Отак Настуся (яка виявилась раптом Олександрою… так-так, саме Олександрою!.. нарешті справжнє ім’я повернулося, і тепер вона спробує не забути його – якщо тільки залишиться живою) опинилася серед рабів, відібраних для постачання до султанського палацу. Її помили, переодягли, змастили обличчя й губи олією, натерли чимось грузлим і пахучим рану на голові, зверху наклали чисту пов’язку. Після цього помістили в окрему клітку, поклали на солому, причому зв’язувати руки тепер уже не стали. Тоді лише оглянути бранку прийшов євнух. Схвально зацокав язиком, мовив:
– Чьок гюзель![8]
Це були перші турецькі слова, які вона зрозуміла без сторонньої допомоги. Отак буває в житті: ніколи не знаєш наперед, звідки до тебе прийде порятунок… Хоча чи порятунок?..
Тепер Олександра жила у своїй клітці, ранком і ввечері одержувала по невеличкому коржику, удень – по маленькому кувшинчику води. Ошатна рабиня, що звалася Марисенькою, більше не з’являлася. Тоді навіщо тримати тут її?! Не могли ж тюремники просто забути про неї… Та й, судячи з розмов на площі в день її чудесного порятунку, її вже купили як служницю для цієї самої Марисі!
А може, не купили?! Може, просто вирішили не дати вмерти? Або ця сама Марися просто наказала оплатити її лікування й утримання… або це зробили нові господарі красуні Марисі!..
Бранка губилася в здогадах, але все ж таки поступово впевнилася: очевидно, чекають, коли вона набереться сил – швидше за все, перед новою далекою дорогою. Час тягнувся настільки ж повільно, як і одужання. Рана на голові була, здається, дуже серйозною, тому гоїлася нестерпно довго. Іноді Олександра непритомніла, іноді ж просто відключалася від реальності, хоча тіло її в цей час продовжувало жити зовсім окремо від душі.
Чорне море, 1520 рік.
От саме після чергового такого нападу «відсутності душі в тілі» бранка зненацька для себе отямилася в корабельному трюмі. Олександра зовсім не пам’ятала, як опинилася тут. Ніхто не звертав на неї ані найменшої уваги. Кожен був зайнятий якоюсь своєю справою…
…Купець Айваз віз правителеві живу данину від Татарського ханства: чарівних слов’янських дівчат – у гарем, маленьких міцних хлопчаків – для поповнення корпусу яничар. Також він прикупив за нагоди декількох рабинь винятково для себе, маючи намір вигідно перепродати їх на ринках Бедестану. Айваз уже підраховував майбутні бариші (на щастя, товар цього разу був відмінний), коли настільки солодкі міркування порушили крики слуги-помічника Акрама:
– Хазяїне, накажіть викинути це божевільне дівчисько з трюму!
– Руду, чи що? – поцікавився купець ліниво.
– Її, кляту!!! Вона нічого не їсть, не п’є, а тільки стогне й жахливо виє!..
– То куди ти пропонуєш її подіти?..
– Та кажу ж – за борт, невелика втрата! Її крики зводять інших бранок з глузду, вони б’ються об стінки трюму – чого доброго, ще покалічаться… Як їх тоді продамо?!
– Ах, негідниці!.. – Айваз підібгав губи й розпорядився: – У ланцюги всіх до єдиної, зараз же, швидко.
– Так вони ж і без того закуті! То що, дозволяєте?..
– Та ти збожеволів!!! Про її долю особисто подбала одна з майбутніх наложниць володаря правовірних – нехай продовжить Великий Аллах його дні! – а ти що ж, хочеш замахнутися на життя тієї, на кого звернула прихильний погляд жінка, уже призначена в гарем самого султана?! Тобі що, хлопчику, життя не дороге?!
– Мені?..
– Особисто я хочу й надалі носити свою голову на плечах, – посміхнувся купець. – Не думаю, що вона буде краще виглядати насадженою на гостру палю посеред однієї зі стамбульських площ.
– Так, але!..
– Ти взагалі уявляєш, яка паніка почнеться, якщо інші жінки довідаються, що ми позбулися однієї з них у такий от спосіб?! А крім того, потай кинути цю бестію за борт не вдасться – це побачать усі. Опісля хтось та повідомить слуг володаря правовірних, як ми поводимося з його власністю! А тоді…
– Але якщо все залишити як є, то ми втратимо не частину дорогого вантажу, а весь вантаж: адже інші бранки й надалі битимуться об стіни трюму…
– От і зроби так, щоб вони припинили біситися, – мовив Айваз примирливо. – Заспокой їх, хлопчику, утихомир. Ти ж чоловік, зрештою, а чоловік повинен уміти втихомирювати жінок.
– Простіше за борт божевільну!..
– Ні, Акраме, навіть не думай про це.
– Але, пане, тоді давайте хоча б на деякий час піднімемо її із трюму на палубу! Може, їй стане краще? Або вона сама вистрибне за борт?! Або, може, помре швидше, еге ж?..
– Ну, от бачиш, ти трішечки помізкував і знайшов вихід… – Купець так і розплився у посмішці. – Наказую закувати руду бестію й підняти на палубу!
– Хазяїне, не варто заковувати: вона й без того ледь животіє; а раптом її в море змиє?! А ланцюги ж грошей коштують… За час плавання ця дзвінкоголоса схуднула вдвічі, її ціна відповідно впала, так що…
Айваз огледів слугу презирливим поглядом з-під примружених повік і подумав: «Все-таки ти хочеш її позбутися, представивши все як нещасний випадок. А раптом за борт змиє… Але нічого в тебе, дурника, не вийде! Не дозволю». Уголос же мовив:
– Замовкни, Акраме. Я не хочу втратити гроші, які за руду бестію все ще можна виручити. Загалом, радій: ти свого домігся. Витягни дівчисько із трюму, але ненадовго. Нехай погріється на сонці, подихає морським повітрям – може, це поверне її до життя.
– Я миттю, хазяїне!..
Слуга кинувся на палубу й наказав матросам підняти рудоволосу бранку на палубу. Коли це зробили, бестія заспокоїлася, щось замурмотіла, спробувала перебирати ногами, але було очевидно, що сил у неї немає зовсім. Бранку залишили на носі галери, уклавши на голі дошки, про всякий випадок прив’язали (щоб, усупереч палкому бажанню Акрама, не змило хвилею) і залишили відлежуватися.
Незабаром вона отямилася. Прохолодне морське повітря приємно голубило шкіру обличчя, наповнювало легені. На палубі їй полегшало, головний біль майже зовсім угамувався.
«Що ж зі мною таке? Що я тут роблю? І взагалі, хто я така?..» – запитувала себе бранка. Вона як і раніше не пам’ятала нічого з минулого життя. Тільки раптом відчула, що жахливо хоче пити. І ще відчула, що тут прохолодно… І чому так паморочиться в голові?! Чому земля хитається?! А що це плескотить зовсім поруч?! І від чого повітря таке сире, і чимось настільки дивно пахне?! Майже як у загадковому місці із назвою… із назвою… здається, Сиваш?!
Не розуміючи, що робить, Олександра щосили вигукнула:
– Води! Дайте пити!!!
– Ну от, хазяїне, чуєте, як вона репетує?! – схопився за голову слуга.
– Так-так, Акраме, дуже потужний і гарний голос! А який мелодійний…
Айваз на якийсь час про щось мрійливо замислився, коли ж слуга обережно торкнувся його руки – скоромовкою кинув:
– Ах, про що це я?.. Швидше, хлопчику, піди до неї, дай їй пити і будь ввічливим. Вона коштує набагато більше, ніж я думав спочатку. Можливо навіть, вона найкоштовніша з усієї потолочі, що ми веземо нині на продаж. На ось тобі…
І тут сталося неймовірне: пошукавши у речах, хазяїн простягнув слузі висушеного гарбузика, до країв наповненого живлющою вологою! Коли ж отетерілий від такої щедрості Акрам вийшов геть – кинув йому в спину:
– Ти говорив, що її треба утопити?.. Ич, розпорядник знайшовся! Та це ж не голос, це просто безцінний скарб…
Схоже, на відміну від слуги, хазяїн був зачарований голосом рудоволосої бісиці. Тим часом хлопчик прибіг до бранки, подав їй гарбузика з водою, попередив, звертаючись на ламаному русинському з деякою домішкою турецьких слів:
– Ти дурний дурень – нічого немає пити, немає жерти… Дурень, хіба так не можна… можна?.. Не можна так, не можна! Ось бардак[9], пити обережно. Тепер ти поганий, зовсім поганий, евет[10]… Пити, жерти, Акрам слухати, хазяїн слухати, або туди… море! Тонути!.. Дурень.
Олександра взяла заповітного гарбузика, зробила маленький ковток, потім ще і ще. Яке блаженство!!! Вода була зовсім не такою, як подавали в трюмі: та була затхлою й ледь солонуватою на смак, ця ж – чистою і свіжою.
– А поїсти даси? Я зовсім зголодніла і дуже змерзла…
– Акрам немає жерти, немає одягти. Акрам спати внизу, у трюм на підлога. Але Акрам бачити трюм рогожа. Ти дурень, але ти мати рогожа, евет. І мати старий сухий корж також. Акрам немає жерти вчора корж, але ти сьогодні жерти! Корж немає гьозлиме[11], корж учора, корж старий, корж сухий, але ти жерти корж зараз. Акрам добрий, евет!
– Давай, маля, неси свій коржик, і за рогожу дякую… Як по-вашому «дякую» буде?
– Тешакюр, – Акрам посміхнувся від вуха до вуха. Отже, він таки втихомирив цю руду бестію! Отже, він – справжній чоловік…
– Тешакюр! – повторила Олександра.
Хлопчик знову посміхнувся й кивнув.
– Ти добре знаєш нашу мову. Звідки?
– О-о-о! – Акрам вирячив очі й поважно надув щоки. – Хазяїн Акрам багато людин возити Стамбул сам володар правовірних! Татарський купець поганої… немає купець! Татарський купець – дурний дурень, бруд. Хазяїн Акрам справжній великий-великий купець, о-о-о! Акрам допомагати хазяїн, Акрам багато людин говорити, Акрам багато інший слово знати!
– А мене говорити по-вашому навчиш?
– Евет! – охоче кивнув хлопчик і кинувся за обіцяними дарунками. Незабаром бранка вже лежала на рогожі й гризла сухий корж. Сухарик був маленьким і трохи тхнув цвіллю, але в той момент здався їй надзвичайно смачним. Рогожка ж взагалі була м’якшою й теплішою від пухової ковдри! Тоді вона накрилася ганчіркою, згорнулася по-котячому в клубок і миттєво заснула. І ніколи їй не спалося так добре…
День минав за днем. Спілкуючися з купецьким слугою Акрамом, Олександра швидко освоювала турецьку мову. Щоденні прогулянки з трюму на палубу галери зробили свою справу: бранка потихеньку одужувала.
Османська імперія, кінець 1520 року.
Галера з «живим товаром» наближалася до Босфору. На скелястих пагорбах, серед маслинових гаїв і струнких кипарисів лежала країна, де Олександрі, як і іншим привезеним рабиням, доведеться жити в неволі. Все тут чуже й ненависне – величні мечеті з високими мінаретами, прекрасні палаци з повітряними, немовби ширяючими високо над землею вежами, із зеленими квітучими садами й чудовими фонтанами. І хто знає: може, для одних ця країна навіки залишиться чужою, а для інших колись перетвориться на другу батьківщину?..
Оцінивши сприятливий вплив свіжого повітря на руду бестію, Айваз розпорядився, щоб інших рабинь також виводили з трюму, – зрозуміло, ненадовго й під наглядом матросів. Одні рабині з ненавистю, інші з байдужністю, треті із цікавістю вдивлялися в мальовничі береги чужини. Про що вони думали?.. Бозна!
Нарешті корабель причалив до пристані. За зеленню парків і садів ховалося величезне заможне місто. Біля причалу стояли також інші кораблі… й, відверто кажучи, у порівнянні з деякими з них галера Айваза виглядала більш ніж скромно. Невільниці в супроводі охорони залишали трюм і сходили на берег.
На дубових лавах у два ряди по шестеро були прикуті галерники – голі по пояс, виснажені, із випираючими назовні суглобами, запаленими од вітру й сонця очима, глибокими незагойними фляками на плечах і спинах. Ноги й руки стерті до крові: ланцюги, кайдани й весла зробили свою справу… Побачивши рабинь, веслярі засвистіли, заулюлюкали, застогнали й навіть завили, але залізний прут наглядача відразу пішов гуляти по оголених спинах і плечах, праворуч і ліворуч роздаючи криваву платню за неналежні прояви емоцій.
Стогони луною прокотилися по пристані. Обличчя Айваза налилося кров’ю: рабині здригалися при кожному ударі, ридали від жахливого видовища. Жалість і сум переповнювали їх: по суті, ці галерники нагадували їм батьків і братів, що загинули в бою або були вивезені в рабство на чужину, як і вони самі…
– Агов, ворушіться! – прикрикнув купець на матросів. – Чого ви вовтузитесь, немов весняні мухи?! Незабаром торг почнеться, ми спізнюємося.
Хоча він, насправді, просто не хотів виставляти на продаж заплаканих дівчат: адже вигляд у них тоді не зовсім «товарний».
Немов отару овець, невільниць погнали уздовж берега: кого до невільничого ринку, кого просто до воріт султанського палацу. Олександру помістили до купки рабинь, призначених для продажу. Незважаючи на ранній ранок, східний ринок уже гудів на повну силу. Невільниць вишикували на майданчику перед воротами. Уздовж їхнього ряду снували євнухи, вдивлялися в обличчя бранок, м’яли їхнє волосся, мацали ноги, чіпали за руки. Стягаючи одяг, прискіпливо розглядали животи, спини, шиї рабинь, заглядали їм у рота, несильно ляскали по стегнах. Кивали якимсь своїм думкам, цокали язиками, бурмотіли щось малозрозуміле. Нарешті всебічно оцінивши «живий товар» – групували й особливим чином розставляли дівчат.
Настала черга Олександри. Вона відрізнялася від інших рабинь молочно-білою шкірою, високим зростом, досконалістю фігури, великими зеленими очима й особливо – довгим хвилястим волоссям. Хоча нахабний євнух залишив бранку зовсім без одягу, вона не була оголена: вогненно-рудий волосяний водоспад струменів їй на плечі, природним плащем прикриваючи міцні груди, талію й широкі стегна. Євнух наблизив до неї безбороде обличчя, втягнув ніздрями повітря, єхидно промуркотав по-турецьки, звертаючись до самого себе:
– Звідки отака красуня взялася, цікаво довідатись?..
– З далеких заморських земель привезли мене, пане! – відповіла бранка, причому по-турецьки й несподівано чисто. Євнух смикнув бровами на знак подиву, але одразу приязно посміхнувся й наказав відвести дівчину у двір. Айваз задоволено потирав руки: ну от, недарма він придбав цю рабиню – причому практично за безцінь! Тепер її визначили на аукціон, а це обіцяло великі гроші. Зараз бранку помиють, вичешуть, вона приспиться з дороги, а завтра ранком – на продаж! Ох і пощастило Айвазу, нічого не скажеш!..
Зранку відбулися торги. Саме в цей час по ринку прогулювалися купець Луїджі Гріті й візир Ібрагім-паша. Гріті тільки-но придбав у свій гарем чергову екзотичну невільницю й схиляв приятеля до аналогічної покупки. Та оскільки витончений Ібрагім забракував усіх запропонованих його увазі дівчат, приятелі вже вирішили полишити ринок… коли завдяки щасливому випадку опинилися на аукціоні.
Тут на поміст і вийшла оголена рудоволоса бранка. Торговець заходився на всі лади розхвалювати її принади, особливо підкреслюючи, що рабиня не тільки гарна, але також знає різні мови… Ціна на невільницю стрімко поповзла вгору, кількість бажаючих зробити покупку почала відповідно скорочуватися.
– У невільниці грецьке ім’я: Анастасія… – кричав торговець.
– Сто дукатів! – відгукнувся один із двох останніх покупців.
– Уміє читати… – не вгамовувався торговець.
– Сто двадцять дукатів! – перебив його ціну конкурент.
– І писати теж уміє…
– Сто тридцять дукатів!
– А яке прекрасне її волосся!..
– Сто п’ятдесят дукатів!
– Розмовляє різними мовами, а це дорогого коштує…
– Двісті дукатів!!! – гаркнув перший купець, вирішивши одним махом відірватися від конкурента.
По юрбі присутніх пробігло поважне ремствування: оце так ціна!..
– Послухай-но, ти зараз накрутиш ціну до того, що дівчисько в змозі буде купити хіба що султан! – крикнув Ібрагім торговцеві. Той уже хотів щось відповісти, як раптом над юрбою пролунав чистий високий голос рабині:
– Aut Caesar, aut nihil![12]
Рабиня… і раптом… заговорила?..
Та, яку от зараз виставили на торг, як будь-який інший безмовний товар, – посміла рота розкрити?!
Неймовірно…
Юрба загомоніла, але швидко затихла: усі чекали на продовження. Ібрагім же відверто розгубився: думав, що торговець прибріхує щодо знання мов нікчемними жінками, а виявляється, це чистісінька правда! Отак запросто заговорити на латині – мовою вчених і дипломатів?.. Ого-го!
– А що іще ти можеш сказати, рабине? – запитав Ібрагім цього разу по-грецьки.
– А ти купи мене, отоді й відповім на всі твої питання. Чи у тебе, пане, недостатньо грошей? – парирувала дівчина знову ж по-грецьки. А потім додала вже по-турецьки: – Пане, наважуйтесь, бо мене зараз же забере інший.
– Двісті п’ятдесят!.. – вереснув купець, що претендував на рудоволосу бісицю. Він явно збожеволів, бо його останню ціну у двісті дукатів ще ніхто не заперечував…
Але кров уже вдарила Ібрагімові в голову: на цей виклик належало відповісти – причому негайно! Ніколи ще жінка не ображала його отак запросто, та ще й у присутності цілої базарної юрби… та ще отаким приємним високим голосочком!!!
– Гроші є. Я купую цю рабиню, – проскреготів він.
– Але ж я!.. – спробував заперечити головний претендент, який тільки-но пропонував за дивне норовливе дівча надзвичайні гроші.
– Я даю чотириста дукатів. Чи хтось хоче перебити мій торг?!
Для впевненості Ібрагім окинув безжалісним хижим поглядом притихлих миттю людиськ. Зрозуміло, торгуватися далі не став ніхто: по-перше, ціна була захмарно високою, по-друге, зв’язуватися із самим візиром собі дорожче…
Загалом, такого повороту не очікував ніхто. І найбільше – купець Айваз: це виглядало немов жарт долі – чотириста дукатів за колись напівдохлу дівку!!! Ото пощастило, ото вже пощастило!.. Сіромаха навіть потом укрився.
Тим часом Ібрагім заплатив оголошену ним привселюдно суму й розпорядився доправити дорогущу покупку у свій будинок. При цьому подумки лаяв себе за те, що, піддавшись пориву почуттів, спокусився цією дивною рудоволосою невільницею. Візир інтуїтивно відчував: не доведе ця покупка до добра, ой, не доведе! Як вона кинула йому виклик… от же ж мерзотниця, нешаноблива нахабка!!!
А втім, міркував Ібрагім, можна буде подарувати її Сулейману… Чом би й ні, до речі?! Такої «квіточки» у султанському гаремі зроду не бувало! У всякому разі, нахабниця не дасть нудьгувати султанові. Головне – придумати, під яким приводом піднести правителеві цей безцінний дарунок.
Тим часом Олександра, продана на торгах під ім’ям Анастасії, спала сном праведниці. Невільниця заслужила цей солодкий спокійний сон. Заслужила не в людей – у вищих сил, що визначають хід людських доль. Сьогодні її продавали, однак це лише на перший погляд; насправді ж вона практично… продала саму себе, причому за нечувано високу ціну!!! Дурень-візир і той охриплий від жаги купець збожеволіли при одному лише звуку її голосу, внаслідок чого Ібрагім розщедрився аж на чотири сотні дукатів – оце так!..
О проекте
О подписке