Читать книгу «Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни» онлайн полностью📖 — Тимура Литовченко — MyBook.
image

– Нема чого набридати протодиякону, нав’язуватися з цим своїм знайомством! У нього таких «знайомих», як-от ти, ціла парафія. Й у кожного свої невідкладні потреби, кожен зі своїм, з дуже суттєвим…

– Мені треба було б лише дізнатися…

– Кожен про щось хоче дізнатися, не ти один. І багато хто перебуває у важчій ситуації, ніж твоя.

– Звідки ви знаєте, в якій ситуації я опинився?

– Ти молодий, здоровий, ситий, одягнений і взутий. Чого тобі ще треба?..

Чого ще треба?!

Хм-м-м-м!..

Спартак із задоволенням пояснив би суворій тітці, до якої високої мети він прагне. От тільки чи зрозуміє?! Мимоволі згадався біблійний рядок[4]:

«Не давайте святого псам, і не розсипайте перел своїх перед свиньми…»

Звісно, порівнювати храмову торгівку з собакою чи свинею – ідея зовсім не найкраща. Можна сказати, погана. Але з іншого боку, якщо подумати… Так, Агапіт би його зрозумів, а чи зрозуміють інші? От хоч би ця тітка…

Занурившись в абсолютний смуток, молодий чоловік вирішив прогулятися центром Києва. Вийшовши з собору, неспішно попрямував вулицею Івана Франка. Пройшовши її всю до кінця, опинився на Ярославовому Валу і завмер на розі, не знаючи, звертати ліворуч чи праворуч? Подумав, що ця вулиця є одним із зразків плинності життя, оскільки колись носила ім’я Полупанова – героїчного матроса Революції, а ще раніше – ім’я легендарного командарма Ворошилова та напівзабутого ворога народу Раковського. Більше того, попередньої назви – Велика Підвальна вулиця позбулася, коли Спартак навчався класі десь у шостому.

Отаке воно, наше життя: вулиці перейменовуються, знайомих дияконів підвищують в сані й переводять в іншу парафію… А ти лишаєшся тут, посеред Києва, сам-на-сам зі своїми проблемами! Й ніхто тебе не розуміє…

Постоявши трохи на розі, Спартак звернув праворуч і попрямував Ярославовим Валом до Золотих Воріт, на ходу ковзаючи поглядом по стінах старовинних будинків, прикрашених ліпниною. Десь посередині шляху його увагу привернув розкладний столик з книжками, розставлений неподалік входу до Будинку актора. Молодий чоловік знав, що цю споруду проектував знаменитий архітектор Городецький як караїмську кенасу. Оскільки він і досі відчував роздратування після напруженої розмови з суворою продавчинею свічечок у Володимирському соборі (та й вранішній смуток, пов’язаний з 50-ми роковинами початку єврейських розстрілів у Бабиному Яру, досі не вщух) – то з гіркотою подумав: «Невже не змогли підшукати кращого місця для торгової ятки?! Ідіоти…»

Одне втішало: торгували там не чим іншим, як книжками. А перед цим товаром Спартак ніколи не міг встояти… Що ж, він просто прогулюється. Не буде ніякої біди, якщо підійти й оглянути розкладку.

Спартак підійшов… І у нього миттєво перехопило подих!

Бо в самому центрі столика поруч лежали дві книжечки: середньої товщини у твердій палітурці роман-документ Анатолія Кузнєцова «Бабий Яр» та абсолютно чорна, з білими літерами брошурка «Память Бабьего Яра».

Обережно, немовби побоюючись, що обидві книжечки розчиняться і просто зникнуть у повітрі від найменшого дотику, він простягнув руку, взяв зі столика спочатку першу, потім другу, здійняв погляд на продавця, ледь розліпив вмить пошерхлі губи й ледь чутно промимрив:

– Скільки це?.. Ці дві?.. Коштують?..

Продавець назвав ціну. Подумки картаючи себе за те, що не взяв з дому грошей понад необхідний мінімум, Спартак відклав книжечки, витягнув з кишені брюк гаманець, витрусив з нього всі гроші…

Як не дивно, в гаманці знайшлося рівно стільки грошей, скільки було необхідно, щоб придбати обидві книжки! Копієчка до копієчки!

Хоча, з іншого боку, нічого не лишалося на проїзд… Але то пусте! По-перше, можна дійти до площі Ленінського Комсомолу, сісти на 16-й трамвай і доїхати додому «зайцем». Якщо ж наскочити на контролера, який вижене тебе з трамваю – йти там все одно недалеко. А по-друге…

Спартак знов зазирнув до гаманця і побачив там парочку не закомпостованих трамвайних талончиків. Отже, проблему вирішено.

– Ось, дайте одну і другу, – він простягнув усі свої гроші продавцеві. Й почув у відповідь те, на що сподівався найменше:

– Забирайте ті, що на розкладці. То останні примірники.

– Обидві?!

– Так.

«Ніби лежали собі тут і на мене чекали», – подумав молодий чоловік.

«А чому ти не припускаєш, що ці книжки справді були відкладені саме для тебе, а не для когось іншого?»

Як це бувало з ним завжди, Спартак нічого не почув – просто ця дивна думка… чи, може, дивне… ба ні – здивоване запитання саме по собі виникло у нього в голові. Озиратися у пошуках промовця не мало сенсу. Разом з тим тепер молодий чоловік був твердо впевнений: обидві книжечки Хтось Невідомий відклав саме для нього!..

Намертво, до побіління пальців учепившись обома руками в дорогоцінні трофеї, Спартак неспішно попрямував далі. Діставшись до симпатичного скверика, розбитого довкола реконструйованих Золотих Воріт, опустився на вільну лавку. Обережно, намагаючись навіть ненароком не зім’яти жодної сторінки, розгорнув «Бабий Яр» Анатолія Кузнєцова…

* * *

Це був знак. Обидві книжки чекали на його появу в єдиному примірнику кожна, лежачи на книжковій розкладці. В гаманці було рівно стільки грошей, щоб вистачило на обидві. До копієчки… Забрів він на Ярославів Вал, по суті, випадково. Відвідавши нововідкритий пам’ятний знак. І не знайшовши п’ятого свідка – знайомого диякона… себто, вже протодиякона у Володимирському соборі. Явний знак для нього!..

У п’ятирічному віці Спартак почув від мами Гаті розповідь про Куренівську трагедію. Після того матір взяла з синочка чесне слово, що він негайно забуде про її розповідь. Однак попри зразкову слухнянійсть, він обдурив любу матусю! Та й як можна було забути про те страхіття, коли навіть незнайомі дядьки в лазні говорили: «Твій прадід Арон Маркович був святою людиною. Отож не підкачай, малий, будь гідним його пам’яті!..»

Подумки вбивши власний Страх казковим мечем Іллі Муромця, хлопчик заходився вкрай обережно, але наполегливо розпитувати інших дорослих (окрім мами) про події 13 березня 1961 року. Передостаннім опитаним свідком став тоді ще диякон Агапіт, останнім – божевільний Михайло Дубяга, який вважав себе то «героєм-підпільником Веніаміном Панібудьласка», то своєю власною матір’ю «Горпиною». А всього, разом з мамою Гатею, свідків катастрофи налічувалося шестеро.

Щоб навіть ненавмисно не видати себе, Спартак ніколи й нічого не занотовував – тільки запам’ятовував, нанизуючи одне свідчення на інше. Отож у підсумку в його голові сама собою склалася, так би мовити, усереднена картина катастрофи. Картина навряд чи повністю відповідала реаліям, проте мала і безперечну перевагу… Бо всі деталі катастрофи – від руйнування земляної дамби в гирлі Бабиного Яру до моменту, коли нещасні жертви почали захлинатися багнюкою, – уявлялися напрочуд живими, об’ємними. Немовби в стереоскопічному кіно. Тільки ще з запахом і смаком сирої землі, а також з тактильними відчуттями!..

Спартак чітко уявляв усе це… і водночас не знав, що із цим робити?! Так, років з одинадцяти він мріяв стати прозаїком-фантастом. Проте всі дорослі постійно втовкмачували, що письменника з нього не вийде… тому що з отаких «професорів» виходять науковці й інженери, але не літератори!.. Під впливом цих розмов Спартак чітко уявив, що рівно за два десятиліття до того в тому ж районі Києва – в Бабиному Яру почалися масові розстріли. А якщо відмотати назад у часі ще два десятиліття – виникне період, коли голодний Київ замерзав без дров у люту зиму. Так – дрова, які забули завезти в місто. Боярська вузькоколійка. І ще – перший з трьох Голодоморів, коли продзагони вигрібали у селян «під нуль» хліб на потреби Червоної Армії.

Тоді Спартак, уявивши себе справжнім «науковцем», вигадав числовий ряд:

1921 → 1941 → 1961 → 1981 (?)

І почав чекати, що ж станеться в 1981 році?..

Коли не сталося геть нічого жахливого, він відчув настільки глибоке розчарування, що поквапився забути про свою дурнувату теорію якомога швидше. Тим паче, десь в той період Спартак попервах просто познайомився, а потім почав зустрічатися з дочкою циркового тромбоніста Евкою Зарембою. Цю шибайголову оточувала компанія таких самих безшабашних дівчат – і все ж таки його Евка вирізнялася навіть на тлі подружок!.. І хоча вона була на кілька років старшою від Спартака, а старанний, трохи занудний студент Київської політехніки виглядав поруч з нею так само безглуздо, як Непохитний Олов’яний Солдатик поруч з Паперовою Балериною – обидва просто купалися в неймовірному шаленому коханні!..

Евка стала другою, хто дізнався про його пошуки. Першим був шкільний друг Валерка Гайдамака, через матір якого – тітку Гелену – вдалося вийти на останнього свідка. Проте якщо Валерці він не розповідав подробиць, то Евці чомусь виклав усі відомості, які дізнався від кожного свідка, включно з мамою Гатею. Вислухавши все, саме Евка сказала: «Спарику, ти такий чудовий оповідач!.. Я аж заслухалася».

Тоді він не втримався й поділився спогадами про те, як під час навчання у школі вчителі (з директрисою включно!) сміливо залишали на його відповідальність навіть старші класи, і здоровезні лобуряки, завмерши й пороззявлявши роти, слухали Спартака, який на замовлення розповідав їм що завгодно – детективи, пригодницькі твори, фантастику… Додав, що вчительки літератури колекціонували його шкільні твори. І звісно ж, поділився заповітною мрією – стати прозаїком-фантастом…

«А ти візьми та й напиши якусь містичну річ про всю цю Куренівську трагедію!» – несподівано запропонувала Евка, вислухавши його.

«Містичну?..» – прошепотів Спартак, здивовано зазираючи в очі коханої.

«Ну так, природно».

«Але ж я хочу бути науковим фантастом, а не містиком…»

«Яка різниця?! Аби роман вийшов цікавим».

Втім, хоч молодик і обіцяв подумати, проте братися за перо не поспішав. Адже ніяких особливих катастроф у 1981 році ані в Києві, ані навіть в Україні в цілому не сталося!

Усе змінила аварія на Чорнобильській АЕС. Як і Куренівська трагедія, це була техногенна катастрофа. І сталася вона, власне, не надто далеко від Києва. А що вже лиха накоїла не тільки в СРСР, але навіть в Європі та світі – то цього б ніхто вже не став заперечувати!

Тоді Спартак дещо змінив і розвинув виведену раніше формулу, яку назвав подумки «Вектором київських катастроф ХХ століття»:

(19??) → 1921 → 1941 → 1961 → (1981) 1986 → 2001/2006/2011 (?) 1921 → 1941 → (!!!) → 1986

Це означало дві речі. По-перше, з невідомих причин період між знаковими подіями катастрофічного характеру змістився на 5 років – зате характер аварії на ЧАЕС мав вже не локальний, а планетарний масштаб. По-друге, якщо й надалі приховувати відомості про Куренівську трагедію, то весь ланцюжок розсипається, втрачаючи очевидність. Звідси він зробив висновок, що мовчати далі про події 13 березня 1961 року не можна. Хай навіть ризикуючи нарватися на неприємності з КДБ… чим би це не загрожувало його близьким, не кажучи про нього самого!..

«Евко, ти таки маєш рацію. Я мушу написати цей роман. Не науково-фантастичний, а як ти і запропонувала – містичний!..»

Почувши слова коханого, дівчина трохи здійнялася над Спартаком (а він зробив це зізнання в той момент, коли вони, розніжені, відпочивали в обіймах одне одного) і загадково посміхнулася:

«Що ж, мій любий, пиши! Я чекаю».

Тоді Спартак нарешті взявся за працю всерйоз. Створення роману під назвою «Апокаліпсис по-київськи» виявилося справою нелегкою, місцями навіть марудною, з цілими масивами «підводних каменів», об які раз за разом розбивався саморобний човник письменника-початківця. Неодноразово він впадав у відчай… І лише сяючі очі коханої нагадували періодично:

«Не забувай, що я чекаю появи роману. Пиши, любий, пиши!..»

З часом дійшло до читання спочатку першої, потім другої частини. Загалом же планувалося чотири частини – чотири містични «сни» з розлогою післямовою. Від перших двох «снів» Евка впадала мало не в екстаз, після чого вимагала продовження. Зауважень було небагато, проте Спартак постійно вертався назад по тексту, читав і перечитував, нещадно виправляв окремі епізоди, великі й малі… І знов кидався вперед, вперед… вперед!..

Далі сталося непередбачуване: разом зі старшою сестрою Касею Евка загинула під час сходження на Південну Ушбу. А молодий чоловік вже готувався прочитати їй третій «сон» – а тут раптом!..

Годі й дивуватися, що Спартак впав у розпач і сховав рукопис роману якомога далі. До тями його привели лише передсмертні слова коханої, почуті в переказі колишнього однокурсника Олега Фомічова – теж альпініста-любителя, як виявилося згодом:

«Ми – це вектор, який ніщо не зупинить на шляху вперед».

Так, Евка сказала це про себе і про старшу сестру Касю… Проте чому цей же вислів не можна було віднести… наприклад, до того ж «Вектора київських катастроф ХХ століття»?! А цей «Вектор» таки потрібно зупинити, розповівши правду про Куренівську трагедію! І навпаки, «вектор» написання роману він не має права зупиняти нізащо!..

Коротше кажучи, ці слова аж надто нагадували послання до нього з нематеріального світу, передане через посередника – колишнього однокурсника. І хоча на це пішло цілих сім місяців (протягом яких було випито чимало оковитої), проте кризу Спартак все ж подолав, чернетки зі схованки дістав і роботу продовжив. Молодий чоловік навіть звик до передчасної втрати свого єдиного читача…

Як раптом позаторік його спіткала нова біда: сприйнявши чернетки «Апокаліпсису по-київськи» за старі студентські конспекти, мама Гатя викинула їх на смітник з міркувань прибирання в кімнаті сина, куди він навіть не може привести нову дівчину… буцімто через жахливий безлад! Спартак спробував переписати роман наново. Але відновлювати рукопис по пам’яті, виявляється, було удесятеро складніше, ніж писати «з нуля».

Відтоді все застопорилося. Зробити цю пекельну справу без підтримки коханої молодий чоловік не міг. Він губився у здогадах щодо злого року, який його переслідує. Якби ж отримати хоча б якийсь знак, що його робота потрібна бодай комусь!.. У пошуках підтримки (навіть містичної!) Спартак навіть дістав усіма правдами й неправдами культовий роман «київського москвича» Михайла Булгакова – але прочитавши його, лише переконався, що саме Маргарита весь час заохочувала свого Майстра до творчості в надії якнайшвидше почути фінальні слова про «жорстокого п’ятого прокуратора Іудеї, вершника Понтія Пілата».

А ЙОГО ХТО ЗАОХОТИТЬ?!

От у тім-то й річ! У тім-то й річ…

Нарешті Спартак вирішив зачекати наближення 50-х роковин початку єврейських розстрілів у Бабиному Яру: якщо «знак із потойбіччя» і мав з’явитися – то коли ж іще, як не в цей самий день, 29 вересня 1991 року?! Очікування цього моменту не змогли перебити жодні бурхливі події серпня: ні путч ГКЧП, ні арешт і подальше визволення президента СРСР товариша Горбачова, ані навіть проголошення Незалежності України!

Спартак очікував свого, відомого тільки йому одному…

* * *

І от – сталося…

Якщо справді сталося!

Втім, важко було витлумачити абсолютно випадкову купівлю одразу ж двох останніх примірників настільки важливих для задуманої справи книжок (на які у нього ледь-ледь вистачило грошей) саме в той день, який він сам собі призначив пороговим. Тому тепер Спартак із завмиранням серця гортав сторінки роману-документу Анатолія Кузнєцова «Бабин Яр». Гортав доти, поки майже наприкінці не наштовхнувся на виділений курсивом текст:

«Бабин Яр перегородили дамбою і стали в нього нагнітати по трубах пульпу з сусідніх кар’єрів цегельного заводу. По яру розлилося озеро. Пульпа – це суміш води і багнюки. По ідеї багнюка мала відстоюватися, осідати, а вода стікала через дамбу по жолобах.

Я ходив туди і збуджено дивився на озеро багна, що поглинає попіл, кістки, кам’яний осип могильних плит. Вода в ньому була гнила, зелена, нерухома, і день і ніч шуміли труби, що подавали пульпу. Це тривало декілька років. Дамбу підсипали, вона росла і до 1961 року стала заввишки з шестиповерховий будинок.

У понеділок 13 березня 1961 року вона завалилася…»

Опис Куренівської трагедії займав сторінки півтори, не більше. Проте для Спартака кожен рядок цього опису мав просто незмірну цінність. Адже тепер він мав можливість порівняти усе, що вдалося буквально по крихтах витягнути зі старших людей, та цей стислий документальний опис, залишений в друкованому вигляді письменником-дисидентом.

Більше того, Спартак раптом уявив, що це не маленький радянський хлопчик Толік Кузнєцов – це він сам залишився «під німцями» разом з матір’ю-вчителькою, дідусем, бабусею й домашнім котом. Тепер же спогади про життя в окупації одного київського хлопчика потрапили до рук іншого київського хлопчика. І там, у цих спогадах, містилося зовсім невелике, але таке важливе свідчення про техногенний сель 13 березня 1961 року… Хіба ж це не знак згори?!

Втім, у нього ж є ще й друга книжечка…

Спартак розкрив чорну брошурку «Память Бабьего Яра». Це виявився повний перелік імен євреїв, розстріляних під час німецької окупації. Перелік був складений зусиллями Комітету «Бабин Яр». Цікаво, що це за комітет?! І головне, що саме можна відшукати у цій скромній брошурці?..

Як раптом сяйнула просто блискуча думка! А справді, чом би й ні?!

Якщо коротко, то вигаданий Спартаком сюжет роману «Апокаліпсис по-київськи» розвивався наступним чином. Під час Куренівської трагедії з-поміж інших гинуть троє людей: по-перше – будівельник Юра, який працював на зведенні дамби в гирлі Бабиного Яру; по-друге – бард-любитель Мишко, якого запхнули до божевільні за написання антирадянських пісеньок; по-третє – дівчина