– Погано, хлопці, вкрай погано!.. Нам би ще якось із тими впоратися, яких ця гадюка повбивала.

– Та з ними якраз усе простіше від простого: сховаємо поки що у лісі, місце намітимо, Копилу скажемо – він людиськ піджене, небіжчиків вивезе… А от з нею як бути?!

– Отже, послухайте мене, хлопці: годі прикидати-гадати, вирішувати щось потрібно. Он погляньте, як непогода розігралася: так і мете, так і мете!..

– Хуртовина – це добре: вона всі сліди наші схоронить. Але от чого б такого із цією вогонь-бабою придумати?..

Довге мовчання.

Як раптом:

– А знаєш що… Я, здається, надумав!

– Ну, і чого ти там надумав?

– А давайте-но продамо це стерво справжнім татарам, еге ж?!

– Справжнім?!

– А що такого?! Ще й заробимо! Хоч і малий ясир^[3], та зайвими грошики в калитці не бувають…

– Послухай-но… але ж маєш рацію, чорти б тебе вхопили!

– Х-ха, ще б пак! Це дотепер ми поспішали, щоб раніше за князя Вишневецького в Рогатин потрапити, а тепер нас утришия ніхто не жене. Поїдемо собі спокійненько, знайдемо татар, продамо наш ясир, грошенята поділимо по справедливості…

– Тоді от що: ти запропонував – ти й роби! Бери із собою Федька…

– А чому я?!

– Тому, що я так сказав! Отже, беріть цю руду відьму із собою, несіть звідси подалі, шукайте татарву, яка тут нині так і нишпорить, продайте бусурманам – та й по всьому! Заразом шапки татарські й усе інше барахло, у яке ми наряджалися, і ще зброю також продайте якнайдешевше, не торгуючись.

– Щоб ніяких слідів, отже?..

– Авжеж, розумако, авжеж!

– Добре придумав, зробимо. А до речі, з Копилом ділитися будемо чи?..

– А його яке діло?!

– Ну-у-у, він все-таки нас сюди послав…

– То він що ж, з нами бабу цю чортову ловив, з нами під її кинджал ліз?! Може, Копилу вона кишки на сніг випустила – га?!

– Або проміж ребер тицьнула…

– У-у-у, кинджал проміж ребер!.. Бісиця!!! Хто б міг подумати… Отже, між собою все поділимо, честь по честі. І без Копила.

На тому й вирішили.

* * *

– Сті-і-ій!!! Хто такі?!

– А ви хто будете?..

Дві групи озброєних людей зупинилися одна проти іншої на неширокій лісовій дорозі. Більший загін очолював молодий князь Вишневецький. Поява півдюжини обшарпанців (серед яких один був поранений, тому товариші прив’язали його до сідла, щоб не впав ненароком з коня) саме з боку Рогатина, де чекала на нього молода княгиня, здалася Іванові підозрілою. За знаком проводиря один з його дружинників виїхав наперед і мовив:

– Ми люди князя Івана Вишневецького, він їде з нами, тож дивіться, не дуже-то… Або ми кожного з вас хутко на цілу голову вкоротимо!

– Люди князя Вишневецького, кажеш?

– Так. А що?

Один з обшарпанців, що виглядав найстаршим, також виїхав уперед і мовив примирливо:

– А те, що вертаємося ми до хазяїна нашого – до Семена Олізара. Чули, нібито хазяїн гостює у матінки князя Вишневецького… Чи так це?

– Звідки ви їдете? І чому в такому жалюгідному вигляді?

– Хазяїн посилав нас у деяких справах спершу до Пніва, потім до Биткова.

– У яких таких справах?

– А от цього не скажемо!

– Навіть мені, князеві Вишневецькому?! – строго запитав Іван.

– Навіть тобі, княже, не гнівайся! Хто нас посилав, перед тим і відповідатимемо – перед хазяїном нашим Семеном Олізаром.

Розгніваний зухвалістю простолюдина, князь мимоволі натягнув вуздечку. Кінь під ним захропів, притупнув правою передньою ногою… Втихомиривши жеребця, він мовив суворо:

– Хоч ти й нечемний, але маєш рацію. Добре, відповідайте перед своїм хазяїном… Але якщо не помиляюся, ви зараз не із Пніва їдете й не з Биткова? І ти не сказав, що ж з вами сталося таке, що…

– Твоя правда, княже, їдемо ми з Рогатина.

– З Рогатина?!

– Звідти.

– А чому?..

– Чули ми, начебто татарва в окрузі швендяє, от і вирішили по дорозі всипати бусурманам як годиться. У Рогатині на них і наштовхнулися…

– Що-о-о?!

– А що чуєш, княже! Подивись-но тільки, онде ці кляті нехристі одного з наших пирнули.

Слідом за проводирем Вишневецький під’їхав до пораненого. Як раптом!..

– Звідки це?!

Смертельно блідий князь тремтячою рукою вказав на руків’я кинджала, що відкрилося його погляду під відкинутою полою рваного, заляпаного кров’ю плаща.

– Татарин кинув, – промурмотів поранений, ледь розліпивши пошерхлі губи. – Я на нього… а він, отже, як замахнеться – і!..

Не дослухавши його, Іван міцно замружився, ткнувся обличчям у долоні й тужливо застогнав.

Безсумнівно, це був той самий кинджальчик з дамаської сталі, що він подарував своїй молодій дружині й поводженню з яким навчав її особисто. Та обставина, що слугу Олізара поранив клятий татарин, могла означати лише одне: зброя перейшла до кримчака… ясна річ, із чиїх ніжних милих рученяток!!!

О-о-о, невже ж трапилося найжахливіше із усього можливого?!

Що сталося з Олександрою і з їхнім немовлям-синочком?!

А зі знахаркою Мартою?..

А зі старим пияком-панотцем Гавриїлом?..

О-о-о, горе, горе!..

Але яка користь з того, щоб сидіти на коні посеред засніженого лісу?! Скоріше, скоріше туди – в Рогатин!!!

Вишневецький відвів долоні від обличчя, божевільними очима знову подивився на руків’я кинджальчика. Найбільше йому хотілося вихопити зброю з рани, пригорнутися до неі губами й цілувати, самозабутньо цілувати предмет, якого зовсім нещодавно торкалася вона – кохана жінка, його дружина перед Господом Богом і людьми…

Проте водночас князь розумів, що це найчистіше божевілля: клинок для того й залишили на місці, щоб поранений не сплив кров’ю! Витягнувши кинджал, він неодмінно вб’є хороброго козака, який ціною власного життя намагався вберегти від рук поганців Олександру й їхнього синочка Дмитрика!..

– Ну, от що, – нарешті звернувся Іван до своїх людей, – відвезіть пораненого у Вишнівець і простежте, щоб про нього подбали й поставили на ноги. А ти…

Він обернувся до проводиря обшарпанців і продовжив:

– Відправ разом з пораненим когось зі своїх, котрий слабший від решти. Інші ж, з тобою включно, поїдуть з нами.

– Як це, княже?! – спробував заперечити проводир.

Не знайшовши за потрібне хоч якось відреагувати, Вишневецький звернувся до пораненого:

– Як звати тебе?

– Захаром…

– Дивись-но мені, Захаре, лікуйся добряче! Якщо живим залишишся – збережи цей кинджальчик… просто на пам’ять:

колись він належав особисто мені, а потім надзвичайно дорогій для мене людині. Отже…

Втім, часу на подальші пояснення не було. Загони швидко розділилися, поранений під наглядом одного зі своїх товаришів і двох князівських дружинників потихеньку поїхав у Вишнівець, інші ж під проводом молодого князя помчали в Рогатин.

Однак прояснити ситуацію на місці не вдалося. Картина татарського набігу, що вимальовувалася по залишених слідах, виглядала доволі дивовижно. По всьому виходило, що татари налетіли на світанку, підпалили сараї садиб на околиці, потім декілька хат. Для чого – вгадати неважко: хотіли викурити людей з палаючих будинків, щоб забрати ясир. Тут усе ясно й зрозуміло, але!..

Але в тім-то й річ, що єдиним рогатинцем, зниклим після набігу, виявилася дівчинка Любаша із родини, що мешкала по сусідству з Лісовськими!!! Ще підстрелили жінку з однорічним хлоп’ям просто на порозі їхнього палаючого будинку. Вбили залишених князем дружинників і декількох чоловіків, які намагалися наскочити на бусурман хто з голоблею, хто з вилами, хто з косою. Окрім того, татарська стріла наздогнала знахарку Марту біля самого входу в церкву Святого Духа, куди, мабуть, вона кинулась рятуватися після підпалу садиби панотця…

І зрозуміло, найстрашнішим відкриттям для молодого князя Івана стала загибель його обожнюваної Олександруньки: обгоріле до невпізнанності тіло із залишком стріли у грудях знайшли майже біля самого входу в батьківський будинок, що згорів ущент.

Але в тім-то й заковика, що більше нікого з рогатинців не вбили, у полон не погнали – хіба що канчуками на скаку стьобнули!!! Що за дивний наскок такий?!

Єдине, що зрозумів Вишневецький: оскільки нікого з поранених або вбитих кримчаків (судячи з деяких закривавлених речей, що залишились на снігу, могли бути й такі!) у Рогатині не залишилося, татари, мабуть, були всього лише жменькою розвідників, що вирішили піти в дикий степ не впорожні, а хоч із якимсь ясиром! Розвідники кримчаків зараз, у розпал зими – це теж зрозуміло: ріки замерзли, по міцному льоду можна нестися на конях галопом, великий набіг вчинити – мила справа… Отже, варто очікувати потужного вторгнення!

Але якщо вони перебили залишених князем дружинників, що перешкодило клятим полонити більше бранців?! Невже нещасна Олександра зі своїм іграшковим кинджальчиком (який у неї, зважаючи на все побачене, відразу ж відібрали) та жменька чоловіків, озброєних чим під руку підвернулося?..

Хоча довго ламати голову над цією загадкою було ніколи, тому що потрібно було подбати про немовля. Хвала Богові, його Іван знайшов цілим і неушкодженим! Точніше, спершу знайшовся геть схибнутий від горя панотець Гавриїл. Священик сидів на порозі свого храму біля тіла знахарки Марти, обійнявши порожній кошик, повільно розгойдувався взад-уперед і монотонно підвивав у такт своїм рухам:

– Чу-у-у-ю!.. Чу-у-у-ю!.. Чу-у-у-ю!..

На всі питання навколишніх і спроби розбурхати його старий не реагував зовсім. Лише коли до нього підступив сам молодий князь, піп зненацька заволав:

– Вогонь, вогонь!!! Пропала, пропала донечка, ой, пропала!..

Схоже, бідолаха збожеволів чи то від горя, чи від пияцтва (у вівтарі храму знайшлася порожня сулія з-під сивухи), чи то від усього разом. Побачивши настільки безрадісну картину, Вишневецький відчув, як серце в грудях ледь не обірвалося від найчорніших думок. На щастя, сумні припущення не підтвердилися: виявляється, його синочку дала притулок жаліслива молодиця – парафіянка церкви Святого Духа, що нагодувала й переповила княжича.

– Поїдеш зі мною, будеш йому мамкою^[4], – розпорядився князь.

На розореній околиці Рогатина робити було більше нічого: татарські розвідники зникли, поранених і, можливо, вбитих забрали із собою, погнали як ясир одне-єдине дівчатко Любашу. Хуртовина надійно схоронила сліди.

Тепер потрібно було поховати вбитих (у тому числі юну княгиню Олександру Вишневецьку і стару знахарку Марту) й жити далі… І готуватися відбивати великий набіг кримчаків!..

Вишнівець, початок 1518 року.

Семен Олізар після розмови з молодим князем Іваном Вишневецьким був явно не в дусі, коли прийшов у відведені йому покої й голосом, що не віщував нічого доброго, покликав до себе Прохора. До речі, слугу він обізвав «невірним псом», що також було загрозливим знаком.

Проте Копил з’явився на заклик. І, звісно ж, був негайно схоплений Олізаром за комір сорочки, притиснутий до стінки, після чого хазяїн прошипів роздратовано:

– Ти що накоїв зі своїми людиськами, га?! Що накоїв, гнидо смердюча, розумієш?!

– А що такого?.. – абсолютно щиро здивувався Прохор.

– Тобі як було велено вчинити?!

– Зробити видимість татарського набігу – я ж це сам і запропонував…

– Ну?!

– Залишених князем дружинників повбивати, щоб не заважали, на околиці Рогатина, де, за отриманими відомостями, живе князівська дружина, людиськ з хат повикурювати, всіх бабів з малолітніми дитинчатами перестріляти, а решту…

– Так! І що ж твої паскуди накоїли?!

– А що такого?!

– Куди ця сама новоявлена княгиня поділася?!

– Її схопили, потім у лісі прибили, двоє повезли кудись подалі в хащі поховати…

Коротко розмахнувшись, Семен ударив Копила кулаком в обличчя.

– За що, ваша милосте?! – зойкнув ошелешений слуга.

– За те, що твої людиськи князівську дружину там же, в Рогатині, не прибили – от за що!!!

– Так вона ж з кинджалом була, виявляється, – хто ж знав-то?!

– З кинджалом?!

– Ну так!!!

– Одна баба з кинджальчиком проти дюжини кремезних козаків?!

Ще один удар. Цього разу Копил промовчав, розуміючи справедливість хазяйського докору.

– Мовчиш?! І правильно!

– То в чім річ, ваша милосте?! Князь же думає собі, що згоріла його коханка в хаті своїй – ну, то й нехай думає!!!

– Згоріла?!

– Так!

– У хаті своїй?!

– Ну так!..

– А хто ж там згорів, коли людиськи твої в ліс її потягнули?!

– А хтозна! Головне, щоб князь…

Третій удар в обличчя змусив Копила замовкнути.

– Та-а-ак, далі… Що з немовлям трапилося, з цим вилупком князівським?!

– Згорів він!

– Як так згорів?! І він згорів?!

– А в хаті разом з батьком цієї самої князівської…

Одразу на обличчя Копила впав черговий потужний удар.

Передчуваючи недобре й облизуючи кров з розбитих губ, Прохор з жахом вислухав наступні слова хазяїна:

– Отже, нічого поганого вилупкові князівському не зробилося! А-ні-чо-гі-сінь-ко-о-о – зрозумів, бовдуре?! Виявляється, метка матуся встигла відвести свого батька до церкви, туди ж віднесла й маля!!! Твої людиськи церкву цю саму обшукати здогадалися?!

– Не знаю!.. – поринаючи в безодню жаху, промимрив Копил.

– Не знаю!.. Не знаю!.. – передражнив слугу Олізар. – А треба було б знати. Оскільки тепер князь Вишневецький заявився сюди разом зі своїм вилупком та ще і з якоюсь новоявленою мамкою!..

Семен замовк, щось обмірковуючи. Але раптом відпустив слугу, відійшов до далекої стіни, впав на лаву й прорипів слабким старечим голосом, більше схожим на стрекотіння цвіркуна, ніж на звичайний грізний «олізарівський» рик:

– І знаєш, що запропонував мені Вишневецький?! Добре, каже, згоден – мовляв, візьму за дружину твою дочку Настусю…

– Так у чім же річ?! – здивувався Копил. – Ви ж для того все це й затіяли, щоб…

– Я все це затіяв, щоб моя дочка від князя Вишневецького діточок прижила! А тепер виходить, що мені потрібно до своєї родини князівського вилупка прийняти, якого твої людиськи вбити не сподобилися.

– Як це?!

– Та отак!.. Вишневецький сказав: мовляв, моєму синочку терміново мати потрібна, отже, Олізаре, візьму я за дружину дочку твою Настусю, але з однією умовою – щоб була вона княжичу моєму Дмитрикові ріднішою від матері рідної, котру татарва підстрелила й у хаті спалила… Нехай усі близькі мовчать про те, що не твоя Настуся його на світ Божий народила. І ти мовчи, тестю мій новоспечений. А хто княжичеві хоч слово правди бовкне, того я!.. особисто!..

Олізар зробив руками жест, немовби душив когось. І закінчив плаксиво:

– От що ти накоїв разом із твоїми людиськами вошиними – зрозумів тепер?..

Копил убито мовчав. Тоді Семен заговорив знов:

– Чи всі твої помічнички повернулися вже після тієї справи?

– Не всі: трьох князівська жінка прирізала, двоє відправилися у лісові хащі її тіло схоронити та заразом і татарських речей позбутися. Щоб ніяких слідів, отже…

– Ну, тоді затям: коли додому повернемося разом з усіма – кожен із твоїх людиськ як особисту мою вдячність за отаку службу дістане по десятку батогів!

– Але ж, господарю!..

– А ти, Копиле, всі двадцять отримаєш!!!

Голос Олізара нарешті зробився колишнім – грізно-рикаючим.

– Помилуйте, хазяїне!..

– А хто помилує мене, кому чужого княжича тепер потрібно буде виховувати, немов рідного онучка?!

Слуга розсудливо промовчав.

* * *

Повернення двох шибайголів, які поїхали шукати татар і продавати їм бранку, так і не дочекалися. Що з ними стало, не відає ніхто. Може, побачивши у них не тільки непритомну жінку, але й татарський одяг зі зброєю й зрозумівши, з кого все це добро знімали (і при яких обставинах!), розлючені кримчаки просто прирізали невдалих «купців». А може?.. Втім, мало що траплялось у ті неспокійні часи!

Одне зрозуміло: якби не жадібність цих дріб’язкових брудних людиськ, наша історія закінчилася б досить швидко: зв’язану Олександру схоронили б під шаром труску в якомусь яру або утопили в ополонці – на тім, як кажуть, і кінці у воду…

Але, на щастя чи на нещастя, самовільне й зовсім неважливе, на перший погляд, рішення Олізарових прислужників круто змінило майбутнє, принаймні, не тільки однієї гігантської імперії, але ще низки країн…

Що ж очікувало попереду на нещасну страдницю?