Й відразу звернулася до племінниці:

– До речі, і ти б теж поспала, а за ним я тепер догляну.

– Ой, тіточко, не треба, я як сиділа тут, так іще посиджу… – спробувала заперечити Олександра, але цілителька владно прикрикнула:

– А ну хутко спати пішла!!! Думаєш, я не бачу, до чого ти стомилася? Не вистачало ще, аби ти заснула тут, а цей неслух знову підвестися спробував. Тоді таке може статися…

Довелось підкоритися. Тайкома позіхаючи в кулака, Олександра пішла до себе. Марта ж подумала: «Схоже, ці упертюхи варті одне одного! Обоє рябоє…» – але злякавшись очманілої думки, перехрестилася на образи й зайняла місце племінниці біля ліжка хворого.

Рогатин, 1516—1517 роки.

Козаки йменували пораненого шанобливо, але коротко: «Наш панич».

Поки тіточка і племінниця лікували підопічного, розпитувати не було часу. Та коли нічого невідаючий господар будинку по завершенні поточних справ (а їх виявилося напрочуд багато!) нарешті повернувся до себе, відразу ж з’ясувалося, що доля закинула в Рогатин не просто панича, а одного з найшляхетніших, найродовитіших шляхтичів славетного герба Корибутів! Двадцятишестирічний Іван Михайлович зовсім нещодавно одержав титул князя Вишневецького, серед місцевої шляхти виділявся силою, хоробрістю, мав добру репутацію при королівському дворі.

Від усього почутого у бідолашного панотця Гавриїла у голові здійнявся справжнісінький безлад, він не знав, радіти цій несподіванці чи журитися?! Тільки подумати, сам князь Вишневецький… Ах, яка честь!!!

Щоб докладно розібратися у події, панотець з раннього ранку замкнувся у себе в кімнаті й до пізнього вечора «радився» з пузатою сулією сливового спотикачу настільки завзято, що пропустив узагалі всі служби. Зате у підсумку дійшов досить філософічного висновку: усі ми, грішники, перебуваємо в руці Божій, усе, що робиться, – на краще, а отже, і цей шляхтич звалився на його не зовсім тверезу голову зовсім недарма… Ой, недарма!!!

Отож і вийшло, що залишок осені, всю зиму й навіть початок весни Іван Вишневецький провів у будинку п’яниці-попа Гаврила Лісовського. У період видужання за ним доглядала сама цілителька, яка справедливо розсудила, що улюблена племінниця виросла, а береженого, як кажуть…

Тіточка Марта відсилала дівчину з будинку під будь-яким приводом. Але як на лихо, Олександра виникала начебто з-під землі, саме коли тіточці необхідно було відлучитися. У ці миті племінниця займала місце біля ліжка хворого, чим була надзвичайно щаслива. Запаморочливі секунди скороминущих зустрічей пробігали, і на зміну чарівним відчуттям радості приходив тяжкий період очікування нового побачення. Так повторювалося щодня: на одну-єдину солодку мить ворота в країну дівочих мрій раптом відкривалися, ледь молодий князь проявляв щось схоже на тінь почуття у настільки короткий час…

Однак по мірі посилення холодів знахарка відчула, що занедужує. Почалося все зі звичайної застуди, закінчилося ж тим, що на руках у юної Олександри виявилися одразу ж двоє хворих з тією лише різницею, що князь явно одужував, тоді як тіточці ставало дедалі гірше. Втім, Іван був зовсім не проти, що за ним доглядає молоденьке дівча. Під час перев’язок він частенько посилав їй з-під прищулених повік загадкові погляди, що вселяли у її свідомість надію на майбутнє. У ці хвилини Олександра уявляла собі, як їх обох поглинають любов і пристрасть, описані у віршованих романах і романтичних віршах, яких вона, попри юний вік, уже прочитала безліч. Іноді попівна нишком спостерігала за парубком з вікна, і дівоче серце при цьому солодко завмирало.

Коли ж молоді люди залишалися разом, доглядальниця розважала хворого читанням уголос Святого письма, по етичних творів Гомера, сказань про небезпечні пригоди мандрівників і завойовників нових земель, про які в піднебесному світі тепер пам’ятали хіба що пергамент та папір, а також романтичних оповідань про кохання й ненависть, про зрадництво і відданість. У такі хвилини князь зовсім забував, що перед ним усього лише безвісна попівна з Рогатина. Вони разом сміялися, переживали, сперечалися, іноді їхні погляди збігалися, іноді ні.

Поступово якась магічна сила, донині невідома Олександрі, заповнювала весь її внутрішній світ павутинням дивних фантазій. Час для дівчини зупинився, уперше в житті доля щасливою рукою підхопила її й не відпускала. І Сашунька була безмірно щасливою.

Нарешті зміни, що відбувалися з дівчиною, були помічені не тільки нашорошеною тіточкою, але навіть вічно зайнятим батьком. Той у свою чергу зажадав, щоб Марта напоумила непутящу Олександру. Так би мовити, суто по-жіночому…

– Дивись мені, дівко, себе в суворості утримуй! – хрипіла Марта в студений грудневий вечір, коли злягла остаточно.

– Ой, що ви таке говорите, тіточко?! – попівна зашарілася так сильно, що яскраво-червоними зробилися не тільки обидві її щоки, але також шия, вуха й навіть чоло.

– Знаю, що кажу…

Знахарка захекалася, перевела подих і продовжила:

– Ти хто?! Дочка попа з Рогатина, от ти хто така! А він…

– Тіточко!..

– Помовч, коли старші говорять… Ти всього лише попівна, а він – князь, спадкоємець найшляхетнішого роду! Хіба ти йому рівня?! А не утримаєш поклику серця…

– Ой, тіточко, ви про що?..

– Помовч нарешті! Я хоч і розхворілася зовсім, але не осліпла, усе бачу: і як ти до князя тягнешся, і як він тобі посміхається… Отож, коли поклику серця не втримаєш і в подолі принесеш сама знаєш кого… Хто тебе тоді заміж візьме – ні дружину, ні вдовицю, з дитинчам чужим?! А ганьба на голову твого батька – із цим як бути?..

– Так, до речі: ганьба!.. Ганьба й осуд!!! – глибокодумно промимрив панотець Гавриїл, який немовби ненароком виявився поруч.

– Ой, що за пристрасті такі!!! – не втерпівши, гримнула Олександра й стрілою вилетіла з будинку на двір, щоб остудити розпашіле чоло.

І тільки залишившись наодинці з собою, вдивляючись у затягнуте низькими хмарами похмуре беззоряне небо, зрозуміла: як не сумно, однак тіточка Марта права у всьому! Відтоді як Іван Вишневецький з’явився тут, вона дивилася на молодого князя не просто як на героя, що взявся захистити простий люд від татарських набігів, але й як на свого особистого заступника. Недарма ж підносила вдячні молитви Пресвятій Богородиці за те, що вберегла її від гіркої долі, уготованної зниклій назавжди подружці Марисі, – а вберегти її тепер зможе не хто інший, як молодий князь, про здоров’я якого вона всіляко печеться. Але це тепер, а от одужає він – тоді сяде на свого баского коня й разом з вірними воїнами назавжди покине Рогатин…

І її покине!..

Чим частіше подібні образи виникали у свідомості юної попівни, тим більше вона журилася. Тепер обмиваючи цілющими відварами майже загоєні рани свого Іванка, торкаючись молодого м’язистого тіла князя, Олександра вже заздалегідь тужила. Та й як тут не журитися, якщо ненаглядний сокіл одужає й полетить від неї геть?! Тоді гаряча хвиля крові вдаряла у голову, тіло била пропасниця, на душі ставало зовсім порожньо!..

Втім, догляд за пораненим вимагав постійної уваги, тому зробивши розпачливе зусилля, попівна опановувала себе й абияк довершувала процедури. Якось міняла князеві пов’язки, а він декламував напам’ять вірші про любов великого поета Франческо Петрарки до якоїсь Лаури:

 
Коли вона, напівзакривши очі,
В єдиний подих з’єднує дихання
І заспіває, янгольські хорали
Додаючи до слів, Божественний мотив,
Я слухаю – і нових почуттів приплив
Бентежить так, що можна вмерти,
І я кажу собі: «Коли прощання
Настільки солодке з життям, то чому я живий?..»
 

Вона слухала завмерши, кидала ніжні погляди на Іванка й відчувала, як у душі буяє вогонь раніше незвіданого чистого почуття… Але водночас побоювання людського осуду підступними язиками пекельного полум’я обпалювало вуха й щоки!!!

Тим часом князь продовжував декламацію. Дівчина вже закінчила перев’язку, але не йшла, а зовсім сп’яніла від трепетного почуття, безпорадно тонула у вирі його світло-карих очей… І не помітила, як повіки її зненацька зробилися важкими, повільно опустилися, червоні губки самі собою відкрилися… Іванко нахилився над попівною й ніжно поцілував. Їхні серця закалатали часто, увесь навколишній світ закружляв, немовби обоє потрапили на гігантську карусель.

– А-а-ах!.. – пролунало здивовано десь за спиною. Миттю отямившись від солодкого забуття, Олександра озирнулася і з жахом побачила, що на порозі завмер не тільки її розгублений батько, але й згорблена тіточка Марта, що притулилася до дверей. «Ганьба, яка ганьба!..» – запекло стукало у вухах. Ледь не збивши з ніг рідних, попівна вихором полетіла до своєї кімнатки, впала на коліна в покутті під іконами й розридалася.

Минув час, і Олександра почула тихий голос батька:

– Донечко, ходімо зі мною.

Священик дбайливо торкнув попівну за плече. Слабко розуміючи, що відбувається, дівчина слухняно попленталася за ним у кімнату тіточки Марти.

– Бідолашна моя, бідолашна дівчинка! – заговорила знахарка слабким голосом, ледь побачивши племінницю. – Що я накоїла, дурепа стара, навіщо наговорила тобі всяких…

Але Олександра, здавалося, й без того усвідомила все. Тому одразу заприсягла й тіточці, й батькові, і собі самій, що викине з голови всі думки про молодого князя… і навіть самі натяки на такі думки!!!

Заприсягла – але!..

Але протрималася ця присяга рівно до наступного вечора, коли настав час міняти князеві пов’язку: тут попівну охопило настільки гарячкувате бажання не просто доторкнутися до жаданого тіла, але й тремтливо забитися в його обіймах, що сльози бризнули з дівочих очей!

І що їй, грішниці, втрачати?! Вона ж так кохає його!..

Олександра перебувала в повному розпачі до глибокої ночі. Тепер дівчина зраділа б і короткій розмові, і скороминущому дотику. Зібравши всі рештки мужності, рішуче підійшла до дверей. Весь будинок спав, але не Іванко – вона відчувала це!.. Босоніж, щоб не розбудити батька й тіточку, намагаючись обходити рипучі мостини, підійшла до кімнати хворого. Серце завмирало від страху, вона ледь дихала.

Зупинившись перед заповітними дверима, хотіла постукати, але передумала: якщо Іванко почує її в настільки пізню годину, то нізащо не впустить!

Глибоко вдихнувши й відчуваючи, як палають від сорому щоки, попівна штовхнула двері. Ті прочинилися відразу без найменшого скрипу, і дівчина прослизнула всередину. Кімната тонула в мороці, непідвладному самотній свічці. Сашунька облизала пошерхлі від хвилювання губи: Іванко сидів на ліжку, на його голих грудях вигравали м’язи. Як зачарована, вона дивилася на милого.

Іванко ж не відриваючись стежив за вогником плачучої воском свічки. Раптом, немов відчувши чужу присутність, підняв голову й побачив попівну. Його очі широко розкрилися, а нещасна Сашунька скам’яніла від переляку. Іванко продовжував дивитися на неї, не рухаючись, хоча не помітити його збудження було неможливо.

– Ти навіщо прийшла? – запитав коротко.

Не тямлячи, що робить, Сашунька почала благати:

– Іванку, не проганяй мене! Давай хоча б поговоримо. Я не можу так жити.

Його погляд ковзнув по дівочих грудях і стегнах. Вона настільки близька й жадана, але разом з тим так недоступна!.. Її рідні проти…

– Ні, я так не можу, я ж не залізний! – у розпачі скрикнув він і затремтів.

Олександра злякалася, але не відступила.

– Будь ласка…

– Ні!

Дівчина заридала. Вона боялася, що князь її все одно прожене. І навіть слабко розуміла, що найкращий вихід – їй самій негайно же піти звідси. Однак ноги вже понесли її вперед, до коханого! Забувши про все на світі, попівна кинулася до нього, пригорнулася до могутніх грудей:

– Іванку, чому ти це робиш?! Чому?!

Від нього йшов просто пекельний жар, для Олександри це було нове, невідоме раніше відчуття: хотілося, щоб милий міцніше обійняв її, щоб взяв її обличчя у свої широкі долоні, щоб їхні губи знову злилися в поцілунку, як тоді…

Руки Іванка стисли дівочі плечі, Сашунька побачила дику люту пристрасть у його божевільних очах і злякалася: зараз він зробить із нею щось страшне, непоправне – те саме, чим лякала тіточка Марта!!! Закохані пильно дивилися одне на одного й переривчасто дихали, не рухаючись.

– Ні, так не можна! Не по-людськи це! – закричав Іванко, але відразу ж пригорнув попівну до свого гарячого тіла. Руки князя ковзали по її спині вгору й донизу, Сашунька притискалася до коханого щосили. Іванко завмер, не розтискаючи обіймів, тоді вона оповила руками його шию, припала до його вуст, почала цілувати як божевільна, намагаючись у такий спосіб виявити все своє кохання…

Але милий раптом відсторонився, різко скочив, при цьому Сашунька ледь не впала. Князь підхопив її, акуратно посадив на ліжко й широким кроком вийшов з кімнати. Попівна встигла помітити, що його обличчя сполотніло від жагучої боротьби із самим собою.

За якийсь час Іванко повернувся в супроводі батька Гаврила й тіточки Марти. Сашунька скам’яніла, оскільки ніяк не очікувала, що коханий отак зненацька виставить перед рідними її ганьбу! Однак, швидко отямившись, приречено промимрила:

– Батечку і тітонько, я негідна грішниця, ані краплі не варта вас… та попри все, я кохаю Іванка й буду кохати все життя!!! Якщо можете, не засуджуйте мене за це. Я не хочу жити без коханого, тому… жити в миру…

– Стій! Зупинись! Дай-но нарешті мені слово мовити! – перервав попівну князь і заговорив тихим, але твердим голосом. Сказав, що відтепер самим своїм життям завдячує і цілительці Марті, й милій Сашуньці. Що не давав родині поважного священнослужителя Гавриїла Лісовського ніякого приводу вважати себе негідником, який заради розваги паплюжить дівочі долі. Що кохає Олександру настільки ж міцно, як і вона його. Що покохав, ледь побачив, і що одне лиш нездужання через нанесені татарами поранення завадило йому освідчитись. І тому…

Тут Іван похитнувся, попівна миттю кинулась до нього, але не втримала… Наступної ж миті обоє впали на коліна посеред кімнати, і князь звернувся до батька коханої:

– Благослови нас, панотче! Благослови мене й дочку свою! Вибач, що не засилаю до тебе старостів за нашими стародавніми звичаями – не склалося, як бачиш… Зате особисто я, князь Іван Михайлович Вишневецький, прошу в тебе руки й серця твоєї дочки: нехай стане моєю законною дружиною перед Богом і людьми!..

Як же міг священик відповісти відмовою на цю щирість?!

* * *

Отак молодий князь Іван Михайлович і освідчився дочці рогатинського попа Олександрі-Анастасії, а незабаром і обвінчався з нею в місцевій церкві. Цього разу запис у церковній книзі було зроблено негайно. Весіллячко вийшло скромним, у тихому сімейному колі. Але це нічого, що весілля непоказне – аби тільки коханий не припиняв любити щасливу дружиноньку до самої смерті!..

Ледь одужавши, по розкислій від дрібних весняних дощиків дорозі Вишневецький умчав у супроводі слуг навздогін своєму загону, який вже виступив без проводиря у черговий похід проти татар.

А через якийсь час його молода дружина відчула, що вагітна…

Що ж чекає на них усіх попереду?