– Бог із вами, люба Неллі! – вигукнула її приятелька, не розуміючи, як така витончена жінка може навіть згадувати про них. – Чому ви питаєте? Невже ці люди оселилися в Чикаґо? Його кар’єра в Філадельфії була щонайменше скандальною. У нього там зав’язалися якісь справи з міським скарбником, той украв півмільйона доларів, і обидвох посадили у в’язницю. Але це, любонько, ще не все. Він зійшовся з однією дівулею, якоюсь панною Батлер. Між іншим, її брат, Овен Батлер, у нас тепер – впливова шишка… І, можете собі уявити, – тут вона закотила очі догори. – Поки він сидів у в’язниці, помер її батько, й уся сім’я розпалася. Ширилися навіть чутки, ніби старий наклав на себе руки (під «старим» вона мала на увазі батька Ейлін – Едварда Мелія Батлера). А коли цей суб’єкт вийшов із в’язниці, то незабаром кудись зник. Подейкували, що він розлучився з дружиною, виїхав на Захід і знову одружився. Його перша дружина з двома дітьми і досі живе в Філадельфії.

Пані Меррил була вражена, але зробила вигляд, що все це її дуже мало зачіпає.

– Цікава історійка, – стримано зронила вона, думаючи про те, як легко буде тепер поставити цих вискочок на місце й яке щастя, що вона ніколи не приділяла їм своєї уваги.

– А ви колись бачили її, цю його нову дружину?

– Так, начебто, тільки не пам’ятаю, де. Ймовірно, на вулиці, вона вічно ганяла то верхи, то в кабріолеті.

– Вона руда?

– Так. Така яскрава білявка.

– Мабуть, це вона й є. Про них нещодавно писали щось у газетах. Мені просто хотілося переконатися.

Пані Меррил уже заздалегідь обмірковувала всілякі отруйні натяки на адресу Ковпервудів.

– Вони, ймовірно, намагаються тепер проникнути в чиказький світ? – зневажливо усміхнулася пані Вокер. Ця посмішка однаково стосувалася і Ковпервудів, і чиказького вищого світу.

– Цілком можливо, що в східних штатах такі спроби і могли б увінчатися успіхом, – уїдливо, своєю чергою, зауважила пані Меррил, – але у нас у Чикаґо вони ні до чого не приведуть.

Стріла потрапила в яблучко, і розмова на цьому припинилася. А коли пані Сімс, приїхавши до пані Меррил із візитом після її повернення з Нью-Йорка, мала необережність заговорити про Ковпервуда, або, вірніше, про гармидер, здійнятий пресою навколо його імені, їй кортіло раз і назавжди виявити точку зору на цю пару.

– Якщо бажаєте знати мою думку, то я порадила б вам триматися подалі від цих ваших друзів, – тоном, що не допускає заперечення, проронила пані Меррил. – Я все про них знаю. Й як це ви відразу не збагнули, з ким маєте справу? Вони ніколи не будуть прийняті в товаристві.

Пані Меррил не визнала навіть за потрібне щось пояснювати. Але пані Сімс скоро дізналася все від свого чоловіка, обурилася до глибини душі і навіть неабияк злякалася. Неприємна історія! «Але хто ж тут винен? – перебирала вона подумки. – Хто перший ввів їх у світ? Едісон, звісно!» Але Едісони, хоч і не займали чільного місця в світі, були невразливими. Залишалося одне – виключити Ковпервуда з числа своїх знайомих, що пані Сімс і не забарилася зробити. Престиж Френка похитнувся, але сталося це не відразу і не відразу стало зрозумілим навіть для них самих.

Спочатку Ейлін звернула увагу на те, що число запрошень і візитівок, що ще нещодавно сипалися, як із рогу достатку, різко скоротилося. А по «середах», які вона поквапилася призначити як свої прийомні дні, в її вітальні ледь назбирувалася незначна купка гостей. Спершу Ейлін дивувалася – адже ще зовсім недавно у них у будинку збиралося блискуче товариство. Невже ж тепер ці люди не бажають її більше знати? Всього три тижні минуло після новосілля, і замість сімдесяти п’яти або хоча б п’ятдесяти осіб, котрі зазвичай заходили до них або залишали візитівки, у них стали бувати не більше двадцяти. Ще через тиждень – тільки десятеро, а місяць потому до них вже рідко-рідко хтось зазирав. Правда, кілька людей залишилися вірні Ковпервудам, але це все була дрібнота – одним вона сама надавала заступництво, інші були залежні від її чоловіка, як, наприклад, Кент Мак-Кібен і Тейлор Лорд. І їхня увага тільки підкреслювала порожнечу, що утворилася навколо Ковпервудів. Ейлін себе не тямила від гніву, сорому, образи та розчарування.

Є, певна річ, товстошкірі люди зі сталевими нервами, котрі, домагаючись своєї мети, згодні йти на будь-яке приниження, але Ейлін не належала до їхнього числа. І хоча вона сама кинула виклик громадській думці та знехтувала правами першої дружини Ковпервуда, тепер тремтіла від страху вже за власне майбутнє та соромилася свого минулого. Адже тільки молодість, пристрасть, шарм і чоловіча чарівність Френка змусили її свого часу вчинити так сміливо та нерозважливо. Якби не було цього, Ейлін доброчинно вийшла б заміж, не подавши жодного приводу до лихослів’я. Тепер же їй здавалося, що вона скомпрометувала себе безповоротно і тільки міцне становище в чиказькому світі може виправдати її у власних очах і, як вона гадала, в очах чоловіка.

– Канапки треба прибрати на лід, Луїсе, – сказала вона дворецькому в одну з перших невдалих «серед», обводячи поглядом майже незаймані страви, розкладені на старовинній севрській порцеляні. – Квіти відішліть у лікарню, а крюшон і лимонад віддайте на кухню. Тістечка подасте нам до обіду.

– Слухаюсь, мадам, – погодився, нахиливши голову, дворецький і, мабуть, аби потішити господиню, додав: – Жахлива погода. Може, це завадило?

Ейлін спалахнула і вже хотіла обуритися: «Займайтеся своїми справами!», але стрималася.

– Можливо, – сказала вона коротко і пішла до себе. Якщо слуги починають гомоніти про це, отже, справа зовсім кепська. Ейлін вирішила почекати до наступного тижня, щоб точно переконатися, винна в її невдачі погода чи ні, чи справді ставлення суспільства до них так змінилося. Але наступної середи гостей приїхало ще менше. Співаків, котрих вона запросила, довелося відпустити додому. Кент Мак-Кібен і Тейлор Лорд, чудово обізнані про плітки, що ширилися містом, прийшли, як зазвичай, але трималися натягнуто і здавалися чимось стурбованими. Це також не пройшло повз увагу Ейлін. Крім них, були ще тільки дві дами – пані Вебстер Ізраельс і пані Генрі Гадлстоун. Ні, щось негаразд. Ейлін довелося послатися на нездужання і піти до себе, вибачившись перед гостями. Третього тижня, побоюючись ще більшої ганьби, вона заздалегідь оголосила себе хворою. Цікаво, скільки ж буде залишено візитівок? Їх виявилося три. Це був крах. Ейлін зрозуміла, що її «середи» з тріском провалилися.

Тим часом і Ковпервудові довелося випробувати на собі все зростаючу недовіру і навіть ворожість чиказького світу. Вперше він почав здогадуватися про реальний стан речей на одному званому обіді. Запрошення на цей захід було отримано вже давно, і вони мали необережність прийняти його, позаяк Ейлін у ті часи ще не була впевнена в остаточному провалі своїх «серед». Обід давали Следи, котрі не мали особливої ваги в товаристві. Міське лихослів’я або ще не встигло до них дійти, або вони не знали, що викликало таку різку зміну в ставленні до Ковпервуда, тоді як майже всі інші знайомі філадельфійця – і Сімси, і Кенди, і Коттони, і Кінґсленди – вже були переконані, що припустилися фатальної помилки і що Френка приймати не годиться.

Усі вони також отримали запрошення на обід, і всі, дізнавшись, що в числі гостей будуть Ковпервуди, в останню мить, немов змовившись, надіслали свої вибачення господарям: «Ми дуже засмучені», «На превеликий жаль» тощо. За стіл сіли вшістьох – самі господарі, Ковпервуди та подружжя Гоксемів, котрих, до речі, і Ейлін, і Ковпервуд не дуже й шанували. Всі почувалися не в своїй тарілці. Ейлін послалася на головний біль, і незабаром вони поїхали. Через кілька днів Ковпервуди були на прийомі у своїх колишніх сусідів Гатштадтів, куди також отримали запрошення вже давно. Господарі зустріли їх привітно, але решта товариства трималися з ними дуже стримано, якщо не сказати холодно. До того особи впливові, котрим не траплялося раніше зустрічатися з Ковпервудами, завжди охоче з ними знайомилися, – яскрава краса Ейлін виділяла цю пару з натовпу гостей. Але цього разу чомусь (Ейлін і Ковпервуд уже почали здогадуватися, чому) жодна людина не забажала бути їм представленою. Серед гостей було чимало знайомих, дехто з ними розмовляв, але більшість явно опинилася по інший бік. Френк це відразу помітив.

– Поїдемо раніше, – незабаром сказав він Ейлін. – Тут щось нецікаво.

Ковпервуд відвіз Ейлін додому і, щоб уникнути зайвих розмов, тут же поїхав. Дочасно йому не хотілося казати Ейлін, як він усе це оцінює.

Незадовго до святкування, яке влаштовував клуб «Юніон-ліґ», уже самому Френкові завдали, правда, обхідним шляхом, важку образу. Якось уранці Едісон, до банку котрого Ковпервуд прийшов у справі, по-дружньому зауважив:

– Мені треба погомоніти з вами про дещо, Френку. Чиказьке товариство ви тепер знаєте. Знаєте також, як я дивлюся на певні обставини вашого минулого, в які ви самі мене посвятили. Ну, так ось: зараз у місті тільки й розмов, що про вас. У клубах, де ми з вами перебуваємо членами, достатньо лицемірів і святенників, котрі підхопили газетну брехню і раді нагоді розіграти щире обурення. П’ять найбільших акціонерів газових компаній – найстаріші члени цих клубів, і всі вони зі шкіри геть пнуться, змагаючись за ваше виключення. Вони розкопали якісь подробиці про цю вашу історію та погрожують подати скаргу в правління клубів. Безперечно, нічого у них не вийде, вони з цього приводу радилися навіть зі мною. Але ось що стосується майбутнього вечора, тут вже самі вирішуйте, як вам краще вчинити. Не послати вам запрошення вони не можуть, але це буде зроблено тільки для проформи (Ковпервуд зрозумів, що хотів цим сказати Едісон). Згодом усе вляжеться, у будь-якому разі, я зроблю все від мене залежне, але поки що…

Він дружелюбно глянув на Френка. Той усміхнувся.

– Чесно кажучи, Джуде, я весь час чекав чогось подібного. Жодної несподіванки тут для мене немає, – анітрохи не бентежачись, вимовив Ковпервуд. – Даремно ви про мене турбуєтеся. Все це для мене – не нове, я знаю, звідки вітер віє, і знаю, як треба ставити вітрила.

Едісон торкнувся руки гостя.

– Але хоч би що ви вирішили, навіть не пробуйте подати заяву про вихід із клубу, – застеріг він фінансиста. – Це означало б зізнатися у власній слабкості. Та вони на це і не розраховують. Я вам раджу не здаватися. Все обійдеться. Мені здається, що вони вам просто заздрять.

– Я і не думав цього робити, – відповідав відвідувач. – Жодних підстав мене виключати у них немає. Я впевнений, що з часом все обійдеться.

Однак самолюбство Френка дуже зачепило те, що йому довелося вести подібну розмову, хоча б навіть із Едісоном. Утім, йому довелося ще не раз переконатися в тому, що світ вміє диктувати свою волю.

Найбільше Ковпервуд обурювався через витівку, яку дозволили собі Сімси щодо його дружини, хоча він дізнався про це лише набагато пізніше. Ейлін приїхала з візитом і почула, що «пані Сімс немає вдома», в той час як біля під’їзду стояла низка екіпажів. Жінка під враженням навіть злягла, і Ковпервуд, котрий тоді ще нічого не знав, не міг зрозуміти, що з нею, і дуже хвилювався.

Якби Френк не здобув блискучої перемоги на діловому терені, наголову розбивши супротивника в останній і вирішальній сутичці за контроль над газовими підприємствами, – становище стало б і зовсім безрадісним. Проте Ейлін була дуже пригнічена: вона відчувала, що товариство спрямовує своє презирство швидше проти неї, ніж проти її чоловіка, і що вирок свій воно не скасує. Врешті Ейлін і Ковпервуд змушені були зізнатися одне одному в тому, що яким би розкішним і значним на вигляд не здавався їхній картковий будиночок, тепер він розсипався, і то остаточно. Такі визнання між близькими людьми – особливо болісні. Чужа душа – темний ліс, і хоч як намагаємося ми зрозуміти одне одного, нам це рідко вдається.

Якось, повернувшись несподівано додому і заставши Ейлін у ліжку, засмучену, із заплаканими очима і зовсім саму – вона на весь день відпустила камеристку, – Френк підсів до дружини та ласкаво зауважив:

– Я ж чудово розумію, Ейлін, що відбувається. Правду кажучи, я давно цього чекав. Ми з тобою занадто гарячкували, дуже поспішали. Але не треба так занепадати духом, кохана. Я думав, що у тебе більше витримки. Нічого ж ще не втрачено. Згадай, що я тобі завжди казав? В остаточному підсумку все вирішать гроші. А в цій битві я переміг і буду перемагати далі. Вони прийшли до мене на уклін. То чи варто так впадати у відчай, дівчинко моя? Адже я не сумую. Ти – молода і своє візьмеш. Ми ще себе покажемо цим чиказьким пройдисвітам, а заодно і поквитаємося з деким. Ми – багаті, а будемо ще багатшими. Гроші всім заткнуть рота. Ну, годі киснути, посміхнися. Розумію, сяяти в товаристві приємно, але і без цього на світі є багато цікавого, заради чого варто жити. Ось що, вставай, одягайся і гайда на прогулянку, а потім кудись обідати. Адже я з тобою. Хіба це не найголовніше?

– Так, милий, – глибоко зітхнувши, мовила Ейлін.

Вона хотіла було піднятися, але знову безсило опустилася на подушки. Сльози бризнули з її очей. Сховавши обличчя в плечі чоловіка, вона плакала – від радощів, що він її втішає, і від горя, що її заповітна мрія не збулася.

– Та це ж я не для себе однієї, я і для тебе цього хотіла, – говорила вона схлипуючи.

– Знаю, люба, знаю, – заспокоював він жінку. – Але зараз про це не думай. Усе обійдеться. Все буде добре. А тепер вставай і їдьмо.

І все ж у душі він розгнівався на малодушність Ейлін. Слабкість завжди дратувала його. Колись він змусить чиказьке товариство жорстоко заплатити за все. Ейлін між тим трохи підбадьорилася. Вона вже соромилася своєї слабкості, бачачи, як мужньо тримається Ковпервуд.

– Який ти молодець, Френку! Ти – просто незвичайний! – вигукнула вона.

– А чого сумувати? – сказав він весело. – Якщо не доб’ємося свого в Чикаґо, доб’ємося деінде!

Він подумав про те, як спритно обійшов старі газові компанії та Шрайхарта, і про те, що буде і далі, звісно, не менш вправно вести свої справи!