Читать книгу «Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни» онлайн полностью📖 — Тимура Литовченко — MyBook.
image

Книжкова ятка неподалік Будинку актора, вул. Ярославів Вал, № 7, Київ, 29 вересня 1991 року

Попри те, що вже добігав кінця перший осінній місяць, сьогоднішня неділя видалася напрочуд затишною і теплою. На прозоро-чистому небі, блакить якого не затьмарювала жодна, навіть найлегша срібляста хмаринка, від самого ранку сяяло лагідне сонечко. Здавалося б, настільки чудова погода мала би сприяти гарному настрою всіх і кожного…

Але ж ні! У Спартака на душі від цього було, навпаки, дуже й дуже гірко. А все через те, що сьогодні були ювілейні – п’ятдесяті – роковини початку розстрілів у Бабиному Яру. Маючи занадто жваву уяву, молодий чоловік уявляв, що рівно півстоліття тому – 29 вересня 1941 року (тільки от не в неділю, а в понеділок) стояла така сама лагідна й тепла, майже літня погода.

Прочитавши напередодні розклеєне містом розпорядження окупаційної влади:

«Наказується всім жидам міста Києва і околиць зібратися в понеділок дня 29 вересня 1941 року до год. 8-ї ранку при вул. Мельника-Докторівській (коло кладовища)»,

не насмілюючись протестувати через те, що ввечері наступного дня, 30 вересня 1941 року, мав розпочатися Судний День, ці люди зібрали необхідний мінімум речей та потяглися з усіх куточків Києва до вказаного пункту збору. Вони наївно вважали, що німці як висококультурні, моральні люди посадять їх у поїзди та відправлять жити на Близький Схід – у Палестину. Насправді ж «подорож» виявилася значно коротшою, й її кінцевим пунктом був Бабин Яр. Місце масового розстрілу…

Мабуть, нелегко прощатися з життям в таку чудову осінню днинку! От якби з неба сіявся дрібонький холодний дощик, – можливо, тоді було б хоч трохи легше. Люди могли б думати, що сама природа плаче через їхнє передчасне розставання з життям, а так!.. Чи візьмемо вранішній осінній туман: якби хто надумав дременути від поліцаїв та десь сховатися – зробити це було б легше, ніж в кришталево-прозорому повітрі.

То яка погода все ж таки стояла півстоліття тому?..

Спартак і розслаблявся, і, навпаки, напружувався – але жодні давно випробувані методи чомусь не спрацювали. Минуле закрилося від небораки, зв’язок часів було втрачено. А це вже само по собі видавалося жахливим!

А може, поїздка до Бабиного Яру все змінить?! Подейкували, сьогодні там мусять відкрити якийсь меморіальний знак на додачу до того наскрізь «радянського» пам’ятника, встановленого п’ятнадцять років тому. Отож хоча зусиллями прабабусі Ітеле й бабусі Соні всю єврейську рідню з напівоточеного Києва вдалося евакуювати і в Бабиному Яру ніхто з їхньої мішпохи не загинув, – тим не менш Спартак з батьками збирався побувати там саме сьогодні. Бо п’ятдесяті роковини – це таки п’ятдесяті роковини…

Втім, після сніданку мама Гатя заявила категорично:

– Ой, Спарику, знаєш що… Як я поїду туди, то неодмінно розплачуся! Й плакатиму весь час від початку до кінця… А тоді у мене тиск стрибне. Не вистачало лишень, щоб мені в Бабин Яр «швидку допомогу» викликали!

– А чому одразу «швидку»? – здивувався він.

– Як це «чому»?! Як «чому»?! Ти хіба не знаєш, що таке наше єврейське щастя?! Та подивись лишень, як ми живемо! Мені ж, за великим рахунком, один рік життя за два… та ні – навіть рік за три має зараховуватися!

– То що, тобі зараз вже сто сорок чотири роки?! Ти це хочеш сказати?

– Знаєш що, Спарику, ти мені тут не пересмикуй, – суворо мовила мама Гатя. Хоча по маминих очах молодий чоловік зрозумів, що повністю вгадав її потаємні думки: матір на повному серйозі вважала, що їй зараз не 48, а всі 144 роки! Хоча люди стільки й не живуть…

– Гаразд, тоді я поїду сам.

– Їжджай, синочку, обов’язково їжджай. А потім мені розповіси, як там воно було і що саме.

Тато Андрій весь цей час мовчав, підібгавши губи, а після цих слів дружини гупнув кулаком по кухонному столу, кучеряво матюкнувся і прожогом кинувся в їхню з мамою кімнату. Розпитувати про причину подібної поведінки Спартак не став, бо все чудово розумів і без розпитувань. Адже батько панічно боявся підступів з боку КДБ, а тому вважав, що всіх учасників сьогоднішніх подій неодмінно заарештують просто на урочистому мітингу і там же розстріляють! Отож їхати в Бабин Яр на проголошені «урочистості» – дурість не менша, ніж вчинена півстоліття тому занадто наївними «переселенцями до Палестини», які натомість дружно відправилися в могилу. Таким чином, безадресні, кинуті в повітря кучеряві матюки були останнім засобом стримати єдиного сина від жахливої помилки.

Тим не менш Спартак таки поїхав на місце розстрілів. Він добре знав, де встановлено «радянський» пам’ятник, – отож до нього і попрямував від самої тролейбусної зупинки. Був дуже розчарований, не знайшовши там жодних змін. Подумав, що мама Гатя дарма відмовилася їхати сюди: хоч би квіти вони разом поклали – а так!.. І лише зазбиравшись додому, дізнався від випадкових перехожих, що новий меморіальний знак відкрили в іншому місці – через дорогу звідси, на території старого єврейського Лук’янівського цвинтаря…

Яким же було здивування молодого чоловіка, коли він побачив, що за меморіальний знак відкрили сьогодні в Бабиному Яру: то була велична, прикрашена тематичними сценками бронзова менора, до підніжжя якої вели вісім кам’яних сходинок. Додатково перед менорою стояла пара невисоких кам’яних брил, на лівій з яких напис було виконано єврейськими літерами, а на правій українською мовою викарбувано:

ГОЛОС КРОВІ БРАТА ТВОГО ВОЛАЄ ДО МЕНЕ З ЗЕМЛІ

Він знав, що цитата взята з Біблії[3]. Міг навіть приблизно сказати, що це з уривку, де викладено історію вбивства Авеля братом Каїном. Себто буквально з початкових глав Книги Буття. Спартак вже приблизно орієнтувався в біблійних текстах, бо мав вдома прекрасне кишенькове видання – російський синодальний переклад з паралельними місцями та кількома мапами Палестини в додатку. То був подарунок від знайомого – від диякона Агапіта. Саме з ним молодий чоловік і збирався поділитись враженнями від побаченого.

Чому саме з Агапітом, а не з мамою, наприклад?.. Бо від усього почутого мама, звісно, розридається, не дослухавши до кінця. Потім у неї підскочить тиск… Отож з мамою буде все, як завжди в подібних випадках: її треба заспокоювати, клопотатися довкола неї – а про те, що бентежило самого Спартака, поговорити не вдасться.

Натомість Агапіта не треба опікати, як маму. Він не хапатиме судомно ротом повітря, не проситиме ні пігулок, ні корвалолу й водички, щоб запити ліки. Він просто все оцінить. Спокійно й виважено. А ще Спартак щиро сподівався на дружню пораду стосовно своїх можливих дій в нинішній ситуації. Тут батьки не допоможуть… Власне кажучи, перші ж, хто йому не допоможе, – це мама з татом. Бо молодий чоловік їх стільки років піддурював!.. Агапіту ж він довіряв, причому мав для того всі підстави. Адже насправді вони були знайомі понад два десятиліття. І чим далі, тим більше Спартак переконувався: доля їх звела аж ніяк не випадково…

* * *

Так-так, сталося це чи то наприкінці весни, чи то на початку літа 1968 року. Мама Гатя тоді навчалася заочно в Інституті народного господарства, і коли настав час чергової сесії – звично завітала до Володимирського собору. Вже не пригадати, чому вона взяла маленького Спартака із собою… Чомусь-таки взяла. Втім, час від часу мати водила туди синочка просто так, без усяких потаємних думок. Просто заради естетичного виховання: бо храм був дуже красивий, і його розписували видатні художники.

Того разу все йшло як завжди: старанно закутавши голову газовою косинкою, біля входу мама придбала тоненьку воскову свічечку, потім пройшла вглиб собору, обрала одну з ікон, запалила свічку, приліпила на свічник. Потім мовчки завмерла поруч. Спартак знав, що в такі хвилини заважати мамі не можна – бо подумки вона молиться за те, щоб вдало «зіпхнути» черговий важкий іспит. Отож хлопчик терпляче чекав, сумирно стоячи поруч. Як раптом почув:

– Перепрошую… Чи можна з вами поговорити?

Вони озирнулися одночасно й побачили, що поруч стоїть якийсь молодий чернець… А може, й не чернець зовсім?! Спартак тоді нічого не тямив у церковних чинах, він просто бачив дорослого дядьку (насправді доволі молодого чоловіка) в незвичайного вигляду вбранні. Проте насамперед в очі малому кинулася родима плямка на лівій щоці дядьки. Окрім того, він поводився дуже незвичайно, як для «ченця», котрі зазвичай зверталися до відвідувачів храму прямо й відверто, без найменших вагань і в повчальній манері. Але цей, по-перше, перепрошував, а по-друге, схоже, повчати маму Гатю зовсім не збирався. Тоді чого ж йому треба?..

Про це мама Гатя і спитала «ченця». На що отримала відповідь:

– Якщо це ваш хлопчик… тоді я хотів би помолитися за нього.

Спартак нічого не розумів. Себто коли мама молилася за успішну здачу сесії, в тому не було нічого дивного, бо мама – це теж дівчисько, тільки велике. Мамі подібні речі дозволяються, це нормально. Але щоб хтось молився за нього самого… та ще й чужий?! Дивно, дуже дивно.

Втім, дуже скидалося на те, що і мама Гатя також не розуміла геть нічого. Можливо, побачивши, до чого збентежена молода жінка, інший би відчепився від неї – проте тільки не «чернець», який продовжив говорити вкрай ввічливо і водночас наполегливо:

– Ви того не відчуваєте, але ваше чадо дуже, дуже особливе! Я вам мушу сказати… Тільки не в його присутності.

– Але чому?..

– Не можна, щоб хлопчик почув те, що я вам говоритиму.

– Ну, гаразд… Спарику, ми відійдемо о-о-он туди, а ти постій тут. Тільки стій так, щоб я тебе бачила.

Мама Гатя кивнула на найближчий вигин стіни храму, обмежений двома колонами, та попрямувала до нього боком – так, щоб не втрачати візуальний контакт з малим. Проте – чернець не послідував нею, а трохи здивовано перепитав хлопчика:

– Спарик? Тебе мама так назвала… Скажи, чадо, яке твоє ім’я?

– Мене Спартаком звати, – охоче відповів малий.

– Але ж назвати так дитину не по-християнськи…

– А нічого, то мене нарекли на честь бабусі Ципори…

– Спарику! – не стрималася мама Гатя, і в її напружено звужених очах чомусь з’явився переляк. Проте – чернець зробив мамі Гаті знак рукою та підбадьорливо кивнув хлопчикові:

– Анумо, нумо!.. Продовжуй, чадо.

І малий охоче пояснив:

– Мою бабусю всі називали Сонею. Отже, Софією. Проте це її не справжнє ім’я, бо насправді її звали Ципорою. Просто це бабусі дуже не подобалося, бо ЦИПОРА – це по-єврейськи ПТАШКА, а СОФІЯ – це МУДРІСТЬ, причому вже по-грецьки.

– Спарику, таке казати зайве… – спробувала зупинити його мама, проте – чернець знаком повторно наказав їй мовчати, і хлопчик завершив:

– Бабуся не хотіла бути ПТАШКОЮ по-єврейськи, вона хотіла бути МУДРОЮ по-грецьки, отож і змінила ім’я. Бабуся померла ще до мого народження, проте встигла сказати мамі, що у неї буде хлопчик. Саме такий, як-от я… Ну, от мене й назвали на честь бабусі.

– Як це?

– Дуже просто. От які приголосні в імені ЦИПОРА, знаєте?

– І які ж?..

– Ц-П-Р. А перші три приголосні в імені СПАРТАК які? С-П-Р. Дуже схоже: там Ц-П-Р – а там С-П-Р! Тому мене й назвали Спартаком на честь бабусі, а зовсім не через футбольну команду.

– Скільки тобі років?

– П’ять.

– І ти вже рахувати вмієш?

– Авжеж вмію.

– А до скількох лічбу знаєш?

– Від одного до ста. Назад від ста до одного знаю також. І сотні знаю. І тисячі. Й навіть мільйони.

– І читати можеш?

Спартак ствердно кивнув.

– Вибачте його, він сам не розуміє, що каже… – знов не втрималася мама Гатя. Однак – чернець звернувся до неї тепер уже трохи навіть суворо:

– Навпаки, ваше чадо щойно прояснило те, чого я ніяк не міг зрозуміти. І тепер точно мушу сказати… Тільки не в його присутності. Відійдемо.

Спартак лишився на місці, дорослі ж відійшли до стіни і встали між колонами. Поки – чернець говорив, мама Гатя ні на мить не зводила із синочка пильного погляду. Тому він чітко бачив, як її очі поступово розкривалися від подиву дедалі ширше і ширше. Коли ж співбесідник закінчив, то підійшов до малого, поклав на русяву голівку обидві долоні, деякий час простояв мовчки, потім нахилився до нього, простягнув невеличкий, розміром з дитячу долоньку округлий хлібчик, з якого був вирізаний крихітний трикутний кавалочок:

– Це тобі, чадо. З’їси обов’язково, чуєш? Ну все, будь благословенний.

І пішов, втупивши замислений погляд у храмову підлогу. Втім, мама Гатя теж більше не затримувалася тут. Взявши синочка за руку, спочатку відібрала і сховала в ручну сумочку хлібчик, далі попрямувала до вхідних дверей, а потім до розташованої неподалік тролейбусної зупинки.

– Ма-а-а, а що то за хлібчик? – спитав її Спартак за деякий час.

– Це проскурка, – пояснила вона і додала пошепки: – Ніколи… Чуєш? Ніколи не розповідай чужим людям, як насправді звали бабусю Соню!

– А чому?..

– Бо я так сказала.

Хлопчик знав: якщо мама говорить подібним тоном – краще більше нічого не з’ясовувати! Тому він спитав про інше:

– Ма-а-а, а про що ви говорили з цим дядькою?

– Це не дядько, він семінарист.

– А що таке СЕМІНАРИСТ?

– Ну-у-у… От я в інституті навчаюся, в Наргоспі. А він у семінарії. Священником хоче стати. Батюшкою.

– То про що ви говорили?

Мама Гатя на мить зупинилася, озирнула малого якимсь дивним поглядом, ніби бачила вперше у житті. Мовила:

– Про це тобі справді не можна знати, він має рацію.

– Але чому?..

– Тому.

І знов цей дивний погляд, дуже не характерний для люблячої матусі… Тоді Спартак вирішив поговорити про інше:

– Ма-а-а, а цю проскурку, що він дав… Ти її мені віддаси?

– Вдома отримаєш, щоб ніхто не бачив.

– Мені цей дядько семінарист наказав хлібчик з’їсти. А можна я його маслом намащу і візьму до чаю?..

* * *

Проскурку він і справді отримав удома і з’їв, як збирався, намастивши маслом і запивши міцним солодким чаєм. Натомість скільки не розпитував матір про суть її розмови з семінаристом – теж не дізнався геть нічого. Отож з часом облишив ці марні спроби, після чого мама Гатя, ймовірно, просто забула той випадок – адже існувало багато інших, значно важливіших речей, про які вона мала пам’ятати.

Однак сам Спартак нічого не забув. Тим паче зустріч із дивним семінатистом сталася приблизно в той самий час, що й убивство власного страху, відверта нічна розмова з нафантазованим дідусем Сьомою і початок збирання усіх доступних відомостей про Куренівську трагедію. Звісно, він ладен був би віддати що завгодно, аби дізнатися більше про те, що саме семінарист говорив мамі Гаті.

Легко уявити всю міру здивування хлопця, коли влітку 1979 року в тому ж таки Володимирському соборі він абсолютно випадково зустрів того самого Агапіта – тільки тепер уже в чині диякона! До того ж колишній семінарист став п’ятою за загальним ліком людиною, яка наважилася розповісти про жахливі події 13 березня 1961 року. Спартаку весь час дуже кортіло спитати, чи пам’ятає диякон, про що саме говорив з матусею п’ятирічного русявого хлопчика, названого на честь бабусі, а не футбольної команди?! Про саму ту зустріч, про мовчазну молитву за хлопчика та про подаровану йому проскурку Агапіт геть-чисто забув – він перевіряв. Але раптом згадає, якщо спробувати поговорити про це знов і знов?!

А може, Агапіт саме тому й розповів про все те, що побачив, перебуваючи того фатального ранку в Кирилівській церкві, бо насправді знав, кому розповідає? Може, він таки не забув про їхню першу зустріч – просто уникає такої розмови, керуючись своїми міркуваннями?.. Сам Спартак неодноразово намагався заговорити на цю тему. І щоразу його зупиняла якась важко пояснювана боязкість! Так, авжеж: диякон ставився до нього дуже добре. Настільки добре, що навіть прекрасним виданням Біблії забезпечив!.. Але раптом він розсердиться на нове нагадування про час і обставини їхньої найпершої зустрічі?

Спартак все вагався щодо доцільності такого нагадування, вагався… однак так і не наважився протягом усіх цих років. Й лише сьогодні по дорозі з Бабиного Яру до Володимирського собору твердо вирішив «розговорити» свого давнього знайомця. Нехай згадає все, що і як сталося понад два десятиліття тому. Час доби був найбільш підходящим: неділя, вранішнє богослужіння вже мало б скінчитися, до наступного є достатня кількість вільного часу… Тільки б зустріти Агапіта в соборі!.. Або принаймні дізнатися, де він є, а тоді розшукати його.

Проте не так сталося, як гадалося. Щойно Спартак спробував розпитати, де можна знайти диякона, як почув приголомшливу звістку: виявляється, по-перше, його підвищили на один щабель в ієрархії, по-друге – новоспеченого протодиякона перевели служити в якусь іншу, причому не київську парафію. Усі спроби дізнатися про перевод детальніше наштовхувалися на суцільне нерозуміння співрозмовниці – вже літньої жінки, яка продавала біля входу свічки, іконки, хрестики та різноманітну церковну літературу.

– Кажуть же тобі, що перевели звідси протодиякона, отож нема про що запитувати, – невдоволено бубоніла вона.

– Так ви скажіть лише, куди його перевели! Ото й усе, що я хочу знати, – наполягав Спартак.

– А тобі це навіщо?

– Бо диякон Агапіт…

– Протодиякон.

– Ну так, тепер вже протодиякон.

– Не нукай, не запряг.

– Вибачайте. Просто протодиякон – це мій добрий знайомий, ви ж нас, мабуть, неодноразово бачили за розмовами тут, в соборі…

– Бачити бачила, і що з того?

– Я хочу знати, куди його перевели, от і все. Тільки й того.

– Хоче він, овва!.. Це в тобі гордість промовляє, а не проста цікавість. А гордість… тобто, гординя – це смертний гріх. Отак!

– Але мені потрібно спитати…