– Вони ходять, але ви їх не бачите. Коли ж з’являються такі наполегливі й поводяться нав’язливо, то ви їх позбуваєтесь за допомогою проповіді про різницю у віці.

– Це не проповідь, – сказав він ніжно. – Це переконання. І йдеться не лише про вік, панно Люціє. Слід також враховувати, що власне я людина кінчена…

– Що ви говорите? – запротестувала вона.

– Саме так. Зношений старий чоловік, викинутий за борт, – переконував її серйозно Вільчур. – Подумайте, які в мене можуть бути перспективи. Я б міг розпочати приватну практику вдома, але це означало б постійний контакт з усіма цими людьми, від погляду на яких мене верне. Я хірург. Зрештою, я не можу робити операцію вдома і в результаті буду змушений просити надати операційну. Ви самі розумієте, що після моєї відставки сьогодні наражати себе на будь-які запитання, коментарі, зауваження чи навіть косі погляди було б вище моїх сил. Отже, то що ж мені залишається? Догоряти. Panis bene merentium^[44]. І без масла. Бо мусите знати, що я повністю розорений. Цей будинок, в якому ми зараз перебуваємо, вже не є моєю власністю. Мене ласкаво залишили тут доживати віку…

Професор сумно посміхнувся.

– Доживати в надії, що життя скоро закінчиться.

– Я абсолютно з вами не згодна, – енергійно протестувала Люція. – Але ж вам залишається, поки ви не позбудетеся цієї, зрештою, зрозумілої дратівливості на пункті зустрічі з ними, такий величезний напрям роботи, як наукова діяльність. Університетські лекції, клініка, літературна творчість…

Вільчур задумався.

– Ні, це не в моєму характері. Я можу писати лише тоді, коли писання заповнює вільний від активної роботи час; а щодо лекцій… Дорога пані, й звідти мене вигризуть. Ні, мені нічого не залишилося. От лише як замкнутися в домі й чекати смерті. Вона ж не забариться. Так уже це в природі влаштоване, що непотрібне зникає саме собою. І я відчуваю, що я непотрібний.

– Власне, це я маю на увазі, пане професоре. Я маю на увазі те, що ви почуваєтеся непотрібним. Я хочу переконати вас, що це просто миттєвий настрій, який незабаром минеться. Я хочу переконати вас, що ваша життєва сила не ослабла, що ваша геніальність чи енергія зовсім не зменшилися. Це тимчасова депресія.

– Не вірю.

– Тож я переконаю вас.

– Яким чином?

– Ви почали ту свою велику роботу про ракові пухлини…

– Не так розпочата, як закинута. Я вже з рік до неї не зазирав. Мені замало багатьох матеріалів. Треба було б їх збирати, шукати й сортувати, і я вам скажу відверто, що не відчуваю найменшого бажання робити це.

– Тоді я допоможу вам. Я подбаю про це.

– Це була б самовідданість з вашого боку. Ви добре знаєте, панно Люціє, що я не можу прийняти таку жертву.

– Але ж це ніяка не жертва. Ви за це виділите мені частину авторського гонорару. Або, наприклад, поставите поруч зі своїм ім’ям моє. «У співпраці з доктором Люцією Канською». Така честь – не будь-що.

Після тривалого наполягання Люції Вільчур, хоч і неохоче, остаточно вирішив, і наступного дня вони розпочали працю. Зазвичай вона приходила після обіду. Разом вони працювали над рукописом, зазначали, де слід додати матеріал, вилучали бібліографічні деталі з професійних журналів. Перед вечором вони спілкувалися за кавою, після чого Люція прощалася з професором, щоб наступного дня з’явитися з пакунком нотаток чи книжок, відібраних з бібліотеки.

Робота просувалася важкувато, всупереч прогнозам Люції, депресія Вільчура не проходила. Він часто відкладав авторучку і впадав у роздуми на кілька годин, після чого вже був не в змозі не лише працювати, але навіть розмовляти з Люцією.

Одного разу вона застала його п’яним. Люція була близька відчаю, але все-таки вирішила і все ще твердо вірила, що щось станеться і змінить ситуацію, змінить ставлення Вільчура.

Так пролетіло два місяці. Час Люції минав між працею для професора і заняттями в клініці та пошуками роботи в якомусь іншому медичному закладі, бо хоча з боку професора Добранецького вона не зустрічала жодних утисків, на які очікувала на початку, та все одно почувалася жахливо. На перший погляд у клініці все йшло по-старому, ніяких змін і зрушень не відбувалося. Але атмосфера стала зовсім іншою. Більш чутливі, а до них належала Люція, відчували це на кожному кроці. Тут ніхто ніколи не згадував прізвища Вільчура. Ця тиша ніби висловлювала сором, що ось так легко його випхали, відвернулись від нього, забули.

З Кольським вона стикалася дедалі рідше. З часу їхньої принципової розмови він не намагався повернутися до тієї теми, але не змінився щодо неї. Про приватні справи вони взагалі не говорили. Тому він не знав, що Люція співпрацює з професором Вільчуром. Він також не знав, що вона шукає іншу роботу. Лише одного разу, коли він після розмови з Добранецьким мимохідь запевнив, що її становище в клініці не порушено, вона відповіла коротко:

– Мені все одно.

Насправді їй було не все одно. Через надлишок лікарів у Варшаві вкрай важко було знайти роботу. Поки що Люція безрезультатно відвідала десятки установ. Записували її адресу та номер телефону й обіцяли повідомити, коли відкриється вакансія.

Тим часом прийшов березень, а з ним і рання весна цього року. На вулицях було все більше ошатно вбраних жінок і чоловіків у костюмах. Дерева випускали перші пуп’янки, деякі кущі вже ледь зазеленіли.

При цьому Люція не могла не помітити, що з кожним днем професор стає все похмурішим і що його зовнішній вигляд також погіршується. Вона вирішила також виводити його на прогулянки. Спершу він навіть не хотів про це чути. Але погодився за умови, що вони виходитимуть вечорами, уникаючи тих місць, де можна було зустріти знайомих.

– У селі зараз має бути чудово… Чи ви знаєте весну в сільській місцевості?

– Я лише неясно пригадую її з дитинства.

– Ви багато втратили. Весна на селі… Земля пахне, ви розумієте? Земля пахне і повітря пахне. Птахи. Дуже багато птахів. Заклопотані, збентежені літають, щебечуть, поспішають, несуть якісь стебельця, якісь соломинки, якісь клаптики моху… І жайворонки високо в небі… І корів гонять на пасовище… Небо таке блакитне, блакитне… Я провів кілька таких весен на далеких околицях, у Білорусі… Ви там колись бували?

– Ні, ніколи.

– Тихий край, прекрасний край. Земля трохи порізана пагорбами, між якими – озера, густі ліси, вистелені ялівцем й ліщиною. Хати соломою вкриті… Не всі. Ті, заможніші – черепицею або дерев’яним ґонтом. Але взагалі – біднота. Бідні люди, убогі, прості… Хороші люди. О, про це я не пригадав, коли говорив з Омелою. Він стверджував, що всі люди погані. Але він говорив про місто. O! Якби він пізнав той край, пізнав би тих людей… Може, він і мав рацію. Місто – це чудовисько. Воно асфальтом і бетоном відділило людину від землі. Звідки їй черпати свої почуття? Почуття виходять із землі, як і всі живильні соки. У місті вони пересихають, розпадаються, перетворюються на пил, залишається тільки мозок, запалений боротьбою за існування, мозок, який нездатний думати, тільки ком-бі-ну-ва-ти! Планувати якісь махінації. Щоб швидше, більше, спритніше. Людина не бачить себе, не бачить світу. Погляньте на ці будинки. Вони закривають обрій. Оточують нас з усіх боків… Залишаються тільки невеликі отвори, ніби тунелі, через які ми можемо вибратися з цього монстра. Кілька доріг, кілька залізничних колій.

Професор задумався, а потім продовжив:

– На прикордонні є таке маленьке містечко. Радолішки. Кілька вулиць, невеличкий костел, дерев’яна церковця і десь тисяча чи дві тисячі жителів. Через Радолішки проходить широкий тракт, обсаджений старими березами, товстими, вузлуватими, скривленими, вкритими потрісканою і грубою від старості корою. Дорога ніби бита, але восени й навесні на ній стоять калюжі, а влітку вітер здіймає хмари пилу. За містечком дорога повертає на південь, і вже через кілька хвилин видно млин, млин старого Прокопа Мельника. Млин лежить над ставами, над трьома ставами – це водяний млин. Один ставок великий, густо зарослий верболозом, інший менший, ніби нагадує нирку. Тут береги лагідні, луг поволі сходить до самої води, дно піщане, тут баби на дошці прачами перуть білизну, а по той бік, де буяє розлога вільха, купаються… Але це лише від Івана Купала. Там вірять, що раніше купатися – шкодити здоров’ю… Натомість нижній став круглий, як ніби хтось окреслив його циркулем. Тут купають коней і сюди гонять худобу на водопій. Із шумом, пінячись, спадає каскадом вода, а зверху долинає постійний шум жорен. На ставках плавають гуси й качки, іноді на воду сяде чирок чи якийсь перелітний лебідь або нирок. Млин Прокопа Мельника… Добрі люди, прості люди. Я там не був уже три роки. О, вони мене точно пам’ятають. Для них я не був зайвою людиною. Для них я не був перешкодою…

Вільчур задумався.

– Ви не сумуєте за ними? – спитала Люція.

– Що ви кажете? – наче отямився він.

– Я питала, чи ви не сумуєте за ними.

На обличчі Вільчура засяяла посмішка.

– Хотів би їх побачити. Багато що там напевно змінилося. Три роки. Василь оженився, Наталка підросла. Ольга і Зоня теж, мабуть, знайшли собі чоловіків… Добродушні баби.

Він засміявся і повернувся до Люції.

– Зоня навіть хотіла на собі оженити… То ж була б радість, якби я заїхав туди…

Люція подумала, що справді така поїздка до Радолішок, про які професор згадує з таким теплом, ідеально підійшла б йому. Це б заспокійливо вплинуло на його нерви, дозволило б одірватися від недавніх переживань. Він повернеться з неї відпочилим і з новим запасом енергії.

– Знаєте що, пане професоре, а чому б вам не відвідати їх? – сказала вона.

– Відвідати? – здивувався Вільчур.

– Авжеж. Ви говорите про них з таким теплом, так приємно згадуєте їх. Це б стало приємною розвагою для вас. Ви так довго не виїжджали з Варшави.

Вільчур глянув на неї.

– Отакої, – сказав він. – Хочете позбутися мене бодай на трошки.

Люція засміялась.

– Саме так. Хочу позбутися вас. Бачите, пане професоре, яка я некорислива. Я закликаю вас до цієї поїздки, хоча знаю, що там, під Радолішками, зачаїлась Соня чи Зоня і чекає на вас.

Вони обоє засміялися. Професор уже давно не був у такому гарному настрої, і Люція розуміла, що настрій цей навіяли спогади про той млин. Вона вирішила кувати залізо, поки гаряче.

– Серйозно, я не бачу жодної причини, чому б вам відмовити собі у цьому задоволенні.

– А ви знаєте, що це зовсім не погана думка, і, думаю, що й вони б зраділи моїм відвідинам.

– І ви б трохи розважилися, побачили б старі місця, які так любите, дихнули б іншого повітря. Насправді зараз у Варшаві вас нічого не тримає. А така гарна весна надворі.

З цього дня пропозиція Люції не давала спокою Вільчурові. Дійсно, перспектива відвідати млин Прокопа здавалася йому дедалі привабливішою. Він оживився, розповідав Люції нові подробиці про млин і його життя там. За тиждень, постійно заохочуваний нею, він нарешті сказав їй:

– Я вирішив. Я їду в Радолішки. Тільки перед тим нам слід закінчити збір матеріалу для першого тому, а ви його впорядкуєте, поки я буду відсутній.

Вона дуже зраділа з такого його рішення і з подвійним завзяттям взялася до роботи. Незважаючи на її старання, стало зрозуміло, що це затягнеться щонайменше на місяць, і Люція почала побоюватись, що тим часом професор може змінити свою думку щодо Радолішок.

І це справді сталося, але через цілком непередбачувану причину.

Одного дня, коли Люція, як звичайно, прийшла після обіду, в кабінеті професора застала страшний безпорядок. Усі шухляди були висунуті, на тахті порозкладені купи книжок, на підвіконні лежали відкриті футляри з хірургічними інструментами.

– Що сталося? – здивовано запитала вона.

Вільчур вискочив з-за письмового стола, а його обличчя було роздратоване й збуджене водночас. Він навіть забув привітатися з нею.

– Панно Люціє, – урочистим тоном вимовив він, – знайшов. Я знайшов вихід для себе і тепер знаю, що зроблю, і знаю, для чого живу. Я покидаю Варшаву назавжди. Так, панно Люціє. Я був божевільний або непритомний, якщо раніше цього не розумів. Так, я повертаюся до них. Назавжди. Тут нав’язали мені, що я непридатний, але там, там, я знаю, що буду придатний. Там я доведу собі й іншим, що я не є непотрібним мотлохом, що я ще можу працювати, багато років працювати на благо людей. Тільки не тих тутешніх, поганих людей поганого міста. Я ж там був такий щасливий. Ви бачите, що таке місто. Отруює, робить тупим. Серед цих вулиць, цієї суєти, поспіху, пристрастей людина забуває, ким вона сама є, забуває свої уподобання і бажання. Я потрапив у цей вир і, ніби одурманений, крутився у ньому, не розуміючи, що це не моє місце, що все мене тягне туди, до тих людей!

Збуджений, він ходив кімнатою і безперестану говорив:

– Я все продумав. Продаю речі, меблі, бібліотеку, різний мотлох, таким чином підзбираю трохи грошей, за які зможу сяк-так влаштувати собі невеличку амбулаторію у млині, зручну аптечку та подібні речі. Ви навіть не уявляєте, який я щасливий. На всю околицю є лише один лікар, який, крім того, бідує і не може дозволити собі безкоштовне лікування селян. Зрештою, він не хірург. Вони пригадають старі часи, часи, коли я був знахарем, але тепер все буде зовсім інакше. У мене будуть дезінфікуючі засоби та першокласні інструменти. Хо-хо-хо, там на мене чекає багато роботи. Я вже пригадав, що дочка гайового з радоліських лісів має пухлину печінки, ви розумієте? Звичайно, я не міг їй нічим допомогти, не маючи гідних інструментів. Але зараз спробую. Минуло три роки. Можливо, вона ще жива.

Люція стояла нерухомо і з жахом водила за професором очима. Він говорив щось іще, але вона вже не чула цього, повністю охоплена думкою, що він виїде, назавжди виїде, що вона не зможе бачити його щодня, допомагати йому, наглядати за ним, піклуватися про його справи, його здоров’я. Їй стало гірко від усвідомлення того, що він вирішив поїхати і навіть не подумав, який удар це буде для неї. І йому навіть не прийшло в голову, скільки вона страждатиме від такого його кроку. Він не подумав про неї, не взяв її до уваги. Ось і зараз він, схоже, не помічав її. Вільчур швидким кроком по діагоналі перейшов кімнату і сказав:

– Я припустився шаленої помилки, що взагалі звідтам поїхав. Бо й для чого, навіщо, якщо мені там було так добре. Там моє місце, там відпочину від цього міста, там знайду довіру й прихильність. Ось так. У цьому полягає щастя, а якщо не щастя, то у будь-якому разі почуття задоволення, відчуття корисності. Це просто виходить на одне.

Професор говорив про них, говорив про себе, проте жодним словом не згадав про неї. Однак Люція не відносила себе до тих жінок, які легко здаються. Десь у підсвідомості раптом народилося рішення. Наступної миті ця думка знайшла відображення у її словах:

– Я поїду з вами, пане професоре.

Спочатку він не зрозумів.

– Як ви кажете?

Люція чітко повторила:

– Я кажу, що поїду з вами.

– Це ідеально, – зрадів він. – Але я б більше хотів, щоб ви просто приїхали до мене в гості, коли я оселюся там і все влаштується. Ха, я вам там все покажу. Ви побачите, як там красиво і приємно…

– Ні, пане професоре, – перебила Люція його. – Я хочу їхати з вами. Їхати і залишитися з вами там.

Вільчур з недовірою глянув на неї.

– Що за жарти?

– Ніякі не жарти. Я поїду з вами.

– Яка недоречна думка!

– Чому недоречна?

– Ну, як же ви у такому віці на глуху провінцію? Ні, навіть нема про що говорити.

– А я все одно поїду, – стояла на своєму Люція.

Вільчур зупинився перед нею.

– Чи можу я знати, чому? Чому ви маєте туди їхати?

– Допомагатиму вам.

– Але мені не потрібна ніяка допомога.

– Ви говорите неправду. Під час кожної операції потрібна допомога.

Вільчур обурився.

– Для цього не потрібна допомога лікаря. Просто будь-який сільський хлопець чи баба допоможуть.

– Не можу повірити, аби хтось незнайомий з медициною міг бути кориснішим, ніж кваліфікований лікар. А крім того, ви самі сказали, що там буде великий наплив хворих, що вам часто доводилося доручати робити перев’язки комусь некваліфікованому. Я знаю, що можу бути вам користною. Зрештою, і вам також потрібен жіночий догляд. Чому б я не мала їхати? Мене з Варшавою також нічого не пов’язує. Тут мене нічого не тримає.