школи резидентури, розташованої в передмісті Варшави.

– А коли ви втекли звідти? – спитав хтось із дітей.

– Навіщо ж тікати? Ні, я навпаки все вивчав якомога старанніше, кожне нове обличчя запам’ятовував, уважно спостерігав за кожною дією аж до дрібниць… Адже щоб перемогти ворога, його треба добре вивчити. Згодом мене десантували в глибокий радянський тил разом з двома товаришами по нещастю. Я одразу ж зв’язався з радянським розвідувальним управлінням і доповів про те, щó готували фашисти, щоб знищити нашу Батьківщину. Отож завдяки отриманим від мене відомостям, вдалося запобігти безлічі диверсій, провалити декілька ретельно спланованих фашистських операцій, а співробітники СМЕРШу заарештували не один десяток ворожих агентів і зрадників. Батьківщина високо оцінила мій подвиг і нагородила мене по лінії контррозвідки орденом Вітчизняної війни.

По завершенні розповіді Калабаліну довго аплодували всі присутні. Коли ж аплодисменти почали вщухати, до трибуни раптом вибіг товарищ Єрохін. Закликаючи до тиші, він здійняв над головою руки й мовив з дещо інтригуючим виглядом:

– Але цей подвиг нашого товариша директора – це ще так, «квіточки»… Зрештою, на цій війні все було більш-менш зрозуміло: ось вони – і ось ми. Там нелюди-фашисти – тут ми, борці за свободу і щастя всього людства. Там фашистські підлабузники, зрадники-бандерівці й інше бандитське кодло – тут вірні сини й дочки Радянської Вітчизни. Все зрозуміло! Але на іншій війні – на Громадянській все було далеко не настільки однозначно. Тоді брат пішов на брата, батько на сина – спробуй-но розібратися, чия правда правдивіша!..

Здивовані вихователі почали перезиратися, не розуміючи, з якого дива Федір Петрович згадав ті давні події. Він же мовив урочисто:

– А чи відомо вам, товариші, що серед нас присутній розвідник, який відзначився ще тоді – на Громадянській війні?! А, між іншим, саме так воно і є! Бо це не хто інший, як сторож нашого дитбудинку Мокій Кононович Завада. Це він для вигляду представився вам скромним кашоваром. А чи знаєте ви, товариші, що іще під час Першої світової він був нагороджений кількома Георгіївськими хрестами?! Отож-бо, що не знаєте! А що скромний наш Мокій Кононович був розвідником у банді зеленого отамана Струка – про це вам відомо?.. А хотіли б дізнатися просто зараз?..

– Та-а-ак!.. Та-а-ак!.. Дайте йому слово!.. Просимо!.. Слово йому!..

Збентежений несподіваною увагою до своєї скромної персони, сторож зробив пару кроків вперед і завмер, притиснувши руки до грудей. Мабуть, він щосили намагався второпати, звідки Єрохін дізнався про його нагороди ще царських часів та про стеження за бандою Струка.

– Та я… Я ж давно про це не розказував нікому. Міг і підзабути щось, бо стільки часу відтоді минуло… І стільки всього сталося… – промимрив Завада нарешті. Але до уваги ця відмовка не була взята.

– Нічого, Мокію Кононовичу, нічого. Ви собі розповідайте, а ми вас у разі потреби виправимо, – пообіцяв вчитель історії, кивнувши погляд в бік решти викладачів, які продовжували перезиратися між собою. Сам же подумав при цьому: «Ну що, старигане, упіймав я тебе? Ти підловив мене на маленькій нестиковочці про час утворення УПА. Але тепер ми всі разом, всім дитбудинком перевіримо, скільки нестиковок буде в твоїй оповідці! Гадав, що я не знайомий з твоєю особовою справою? Чи не припускав навіть, що на тебе особова справа заведена… А що інакше бути не може, бо ми виховуємо особливий дитячий контингент – про це забув?! Отож начувайся…»

Але, попри подібні думки, Єрохін широко посміхнувся сторожу, який брів до невеличкої сцени, немов міфічний Христос на свою міфічну Голгофу.

Інститут ДІПРОмісто, Київ, жовтень 1954 року

– Добридень, Йосипе Юлійовичу! Дозвольте зайти?

– Анатолію! Звісно, заходьте. Якими це вітрами вас занесло до нас?

– Вітрами, що віють зі спорудження метрополітену.

– Ага! А де ви працюєте, власне?

– В інституті «УкрДІПРОшахт». Зокрема, я беру участь у проектуванні станції «Дніпро». Нашому інституту з вашим треба було узгодити деякі речі – і от я у вашому «ДІПРОмісті»!..

– А-а-а, он воно що… Ну, тоді все зрозуміло.

– Як ваше життя, Йосипе Юлійовичу? Чим нині займаєтеся?

– Життя?.. Все добре настільки, наскільки може бути добрим. Головне, що викладати знов дозволили, а якщо так – не пропадемо. А загалом…

Каракіс кивнув головою на креслення, приколоте кнопками до кульмана.

– А загалом працюю над прив’язкою до конкретної місцевості чергового типового проекту чергової типової школи.

– Ви здатні на більше. На значно більше, Йосипе Юлійовичу. З вашим досвідом проектування!..

Каракіс лише бровами смикнув і мовив філософськи:

– Знаєте, Анатолію… Усі ми здатні на значно більше, тільки от на що саме, стає зрозумілим іноді навіть занадто пізно.

– Це загальні слова, Йосипе Юлійовичу! Але ж ви мій вчитель в архітектурі, тому я знаю, що кажу. От узяти хоч би той-таки метрополітен…

– Коли мене «вичистили» з роботи, то я… м-м-м… трохи допоміг з проектуванням станцій «Університет» і «Політехнічний інститут». Ну, то й добре. І вистачить з мене.

– «Політехнічний інститут»¹¹?! Таким чином, на «Вокзальній» київське метро на правому березі не завершиться? Я гадав, що далі буде міст на лівий берег, що колію потягнуть на Дарницю…

– Звісно, що ні. Тягнутимуть в обидва боки. Тож не виключаю, що вас у ваших «УкрДІПРОшахтах» залучатимуть і до другої, і до третьої черги.

– А вас, Йосипе Юлійовичу? Уявляю, як багато ви допомагали…

– Анатолію, облиште.

– Чому?

– Насамперед тому, що офіційно я на той час сидів без роботи. Мене ж «вичистили» як українського буржуазного націоналіста і «безрідного космополіта», не забувайте. Тому якщо добрі люди в скрутну для мене хвилину вирішили простягнути руку допомоги…

Каракіс знов смикнув бровами, але тепер ще й загадково посміхнувся. Мабуть, це мало б означати: «Якщо добрі люди в скрутну для мене хвилину вирішили простягнути руку допомоги, то це аж ніяк не означає, що про їхній вчинок варто кричати на кожному кроці. Аж надто недалеко в історичному плані ми відійшли від тих часів».

– Усе одно шкода, що ваше ім’я не впишуть в історію київського метро.

– Ну-у-у… Ім’я – то діло таке. Для мене значно суттєвішим є те, що я не беру участі в цій штурмівщині.

– В якій?..

– Гадаєте, я нічого не бачу? – перервав колишнього учня Каракіс. – Усе у нас робиться поспіхом, нахрапом. Бо всі роботи – ніякі не роботи зовсім, а «великі звершення»! А всі «великі звершення» прив’язуються до якихось дат: як не до чергової річниці Жовтневої революції, то до Першотравня. Або до Нового року. А якщо є визначена заздалегідь урочиста дата – починається штурмівщина, гонитва за примарами. Коли йдеться про такі відповідальні підземні споруди, як метрополітен… Перепрошую, це не моє. Облиште.

– Йосипе Юлійовичу, але ж хіба ви не хочете, щоб у Києві нарешті хтось та й зібрався метро відкрити?..

– Між іншим, Анатолію… Тільки між нами кажучи – між нами!.. Еге ж?

– Само собою, Йосипе Юлійовичу, само собою!

– Отож спорудити в Києві метро збирався ще гетьман Скоропадський. Звісно, в ті часи мене тут і близько не було… Але пропозицію на той проект я в архіві бачив, і знаєте… вона таки вражає!..

– Отже, в цьому плані Київ міг би навіть Москву обігнати?

– Міг би, як це вже сталося з електричним трамваєм¹². А тепер навпаки наздоганяє. А це обертається штурмівщиною. І не тільки тут…

Каракіс на деякий час замислився, а потім продовжив, стишивши голос:

– Як ви знаєте, Анатолію… А тепер про це знають усі кияни, які хоч би наскількись піднімають голову й дивляться на те, що відбувається довкола них… Отже, як ви знаєте, Бабин Яр таки заливають пульпою, перегородивши гирло. Дамбу потроху підсипають, вона все росте й росте. І там теж без штурмівщини не обходиться, от що зле! Бо штурмівщина – це неодмінні порушення. І от я думаю… Думаю все ж таки пробитися на прийом до товариша Давидова, чи не варто?! Він же, мерзотник такий, столичний виконком очолює, він же мусить розуміти всю міру відповідальності!..

Деякий час помовчали, далі знов заговорив Каракіс:

– Мабуть, я таки сходжу до міськвиконкому. Але брати участь у всіх цих ударних проектах, в усій цій штурмівщині?! Ні-ні, я не можу. І не братиму. Краще вже школи проектувати: тут теж штурмівщина, однак об’єкт сам по собі простіший: проекти типові, мною розроблені, я там усе достеменно знаю, в усьому впевнений. А прив’язати типовий проект до конкретної місцевості… Це значно простіше, і на це я згоден піти. – Він знов мотнув головою в бік кульмана і додав немовби ненароком: – А до Давидова на прийом я таки потраплю, майте це на увазі!..

1955
Spiritus vini ¹³

Бібліотека ім. Аркадія Гайдара, Канів, 29 березня 1955 року

– Ну що ж, Ніно, як бачиш, господарство у нас нібито невеличке, однак клопоту з ним не бракує. І головне: фонди невпинно збільшуються, як тісто на дріжджах – отож упорядкуванням фондів ти і займатимешся насамперед. А от до нашого режиму роботи звикати доведеться, бо якщо у когось на роботі є вихідний, то це неділя, у нас же це вівторок, як-от сьогодні.

– Це нічого, Елло Никанорівно. Я звикну, аби робота була. І мені так незручно, що ви свій вихідний день на мене витрачаєте…

Позаяк директорка бібліотеки йшла попереду, а Ніна говорила їй в потилицю, то судити про реакцію на таке зізнання було важко. Тоді як Елла Никанорівна продовжувала спілкуватися, як і досі, піднесеним тоном:

– Та-а-а, знаю я ваше молоде покоління! Усім вам попервах байдуже, а потім як спрацюємося, як звикнемо одна до одної, то й починається: ту відпусти, цю підміни… А що у нас в неділю найбільший читацький наплив, то це байдуже всім, окрім мене!

– Я не така, чесне слово! Я старатимусь.

– Старатимешся? – Зупинившись і водночас розвернувшись обличчям до нової співробітниці, директорка зазирнула їй просто в очі та додала лагідно: – Ну що ж, побачимо. А тепер ходімо до мене, чайку поп’ємо. У мене добрий чай: чорний тридцять шостий. Ходімо!..

І вже зачинившись у директорському кабінеті та поставивши чайник на невеличку електроплитку (яку Елла Никанорівна чомусь вперто називала «керогазом»¹⁴), Ніна почула:

– Те, що я свій законний вихідний на нову співробітницю витрачаю, це нічого страшного. Просто хочу поближче познайомитися з тобою, як слід бібліотеку нашу показати з усіма її закуточками. Це в інтересах майбутньої роботи, а отже, вважай, в моїх особистих інтересах. До того ж… – Директорка зітхнула. – До того ж у містечку нашому все одно нема чим зайнятися. Можливо, скажеш, що Канів – це райцентр?.. Облиш, то лише гучна назва, а насправді… Дірка від бублика, через яку жодного просвіту в житті не видно – от чим є наш Канів. Хоча якщо дивитися суто формально, то в нашому місті поховані двоє письменників, які мали колосальний вплив у царині літератури: Аркадій Гайдар, в бібліотеці імені якого ти відтепер будеш працювати, і Тарас Шевченко.

При згадці імені останнього Ніна не змогла утриматися, і її обличчя на мить перекосила мимовільна огидлива гримаса. Директорка бібліотеки відреагувала миттєвою зміною тону з лагідного на залізний:

– А тепер давай-но розповідай, за які гріхи тебе до нас запроторили.

– Ви про що… – промимрила новоспечена бібліотекарка, трохи налякана такою несподіваною трансформацією.

– А про те, миленька, що мене не обдуриш, бо я – горобець стріляний і калач тертий. А тому давай-но порахуємо… – Елла Никанорівна почала загинати пальці: – До нашого богом забутого Канева ти приїхала працювати не з села якогось, а аж із самого Києва – це раз. Направила тебе на роботу міліція – це два. У трудовій книжці у тебе дивний запис є, закреслений – три. Ти не молоденька дівчинка і не стара шкапа, подібна до мене, тобі ще тридцяти немає. При цьому одинока, без сім’ї – чотири. Коли я Шевченка згадала, тебе… О, знов ти аж перекривилася, немов кислицю скуштувала – п’ять.

Вона здійняла над головою стиснутий кулак, повертіла ним у повітрі та з виглядом переможиці резюмувала:

– П’ять причин, що нагло кидаються в очі! Цілих п’ять причин… Тільки треба бути уважною, щоб їх розгледіти. Я уважна, можеш навіть не сумніватися. То що, ти навіть тепер хочеш сказати, що все це випадковості, що тебе з Києва не висилав ніхто, так?.. І гадаєш, я в це повірю?! Не на таку напала. А тому давай-но розповідай все, як є. Бо я мушу знати, кого заслали на мою голову і чим це мені загрожує.

На електроплитці шумів чайник. Елла Никанорівна не зводила допитливих очей з нової співробітниці. А Ніна Федяк губилася в здогадах, не знаючи, що можна розповідати своїй новій начальниці, а чого не можна. І якщо навіть можна, то… чи варто робити це?! Або все ж краще промовчати…

* * *

Колись вона вважала, що не може бути в світі нічого гіршого, ніж жити з татом-випивакою, який у нетверезому вигляді лупцює тебе тим, що під руку трапиться. Мати лише зітхала: «Доню, доню… От виростеш, тоді зрозумієш, що це за нещастя для простецької баби – коли їй нема кому навіть око підбити». Чи зрозуміла вона це тепер?.. Важко сказати. Принаймні було б значно краще, якби тато Панас не загинув у Румунії, а жив би з ними.