Омела зміряв його зневажливим поглядом.

– Подзвони, архангеле, подзвони і накажи осідлати мене. Дозволь йому, президенте, віддатися в руки поліції. Не стримати сліз від того, що такої фізії, як у нього, ще немає в поліцейському альбомі. Альбом був би захоплений від його гідної фізії. Тепер відійди, негідний Лепорелло^[19], і залиш нас у спокої, бо надходить вечір.

Професор подав знак рукою, і Юзеф, який готувався знову стрибнути на Омелу, знизавши плечима, попрямував до дверей.

– О дарителю всякої розкоші, – поспішно заверещав Омела, – накажи своєму мамлюкові, darling, принести трохи якоїсь їдкої рідини, якою ми можемо наповнити кишківники. Як хірург, ти повинен знати, що ніщо не має такого позитивного впливу на загоєння ран, як сорокап’ятивідсотковий спиртовий розчин. Доведи лікування до кінця.

Професор посміхнувся:

– Коли тебе виписали з клініки?

– Сьогодні, my beautiful friend^[20]. Aujourd’hui^[21]. Туманного грудневого ранку я вийшов в холодний і чужий світ… І накажи подати мені води во ім’я любові до ближнього чи во ім’я любові у будь-яке інше ім’я, яке цієї миті спаде тобі на думку.

Професор відповів ствердним кивком на запитальний погляд слуги. Кипріян Омела вільно розсівся у фотелі і, коли Юзеф вийшов, коротко засміявся.

– Ну й профан, темна маса. Він думав, що, зачиняючи переді мною двері, перешкодить мені зауважити тебе, дорогий учителю. Були такі часи, що двері були для мене бар’єром. Запевняю тебе, що це були давні часи. У мене є дивна звичка не вірити, що когось немає вдома, коли я одночасно бачу його через вікно. А власне, йдучи сюди, у вікні я побачив твоє погруддя, darling.

Професор пояснив:

– Я нікого не приймаю, бо хочу відпочити. Ось чому слуга отримав розпорядження…

– Satis^[22]. Я прощаю тебе. Я великодушний і поблажливий. Я також іноді шукаю усамітнення, але це трапляється лише у тих випадках, коли, розпоряджаючись відносно незначною кількістю алкоголю, я можу сподіватись на чиюсь люб’язну співучасть у споживанні. Я думаю, ти, мій любий ескулапе, ховаєшся з якоїсь іншої причини. Не важливо. Я ж мав би подякувати тобі за те, що мої передчасні останки ти якось позшивав і привів до стану публічного використання. Насправді ж я не знаю, чи не образив ти цим вічність, яка нервово чекає на мене. Уяви собі ангельські хори та не менш ефектні сатанинські хори, які перекрикують один одного за всіма правилами оперного співу в суперечці за мою шляхетну душу. І ось тим часом один тип, якийсь homo simplex^[23], який володіє химерною здатністю зшивати людські кишки, вириває в них цю бажану здобич.

Вільчур розсміявся.

– Це було не так важко.

– У будь-якому разі, я вважав за доцільне відвідати тебе, mon cher. І відвідую. Пробач, що мій жакет має дещо закороткі поли і я не виглядаю, може, gentleman-like^[24], але зовнішність сто разів компенсується урочистим внутрішнім настроєм. Дивись мені в очі і побачиш мою святково вбрану душу. Без перебільшення, мушу зізнатися тобі, любий кардинале, що я відчув до тебе нічим не обґрунтовану симпатію й потяг, який би стурбував мене самого, якби не цілковита переконаність у тому, що питання, які належать до департаменту Ероса, я вже давно ліквідував на взаємне, тобто моє й Ероса, задоволення. Любов, cher ami, – це винахід людей, які не люблять думати, для яких мислення дається дуже важко. Що стосується мене, то я ніколи цього в собі не помічав. Я думаю так легко, як ти, наприклад, легко вирізаєш ножичком викрутаси на людському тілі, щоб задовольнити свій інстинкт різника.

Увійшов Юзеф з гордовитою міною, повної зневаги, несучи на підносі дві пляшки, коньяк і горілку, а також чарки та каву. Поглянувши на нього, Омела вигукнув:

– Вітаю тебе, паладине, мажордоме і поважний прислужнику! Я радий, що для свого господаря ти приніс горілку, а для мене коньяк. Я ж, однак, спостерігаю в тебе спалахи інтелекту. Можеш розраховувати на мою милість, охоронцю домашнього вогнища. Коли професор викине тебе, приходь до мене. Хто знає, хто знає…

Слуга з непохитним спокоєм поставив свій піднос на стіл і велично вийшов.

Вільчур сказав:

– А ти знаєш, приятелю, що сьогодні Святвечір? Може, ми проведемо цей вечір разом?

Омела задумливо насупив брови.

– Хоча в мене вже є запрошення до прем’єр-міністра та князя Радзивілла, але я волію краще залишитися з тобою. Мені ти сподобався, оскільки я переконався, що ти вмієш слухати. Це не штука бути звичайною дурною людиною, яка постійно базікає, щоб виставляти напоказ свою душевну порожнечу, – мистецтво полягає у вмінні слухати, а отже, carissime^[25], я залишуся з тобою за умови, що твоя гостинність не обмежиться лише кількістю алкоголю, яку я бачу в цих карафках, а твоя маломовність – теперішніми межами.

Уже стало темно, і Вільчур увімкнув світло. З сусідньої їдальні долинали звуки підготовки до вечері. Юзеф накривав на стіл. Професор зазирнув туди і сказав:

– Юзефе, вечеря на дві особи.

Він був задоволений з товариства цього дивного чоловіка. Його балаканина діяла заспокійливо. Під прикриттям неконтрольованого базікання таїлися іноді навіть якісь глибокі або несподівані думки, якісь дивні асоціації, котрі відводили думку від власних справ, спонукуючи до абстрактного мислення. Що більше Вільчур міг би бажати тепер?

Коли вони сіли за стіл, Омела їв мало, натомість багато пив і ще більше говорив. Юзеф з неприхованою огидою зміняв йому тарілки і підносив наповнені карафки.

– Ти мені подобаєшся, друже, – Омела постукав слугу по плечу. – Можеш розраховувати на мене. Якщо твій патрон одного чудового дня тебе пошле у відставку, зв’яжися зі мною. Буду рекомендувати тебе своєму постійному гофірантові – постачальникові до суду, – з усіх точок зору поважному і шановному Дрожджикові. Просто скажи відверто, чи зможеш ти досить вправно викидати менш симпатичних гостей за двері?

На сповному гідності обличчі Юзефа намалювався вираз раптового бажання. Він зробив півкроку вперед, а його руки здійснили такі рухи, ніби він негайно хотів довести, що нічого краще не може зробити, ніж викинути небажаних гостей за двері. Омела ж не звернув на це жодної уваги і промовив до Вільчура:

– Ти коли-небудь замислювався, signore, про дивну таємницю соціологічного механізму, в якій завжди є певна кількість людей, яким подобається бути залежними від іншого? Заздалегідь визначені парії. Раби долі з власного примусу. Їхня місія – служити…

– Кожен комусь чи чомусь служить, – зауважив Вільчур.

Омела похитав головою.

– Tournement de tête^[26], amigo. Я нікому не служу. Я. Ось маєш мене у всій своїй красі. Нікому й нічому. Свобода. Ти розумієш слово «свобода»? Я зрозумів його понад тридцять років тому. Колись і я був рабом, рабом з незліченною кількістю господарів. Отже: держава, а значить, нація, а отже, і релігія, і, таким чином, почуття найрізноманітніших видів і калібрів, а отже й честь, амбіції… Не перелічити. І раптом одного прекрасного дня я побачив, як страшенно обплутаний цим всім. Я спочатку був вражений, а потім мене охопив порожній сміх. І ось я зробив граціозний стрибок і вискочив із того цього смітника – звільнений, незалежний, вільний. Я навіть не озирнувся назад, щоб побачити, яке сміття залишив після себе. І ніщо не зможе сьогодні порушити мою свободу.

– Поліція, я думаю, – пробурмотів Юзеф собі під ніс.

Омела почув це зауваження. Він підняв палець і, звертаючись до слуги, сказав:

– О темна масо! Всеїдний ссавець, думкою пов’язаний зі своїм тілом. Ти ніколи не потрапиш в бочку Діогена, ніколи ніякий дирижабль не підніме твій дух над власним тілом. Odi profanum vulgus^[27]!… Звичайно, я часто й охоче просиджую у в’язниці, але дух мій не втрачає своєї свободи. Spiritus flat ubi vult^[28]. Навіть тоді, коли бракує спирту. Налий мені ще й відійди, бо твоя присутність затьмарює мені перспективу вічності.

Вільчур кивнув:

– Юзефе, можете вже йти.

Юзеф охоче скористався цим дозволом, але перед тим як піти на кухню, ретельно позачиняв усі кімнати, шафи і шухляди. Цей Шекспір не викликав у нього найменшої довіри. Юзеф навіть схилявся до думки, що було б доцільно негайно подзвонити в поліцію, і довго не міг заснути, роздумуючи над тим, чи зробив він помилку, залишивши професора наодинці з цим огидним чоловіком.

– Отже, імператоре, – тим часом мовив Омела, хитаючи перед носом порожньою чаркою, яку щойно перехилив. – Отже, імператоре. І знову я бачу тебе не в найкращій формі. Тоді, наскільки моя геніальна пам’ять не підводить мене, якась жінка розірвала тобі серце… Послухай мене: дай чортові те, що його, – всіх жінок, всіх – від найстаршої відьми з Лисої гори аж до наймолодшої школярки. Це його департамент. Хай їх усіх чорт забере! Чи можуть оточувати розумного чоловіка створіння, з обох кінців загрузлі у своїй обмеженості? Обмеженості мозку і тісноті туфлів. А в середині живіт і якісь там репродуктивні частини. Яке задоволення може дати людині прикладання своїх вуст, повторюю, до розмальованого ротового отвору істот з курячими мізками, тваринними інстинктами, позбавленими совісті! Ні, володарю, це не гідне порядної людини заняття. Погану тему ти собі обрав для трагедії.

Професор Вільчур ледь усміхнувся:

– Помиляєшся. Немає ніякої трагедії. Я не переживаю жодної трагедії.

Омела заплющив ліве око, а інше, закривавлене, пильно вдивлялося в обличчя Вільчура.

– І все-таки ти чогось зажурився, darling. Я поганий тенісист, не сильний в боксі, та й співаю не найкраще, а ще гірше граю на органі, але психолог з мене пречудовий. Я не закликаю тебе звірятися мені. Не люблю сповіді. Одна з найнудніших речей у світі – слухати про чужі гріхи. Але цього разу я змилуюсь над тобою. Знай пана. Бо треба тобі ще й це знати, графе, що я єдина людина у світі, перед якою сміливо можеш викласти все, не боячись зустріти іронію, співчуття, Schadenfreude^[29], жаль чи будь-які подібні мерзоти. Я буду байдужим як стіна. Бо мене ніби створили для цього, хоча євреї винайшли свою стіну плачу кілька тисяч років тому. Сідай сюди, рабіне, біля мого підніжжя і плач. Над ким ти хочеш плакати, amigo? Діти, вдови, сироти, невдачі у бізнесі, крах на фондовій біржі чи взагалі світова скорбота?

Вільчур скрушно похитав головою:

– Люди… Люди… погані люди.

Омела вибухнув сміхом.

– Христофоре Колумбе! О Ньютоне і Копернику! Відкривачу нових істин! Що за одкровення, що за спостережливість! Шановний радник помітив, що люди погані? А якими ж вони мають бути? Ти б хотів змінити їх, maestro, на ангельські хори? Це вимагало б певних зусиль. Їх слід було б зробити стерильними, звільнити від усього цього, що складає зміст життя. Ти хірург, ти виконуєш три ампутації: ампутацію кишені, ампутацію шлунків, ну й так далі. Тоді вони стануть як ягнята. Погані люди… Немає інших. Вони – або жирна худоба, що стереже свою здобич і пережовує власне сало, або розлючені собаки, що стрибають до горла. Інших немає.

Омела встав і, стукаючи кулаком по столу, повторюв у раптовому спалаху люті:

– Немає, немає, немає!..

– Я не поділяю твого песимізму, друже, – спокійно сказав Вільчур. – Я сам знаю інших…

– На Марсі? На Місяці?.. На якій планеті?! – заволав Омела.

– На нашій. На Землі.

– То так? – глумливо засміявся Омела і, раптом заспокоївшись, запитав примирливим тоном: – Чи може шановний пан дати мені адресу, будь ласка?

Вільчур підпер підборіддя рукою.

– Багато таких адрес я міг би назвати, друже. Є багато хороших людей.

– У такому разі, ах, як же добре вони ховаються… Ну, твоє здоров’я, святий Франциску. Твоє здоров’я.

Омела одним махом прехилив свою чарку, пальцем підняв шматочок лосося з полумиска, проковтнув і махнув рукою:

– Reverendissime^[30], я знаю лише одну адресу: твою. Іншої дати не можу, бо не маю постійного місця проживання. Скеровую зацікавлених: Établissement Дрожджик. Poste restante^[31].

– Це неправда, – сказав Вільчур. – Їх багато. Тільки, бачиш, їх важко розпізнати. Вони менш активні, ніж погані. Вони не привертають до себе уваги. Вони зайняті своєю мирною працею, їх влаштовуює простий шматок хліба, і ті, інші, борються за існування per fas et nefas^[32].

– Ет, – перервав Омела. – Ось такий робиш поділ, my dear^[33], згода. Але в такому разі візьми до уваги, що ці активні просто харчуються тими. Ті, хто не бореться за існування, просто виконують роль паші. Травичка росте, росте, а коли виросте на славу Божу, прийде який сучий син, зжере її, і немає трави. Ха-ха! А ти коли-небудь замислювався про те, що таке місто? Місто – винахід сатани, а село – трава. Міста пожирають села. Що більше вони їдять, тим захланнішими стають. L’appetit vient en mangeant^[34]. Ці чудовиська розростаються, задихаються у лихоманці пожирання і купаються у власних екскрементах, бо не можуть усе перетравити… Міста…

Він знову налив чарку і продовжив:

– Ненавиджу місто, але воно приваблює мене жахами свого огидного процесу травлення. Я перебуваю в його кишках. І якщо я не задихаюся, то тільки тому, що я сам його продукт. Отакі-от справи!

Омела підвівся, прийняв позу Наполеона. Його розкуйовджене спітніле волосся, неголене й брудне обличчя, його склоподібні п’яні очі, обірваний одяг – усе складало потворне й загрозливе ціле.

– Ось chef-d’oeuvre^[35], – заговорив театральним тоном Омела. – Ось шедевр міста, оце цвіт нашої цивілізації, це квінтесенція прогресу!..

Вільчур здригнувся. Справді, в словах свого дивного гостя він відчував якусь правду, дійсно трагікомічна постать Омели якимось чином асоціювалася з тим, що він говорив.

Професор підвівся і підійшов до вікна.

«Місто, – думав він, – місто хтивих звірів…»

Вулиця була порожня. Звідкись здалеку долинали якісь стійкі звуки. Минув деякий час, перш ніж він їх розпізнав: дзвони.

Дзвонили до Різдвяної всеношної…