Начальник поліції в Хотимові сержант Віктор Каня бездіяльно сидів за канцелярським столом, застеленим чистим зеленим папером і час від часу позіхав, поглядаючи у вікно. Відділок розміщувався в останньому будинку на краю містечка і з вікон відкривався розлогий краєвид на навколишні поля, вже вкриті густою зеленню, на берег озера, де саме розвішували сіті, на чорну смужку лісу, з-під якої курився димар тартака Гасфельда, і на дорогу до того тартака, якою саме в цей час ішов заступник Кані, дільничний поліцейський Собчак із якимось високим, худим бороданем.
Собчак широко розставляв ноги, перехилявся, ніби качка, з боку на бік і під пахвою ніс великий шмат фанери для того свого вирізання лобзиком. Бородань мав би бути робітником із тартака і то віднедавна. Начальник Каня вперше його бачив, бо в Хотимові та в довколишній місцевості на відстані десяти кілометрів він знав усіх. А те, що Собчак сам ніс фанеру, наводило на роздуми. Напевно, не вважав за потрібне скористатися послугами супутника. Значить, із тим чоловіком не все було гаразд: видно, Собчак супроводжував його не з доброї волі.
До відділку в Хотимові приводили різних людей. За бійку по селах, за дрібну крадіжку в лісі та в полі, за браконьєрство. Часом вдавалось упіймати якусь більшу рибку, бандита або контрабандиста, який, уникаючи великих доріг, намагався бічними шляхами дістатися німецького кордону.
Бородань же, якого супроводжував Собчак, окрім велетенського зросту, вочевидь, не викликав у дільничного поліцейського ніякої небезпеки і, напевно, йшлося про якусь дрібничку.
Через деякий час двері відчинились, і ті двоє увійшли. Бородань зняв шапку і став біля дверей. Собчак віддав честь і відрапортував:
– Цей чоловік прийшов найматися на роботу на тартак Гасфельда. Його прийняли, але виявилося, що у нього немає ніяких документів і він не знає, як його звати і звідки він родом.
– Зараз подивимось, – буркнув сержант Каня і кивнув рукою у бік бороданя. – Маєте якісь документи?
– Не маю.
– Собчак, обшукай його.
Дільничний поліцейський розстебнув грубу, пошарпану вдяганку, обшукав кишені, виклав перед начальником на столі все, що знайшов: невеликий дешевий складний ніж, кілька грошів, кусок шнура, два ґудзики і бляшану ложку. Обмацав халяви, але й там нічого не знайшов.
– Звідки ж ви тут узялися? Га? – спитав начальник.
– Я прийшов із Чумки у Сурському повіті.
– Із Чумки?.. А чому ви прийшли?
– По роботу. У Чумці я працював на тартаку. Його закрили. Люди казали, що тут, у Хотимові, знайду роботу і платню.
– А як звали власника тартака в Чумці?
– Фібіх.
– Ви там довго працювали?
– Пів року.
– А ви також народились у Сурському повіті?
Бородань стенув плечима.
– Не знаю. Не пам’ятаю.
Начальник грізно поглянув на нього.
– Ну, ну! Тільки не мені будете крутити голову! Писати вмієте?
– Так.
– Отже, де ви ходили до школи?
– Не знаю.
– Ваше ім’я і прізвище? – гукнув нетерпляче Каня.
Бородань мовчав.
– Ви глухий?
– Ні, пане начальнику, і не гнівайтесь на мене, бо я нічого не зробив.
– Ну, то кажіть правду!
– Правду кажу. Не знаю, як мене звати. Може, взагалі ніяк не називаюсь. Усі мене про це питають, а я не знаю.
– Знаєте що! Ніколи у вас не було документів?
– Ніколи.
– То як вас брали на роботу? Без паперів?
– У містах скрізь вимагали папери і не хотіли прийняти. А по селах то не кожен на це зважав. Ось назвуть, як хочуть, як кому вигідно, і все. Тут, у цьому тартаку, я теж назвав ім’я, яким мене в Чумці називали: Юзеф Брода. Але панові дільничному поліцейському я сам сказав, що це прізвисько. Я нічого поганого не вчинив, і сумління моє чисте.
– Побачимо.
– Пан начальник може написати до тих, де я працював. Я ні в кого нічого не вкрав.
Начальник замислився. Вже не раз у своїй практиці він мав справу з різними типами, які приховували своє прізвище і завжди називали якесь придумане. Цей же вперто твердив, що не має прізвища.
– А де ваша сім’я?
– Не маю. Не маю ніякої сім’ї, – глухо відповів бородань.
– А вас суд карав?
– Так точно.
Начальник широко розплющив очі.
– Де?
– Минулого року в Радомі, а три роки тому в Бидгощі. Один раз – на місяць, а другий – на два тижні.
– За що?
– За бродяжництво. Але несправедливо. Чи як хтось шукає роботу, то вже й волоцюга?.. Правду кажучи, то за те, що у мене не було документів. І я просив у суді, і в поліції, й у в’язниці, щоб мені виписали якийсь документ. Але не хотіли. Казали, що не мають такого права. То що маю робити?
Він кашлянув і розвів руками.
– Пустіть мене, пане, пане начальнику. Я нічого поганого нікому не зроблю.
– Пустити?.. Закон цього не дозволяє. Пошлю вас до староства, а там нехай роблять, що хочуть. Можете сісти і не перешкоджайте. Мушу скласти протокол.
Начальник вийняв із шафи аркуш паперу і почав писати. Довго думав, бо відсутність прізвища і місця народження затриманого псувала всю схему протоколу. Нарешті закінчив і поглянув на бороданя. Посріблений заріст і волосся вказували на те, що тому було десь під п’ятдесят. Сидів без руху, втупившись у стіну, а його вражаюча худорлявість і запалі щоки нагадували скелет. Тільки величезні, спрацьовані руки рухалися в якомусь дивному нервовому танку.
– Переночуєте тут, – сказав Каня, – а завтра відішлю вас у повіт.
Встав і додав:
– Вам там нічого не зроблять. Посидите за бродяжництво і вас випустять.
– Якщо інакше не можна, то на це немає ради, – понуро буркнув бородань.
– А зараз ходіть сюди.
Каня відчинив двері до невеликої комори із заґратованим віконцем. На підлозі лежав сінник, напханий соломою. Двері були зроблені з товстих дощок.
Коли вони зачинилися, бородань ліг на сінник. І почав роздумувати. Цей начальник, як і той другий поліцейський, не були поганими людьми, але зрозуміло, що право наказувало їм бути поганими. За що ж знову позбавили його волі, за що на нього знову дивляться, як на злочинця?.. Чи це така велика необхідність мати документи і якесь прізвище?.. Чи від цього людина стає іншою?..
Стільки разів йому тлумачили, що людина не може не мати ніякого прізвища. І він нарешті мусив визнати їхню рацію. Але боявся про це думати. Як тільки починав думати про це, його огортало якесь дивне відчуття: наче щось забув, щось надзвичайно важливе. І раптово думки, охоплені гарячковим неспокоєм, розбігалися навсібіч, збивалися в якісь позаплутувані клубки, шарпались у розпачі, як звірі, охоплені дикою панікою; крутилися щораз швидше, без сенсу, без мети, потім розривалися на шматки, на якісь дивні клапті, ніби безформні, беззмістовні потвори, зростались у великий клубок вати, який наповнював собою весь череп.
У такі моменти на нього нападав неймовірний страх. Йому здавалося, що він шаленіє, що збожеволіє, і перед катастрофою, яка наближається, він безпорадний, безсилий і розгублений. Але у тому пекельному хаосі він жодної миті не втрачав тями. Десь у глибині мозку якийсь надточний апарат абсолютно спокійно занотовував кожен прояв, кожну фазу. Й у цьому полягала найбільша мука.
Даремно всім зусиллям волі він намагався вирватися з болота небуття. Перестати думати, зосередитися на якомусь буденному простому предметі, врятувати своє внутрішнє «я». Лише фізичний біль приносив незначне полегшення. Він до крові кусав тіло, руки і бився головою об стіну аж до втрати сили, до запаморочення.
Тоді лежав безвільно, знеможений і ледь живий.
Але він також смертельно боявся, цей бридкий звірячий переляк висів над ним, він боявся пробудження своєї пам’яті. Боявся всього, що могло стати кошмаром непереборного мороку, який всевладно притягував його, заманював до себе, на дно страшної відкритої безодні, ім’я якій – безумство.
Тому такий допит у відділку був для нього важкими тортурами, та коли він опинився сам і переконався, що небезпека приступу минула, навіть радів із цього затримання.
Однак нове затримання у поліції, мука допиту і небезпека нападу наказували йому замислитись над необхідністю берегтися від цього всього у майбутньому. Був лише один вихід: дістати документи. А оскільки легальним шляхом не можна було їх здобути, то їх треба було вкрасти, забрати у когось.
Він ще не знав, як це зробить, але вже так вирішив.
Наступного ранку його доставили до староства, яке було розташоване у віддаленому на кілька кілометрів повітовому містечку, у великому цегляному будинку. Дільничний поліцейський залишив бороданя на першому поверсі під наглядом чергового поліцейського, який наглядав за ще кількома арештантами. Після довгого очікування їх по одному почали викликати на другий поверх, де розміщувалася зала суду староства.
Товстенький молодий чиновник сидів за столом, укритим зеленим сукном і заваленим паперами. Судив швидко. Коли дійшла черга до бороданя, було видно, що його охопили якісь сумніви чи підозри, бо наказав чекати. Поліцейський вивів його до сусідньої кімнати. Тут за столом сидів якийсь старий і завзято писав. Кімнатка була маленька. Бородань сів на лаві під вікном, знічев’я почав приглядатися до роботи старенького. На письмовому столі лежали стоси паперів. Були там прохання, обклеєні проштемпельованими марками, кольорові повістки і – бородань стрепенувся: найближче до нього лежала пачка паперів, скріплених скріпкою, а зверху виднівся документ. Це була метрика. Він підсунувся ближче і прочитав. Вона була видана на ім’я Антонія Косіби, який народився в місті Каліші. Порахував роки: 52. Внизу стояли печатки…
Бородань поглянув на поліцейського: він повернувся спиною і читав якесь оголошення, наклеєне на дверях. Тепер треба було тільки покласти шапку на стіл так, щоб прикрити нею папери.
– Прошу забрати ту шапку, – обурився старенький. – Теж знайшов місце.
– Вибачте, – буркнув бородань і зсунув її разом з пачкою паперів, після цього звернув їх у рулон і сховав до кишені.
Зрозуміло, що цього разу він не міг скористатися здобутими таким чином документами і був покараний на три тижні арешту за постійне бродяжництво.
Уже через три тижні він вийшов із повітової в’язниці та вже як Антоній Косіба подався у світ.
У самому маєтку в Одринах не було нічого вартого до огляду. Великий палац, який згорів під час війни, поріс кропивою, лопухами та кінським щавлем, з року в рік усе більше вкривався мохом і пліснявою та все більше ставав схожим на руїну. Власниця маєтку, княгиня Дубанцева, вдова сановника петербурзького двору, постійно мешкала у Франції і ніколи не навідувалася сюди. Управитель, старий дивак, пан Полешкевич, займав дві кімнатки у дерев’яному флігелі на фільварку, також зі слідами запустіння та занедбаності.
Але навколо лежала велика і прекрасна Одринецька пуща, тисячі гектарів густо зарослих соснами і ялинами, дубами й березами, з підліском із ліщини і ялівцю, порізана крутими, вузькими стежками, на яких частіше можна було віднайти сліди дикого кабана чи косулі, ніж коня чи людини. З пташиного польоту всі ці величезні простори були схожими на зелений оксамит із вшитими блискучими намистинками з напівшляхетного каміння водних плес, які змінюють відтінки. Води тут не бракувало. Великі й малі озерця, з’єднані прихованими у лозах і вільшаниках струмочками, дозволяли простіше об’їхати на човні, ніж обійти пішки. Човнами також найчастіше послуговувалися нечисленні лісники.
До панської садиби у середині пущі треба було йти пішки. Садиба стояла на узгір’ї, на невеликій галявині, оточеній зусібіч високою стіною старого лісу. У садибі мешкав лісничий, пан Ян Окша, син старого Філіпа Окші, який понад сорок років управляв Одринецькою пущею, а після його смерті синові лишилися й посада, і все, що мав. Молодий з дитинства вчився у школах у Вільні[17], а пізніше й у далекій Варшаві. Після довгих років повернувся з дипломом лісничого у кишені, з дружиною і донечкою, розпочав життя у садибі і вже п’ятий рік мав необмежену владу в пущі. Необмежену, бо й його зверхник, пан Полешкевич, в усьому йому довіряв, ні в що не втручався й у лісничівку якщо й заглядав, то не для того, щоб перевірити записи у книгах, а для того, щоб побалакати з пані Беатою Окшиною, з паном Яном зіграти партію в шахи або маленьку Марисю посадити в сідлі попереду себе і «повозити» по галявині. Зрештою, це був єдиний гість, який заглядав у лісничівку.
Пан Окша, видно, після батька успадкував характер відлюдькуватої людини, до сусідів, яких треба було ще пошукати, не линув, та й вони його не шукали. Господар, незважаючи на молодий вік, був любителем усамітнення, що також не було дивним, бо, – як говорив гайовий Барчук, – куди йти від такої красуні-дружини, надзвичайно доброзичливої жінки, та донечки-янголятка і щастя в домі.
Тому й покидав дім він надто неохоче. Коли йому доводилось їхати до повітового Браслава або ж, не дай боже, до самого Вільна, з дня на день відкладав від’їзд, і через слабке здоров’я подорож його дуже виснажувала. Бувало, як трохи застудиться, то плював кров’ю і мусив лежати в ліжку. А що вже був добрим чоловіком, людяним і справедливим! Усі підлеглі, дивлячись на нього, дуже жаліли, бо він танув на очах. Двічі навіть до нього привозили лікаря, що було справою не простою і дорогою, бо вісім миль – то не жарти. Казали люди, що молодий лісничий з того вже не вибереться, і, зрозуміло, до того йшлося.
Літо в пущі – красиве. Сильно пахне живицею, повітря нагріте, як у печі, різних мушок стільки, що аж у вухах бринить. Хитаються верхівки струнких сосон, вітер шумить у кронах старих дубів, мох, ніби пухнастий килим, ягід і грибів незмірно багато, жити тут і не вмирати. А коли настане осінь, тиша у бору залягає така, як у костелі під час служби. Стоять замислені дерева і навіть не чують, як із них золотими та червоними пелюстками опадає листя. А взимку глибокий сніг усе вкриває високими заметами, товстими подушками наростає на вітті, а коли людина вдихне морозного здорового повітря у груди, аж її радість огортає.
Але після зими настає весна. З відталої лісової землі, з озер і боліт постають вологі випари й тоді починається найгірше для тих, кого мучать сухоти. Так було і з лісничим Окшею. Зиму він переніс добре, а коли у березні сніг почав танути, знову зліг через стан здоров’я. А як захворів, то вже четвертий тиждень перебував у ліжку і у спальні приймав рапорти від гайових. Схуд так, що його важко було впізнати, а часом, коли закашлювався, так ним тіпало, що аж хвилин п’ятнадцять, а може, й довше, не міг говорити. Тільки піт великими краплями виступав на чолі й він важко дихав.
Це було в суботу, коли пані Беата гайових вже не пустила до свого чоловіка. Вийшла до них у кухню, сама бліда і нещасна, й тихо мовила:
– Чоловік так погано почувається… Не можна його мучити.
І розплакалась.
– А щоб так лікаря привезти, панусю, – обізвався один. – Легше тоді йому буде помирати.
– Пан не хоче лікаря, – захитала головою. – Сама я благаю його про це, він не погоджується.
– Я б поїхав по лікаря, – запропонував інший. – А панові лісничому можна сказати, що лікар сам проїздом, значиться, по дорозі заїхав.
На тому й домовилися, пані Окшина витерла сльози і повернулась у спальню. Після багатьох недоспаних ночей сама вона ледь волочила ноги. Коли ж наблизилася до ліжка хворого, зробила зусилля, щоб усміхнутись і вдавати радість. Вона боялася, щоб погляд Янека не прочитав справжніх, тих страшних і болючих думок, які терзали її душу. Коли він впадав у сон, вона плакала і щиро молилася.
– Боже, прости мені, не карай мене, не будь мстивий до мене! Не забирай його від мене. Я згрішила, зробила багато злого, але вибач! Пробач! Я не могла інакше!
І сльози текли по її прозорому обличчю, а вуста тремтіли від шепоту незрозумілих слів.
Але Янек швидко прокидався. Наставала нова атака кашлю і на рушнику з’являлася нова кривава пляма. Треба було подавати лід і ліки.
Несподівано ввечері хворому стало краще. Температура спала. Попросив посадити його вище. Без протесту випив склянку вершків і сказав:
– Здається, буду жити!
– Авжеж, Янку! Криза минула, це зрозуміло. Ти почуваєшся сильнішим. От побачиш, через місяць цілком будеш здоровий.
– Теж так думаю. Чи Маріола ще не спить?
Він ніколи не називав її цим іменем. Не любив його і з самого початку називав її просто Марисею, до чого з часом призвичаїлася й Беата.
– Ні, ще не спить. Готує уроки.
– У тебе ще є час для занять із нею?..
Замовк, а через мить додав:
– Боже, скільки кривди я тобі й їй завдав.
– Янку! Як ти можеш говорити такі страшні речі! – здивувалася вона.
– Це правда.
– Ти сам у це не віриш. Ти дав нам стільки щастя, стільки найкрасивішого щастя!..
Він прикрив очі й прошепотів:
– Кохаю тебе, Беато, з кожним днем усе більше. І ця моя любов не дозволить мені померти.
– Ти не помреш, не можеш померти. Без тебе життя для мене було б гірше смерті. Але не треба про це говорити. Це вже минуло, дякувати Богові. Знаєш, що? Покличу Марисю. Вона так давно не бачила тебе. Дозволь!
– Не маю права. Тут повітря сповнене бактерій. Мене турбує і те, що й ти постійно ним дихаєш. Для її молоденьких легенів – це отрута.
– Нехай вона постоїть у дверях. Перекинься з нею хоча б кількома словами. Ти навіть не уявляєш, як вона про це просить.
– Добре, – погодився він.
Беата прочинила двері й гукнула:
– Марисю! Татко дозволяє тобі підійти.
– Татусю! – почувся з глибини дому радісний голос, а пізніше тупіт швидких кроків.
Дівчинка вбігла і стала нерухомо. Вже два тижні вона не бачила хворого і зміна, яка сталася з ним, ясна річ, її вразила.
– Татусь сьогодні почувається краще, – швидко мовила Беата, – але дозволяє тобі стати біля дверей. Незабаром він встане і ви знову будете разом ходити у ліс.
– Як там у тебе справи, дорога дитино? – запитав Окша.
– Дякую, татусю. А знаєте, татусю, підмило ту криву березу біля Сивого Ручаю?
– Підмило?
– Так. Микола каже, що враз перевернеться. І ще він казав, що його син, Гришко, вчора бачив чотири лосі при Гумінському броді. Йшли один за одним.
– Схоже, з Червоного лісу.
– Ага, Микола теж так думає.
– А ти ще не забула ботаніку й фізику? – запитав він з усмішкою.
– Зовсім ні, татусю! – промовила впевнено і на підтвердження почала перераховувати те, чого навчилася сама. Після короткої розмови Окша попрощався з дівчинкою, пославши їй поцілунок рукою.
Рука була худою і неприродно білою.
Коли Марися вийшла, сказав:
– Як та дівчинка росте! Тепер їй дванадцять років, а вже майже така, як ти. Наступного року будемо змушені віддати її до школи. Маю надію, що врешті княгиня здобуде дозвіл на вирубку дерев і ми тоді станемо на ноги.
– Дасть Бог. Аби лиш ти швидше одужав.
– Так, так, – признався він енергійно, – мушу поправитись і закрутитися довкола справ. Якщо вирубки не буде, я вирішив шукати іншу посаду. Важко розлучатися з Ординецькою пущею, але Марися підростає. Це важливіше.
Замислився і за хвилину запитав:
– Ти багато заплатила за ліки?
– Не турбуйся про це.
– Знаєш, я задумувався над тим, що якби зараз я помер, тобі б не багато залишилося після сплати витрат на поховання. Це мене найбільше дратує… За продані меблі тобі б вистачило на якийсь рік. Особливо за ті старі вишиті серветки та килимки, гадаю, вони матимуть ціну.
О проекте
О подписке