15

План, розроблений Ковпервудом після декількох днів роздумів, буде цілком зрозумілий кожному, хто хоч трохи тямить у комерційних і фінансових комбінаціях, але залишиться туманним для непосвяченого. Передусім скарбничий мав депонувати міські кошти в конторі Ковпервуда. А далі фактично передати їх в розпорядження останнього або ж занести в його кредит за своїми книгами, з правом отримання в будь-який час певні партії сертифікатів міської позики. Для початку – на двісті тисяч доларів, адже саме таку суму бажано було швидко реалізувати. Після чого Ковпервуд зобов’язувався пустити ці сертифікати в обіг і вжити заходів до того, щоб довести їх до паритету. Тоді міський скарбник мав негайно звернутися до комітету фондової біржі з клопотанням про включення їх до списку цінностей, що котируються. Ковпервуд же збирався застосувати весь свій вплив, щоб прискорити розгляд цього клопотання. Після того як буде отримано відповідний дозвіл, Стінер реалізує через нього (і лише через нього!) всі сертифікати міської позики. Далі Стінер дозволить йому купувати для амортизаційного фонду стільки сертифікатів, скільки Ковпервуд вважатиме за необхідне скупити, щоб підвищити їх ціну до паритету. Щоб домогтися цього (після того як значну кількість сертифікатів позики вже буде пущено в обіг) може виявитися необхідним знову скупити їх значними партіями і потім через деякий час пустити в продаж. Для цього законом, який передбачає продаж сертифікатів лише за номіналом, доведеться певною мірою знехтувати, а це значить, що фіктивні й попередні угоди не будуть прийматися в розрахунок, поки сертифікати не досягнуть паритету.

Ковпервуд розтлумачив Стінеру, що такий план має чимало переваг. З огляду на те, що сертифікати, зрештою, так чи інакше піднімуться до паритету, ніщо не заважає Стінеру, як і будь-кому іншому, закупити їх майже за безцінь на самому початку реалізації позики і притримати, поки вони не почнуть рости в ціні. Ковпервуд охоче відкриє Стінеру кредит на будь-яку суму, з тим, щоб той розраховувався з ним у кінці кожного місяця. При цьому ніхто не зажадає від нього, щоб він дійсно купував сертифікати. Ковпервуд буде вести його рахунок на певну помірну маржу (скажімо, до десяти пунктів). Таким чином, Стінер може вважати, що гроші вже у нього в кишені. І це не враховуючи того, що сертифікати для амортизаційного фонду можна буде закупити дуже дешево, адже Ковпервуд, маючи в своєму розпорядженні основний і резервний випуски позики, викидатиме їх на ринок в потрібній йому кількості саме в такі моменти, коли вирішить купувати, і так чинитиме тиск на біржу. А пізніше ціни вже напевно почнуть підніматися. Якщо тримати неподільно у своїх руках випуск позики, що дає можливість довільно викликати на біржі підвищення і пониження, то можна не сумніватися, що зрештою місто реалізує всю свою позику альпарі, причому завдяки таким штучним коливанням, очевидно, вдасться ще й непогано заробити. Ковпервуд у сенсі вигоди усю надію покладав саме на цю обставину. За всі дійсно проведені ним операції з продажу сертифікатів позики альпарі місто винагородить його звичайним куртажем (це необхідно, щоб уникнути непорозумінь із біржовим комітетом). Що ж до решти, себто фіктивних угод, до яких не раз доведеться вдаватися, то він сподівається сам винагородити себе за працю, розраховуючи на свої знання біржової гри. Якщо Стінеру завгодно увійти з ним у частку в його біржових оборудках – він буде дуже радий.

Подібна комбінація, туманна для людини необізнаної, абсолютно зрозуміла досвідченому біржовикові. Найрізноманітніші виверти споконвіку практикувалися на біржі, коли справа стосувалася цінностей, що перебувають під неухильним контролем однієї людини або певної групи людей. Ця комбінація нічим не відрізнялася від того, що пізніше вони робили з акціями «Ірі», «Стандард Ойл», «мідними», «цукровими», «пшеничними» і будь-якими іншими. Ковпервуд одним із перших – ще замолоду – зметикував, як влаштовуються такі оборудки. На час його першої зустрічі зі Стінером йому було двадцять вісім років. Коли він востаннє «співпрацював» із ним, йому виповнилось тридцять чотири.

Спорудження будинків для родин старшого і молодого Ковпервудів і переробка фасаду банкірської контори «Ковпервуд і Ко» швидко просувалися. Фасад контори був виконаний у ранньому флорентійському стилі, з вікнами, що звужувалися догори, з візерунчастими кованими дверима між витонченими різьбленими колонками і карнизом з бурого вапняку. По центру цих витончених і промовистих дверей була майстерно викарбувана тонка ніжна рука із піднесеним палаючим факелом. Елсворт пояснив Ковпервуду, що в давні часи у Венеції таку руку зображували на вивісках обмінних крамниць, але нині первісне значення цієї емблеми забулося.

Приміщення всередині було облаштоване полірованим деревом, візерунок якого відтворював деревний лишай. Вікна виблискували безліччю дрібних гранованих стекол, овальних, довгастих, квадратних і круглих, розташованих за певним, приємним для ока, взірцем. Газові ріжки були зроблені на кшталт римських світильників, а конторський сейф, як це не дивно, слугував окрасою: він стояв у глибині приміщення на мармуровому постаменті, і на його лакованій сріблясто-сірій поверхні було золотом викарбувано: «Ковпервуд і Ко». Усе приміщення, витримане в благородному строгому стилі, водночас свідчило про солідність, процвітання і надійність. Коли будівля була готова, Ковпервуд оглянув її та із задоволеним виглядом похвалив Елсворта:

– Мені подобається! Дуже гарно! Працювати тут – одне задоволення. Якщо і особняки вийдуть такі – це буде чудово!

– Зачекайте хвалити, вони ще не закінчені! Утім, думаю, що ви будете задоволені, містере Ковпервуд. Мені довелося чимало поламати собі голову над вашим будинком через його невеликі розміри. Будинок вашого батька вдався мені значно легше. Але ваш…

І він почав описувати вестибюль і вітальні – велику і малу, які він мав у своєму розпорядженні. Він обробляв їх так, щоб вони виглядали більш просторими і значними, ніж дозволяли їх скромні розміри.

Коли будівництво було завершено, виявилося, що обидва будинки і справді дуже ефектні, оригінальні і анітрохи не схожі на пересічні особняки по сусідству. Їх розділяла зелена галявина футів двадцяти завширшки. Архітектор, запозичивши дещо від школи Тюдорів, відмовився від тієї химерності, яка стала пізніше відрізняти багато особняків Філадельфії та інших американських міст. Особливо гарними були двері, розташовані в широких, низьких, скупо орнаментованих арках, і три засклених ліхтарі незвичної форми, один – на другому поверсі у Френка, два – внизу, на фасаді батьківської хати. Над фронтонами обох будинків виднілися коники дахів: два у Френка, чотири у його батька. Кожен фасад мав на першому поверсі по вікну в глибокій ніші, утвореній виступами зовнішньої стіни. Ці вікна були захищені з боку вулиці низеньким парапетом, точніше, балюстрадою. На ній можна було поставити горщики з кучерявими рослинами і квітами (що й було зроблено згодом). Тож із вулиці вікна, які потопали у зелені, виглядали особливо приємно. В глибині ніш Ковпервуди розставили стільці.

На нижньому поверсі обох будинків були облаштовані зимові сади – один навпроти одного, а посеред спільного дворика – білий мармуровий фонтан восьми футів діаметром, з мармуровим купідоном, на якого спадали струмені води. Цей дворик, обнесений високим, із проймами, парканом із зеленувато-сірої цегли, спеціально обпаленої в тон граніту, з якого був складений будинок, облицьований був ззовні білим мармуром. Дворик був весь засіяний зеленою шовковистою травою і справляв враження м’якого зеленого килима. Обидва будинки, як це і було заплановано з самого початку, поєднувалися галереєю із зеленими колонками, яку склили на зиму.

Тепер Елсворт вже взявся обробляти і обставляти кімнати в стилі різних епох, що неабияк вплинуло на художні смаки Френка Ковпервуда і розширило його уявлення про великий світ мистецтв. Вельми повчальні і цінні були для нього довгі бесіди з Елсвортом про стилі й види архітектури та меблів, про різні породи дерева, про різноманітність орнаментів, якість тканин, виняткове значення завіс і портьєр, про розстановку меблів і всілякі види паркету. Елсворт, поряд з архітектурою, вивчав також декоративне мистецтво і багато розмірковував щодо художніх уподобань американців: смак цей, як він вважав, мав неабияк розвинутися з часом. Молодому архітектору страх як набридло поширене тоді романське поєднання заміської вілли з особняком. Настав час для чогось нового. Він і сам ще не усвідомив, яким буде це нове, але поки що радів вже із того, що спроектовані ним для Ковпервудів будинки були оригінальні, прості і приємні для ока. Завдяки цим якостям вони вигідно виділялися на тлі архітектури всієї вулиці.

У будинку Френка, за задумом Елсворта, на нижньому поверсі містилися: їдальня, зал, зимовий сад і буфетна, а також головний вестибюль, внутрішні сходи і гардеробна під нею; на другому – бібліотека, велика і мала вітальні, робочий кабінет Ковпервуда і будуар Ліліан, що з’єднувався з туалетною і ванною.

На третьому поверсі, майстерно спланованому й обладнаному ванними і гардеробними кімнатами, розташовувалася дитяча, приміщення для прислуги і кілька кімнат для гостей.

Елсворт знайомив Ковпервуда з ескізами меблів, портьєр, шафок, тумбочок і роялів найвишуканіших форм. Вони удвох обговорювали різні способи обробки дерева – жакоб, маркетрі, буль, а також всілякі його сорти: рожеве, червоне, горіх, англійський дуб, клен, «пташине око». Елсворт пояснював, якої майстерності вимагає виготовлення меблів «буль», і яка недоцільна вона в Філадельфії: бронзові або черепахові інкрустації стовбурчаться від спеки і вогкості, а потім починають пузиритися і тріскатися. Розповідав він і про складність і дорожнечу деяких видів обробки, і врешті-решт запропонував позолочені меблі для великої вітальні, гобеленові панно для малої, французький ренесанс для їдальні та бібліотеки, а для інших кімнат – «пташине око» (подекуди блакитного кольору, іноді природного забарвлення), а також легкі меблі з різьбленого горіха. Портьєри, шпалери і килими, на його думку, мали гармоніювати з оббивкою меблів, але не зовсім збігатися з нею за тоном. Рояль і нотна шафка в малій вітальні, а також гірки, шафки і тумби в залі він рекомендував (якщо Френка не відлякає дорожнеча) все-таки обробити в стилі «буль» або «маркетрі».

Елсворт радив ще замовити рояль трикутної форми, оскільки чотирикутний досить похмурий. Ковпервуд слухав його, як зачарований. В його уяві вже вимальовувався будинок – благородний, затишний, витончений. Картини – якщо він побажає мати їх – мають бути вставлені в масивні різьблені золочені рами. А якщо він вирішить облаштувати цілу картинну галерею, то під неї можна пристосувати бібліотеку, а книги розмістити у великій вітальні на другому поверсі, розташованій між бібліотекою і малою вітальнею. (Пізніше, коли у Френка розвинулася справжня любов до живопису, він здійснив цей задум.)

Відтоді в ньому прокинувся жвавий інтерес до витворів мистецтва і до художніх виробів – картин, бронзи, різьблених дрібничок і статуеток, якими він заповнював шафки, тумби, столики й етажерки свого нового будинку. У Філадельфії взагалі важко було дістати справжні витончені речі такого штибу, а в магазинах їх зовсім не було. Щоправда, багато приватних будинків рясніли чарівними дрібничками, привезеними з далеких подорожей, але у Ковпервуда поки що було мало зв’язків з «кращими сім’ями» міста. У ті часи славилися два американських скульптори: Пауерс і Хосмер (у Френка були їхні твори). Але, за словами Елсворта, це було далеко не останнє слово в мистецтві, і він радив придбати копію якоїсь античної статуї. Зрештою, Ковпервуду вдалося купити голову Давида роботи Торвальдсена, від якої він був у захваті, і кілька пейзажів Хента, Сюллі і Харта, що певною мірою передавали дух сучасності.

Такий будинок, безсумнівно, накладав відбиток на своїх мешканців. Загалом ми вважаємо себе індивідуумами, що стоять поза цим і навіть вище впливу наших осель і речей; але між ними і нами існує ледь вловимий зв’язок, завдяки якому речі так само відображають нас, як ми відображаємо їх. Люди і речі взаємно передають одне одному свою гідність, свою витонченість і силу: краса чи її протилежність, немов човник на ткацькому верстаті, снують від одних до інших. Спробуйте перерізати нитку, відокремити людину від того, що по праву належить їй, що вже стало для неї невіддільним, і перед вами виникне безлика постать (щасливець чи невдаха?), павук без павутини, який вже не стане самим собою доти, поки йому не повернуть його права і привілеї.

Дивлячись, як росте його новий будинок, Ковпервуд переймався усвідомленням своєї значущості, а стосунки, що несподівано зав’язалися у нього з міським скарбничим – були як широко відчинені двері в світ удачі. Він роз’їжджав містом в колясці, запряженій двома породистими гнідими кониками, чиї лискучі крупи і до блиску начищена збруя свідчили про дбайливу опіку конюха і кучера. Елсворт вже будував простору стайню в провулку, позаду нових будинків, для спільного користування обох сімей. Френк обіцяв дружині, як тільки вони влаштуються в своєму новому житлі, купити їй «вікторію», – так називався в ті часи відкритий і низький чотириколісний екіпаж, – адже їм доведеться багато їздити. Вони будуть давати вечори – йому необхідно розширювати коло своїх знайомств. Разом з сестрою Анною і братами Джозефом і Едвардом вони будуть користуватися для прийомів обома будинками. Чому б Анні не підшукати блискучу партію? Треба сподіватися, що Джо і Ед теж зможуть вигідно одружитися, адже тепер зрозуміло, що в комерції вони багато не досягнуть. Але в будь-якому разі вони можуть спробувати.

– Хіба тобі самій все це не до вподоби? – запитав Френк після розмови про прийоми.

Ліліан мляво посміхнулася.

– Я спробую, – відповіла вона.