Дитячий будинок, Білки, Борова Мотовилівка, Київщина, початок серпня 1954 року

Дуже сумно, що літо з його останніми теплими днинами добігало кінця. Нібито нещодавно почалося, та не встигли озирнутись, як на підході вже осінь з новим навчальним роком.

У Мотовилівському дитбудинку почалася велика перебудова, бо несподівано для всіх, замість довгоочікуваних бюджетних асигнувань і затверджених навчальних планів, Міносвіти надіслало стандартну відписку щодо дефіциту коштів у всій країні. До того ж повідомлялося, що частина обслуговуючого складу та викладачі, відправлені влітку в Москву на так зване «підвищення кваліфікації», до Мотовилівки не повернуться.

Ото ситуація: новий навчальний рік на носі, а штат дитбудинку не укомплектований – особливо нянечками і викладачами в молодших групах!.. Не встигши завершити розпочатий влітку ремонт, спішно кинулися набирати новий персонал. Добре, що харківські шефи допомогли коштами і матеріалами, і це дозволило вивезти молодших вихованців до піонерських таборів. Викладачі разом зі старшими працювали ударними темпами. Спільними зусиллями був перекритий дах у житлових корпусах, збудована нова лазня і душові, поруч з кухнею зведений невеличкий сарайчик, а також утеплені дитячі корпуси. Зокрема, «невезучий» килим, з якого почалися всі перевірки й інші біди, постелили в дитячій ігровій залі.

Старші вихованці в столярних майстернях полагодили столи і стільці для їдальні, а також підготували до нового навчального року актову залу. Решта вихованців працювали на городах і в яблуневому саду, який в цьому році дав доволі щедрий врожай.

* * *

Ще на початку серпня Міністерство освіти повідомило керівництво дитбудинку, що у них працюватиме інший вчитель історії. Отож якось вранці до директорського кабінету Семена Опанасовича, не постукавшись, увійшов незнайомець. Попри спеку одягнений в сірий, запорошений пилюкою плащ, в руках він тримав акуратну маленьку валізку і чорний фетровий капелюх.

Калабалін саме підписував купу рахунків.

– Здрастуйте, Семене Опанасовичу! – почав гість з порога.

– І вам доброго дня! Сідайте, будь ласка, і зачекайте кілька хвилин… – пробурмотів господар кабінету, коротко кивнувши на стілець біля свого столу і водночас продовжуючи підписувати рахунки. Незнайомець присів і одразу ж нервово засмикав ногою. Коли ж минуло хвилин п’ять, він мовив з погано прихованим обуренням:

– Товаришу Калабалін, між іншим, я приїхав здалеку, а ви мені навіть чаю не запропонували, не кажучи вже про настільки зневажливий прийом…

Семен Опанасович на мить відірвався від паперів і спокійно відповів:

– Я розумію вас і перепрошую, але мені необхідно терміново, зараз же підписати ці рахунки. Можливо, ви звернули увагу, що біля входу чекає автівка, яка повинна їхати спочатку в банк, потім за матеріалами. Нам потрібно терміново закінчити ремонт, бо скоро повернуться дітки.

– То доручіть ремонт своїм заступникам і нарешті приділіть увагу мені! І нехай ваша секретарка… чи хто там іще… принесе мені нарешті чаю!.. – гнівно прогарчав незнайомець. Почувши це, Калабалін весело розсміявся:

– Так, товаришу, у нас тут зараз ремонт, і вам украй пощастило, що в цей час ви мене в кабінеті заскочили, а не на даху їдальні чи на подвір’ї за розвантаженням матеріалів. У нас тут нянечок бракує, не кажучи вже про викладачів, а ви про секретаря та заступників… Та про них я навіть не мрію! Отож, будь ласка, відрекомендуйтесь і якомога швидше та стисліше викладіть, в чому, власне, суть вашої справи.

Незнайомець нервово підхопився зі стільця, ледве не перекинувши його, простягнув Калабаліну через стіл руку, при цьому мало не зачепивши рукавом плаща повний чорнил каламар, і голосно відрекомендувався:

– Єрохін Федір Петрович, учитель історії, прибув з Москви.

Семен Опанасович потиснув простягнуту руку і виголосив скоромовкою:

– Дуже добре. Тоді не станемо гаяти час, бо роботи скрізь з надлишком. Отож оперативно підключайтеся.

– Але я щойно з дороги… – почав гість.

– Я це помітив, – Калабалін зміряв прибульця гострим поглядом і простягнув низку ключів: – Ось вам! Пройдіть прямо по коридору, кімнати 15, 16 і 17 вільні, обирайте, яка сподобається, влаштовуйтесь. Душові на подвір’ї, знайдете самі. Якщо хочете чаю або поснідати, то пройдіть у їдальню – добре, що вона поки не зачинена. Знайдете там тітоньку Марійку, скажете, що ви наш новий вчитель – вона вас нагодує. Наче все… Якщо виникнуть якісь проблеми – то о дев’ятій годині вечора зустрінемося тут, в цьому кабінеті, й поговоримо. А поки що мушу бігти, перепрошую…

Увечері на Семена Опанасовича чекав неприємний сюрприз. Виявилося, що протягом дня москвич устиг пересваритися з усім персоналом і тепер з нетерпінням чекав директора біля кабінету.

– Це нечувано, просто нечувано!.. – заволав він, щойно помітивши Калабаліна в коридорі.

– Прошу вас пройти в кабінет, – попросив Семен Опанасович.

Гість слухняно увійшов і продовжив у попередній манері:

– Кімнати маленькі й занадто тісні, в них навіть шафи немає!

– Це вам не готель, а нормальна житлова кімната на вісім квадратних метрів. Є ліжко, комод і тумбочка. У вас маленька валізка, речей небагато, навіщо вам ще шафа? Шафи навіть у мене немає, – парирував директор.

– Щодо речей ви помиляєтесь. У мене на станції залишилося ще дві валізи, які необхідно забрати… До речі, коли мені їх принесуть?!

– У наших викладачів немає челядників. Ваші валізи – то є ваші проблеми. Домовтеся з кимсь… Якщо не влаштовує кімната, можете винайняти житло поблизу дитбудинку, але вже власним коштом.

– Ну гаразд, із житлом зрозуміло, – похнюпився гість. – Але ж душ?! Та це просто формене знущання!!! Я мився практично ледь теплою водою!..

– Вода для душу нагрівається від сонця в пофарбованих чорним діжках. Усі миються нею, але чомусь ніхто не скаржиться. Втім, ви б могли помитися в лазні. Хіба вам не показали?

– Мені люб’язно показали… але до того ж розповіли, що спочатку треба наколоти дров і наносити води, бо у вас навіть водогін відсутній!..

– На території дитбудинку є колодязь, отож обходимося без водогону. В лісі поруч заготовляємо дрова. Якщо це вас не влаштовує, то в Боровій є громадська лазня, можна було сходити туди… Щось іще?

– Так, у мене ще багато питань! Ось, наприклад, чому ця ваша баба Марина або Марта… чи як там її звати… Коротше, чому вона відмовилася принести чай мені в кімнату?!

Чим далі, тим більше розпалювалися пристрасті, а терпіння Семена Опанасовича вичерпувалося. Гість явно перегинав палицю… Нарешті, ледь стримуючи обурення, директор голосно мовив, карбуючи кожне слово:

– Змушений зауважити, шановний Федоре Петровичу, що ви прибули в Мотовилівський дитячий будинок, а не в санаторій. Тут треба працювати, а не відпочивати. Інші співробітники дитбудинку не є вашими челядниками, зранку я вже казав це. Щодо їдальні, то це не ресторан. Відвідувати їдальню дозволено тільки за розкладом, а їжу в житлові приміщення виносити суворо заборонено – це порушення правил гігієни. Дитбудинок практично на балансі у держави, коштів виділяється обмаль, отож усі так звані блага доводиться забезпечувати власноруч. І ще: будь ласка, запам’ятовуйте імена наших співробітників, які нічим не гірші від вас! Зокрема, в їдальні порядкує тітонька Марійка, а не Марина і тим паче не Марта… А ще у нас є чергування і громадські обов’язки. Якщо хочете жити в нашому дружному колективі тихо-мирно, вам доведеться час від часу носити воду з колодязя, колоти дрова, розвантажувати підводи тощо.

– Я цього не робитиму. Я викладач історії, а не чорнороб!..

Калабалін знизав плечима:

– Як хочете. Але тоді не скаржтеся і налагоджуйте свій побут самотужки.

Минув тиждень, протягом якого Єрохін щодня намагався винайняти житло в Боровій, але щоразу вертався й обурено кричав:

– Це ганьба!!! В яку ж це діру мене занесло!.. Тут же в кімнатах підлоги земляні, в хліву і те краще.

– Але ж є хати і з дерев’яними підлогами, – заперечували йому.

– Звісно, що є. Але за них ці невмиті селюки просять ціну, що значно перевищує мою зарплатню, – зітхав Федір Петрович.

Якось увечері Єрохін зайшов до Калабаліна в директорську і мовив, недобре посміхаючись:

– Семен Опанасович, підготуйте мені на завтра, будь ласка, особові справи всіх ваших співробітників з вашою включно.

– А навіщо це вам, Федоре Петровичу?

– Мені тут Партія доручила розібратися в одному питанні… – і Єрохін простягнув поважний документ з печаткою: – Ось припис із Москви.

Семен Опанасович розсіяно проглянув папірець, знизав плечима, потім відкрив дверцята сейфу, що приткнувся в куточку кабінету, видобув звідти теки з особовими справами і простягнув Єрохіну зі словами:

– Будь ласка, вивчайте тут, за межі кабінету не виносьте.

* * *

29 серпня під час педагогічної наради, після обговорення всіх запланованих питань слово взяв товариш Єрохін. Ковзнувши по рядах викладачів уважним поглядом, Федір Петрович мовив:

– Днями настане перше вересня, розпочнеться новий навчальний рік. Отож, згідно з рекомендаціями РВНО, цього дня серед учнів потрібно буде, цитую, «провести поглиблену виховну роботу на предмет роз’яснення всеохопної і повсякденної керівної та спрямовуючої ролі КПРС¹⁰». На виконання цих рекомендацій педагогічно-виховний колектив дитбудинку зобов’язаний розробити детальний план заходів…

Однак коли дійшло до розгляду цього плану, самі ж розробники безнадійно потонули в нескінченному узгодженні деталей, хаотично нагромаджених одна на одну. Коли ситуація дійшла до небезпечної межі, Калабалін різко ляснув розчепіреною долонею по стільниці. Всі негайно замовкли, а він запропонував:

– А знаєте що… давайте-но я перед вихованцями нашими виступлю! Як вам пропозиція, га?! Гадаю, це буде найкращою виховною бесідою для них усіх.

Усі вичікувально притихли, обдумуючи пропозицію директора. Лише вчитель історії не погодився з Калабаліним різко й відверто:

– Семене Опанасовичу, а як же бути з керівною та спрямовуючою роллю КПРС?! Нам же з РВНО рекомендація прийшла…

Проте широко посміхнувшись, Калабалін продовжив, звертаючись до всіх:

– Та згадайте ж нарешті себе в дитячо-підлітковому віці! Хто з вас не мріяв про подвиг, а надто про подвиг військовий?! Та наші хлопчаки й дівчатка тільки і марять подібними речами – ну, то я розповім їм, яка ціна боротьби з ворогом, коли битва йде не на життя, а на смерть! Не хвилюйтеся, буде все, як в рекомендаціях РВНО прописано. А ще йтиметься про довіру до нашої Радянської Батьківщини і до її охороних структур. Гадаю, вкласти в серця нашим вихованцям зернятка саме такої довіри – ось на чому потрібно зосередитися! Також гадаю, що РВНО буде задоволене повною мірою.

Останньою фразою директор таки переконав майже всіх тих, хто сумнівався найзатятіше. Усі дружно закивали, тільки товариш Єрохін намагався щось заперечити. Але його вже ніхто не слухав…