Певна річ, що ця обставина розладнала таємну змову політиків і фінансистів, котрі сподівалися одержати сертифікати позики по дев’яносто доларів. Так чи інакше, свої грошенята, які застрягли в прострочених зобов’язаннях міста, що не купувало їх за браком коштів, треба було видряпувати. Залишався один вихід – знайти маклера, обізнаного в усіх тонкощах біржі. Цей маклер, взявшись за розповсюдження нової міської позики, надав би їй видимості вигідного капіталовкладення і таким чином збув би сертифікати на сторону по сто доларів за штуку. Надалі ж, якби позика впала в ціні – а це було неминуче, – вони могли скупити скільки завгодно сертифікатів і при першій-ліпшій нагоді пред’явити їх місту до оплати за номінальною вартістю.

Джордж Стінер, який саме в цей час вступив на пост міського скарбничого і не мав достатніх фінансових можливостей для вирішення такої складної проблеми, неабияк непокоївся. Генрі Молленгауер, власник безлічі старих міських зобов’язань, котрий бажав тепер отримати свої гроші для вкладення їх у багатонадійні підприємства на Заході, зробив візит Стінеру, а також меру міста (разом з Сімпсоном і Батлером він входив до складу «великої трійки»).

– Я вважаю, що час вже якось виплутуватися зі становища з цими простроченими зобов’язаннями, – заявив він. – У мене їх накопичилося на величезну суму, та й у інших теж. Ми довгий час допомагали місту, не кажучи ні слова, але тепер потрібно нарешті діяти. Містер Батлер і містер Сімпсон дотримуються тієї ж думки. Чи не можна пустити сертифікати нової позики в котирування на фондовій біржі і таким шляхом реалізувати гроші? Спритний маклер міг би підняти їх до паритету.

Стінер був надзвичайно втішений візитом. Молленгауер рідко обтяжував себе появою на людях і вже якщо робив це, то з розрахунком на відповідний ефект. Тепер він побував ще у мера міста і у голови міської ради, тримаючись в розмові з ними, як і зі Стінером, зарозуміло, неприступно і непроникно. Хіба не були вони для нього просто хлопчаками на побігеньках?

Для того щоб усвідомити собі, чим був викликаний інтерес Молленгауера до Стінера і наскільки велике значення мали його візит до нього і подальші дії скарбничого, необхідно окинути оком політичну ситуацію, що передувала описуваним подіям. Хоча Джордж Стінер і був певною мірою поплічником і ставлеником Молленгауера, але той знав його лише поверхово. Щоправда, він кілька разів бачив Стінера і дещо чув про нього, але на внесення його імені в кандидатський список погодився лише через умовляння своїх наближених, які запевняли, що Стінер – «чудовий хлопець» – ніколи не вийде з-під контролю, нікому не заподіє жодних клопотів і таке інше. Молленгауер і раніше, за іншої місцевої влади, підтримував зв’язок з міською скарбницею, але завжди настільки обережно, що ніхто не міг цього викрити. Він був занадто помітною фігурою і в політичному, і в фінансовому світі. Проте його анітрохи не збентежив план, придуманий якщо не Батлером, то Сімпсоном: за допомогою підставних осіб з політичного і комерційного світу потихеньку, без скандалу, викачати все, що можна, з міської скарбниці. Отже, вже за кілька років до описуваних нами подій для цієї мети була створена особлива агентура: голова міської ради Едвард Стробік, тодішній мер міста Ейса Конклін, олдермени Томас Вайкрофт, Джейкоб Хармон і багато інших. Вони організували низку фірм під найрізноманітнішими фіктивними назвами, які торгували всім, що могло знадобитися для міського господарства, – дошками, камінням, залізом, сталлю, цементом тощо – зрозуміло, з величезною вигодою для тих, хто переховувався за цими вигаданими назвами. Це рятувало місто від клопотів, пов’язаних з пошуком чесних і сумлінних постачальників.

Оскільки подальша розповідь про Ковпервуда буде пов’язана щонайменше з трьома з цих «фірм», слід коротко описати їх діяльність. Очолював їх Едвард Стробік, один з найбільш енергійних поплічників Молленгауера; це був спритний і пронозуватий чоловік років тридцяти п’яти, худий, чорнявий, кароокий, з величезними чорними вусами. Одягався він елегантно і вигадливо – смугасті штани, білий жилет, чорна візитівка і шовковий циліндр. Черевики незвичайно химерного фасону завжди були начищені до блиску. Своєю бездоганною зовнішністю він заслужив прізвисько «жевжик». Разом з тим це був досить здібний чоловік, і багато хто його поважав.

Двоє з колег – містери Томас Вайкрофт і Хармон – не відрізнялися такою приємною і чарівливою зовнішністю. Хармон, котрий у суспільстві на всіх наводив нудьгу, дуже непогано розбирався в фінансових питаннях. Довготелесий і рудуватий, із карими очима, він, попри свою меланхолійну зовнішність, був вельми метикований і завжди готовий пуститися на будь-яку аферу не дуже великого масштабу і досить безпечну з погляду кримінального кодексу. Він не був особливо хитрий, але, як би там не було, хотів висунутися.

Томас Вайкрофт, останній член цього корисного, але не надто поважного тріумвірату – високий сухорлявий чоловік із виснаженим, землистим обличчям і глибоко посадженими очима, – незважаючи на свою непоказну зовнішність, мав неабиякий розум. За професією ливарник, він потрапив у політичні діячі випадково, як і Стінер, адже зумів стати у нагоді. Йому вдалося призбирати невеликий капітал завдяки участі в очолюваному Стробіком тріумвіраті, який займався всілякими й досить своєрідними справами, про які йтиметься нижче.

Фірми, організовані підручними Молленгауера ще при старому складі муніципалітету, торгували м’ясом, будівельними матеріалами, ліхтарними стовпами, щебенем – усим, що могло знадобитися міському господарству. Підряд, запланований містом, не підлягав анулюванню, але щоб отримати його, необхідно спершу «підмазати» декого з членів міського самоврядування, а для цього потрібні гроші. Фірма зовсім не зобов’язана сама займатися забоєм худоби або відливкою ліхтарних стовпів. Вона повинна лише організувати цю справу, отримати торговий патент, домогтися від міського самоврядування підряду на поставку (про що вже, звісно, подбають Стробік, Хармон і Вайкрофт), а тоді передоручити певний підряд власникам бійні або ливарного заводу, які будуть постачати усе необхідне, виділивши посередницькій фірмі відповідну частку прибутку. Частка ця, в свою чергу, буде розділена і частково передана Молленгауеру і Сімпсону під виглядом добровільної пожертви на потреби очолюваного ними політичного клубу або об’єднання. Все це робилося дуже просто і до певних меж цілком законно. Власник бійні або ливарного заводу навіть і не мріяв про те, щоб самому домогтися підряду. Стінер або будь-хто інший, хто в цей час відав міською казною і за невисокі відсотки давав у борг гроші, потрібні власнику бійні або ливарного заводу для забезпечення поставки чи для виконання підряду, отримував не лише свої один-два відсотки, які клав у кишеню (адже так робили і його попередники), але ще й неабияку частку прибутків. Як головного помічника Стінеру рекомендували сумирного чоловіка «зі своїх», котрий умів тримати язика за зубами. Скарбничого анітрохи не стосувалося, що Стробік, Хармон і Вайкрофт, діючи в інтересах Молленгауера, час від часу використовували частину запозичених у міста коштів зовсім не на те, для чого вони були взяті. Його справою було позичати їм гроші.

Але подивимося, що ж далі. Ще до того, як Стінер був намічений кандидатом у міські скарбники, Стробік – до речі, один з його поручителів при здобутті цієї посади (що вже само по собі було протизаконно, адже, згідно з конституцією штату Пенсильванія, жодна офіційна посадова особа не може бути поручителем за іншу) – натякнув йому, що люди, котрі сприяють тому, аби його було обрано, аж ніяк не стануть вимагати від нього чогось незаконного, але він має бути поступливим, не заперечувати проти роздутих міських бюджетів, коротше кажучи, «не кусати руку, що його годує». З не меншою ясністю йому дали зрозуміти, що тільки-но він вступить на посаду, дещо почне перепадати і йому. Як уже говорилося, Стінер все своє життя бідував. Він бачив, що люди, які займалися політиканством, процвітали матеріально, тоді як він, агент зі страхування і продажу нерухомого майна, ледве зводив кінці з кінцями. На його частку дрібного політичного посіпаки випадало багато марудної роботи. Інші політичні діячі обзаводилися прекрасними особняками в нових районах міста, влаштовували розважальні поїздки до Нью-Йорка, Гаррісберга або Вашингтона. У літній сезон вони розважалися в заміських готелях з дружинами або коханками, а йому доступ в коло улюбленців долі був усе ще закритий. Цілком природно, що всі ці обіцянки захопили його, і він був радий старатися. Нарешті і він досягне добробуту.

Коли у нього побував Молленгауер і висловився про необхідність підняти курс сертифікатів міської позики до паритету – хоча ця розмова і не мала прямого стосунку до відносин, які Молленгауер підтримував зі скарбничим через Стробіка й інших, – Стінер, почувши владний голос господаря, не забарився підписатися під власною політичною догідливістю й кинувся до Стробіка по більш детальну інформацію.

– Як би ви вчинили на моєму місці? – запитав він Стробіка, який вже знав про те, що Молленгауер відвідав скарбничого, але чекав, щоб той сам про це заговорив. – Містер Молленгауер висловив побажання, щоб позика котирувалася на біржі і була доведена до паритету, тобто йшла би по сто доларів за сертифікат!

Ані Стробік, ані Хармон та Вайкрофт не знали, як домогтися того, щоб сертифікати міської позики, які оцінювалися на відкритому ринку в дев’яносто доларів, на біржі продавалися б по сто. Але секретар Молленгауера, якийсь Ебнер Сенгстек, напоумив Стробіка звернутися до молодого Ковпервуда: хоч-не-хоч, а з ним веде справи Батлер, а Молленгауер, мабуть, не наполягає на залученні до цієї справи свого особистого маклера, то чому ж не спробувати Ковпервуда?

Отак і сталося, що Френк отримав запрошення зайти до Стінера. Опинившись у нього в кабінеті і ще не знаючи, що за його спиною ховаються Молленгауер і Сімпсон, він з першого погляду на цього вилицюватого чоловіка, котрий так дивно волочив ногу, зрозумів, що у фінансових справах скарбничий геть не тямить (от би стати при ньому радником, його єдиним консультантом на всі чотири роки!)

– Вітаю, містере Стінер, – м’яко і вкрадливо сказав Ковпервуд, коли той подав йому руку. – Дуже радий з вами познайомитися. Я, звісно, багато чув про вас.

Стінер став довго і нудно викладати Ковпервуду, в чому полягає проблема. Почавши здалека, раз у раз затинаючись, він пояснював, як лякають його майбутні труднощі.

– Головне завдання, наскільки я розумію, полягає в тому, щоб домогтися котирування цих сертифікатів альпарі. Я можу випускати їх будь-якими партіями і так часто, як забажаєте. Наразі я хочу виручити суму, достатню для погашення короткострокових зобов’язань на двісті тисяч доларів, а пізніше – скільки вдасться.

Ковпервуд відчув себе в ролі лікаря, котрий вислуховує пацієнта, який зовсім не хворий, але пристрасно хоче, щоб його заспокоїли, і обіцяє за це великий гонорар. Премудрощі фондової біржі були для нього зрозумілі, як ясний день. Він знав, що коли реалізація позики безроздільно потрапить в його руки, і при тім йому вдасться зберегти в таємниці, що він діє в інтересах міста, і якщо, нарешті, Стінер дозволить йому орудувати на біржі в ролі «бика», тобто скуповувати сертифікати для амортизаційного фонду і водночас вміло продавати їх при підвищенні курсу, то він досягне блискучих результатів навіть при найбільшому випуску. Але він повинен розпоряджатися одноосібно і мати власних агентів. В голові його вже виник план, як примусити необачних біржовиків грати на пониження: треба лише змусити їх повірити, що сертифікатів цієї позики в обігу скільки завгодно, і при бажанні вони встигнуть скупити їх. Потім вони схаменуться і побачать, що дістати їх не можна, що всі сертифікати в руках у нього, Ковпервуда! Але він не відразу відкриє свій секрет. О, ні, в жодному разі! Він почне роздувати вартість сертифікатів до паритету, а потім пустить їх у продаж. Отоді-то він і гребоне грошиків на цій справі! Ковпервуд був занадто тямущий, аби не здогадатися, що за всим цим ховаються ті ж політичні верховоди міста і що за спиною Стінера стоять люди куди більш кмітливі і значні. Але що з того? Бач, як обережно і хитро вчинили вони, звернувшись до нього через Стінера! Не виключено, що його, Ковпервуда, ім’я починає набувати ваги в місцевих політичних колах. А це чимало обіцяє йому в майбутньому.

– Так от, містере Стінер, – сказав він, вислухавши пояснення скарбничого і довідавшись, яку частину міської позики той хотів би реалізувати протягом найближчого року. – Я охоче візьмуся за цю справу. Але мені потрібен день або два, щоби добряче все обміркувати.

– Авжеж, звичайно, містере Ковпервуд, – з готовністю погодився Стінер. – Поспішати нікуди. Але сповістіть мене, як тільки ви знайдете якесь рішення. До речі, яку ви берете комісію?

– Бачите, містере Стінер, на фондовій біржі існує певна ставка, якої ми, маклери, зобов’язані дотримуватися. Це – чверть відсотка номінальної вартості облігацій або зобов’язань. Щоправда, я, можливо, буду змушений провести ряд фіктивних угод, яких саме – я поясню вам пізніше, – але з вас я за це нічого не візьму, якщо все це залишиться між нами. Я постараюсь зробити для вас усе, що буде в моїх силах, містере Стінер, – можете не сумніватися. Але дайте мені на роздуми день-два.

Вони потиснули один одному руки і розійшлися: Ковпервуд – задоволений тим, що у нього планувалася значна фінансова оборудка, Стінер – тим, що знайшов людину, на яку можна покластися.