Звичайно, шляхтою керували передусім політичні амбіції – можливість отримання реальної влади й участі в управлінні країною. Дуже багатьох із них штовхали до повсталих особисті образи на поляків (це стосується й самого Б. Хмельницького, й І. Виговського, і багатьох інших «шляхетних козаків»), усвідомлення неможливості втілити свої таланти й честолюбство в межах польсько-католицької Речі Посполитої. З іншого боку, українська шляхта, що зробила «козацький» вибір, ставала послідовним і вірним носієм ідей Гетьманщини. На відміну від «покозачених» колишніх кріпаків, що «втрачали тільки свої ланцюги», вони за законом Речі Посполитої втрачали дуже багато, включаючи своє шляхетство, майно і право на життя: усі шляхтичі-послідовники Хмельницького оголошувалися «банитами», тобто засудженими до страти й позбавленими усіх привілеїв.

Іван Виговський.

Невідомий художник. XIX cт.

Серед тих українських шляхетских прізвищ, які взяли найактивнішу участь у повстанні Хмельницького, була і сім’я Мазеп.

Мазепи походили з білоцерківських бояр. У 1572 р. «земянин київський» Михайло Мазепа отримав від Сиґізмунда-Авґуста ІІ землі по р. Кам’яниці (Михайло Мазепа в цьому привілеї йменувався «шляхетнім»)³ і «хутор на Каменице», пізніше названий Мазепинцями⁴. Михайло Мазепа був батьком Адама Степана, син якого – Іван Мазепа – і є героєм нашої розповіді.

Доля Мазеп дуже схожа з іншими православними шляхетськими родами, тими ж Хмельницькими або Виговськими. Освічені, талановиті, володіли невеликими, але міцними господарствами. Вони мали всі підстави претендувати на помітну роль у своїй країні, але піддавалися переслідуванню польської влади і були не в змозі реалізувати свої можливості. Звідси – звернення до козацтва і участь у козацьких повстаннях.

Біографія Івана Мазепи повна неточностей, міфів і фальсифікацій. Навіть у найпопулярніших працях про нього (як-от монографія Миколи Костомарова), навіть у сучасних наукових українських довідкових виданнях зустрічаються містифікації й помилки. Це, зокрема, відноситься до легендарного Федора Мазепи, полкового судді, який нібито брав участь у повстанні Северина Наливайка у кінці XVI ст. і був страчений поляками у Варшаві. Фігура цього псевдородича згадується багатьма біографами І. Мазепи, тоді як він був усього лише вигадкою автора «Історії Русів» – літературно-пропагандистського твору кінця XVIII століття⁵.

Микола Костомаров

Северин Наливайко

«Літопис Самовидця».

Титульна сторінка київського видання 1878 року.

Обкладинка книги «Історія русів»

І все ж Мазепи справді козакували. Так, сучасний подіям «Літопис Самовидця», писав, що Мазепи «у війську значні». Батько Івана – Адам Степан Мазепа⁶ – був вхожий у вищі польські кола. Про це свідчить один цікавий факт. Будучи засудженим на інфамію⁷ і страту за вбивство якогось польського шляхтича Я. Зеленського (швидше за все – під час наїзду⁸ – звичайного явища тих часів), Мазепа-батько зумів отримати охоронний лист від самого короля за підписом Єжи Оссолінського, великого коронного канцлера Речі Посполитої⁹. Сталося це в 1645 році, приблизно тоді, коли захисту в короля домагався й інший український козакуючий шляхтич – Богдан Хмельницький. Владислав IV, як відомо, сподівався використати козаків у боротьбі зі свавільними магнатами, звідси й покровительство Мазепі в обхід рішень трибуналів.

Портрет Єжи Оссолінського. Б. Стробел. Близько 1635 р.

Відомо, що Мазепи підтримали повстання Хмельницького і зайняли високе становище в рідному Білоцерківському полку. У 1654 році там числилися Мирон і Юско Мазепи, і обидва присягнули на вірність російському царю¹⁰.

Батько Івана – Адам Степан Мазепа – був білоцерківським отаманом¹¹. Одразу після присяги царю в Переяславі в 1654 р.¹² він разом зі своїми родичами, теж українською шляхтою Білоцерківського полку Трущинськими і Мокієвськими (які присягнули цареві¹³), зробив безпрецедентну спробу закріпити елітне положення шляхти серед козаків. Від імені української шляхти вони подали російським воєводам проект розподілу старих польських воєводств і урядів¹⁴.

Факт сам по собі дуже показовий, який свідчить, що Мазепам зовсім не були чужі ідеї державності й участі в управлінні власною країною.

Один з популярних міфів про Мазепу, закладених ще в петровській антимазепинській пропаганді й підхоплених Костомаровим, – це його нібито «пропольські» і навіть «прокатолицькі» симпатії¹⁵. На наш погляд, Мазепи навпаки – яскраво виражений приклад войовничого українського православ’я, в найкращому розумінні цього слова.

Герб Білоцерківського полку

Звинувачення в уніатстві й навіть протестантизмі звучали з метою виправдати богословськи необґрунтовану анафему.

Між іншим, навіть Самійло Величко, який недолюблював з особисих причин Мазепу, у своєму літописі характеризував його як «шляхтича козакоруского»¹⁶.

Глибокий інтерес Івана Мазепи до православного богослів’я, величезні кошти, які він жертвував на будівництво православних церков і монастирів, мали серйозну сімейну традицію. Найяскравішою фігурою тут була мати Івана – в дівоцтві Марина Мокієвська. Взагалі мати Мазепи, що відіграла дуже велику роль в його житті, яку він пережив усього лише на рік (вона дожила приблизно до 90 років), була видатною особистістю. На відміну від Московської держави, де жінки вищого суспільства у більшості випадків нудьгували в теремах, в Україні XVII століття вони частенько грали значну роль у політиці. Деякі схильні бачити в цьому спадщину традицій Київської Русі, інші – західний вплив.

Батько і брат Марини були старшинами у Хмельницького й загинули в боях з поляками – батько під Чортковим (1655 р.), а брат – під Охматовим («Дрижиполе») у тому ж році. Сама вона була активним діячем української православної церкви – зокрема, «сестрою» Луцького православного братства. В його реєстрі є такий запис: «Марина Мазепина, подчашина черниговска»¹⁷.

Марина Мазепа (Марія Магдалина).

Портрет кінця XVII – початку XVIII cт.

Патріарх Адріан

Після смерті чоловіка в 1665 р. вона прийняла постриження під ім’ям Марії Магдалини і незабаром стала настоятелькою найвпливовішого жіночого монастиря – Вознесенського в Києво-Печерську. Згодом вона поєднувала цю посаду з іншою: ігуменя Успенського монастиря в Глухові. У 1688 і 1692 рр. вона їздила до Москви зі старицями та слугами, отримала там дари: об’яр, байберек, камку і сукно, а також пожертву на її монастирі¹⁸. Добилася пані Мазепа від самого патріарха Адріана дозволу перенести глухівськой монастир у відлюдніше місце¹⁹, а від Петра I отримала села і млин для Вознесенського монастиря²⁰. Прибутки її обителям йшли про запас. В очолюваних нею монастирях, особливо в київському, великого розвитку досягли вишивки сріблом, золотом і шовками²¹. Марія Магдалина була жінкою з твердим, рішучим і владним характером. До самої смерті вона дуже сильно впливала на сина, про що мова піде далі.

Вплив Марії Магдалини видно і у випадку з її дочкою, сестрою Івана Олександрою. Вийшовши заміж після смерті першого чоловіка за польського аристократа Яна Войнаровського – київського земського суддю, ловчого овруцького й писаря володимирського, Олександра незабаром покинула чоловіка через релігійні розбіжності (він був католиком) і віддалилася в Печерський монастир до матері. Ми ще говоритимемо, який шквал невдоволення і який тиск на Мазепу-гетьмана викличе цей вчинок його сестри у Польщі.

У складний і суперечливий період козацьких воєн мало хто наважувався захищати свої релігійні переконання. Тому така послідовність і завзятість Мазеп заслуговує поваги.

Портрет царя Олексія Михайловича.

Невідомий художник. Кінець 1670-х – початок 1680-х років

Про участь Адама Мазепи у війнах Хмельницького після 1654 р. ми нічого не знаємо аж до моменту, коли померлого Богдана Хмельницького змінює новий гетьман – український шляхтич Іван Виговський. В Україні починається сумний період так званої Руїни. Внутрішні негаразди, боротьба за владу різних угрупувань старшини, невдоволення «черні», що прагнула потрапити до привілейованого козацького стану, ускладнюються втручанням сусідніх держав. Річ Посполита і Туреччина вирішують, що це слушний момент підпорядкувати своїй владі Україну, а Москва намагається урізати права гетьманів, заграючи з їх політичними опонентами і черню. Результат виявляється прямо протилежний планам оточення Олексія Михайловича: Іван Виговський підписує з Річчю Посполитою Гадяцький договір, що декларує створення триєдиної держави – Польщі, Литви і Князівства Руського²². Україна повинна була отримати широку автономію, власний сейм, монету та інші привілеї. Серед посланців Виговського на польський сейм, який повинен був затвердити Гадяцький договір, був і Адам Мазепа²³. Він – прибічник «державного угрупування» козацької старшини, що бажала сама управляти своєю країною. Разом зі Виговським Адам Мазепа отримує нагороди від сейму (зокрема, підтвердження своїх прав на Каменицю, тобто – зняття інфамії)²⁴. У привілеї Яна Казимира 1659 року «шляхтичеві й жовнірові» Адаму Мазепі на село Мазепинці підкреслювалося, що це давалося з урахуванням заслуг самого Адама перед гетьманом Іваном Виговським і «враховуючи, що його син Іван знаходиться при Нас для послуг нашої Речі Посполитої». Але поляки відкидають значну частину умов Гадяцького договору і відштовхують від себе Україну.

Тепер уже ніщо не могло зупинити нестримно наростаючу Руїну. Після недовгого повернення «під руку» пана, тобто Яна Казимира, Україна розкололася. Лівобережжя залишилося за Москвою (частково добровільно, частково завдяки тривалим військовим експедиціям), Правобережжя знову визнало польського короля. Значну частину старшини й шляхти опанувала апатія й розчарування.

Саме у цей складний час, на початку 60-х років XVII ст., на політичну арену Речі Посполитої виходить юний, але повний честолюбних надій Іван Мазепа.