7

Між тим, як це не дивно, захоплення Френка дружиною містера Семпла потай продовжувало зростати. Одного разу, отримавши запрошення відвідати їхній дім, він відгукнувся на це з піднесенням. Семпли жили неподалік від Ковпервудів, на Фронт-стрит. Влітку їх особнячок потопав у зелені. З маленької веранди на південному боці відкривався чарівний вид на річку; всі вікна і двері у верхній своїй частині були прикрашені вітражами з кольорового скла. Внутрішнє оздоблення будинку було далеко не таким, як хотілося бачити Френку. Ані найменшої витонченості, хоча меблі нові і добротні… Картини – ну що ж, картини як картини. Книжкові полиці взагалі не заслуговували на увагу – Біблія, два-три модних романи, кілька більш-менш солідних альманахів і купа застарілого книжкового мотлоху, що дістався Семплам у спадок. Правда, порцеляновий посуд був чудовий, з ніжним малюнком. Килими та шпалери – неприємно кричущих тонів. Зате гарна була сама Ліліан: яку б позу не прибрала ця жінка, вона залишалася незмінно прекрасною.

Дітей у них не було, але не з провини місіс Семпл, – їй дуже хотілося мати дитину. Вона мало зустрічалася з людьми (якщо не брати до уваги дівочих років, коли її батьків часом відвідували родичі і дехто з сусідів). Двоє братів і її сестра теж жили в Філадельфії і вже встигли завести сім’ї (вони вважали, що Ліліан зробила прекрасну партію).

Вона ніколи не була палко закохана в містера Семпла, хоча охоче вийшла за нього. Семпл аж ніяк не належав до людей, здатних пробудити сильну пристрасть у жінці. Відмітними його рисами були практичність і педантична акуратність. Взуттєвий магазин у нього був пристойний, з великим асортиментом модних новинок, приміщення світле і дуже чисте. На містера Семпла іноді нападала балакучість, і тоді він довго торочив про взуттєве виробництво, про нові колодки і моделі. У торговельний обіг тоді тільки починало входити готове взуття – частково вже й машинного виробництва. У містера Семпла завжди був запас такого взуття, але він не відмовлявся і від послуг приватних шевців, які шили на замовлення.

Місіс Семпл любила іноді щось почитати, але частіше сиділа, немов занурена в роздуми (що, втім, аж ніяк не пояснювалося її глибокодумністю). Зате вона при цьому милувала око тією рідкісною красою, яка робила її схожою на античну статую або на учасницю грецького хору. Без сумніву, саме такою її й уявляв Ковпервуд, бо він з самого початку не в змозі був відвести від неї погляду. Місіс Семпл помічала його захоплені погляди, але не надавала їм особливого значення. Вона звикла поважати умовності, адже була впевнена, що її доля назавжди пов’язана з чоловіком, і насолоджувалася тихим і безтурботним існуванням.

Попервах, коли Френк почав бувати у них, вона не знала, про що з ним говорити. Ліліан привітно зустрічала гостя, але плин бесіди цілком керувався ним. Ковпервуд раз у раз поглядав на місіс Семпл, стежачи за виразом її обличчя, і якби вона була трохи здогадливішою, то зрозуміла б, що за цим криється. Проте вона була нездогадлива. Містер Семпл люб’язно розмовляв із гостем, по-перше, тому, що молодий Ковпервуд уже зарекомендував себе у фінансовому світі, був чемний і вкрадливий, а ще й з тієї причини, що містер Семпл був не проти примножити свої статки, а Френк у його очах уособлював фінансовий успіх. Якогось весняного вечора вони всі троє сиділи на веранді і базікали – так, про дрібниці – про негритянське питання, про конку, про фінансову паніку, яка щойно вибухнула (це було в 1857 році) і про швидкий розвиток Заходу. Містер Семпл хотів дізнатися детальніше про фондову біржу, а Френк, зі свого боку, розпитував його про взуттєву справу (хоча, правду кажучи, анітрохи цим не цікавився). Весь цей час він крадькома спостерігав за місіс Семпл. Яка у неї м’яка, лагідна і чарівна манера триматися, думав він. Вона подала чай із печивом. Незабаром усі пішли до кімнат, рятуючись від комарів. Місіс Семпл сіла за рояль. О десятій вечора Френк розпрощався.

Згодом молодий Ковпервуд волів купувати собі взуття у містера Семпла, а іноді просто заглядав до нього в магазин на Честнат-стрит – перекинутися кількома словами. Одного разу Семпл запитав його, чи варто придбати акції кінної лінії П’ятої та Шостої вулиць (на них уже був від міста дозвіл) – подія, що викликала великий ажіотаж на біржі. Ковпервуд виклав йому свої міркування. Справа ця, без сумніву, обіцяє прибуток. Сам він уже придбав сто акцій по п’ять доларів і тому наполегливо радив Семплу скористатись можливістю. Власне, цей чоловік був глибоко байдужий Френку (але місіс Семпл… о, вона, як і раніше, подобалася йому, хоча він і рідко бачив її).

Приблизно через рік містер Семпл помер. Це була передчасна смерть, випадкова, малозначущий епізод на тлі інших подій, але сумний для близьких. Пізньої осені він застудився – може, промочив ноги або в сиру погоду вийшов без пальта. Він усе-таки попрямував у магазин, попри вмовляння місіс Семпл. Людина тиха і стримана, він по-своєму був дуже упертий і невпинно дбав про свою справу. Він уже бачив себе в найближчому майбутньому володарем статків у п’ятдесят тисяч доларів. І раптом – застуда, дев’ять днів у ліжку із запаленням легенів, і містера Семпла не стало. Взуттєвий магазин закрили на кілька днів, будинок наповнили співчутливі друзі і церковнослужителі. Потім відспівування в келлоухільській пресвітеріанській церкві, парафіянами якої було подружжя Семплів, і похорон. Місіс Семпл гірко побивалася. Смерть, побачена так близько, вразила її, і довгий час вона була дуже засмучена. Її брат, Девід Віггін, тимчасово взяв на себе ведення справ. Заповіту покійний не залишив, але після того, як питання про спадщину було врегульоване, і взуттєвий магазин проданий, місіс Семпл отримала понад вісімнадцять тисяч доларів, бо ніхто не оскаржував її прав на безроздільне володіння своїм майном. Вона залишилася мешкати на тій самій Фронт-стрит і зажила слави цікавої удовиці.

Під час усіх цих подій молодий Ковпервуд, якому щойно виповнилося двадцять років, поводився активно. Він навідував під час хвороби містера Семпла, був присутній також на похороні. Допомагав братові місіс Семпл з продажом магазину. Після похорону він разів зо два навідав удову, а потім довго не показувався. Місяців через п’ять він знову з’явився, і відтоді вже став відвідувати Ліліан щотижня або щодесять днів.

Повторимося: важко сказати, що він знайшов у Ліліан Семпл. Можливо, красиве, бліде личко так приваблювало його, а може, її байдужість розпалювала його завзяту вдачу. Він і сам не міг би пояснити, чому так наполегливо і пристрасно бажав її. Він не міг спокійно думати про Ліліан і майже ніколи не говорив про неї. У родині знали, що він у неї буває, але Ковпервуди на той час уже навчилися поважати внутрішню силу і розум Френка. Він був привітним, життєрадісним, здебільшого веселим, хоча не надто балакучим, і до того ж упевнено йшов угору. Всі знали, що він уже навчився робити гроші. Платня його становила п’ятдесят доларів на тиждень, і у нього були всі підстави незабаром чекати надбавки. Кілька земельних ділянок, куплених ним три роки тому в західній частині Філадельфії, значно піднялися в ціні. Його внесок у кінні лінії примножився завдяки придбаним пакетам по п’ятдесят, сто і сто п’ятдесят акцій новоорганізованих компаній. Незважаючи на важкі часи, ці папери повільно, але упевнено підвищувалися, і при початковій вартості в п’ять доларів розцінювалися тепер у десять, п’ятнадцять і двадцять п’ять, а з часом повинні були дійти до паритету. У фінансових колах Френка цінували, майбутнє уявлялося йому в райдужних барвах. Після тривалих роздумів він вирішив, що професійним біржовим гравцем не буде.

Тепер він уже подумував про обліково-вексельну справу, за його спостереженнями – вигідну і, за наявності капіталу, позбавлену будь-яких елементів ризику. Завдяки своїй роботі і батьковим зв’язкам Френк зустрічався з безліччю комерсантів, банківських ділків і оптових торговців. Він знав, що вони охоче доручать йому свої справи або хоча б частину справ. У конторах «Дрексел і Ко» та «Кларк і Ко» до нього ставилися дуже доброзичливо, а Джей Кук – новоз’явлене банківське світило – був його другом.

Тим часом Френк продовжував навідувати місіс Семпл, і що частіше він бував у неї, тим більше вона йому подобалася. Не можна сказати, щоб їхні бесіди були блискучі та дотепні, але Френк, коли хотів, міг бути приємним і цікавим. Він давав Ліліан такі розумні ділові поради, що навіть її родичі до них дослухалися. Потроху він почав подобатися їй – такий уважний, спокійний і позитивний Френк з готовністю розтлумачував Ліліан те чи інше ділове питання, поки їй все не ставало зрозуміло. Вона бачила, що він стежить за її справами з не меншою увагою, ніж якби це були його власні, і намагається зміцнити її матеріальне становище.

– Який ви добрий, Френку, – якось сказала вона йому. – Я вам дуже вдячна – щиро. Не знаю, що би я робила без вас.

Вона глянула на його вродливе обличчя, з щирою безпосередністю звернене до неї.

– Та що ви! Мені це так приємно… Я був би у відчаї, якби не міг бути вам корисним…

Його очі засвітилися якимось м’яким, теплим сяйвом. Місіс Семпл відчула приплив ніжності: як добре, коли можна зіпертися на таку людину…

– Хай там як, я вам щиро вдячна. Ви дуже добрі до мене. Приходьте в неділю або у будь-який інший вечір. Я буду вдома.

Саме тоді, коли Френк так зачастив до місіс Семпл, на Кубі помер його дядько Сенека, залишивши йому в спадок п’ятнадцять тисяч доларів. Разом зі своїми грішми в розпорядженні Френка тепер опинився капітал у двадцять п’ять тисяч доларів, і він уже точно знав, як ним розпорядитися. Незабаром після смерті містера Семпла фінансовий світ охопила паніка, яка наочно показала Френку, якою ненадійною є маклерська справа. У промисловому світі настала цілковита депресія. Вільні гроші стали рідкістю, можна сказати, зовсім зникли. Капітал, наляканий торгівлею, що похитнулася, і загальним фінансовим становищем в країні, поринув глибоко у свої сховки – в банки, підвали, панчохи і бляшанки. Країна, здавалося, летіла в прірву. Попереду вже маячила війна з Півднем або його відмежування. Нервова лихоманка охопила всю націю. Люди викидали на ринок всі свої цінності, аби роздобути готівку. Тай звільнив зі своєї контори трьох службовців. Він намагався економити на чому тільки можна і пустив в обіг всі особисті заощадження, аби врятувати вкладений в цінні папери капітал. Він заклав свій будинок і земельні ділянки – одне слово, все, що мав. Молодий Ковпервуд неодноразово слугував йому посередником і носив пакети акцій в різні банки з наказом отримати під них хоч скільки вдасться.

– Дізнайтеся-но, чи не позичить мені банк вашого батька п’ятнадцять тисяч ось під це, – сказав він одного разу Френку, дістаючи товсту пачку акцій «Філадельфія і Вілмінгтон».

(Френк пам’ятав, що батько колись називав їх досить солідними.)

– Відверто кажучи, це дуже хороші папери, – нерішуче вимовив Ковпервуд-старший, побачивши акції. – Вірніше, вони були б хорошими в будь-які інші часи. Але зараз так сутужно з готівкою… Ми з великим напруженням розплачуємося за нашими власними зобов’язаннями. Утім, я поговорю з містером Кугелем (Кугель був головою правління банку).

Була довга розмова, довге очікування. Нарешті старший Ковпервуд повернувся і повідомив Френку, що вони навряд чи зможуть провести цю операцію. Вісім відсотків – усталений в цей час дисконт – занадто невигідні умови, з огляду на загальну нестачу грошей. Містер Кугель якщо і погодиться, то хіба що на онкольні позики^[7] з розрахунку десяти відсотків. Френк повернувся до свого довірника, комерційна душа якого обурилася на це повідомлення.

– То скажіть же, чорт забирай! – в нестямі вигукнув Тай. – Невже у всьому місті немає більше грошей? Адже це кінець – такі відсотки! Я не витримаю. Ну, гаразд. Забирайте ці акції і несіть мені гроші. Але це нікуди не годиться, геть нікуди!

Френк знову подався до банку.

– Містер Тай згоден на десять відсотків, – спокійно оголосив він.

Таю був відкритий кредит на п’ятнадцять тисяч доларів з правом негайного його використання, і він тут же перерахував усю суму в Джирардський національний банк, щоб заткнути там «діру». Отак ішли справи.

Між тим молодий Ковпервуд уважно вдивлявся в фінансовий стан країни, що все погіршувався. Проблема рабовласництва, розмови про від’єднання Південних штатів, загальний підйом або занепад добробуту країни турбували його лише тією мірою, якою вони безпосередньо торкалися його інтересів. Він прагнув стати справжнім фінансистом, але тепер, ознайомившись із закулісною стороною біржової справи, вже не був упевнений у своєму бажанні зробити кар’єру біржовика. Біржова гра за умов, створених цією панікою, була пов’язана з надзвичайним ризиком. Багато маклерів розорилися. Френк уже надивився на їхні змучені обличчя, коли вони вривалися до містера Тая і просили його анулювати ті чи інші їхні заявки. Навіть удома вони не почувалися в безпеці, як розказували. Адже їм загрожувала остаточна загибель, а їхні сім’ї будуть викинуті на вулицю.

Ця паніка, між іншим, тільки допомогла Френкові усвідомити, чим йому насправді хотілося б зайнятися. Тепер, коли у нього є вільні кошти, він почне діяти самостійно. Навіть пропозиція містера Тая стати його молодшим компаньйоном не спокусила Френка.

– Я вважаю, що у вас прекрасна справа, – сказав він, пояснюючи свою відмову, – але я хочу відкрити власну обліково-вексельну контору. На біржову гру ставки робити не варто. Своїй – нехай маленькій – справі я надаю перевагу перед усіма біржами у світі.

– Але ви ще зовсім юний, Френку! – заперечив йому господар. – У вас попереду ще багато часу для самостійної діяльності.

Урешті-решт, вони розійшлися по-доброму як з Таєм, так і з Райверсом.

– Ох, і розумаха цей хлопець! – з жалем зауважив Тай.

– Авжеж, він свого доб’ється! – підтвердив Райверс. – Я ще зроду не зустрічав такого здібного молодика.