Однак протистояння гетьмана із запорожцями тривало і поглиблювалося. Показовим є факт, що коли підготували донос на гетьмана, донощики збиралися, якщо їх не нагородять у Москві, йти до Запорожжя, де «за теж басни сорные» розраховували від отамана кошового і від Війська Низового отримати «особную милость»²⁰⁷. Невдоволені політикою гетьмана запорожці звинувачували його в усіх смертних гріхах, зокрема, ніби їм не були віддані всі гроші, що їм належали.

Ситуація загострилася напередодні підготовки нового Кримського походу. Мазепа побоювався з боку запорожців якого-небудь «шкідництва» і не вважав, що вони зможуть надати допомогу в поході²⁰⁸. Напередодні виступу їм були вислані до Дикого Поля сотники для підпалу сухих трав. Запорожці їх перехопили, палити траву не дали, а сотників «узяли за караул»²⁰⁹. Мазепа із цього приводу писав Голіцину: «Запорожских казаков безумству дивлюся», що вони монаршу милість і його дружбу забули, посланцям його в їх справі чинили перешкоди, і «хульные многие слова говорили»²¹⁰. Посланця гетьмана на Запорожжі зустріли недружньо, він вислухав багато (за виразом Мазепи) «враки, и плутовские слова», а на раді запорожці взагалі ухвалили помиритися з татарами²¹¹. У своїх листах до Мазепи вони в’їдливо запитували, чи збираються йти війська на війну або «для будови міст», натякаючи на спорудження Новобогородицької фортеці, що применшувала їх «вольності». Мазепа відповідав на це, що такими «сорными словами «…вам… уши набивают какие-то легкомысленные и неспокойные головы²¹². Його дещо упереджене ставлення до запорожців повністю виправдалося. В середині липня 1689 року Мазепа повідомляв Голіцину, що в Січ прибув від хана якийсь ага, після чого запорожці й татари взаємно присягнули про перемир’я²¹³. Не чекаючи указу (це було дуже ризиковано, знаючи характер князя Василя), гетьман розіслав універсали, щоб запорожців не пускали в міста, так само як і з міст на Запорожжя нікого не пропускали²¹⁴, тобто блокує Січ. Уряд Софії в умовах провалу походу був украй роздратований поведінкою запорожців, і Мазепі надіслали указ під страхом страти нікого не пускати й не випускати із Запорожжя²¹⁵, який, по суті, підтвердив його дії.

У цих умовах Мазепа проявив свій талант політичного лавірування. Він написав у Запорожжя, що до нього дійшли чутки, ніби запорожці «з ворогом креста святого» на шкоду рідної землі своїй помирилися. При цьому він запевняв, що цьому слуху зовсім «не вірить», і пояснював свою блокаду Запорожжя побоюванням занести в Україну «морову пошесть», що поширилася в Січі²¹⁶. Одночасно гетьман писав Голіцину, що «безумныи запорожцы с крымцами помирилися», і, ніби виконуючи царський указ, наказував «под смертною казнию никого на Запорожье не пропускати…»²¹⁷.

Ведучи приховану війну з Низовим військом, Мазепа переслідував одразу декілька цілей: наведення ладу в країні, забезпечення безпеки південних рубежів і підготовка військових дій проти Криму. Особисті антипатії, перемішуючись із чудовим знанням запорозьких реалій, тільки допомагали йому в цьому. Не забував гетьман і про ще одну небезпеку, про яку він рідко наважувався відкрито писати Голіцину. Мазепа з власного досвіду, підтвердженого свідченнями своїх численних шпигунів, прекрасно знав, що в Польщі не забули часи, коли Лівобережжя було частиною Речі Посполитої. Князь Василь, зробивши ставку на «Священну лігу», занадто вірив своїм новим «західним союзникам». Свого часу Іван Степанович підтримував Самойловича, що виступав проти Вічного миру. Тепер, сам ставши гетьманом, Мазепа мав переконатися у своїй правоті, зіткнувшись із таємними задумами поляків по відношенню до українських земель. Але, протидіючи цим задумам, треба було остерігатися образити князя, натякнувши, що той зробив стратегічну помилку.

Станіслав Ян Яблоновський

Умови Коломацьких статей суворо забороняли вступ у правобережні землі і контакти з поляками. Мазепі, виконуючи наказ, доводилося обмежувати всі зносини з іншим берегом Дніпра, що було непросто через велику кількість у старшини сімейних зв’язків на Правобережжі. Так, до полковника миргородського Апостола приїжджав його тесть Василь Іскрицький і пробув у зятя шість замість дозволених трьох днів. Дядько генерального обозного Василя Борковського, приїхавши з польських земель до племінника, передав Мазепі в лютому 1688 року лист польського воєначальника С. Яблоновського²¹⁸. Гетьман негайно послав копії листа Голіцину і царям.

Поляки продовжували уважно стежити за ситуацією на Лівобережжі. Під час будівництва Новобогородицької фортеці в табір Мазепи (де був і російський воєвода Л. Неплюєв) знову прибуває посланець Яблоновського²¹⁹. Посилення польської активності проходило на тлі контактів гетьмана правобережних козаків Могили (на службі в польського короля) із запорожцями. Перехопивши один з листів Могили, Мазепа повідомляв Голіцину, що той у своєму посланні обіцяв низовикам «королевскую отеческую милость»²²⁰. Восени 1688 року гетьман мав уже попередження, що запорожці чекали приходу до себе на допомогу Могили й фастівського полковника Палія. Правда, Мазепа не без зловтіхи відзначав, що в Січі немає кормів для коней і мало хліба, і правобережним козакам довго по зимі до них добиратися. Тому він і робив висновок: «…суєтна і дармова у тій справі надія запорожців»²²¹.

Семен Палій

Активність поляків стає особливо зрозумілою, якщо врахувати, що серед правобережних козаків почався черговий розкол і новоявлений претендент на булаву – Семен Палій – вів переговори з татарами, сподіваючись на зовнішню підтримку²²². Одночасно Палій писав до Івана Степановича, посилаючись на сварку з поляками, щоб той дозволив піти до нього на службу й перейти на Лівобережжі²²³. Протистояння Мазепа – Палій стане чи не основним для Гетьманщини в роки Північної війни. Але вже тоді, у кінці 80-х, Іван Степанович недолюблював майбутнього «народного героя». «Зело предо мною унижаетца», відзначав він з презирством. До того ж гетьман підозрював Палія в брехні й із долею зарозумілості попереджав Голіцина, що якщо полковник не захоче «под мой регимент прийти», то «пойдет к противной руке неприятельской», т. е. до татарської²²⁴.

В існуванні «пропольського» й «прокримського» таборів, по суті, не було нічого нового. Але Мазепа з тривогою стежив за подіями на Правобережжі.

Підозри Мазепи відносно планів поляків були обґрунтованими. У листопаді 1688 року, не наважуючись писати про це Голіцину, гетьман представив Шакловитому, що прибув тоді в Батурин, свого шпигуна, який повернувся з Правобережжя. Шпигун цей привіз відомості про план, що був у Польщі, згідно з яким якщо не відбудеться похід на Крим, запланований на весну 1689 року (обіцяний Голіциним, як зобов’язання перед Священною лігою), то коронні війська підуть на Лівобережжя. Поляки відкрито міркували, що Гетьманщину їм не захопити, та зате у них буде можливість повернути зігнане з правого берега українське населення, «яких тепер гетьман запорожський (тобто Мазепа. – Т. Я.) не пускає». Поляки мріяли зруйнувати Новобогородицьку фортецю, причому з’ясовувалося, що до цих дій їх підбурювали запорожці «через послів своїх»²²⁵.

І в той період, і пізніше, наявність «вільних козаків» біля кордонів його Гетьманщини створювала загрозу порядку і дисципліні, які він так прагнув впровадити, вириваючи країну з Руїни.

Посланець Палія теж розповів, що, будучи в Замойського, чув висловлену поляками думку про Мазепу – той, хто всі їх хитрощі упізнав, усі їхні плани відає і може про все застерігати. Іван Степанович не без гіркої іронії помічав, що полякам було б краще «когда б тут на гетманстве біл человек простой». Ураховуючи роки, проведені Мазепою при королівському дворі, і його чудове знання звичаїв Речі Посполитої, побоювання польських сановників зовсім не були випадкові. Мазепа повідомляв Голіцину, що поляки збираються докласти всі старання, «чтоб меня гетмана отравою умертвити»²²⁶. Знаючи про акторський талант Мазепи, важко сказати, наскільки серйозно він побоювався отрути. Він писав, що уважно спостерігає за всіма лікарями, що прибувають з Польщі. Але в тому, що на його життя, а точніше – на його булаву, робили замах, у цьому він не сумнівався. Не пройшло і півроку з моменту отримання ним булави (як писав сам гетьман, «когда я на уряде гетманском и не осмотрелся»), а вже був зроблений донос путивльським протопопом, за свідченнями якого призначили розшук. Мазепа відразу ж написав своїм покровителям – В. В. Голіцину, П. І. Прозоровському і В. Д. Долгорукому з проханням про заступництво²²⁷. Справа продовження не мала, але восени 1688 року зробили новий донос. Цього разу нитки змови явно вели в середовище лівобережної старшини. Мазепу звинувачували в зв’язках з поляками, що нібито він мав контакти з ними через Іскрицького (тестя Д. Апостола, одного з небагатьох прибічників гетьмана), що приїжджав, і збирався купити собі маєтки на Правобережжі. Іван Степанович виправдовувався, що Іскрицького відразу вислали, а купівля маєтків «и на мысль мою никогда не приходила». Ураховуючи хистке і тривожне становище Мазепи, вороже ставлення до нього поляків, суворий контроль Голіцина – навряд чи можна припустити, що в той момент він наважився б купити маєтки в Речі Посполитій. Гетьман розумів, що його ненавидять, і філософськи міркував, що як за сонцем йде тінь, так за честю і славою йдуть ненависть. Він нагадував князеві Василю їх давнє знайомство, обіцянку захищати від напастей, дану на Коломацькій раді, і висловлював надію на подальше заступництво²²⁸.

Так і вийшло. Звинувачення «явною лжею оказались» і наклепників – братів Челеєнко – прислали до гетьмана в Батурин. Царський указ віддавав їх на розсуд Мазепи, але з ними слід було чинити «без оскорбления». У листі до Голіцина Іван Степанович повідомляв, що не наказав їх катувати і взагалі мав намір відпустити до дружин. Проте Челеєнко знову почав обмовляти гетьмана, на старшинській раді заявив, що до Мазепи прибув з Польщі королівський покоєвий, з яким гетьман нібито мав таємну змову. Про це ж він послав донос Голіцину та іншим воєводам. Мазепа сподівався, що «басням того плута» не повірять, але зізнавався, що душа його від злісних наговорів болить «нестерпимою раною». Після «легких тортурів» Челеєнко зізнався, що був у змові з племінником полковника Дмитрашка Райчі й батуринським бургомістром²²⁹.

Мазепа вимагав кари донощикові, при цьому він нагадував, що за Самойловича подібного наклепника повісили²³⁰. Проте, коли прийшов царський указ, що дозволяє страчувати Челеєнка, Мазепа особисто наполіг, щоб його ворога залишили в живих і лише заслали²³¹. Посилання на християнські цінності, враховуючи релігійність Мазепи, швидше за все не були порожніми словами. Він узагалі прагнув упродовж усього свого гетьманства обходитися без кровопролиття. Усім своїм численним донощикам він вибачав – стратив тільки Кочубея з Іскрою під кінець життя й гетьманства. Дуже показове прохання Мазепи до воєводи Неплюєва відносно російських стрільців, що пограбували військову казну. Він просив, щоб «невинные души на телах своих страдание не терпели и с того страдания жебы не померли», а тому, щоб їх катували тільки якимсь «легким способом»²³². Ця була жорстока епоха, коли диба і батіг запросто застосовувалася в Москві, а осиковий кілок на просторах Речі Посполитої. Можливо, тут позначалося і «західне мислення», що обурювалося та варварством, ідеї гуманізму, прищеплені в стінах Києво-Могилянської академії.

А може бути, Мазепа просто занадто добре знав, що істинні його вороги були значно вищі, ніж ці дрібні донощики. Розумний і хитрий гетьман, що мав у розпорядженні широку мережу шпигунів, прекрасно здогадувався, куди йшли нитки змов. А бруднити свої руки кров’ю нещасних виконавців він не бажав.

Дістатися до своїх справжніх ворогів Мазепа не міг. По-перше, він не міг пред’явити доказів їх «зради», а по-друге, занадто велика була в цей період його залежність від старшини, яку він побоювався налаштовувати проти себе, пам’ятаючи долю Самойловича. Як ми згадували, гетьман займався «задабриванием», тобто прихованим підкупом старшини (включаючи своїх ворогів). Крім того, він усіляко підтримував і «просував» по службі своїх доброзичливців. Одним з таких був немолодий генеральний писар Вуяхевич, з яким вони разом служили ще в Дорошенка. Іншим фаворитом стає полковник компанійських військ Ілля Новицький. Ми відзначали украй важливу роль, яку грали «компанійці» у внутрішній ситуації Гетьманщини, тому лояльність Новицького була для Мазепи особливо важлива.

Не маючи права замінювати на власний розсуд старшину, гетьман, проте, не втрачав оказії усунути від влади своїх недоброзичливців. Навесні 1688 року Мазепа повідомив Леонтія Неплюєва про невдоволення переяславських козаків своїм полковником Дмитрашкою Райчею. Він пояснював, що полковника звинувачували в хабарництві й злості, іменуючи його «люцифером». Мазепа обережно пропонував дозволити обрати полковника «вольными голосами», при цьому пропонував («слышу, что думают») Головченка. Царський указ не забарився прийти: «…обрать себе доброго полковника», при цьому гетьманові доручалося прикласти своє старання, щоб «обран был верной, и радетельной человек»²³³. Нагадаю, що Райча, будучи ще всесильним переяславським полковником, під час пам’ятного полонення Мазепи запорожцями, дуже недоброзичливо відгукувався про нього. Те, що при розслідуванні доносів на Івана Степановича знову пролунало ім’я Райчі, доводить, що гетьман не випадково хотів позбавитися від такого старшини у своєму оточенні. Безумовно, це був особистий ворог, і подальші події це підтвердили.

Після відставки Райча за указом відправили до Москви, де він, мабуть, дуже старанно наговорював на гетьмана. Принаймні Голіцин прислав Мазепі указ не чинити утисків дружині Дмитрашка. Іван Степанович був явно уражений тим, що його ворогові «изволили дать веру». Він нагадував князеві, що той більше десяти років знає його «плоть и нрав», що він, Мазепа, ні за яких умов не зазіхне ні на чиє життя і ні на чиї маєтки.

Ми відзначали вміння Мазепи мовчати. Спостерігатимемо як, прекрасно знаючи, хто очолював змови проти нього, він усуватиме своїх ворогів від влади, при цьому ні словом не натякаючи про істинні причини немилості.

Проте, перебування Райчи в Москві породили в Україні різні чутки. Говорили, зокрема, що той повернеться з якимсь боярином «для прийняття якогось чину», мабуть, йшлося навіть про гетьманську булаву. Хоча Іван Степанович називав це «ложной басней», але просив прислати роз’яснення, оскільки «люди прості» будь-яким розмовам вірять²³⁴. Райчу прислали в Сівськ, звідки він засипав гетьмана проханнями повернутися до Батурина (Мазепа був тоді в поході в Новобогородицькій фортеці, що будувалася). Гетьман дуже вправно підтримав це прохання, не забувши нагадати, що Райча звинувачений у зраді та в багатьох «обидах», завданих його колишнім підлеглим. «Царський указ» у відповідь підкреслював непросте положення гетьмана: прислати Райчу до Батурина дозволялося, але наказувалося колишнього полковника «в обиду не давать», і особисто оберігати²³⁵. Але талант політика і тут дозволив Мазепі обернути невигідну ситуацію на свою користь. Він посилає прохання, щоб Дмитрашку не засилали, а відпустили додому – аргументуючи це небажанням, щоб «было на мене от войска и народу за это укора»²³⁶. Таким чином, гетьман позбавив свого ворога полковницької влади та впливу, залишивши його спокійно мешкати в своїх маєтках. Звичайно, це було дуже ризиковано, але виправдано, враховуючи ситуацію.

Уміння розбиратися в людях і плести складні комбінації допомагали Івану Степановичу і в створенні його знаменитої «шпигунської мережі». Мазепа не перший гетьман, що створив зовнішню агентуру, тобто, по суті, розвідувальну мережу. Першим успіхів на цьому терені добився ще Богдан Хмельницький. Але, мабуть, нікому не вдавалося довести її до такої досконалості. Не випадково даними мазепинської розвідки постійно користувався Голіцин, а пізніше – Петро І. Наприклад, гетьман писав князеві Василю, що відправив до Царьграду купця «для проведывания тамошних поведеней» і двох переодягнутих козаків: одного у Львів для відомостей про польські задуми, а іншого – до Бухаресту. Були в нього зв’язки і з мультянським (валаським) господарем. Мазепа повідомляв, що зайнятий пошуком відповідної кандидатури для посилки в Крим і Кизи-Кермен. Один з можливих варіантів – послати туди товмача під приводом викупу гадяцького жителя²³⁷. Наказ «проведывать всякие новости» був відданий гетьманом і прикордонному чернігівському полковникові Якову Лизогубу²³⁸, який входив у вузьке коло близьких йому людей.

Незважаючи на завзятість, здібності й обережність, Мазепі нелегко було зберігати прихильність свого покровителя. Найсуворіший контроль – ось основний принцип української політики Голіцина. За два роки свого гетьманства Іван Степанович написав князеві Василю більше 150 листів-звітів (це тільки збережені до наших днів). Для порівняння, за такий же відрізок часу за Петра листів було в чотири рази менше, незважаючи на Азовські походи, що активно розгорталися. Крім того, гетьман постійно з’їжджався «для державних розмов» із сівським воєводою Л. Неплюєвим, радником і улюбленцем Голіцина, що заміщав його в Україні²³⁹. Усі вістові новини він посилав через пошту государям і государині (!)²⁴⁰. Приходили подібні укази: «…нарекают они запорожці, на него гетмана, будто он грамоті у себя удерживает, и он бі гетман о том к ним великим государям, писал, о каких они запорожці грамотах говорят и хто их и где, и для чего удерживают»²⁴¹ …З Москвою треба було погоджувати все, включаючи випадки дрібних убивств і грабежів²⁴². При цьому Голіцин нерідко ігнорував думку гетьмана. Так, улітку 1689 року «по имянному предложению» князя Василя Мазепу змусили призначити переяславським полковником Леонтія Полуботка, супротивника гетьмана (з яким він потім зумів упоратися тільки в петрівський період гетьманства)²⁴³.

Незважаючи на давнє знайомство, явне заступництво Голіцина й люб’язні обміни подарунками Іван Степанович ніколи не дозволяв собі фамільярності в листах до нього. Навпаки, з часом звернення стає усе більш формальним: якщо після обрання гетьманом Мазепа писав: «…ближнему боярину и дворовому воеводе ясновельможному князю…», то навесні 1689 року титул у зверненні став уже по-справжньому громіздким: «ясновельможный ближний боярин, большого полку дворовый воевода, царственные большие печати и государственніх великих и посольских дел оберегатель и наместник новгородский». Багато істориків, що вивчали правління Голіцина, схильні характеризувати князя як мрійливого й ліберального інтелігента. Такий його образ, зафіксований і в великому романі А. Толстого «Петро Перший» – нерішучий інтелектуал, що мучиться докорами сумління. Факти показують, що Голіцин був честолюбним політиком, який жадав влади, безумовно, талановитим і освіченим. Він багато в чому випереджав свій час. Але, як усі тимчасові виконавці, отримавши безмежну владу, він уже зупинитися не міг і стрімголов летів назустріч своїй загибелі. Те, що Голіцин керував країною «з самовладдям», відзначав і Невіль, незважаючи на свої дифірамби на адресу князя.