Розділ II

Професор Вільчур на мить замовк. Його очі повільно просувалися по аудиторії, заповненій до краю. Настала цілковита тиша. Він відчував, що у цій залі кожне його слово потрапляє просто до сердець, і кожне серце реагує на нього яскравим резонансом.

– Тому що поклик лікаря, – знову залунав його голос, – це творіння тієї найбільшої і найпрекраснішої любові, любові до ближнього, яку Бог посіяв у наших загрубілих серцях. Призначення лікаря – це віра у братерство, це високе свідчення людської спільноти. І коли ви вирушаєте у світ, щоб виконувати свою місію, перш за все пам’ятайте про одне: любіть.

Професор Вільчур хвилину ще стояв нерухомо і мовчав, потім посміхнувся, ледь кивнув головою і своїм важким, пружним кроком вийшов з аудиторії.

Скільки разів, скільки сотень разів після лекції він проходив цим широким коридором і його наздоганяла гучна хвиля гамору, що вибухала в аудиторії, коли він залишав її. Але сьогодні це була не звичайна лекція і не про звичні речі говорив професор Вільчур своїм слухачам. І він сам також не був у звичному настрої.

Останніми тижнями до нього долинали дедалі дивніші й болісніші для нього повідомлення. Спочатку вони так його здивували, що він навіть не міг зорієнтуватися. Вони видалися йому чимось випадковим, незрозумілим, навіть абсурдним. Не тому, що вони стосувалися його особи: якби подібні образливі речі розповідали про професора Добранецького, про доктора Ранцевича, Бернацького чи навіть про молодого Кольського, це вразило б Вільчура так само сильно.

До цього дня він не хотів і не міг повірити, що ця наклепницька кампанія проти нього була організованою акцією і походила з одного джерела. Він не вірив, бо не мав ворогів. Нікому не бажав зла, нікого не кривдив. Протягом усього життя він був вірний настановам, якими закінчив сьогоднішню лекцію.

«Це неможливо», – повторював про себе, йдучи світлим коридором.

Тільки перед дверима деканату він поглянув на годинник. Була одинадцята. У першій кімнаті, на своє здивування, Вільчур побачив кількох невідомих чоловіків. Коли увійшов, вони встали, і секретар пояснив:

– Це панове з преси. Вони хотіли попросити пана професора про інтерв’ю.

Вільчур усміхнувся.

– Ще вам мало? Я думав, що протягом трьох років ви нарешті змогли задовольнити цікавість своїх читачів. Ви набриднете їм моєю персоною і моїми переживаннями.

– Ні, професоре, – сказав один журналіст. – Цього разу нам ідеться про вашого нового пацієнта.

– Про пацієнта? Якого пацієнта?

– Про Леона Доната.

Вільчур розвів руками.

– Що ж я можу вам сказати з цього приводу… Нічого серйозного. Наскільки мені відомо зі звіту моїх міланських колег, операція буде легкою і навіть немає ризику якихось тривіальних наслідків.

– Однак, пане професоре, це операція на горлі, яке приносить кілька мільйонів злотих на рік. Ну й популярність Доната. Пане професоре, ви розумієте, що ця операція – сьогодні найцікавіша подія не лише у Варшаві, а й у всій Європі, та навіть у всьому світі. Усе, що ви б хотіли сказати нам про неї, завжди буде сенсацією.

– Ну гаразд, – погодився Вільчур. – Мушу вже їхати в клініку і дорогою надам вам усю інформацію.

Великий чорний лімузин професора чекав унизу. Вони сіли в нього, і поки машина рухалася багатолюдними вулицями, журналісти ретельно записували у своїх нотатниках аргументи Вільчура.

Через свою зайнятість професор лише зараз усвідомив, що в цей день до його клініки справді будуть звернені мільйони очей шанувальників великого співака. Доктор Люція Канська вже вчора йому говорила, що вся польська преса з великим задоволенням відзначала новину про рішення Доната, який, не довіряючи італійським, французьким та німецьким хірургам, вирішив доручити операцію на горлі саме йому, професорові Вільчуру, і тому вирішив здійснити далеку подорож до Варшави.

З описів та фотографій виходило, що ця операція мала б пройти легко й без ускладнень. Вільчур не міг не дивуватися побоюванням співака, для якого голос був усім сенсом існування, а незначна невпевненість руки хірурга під час операції позбавила б його слави та колосальних доходів.

Приїхавши в клініку, Вільчур помітив, що тут також панує збудження. Насамперед в очікуванні на приїзд співака перед воротами зібралася величезна юрба. У холі та коридорах був великий рух. Вільчур попрощався з журналістами і по дорозі до свого кабінету ще зазирнув до кімнати чергового лікаря. Він застав тут медсестру і поцікавився:

– Хто сьогодні чергує?

– Доктор Канська, пане професоре.

Він кивнув головою:

– Це добре.

У себе в кабінеті він побачив професора Добранецького, який щось обговорював з молодим Кольським. Обидва були збуджені розмовою, але замовкли, коли увійшов Вільчур. Вони привіталися, після чого Кольський коротко й по-діловому розповів Вільчурові про стан здоров’я кількох пацієнтів і закінчив так:

– Пане професоре, інженера Лінґіса ви мали самі сьогодні оглянути. Пані Лясковська і пан Римський також просили, щоб пан професор їх особисто відвідав. Це все на третьому поверсі. Той бідака, якого ввечері привезли з розтрощеним тазом, зранку дістав внутрішній крововилив і перебуває в агонії. Здається, що йому вже більше нічого не допоможе.

– Дякую, пане-колего, – відповів Вільчур і, глянувши на годинник, додав: – Спершу я повинен подивитися горло Доната. Чи маленька операційна готова?

– Так, пане професоре.

– Велику ви, пане-колего, займете на добрих чотири години, чи не так? – Вільчур звернувся до Добранецького. – Я був би радий, якби вам вдалося його врятувати.

Добранецький знизав плечима.

– Цілком безнадійна справа. Один шанс на сотню.

Поки Вільчур надягав халат, під вікнами щораз голосніше лунали вигуки. Лікарі обмінялися посмішками. Вони порозумілися без слів. Але Кольський зауважив:

– Усе ж люди цінують мистецтво більше, ніж здоров’я. Нікому б з нас ніхто б не зробив таких овацій.

– Ви забуваєте, колего, про професора Вільчура та його популярність, – легенько докинув Добранецький.

– Ця популярність полягає не в тому, що я лікар, а в тому, що я був пацієнтом, – відповів Вільчур і вийшов з кабінету. Відразу за ним вийшов Кольський.

Добранецький важко опустився у фотель. Його зосереджене обличчя ніби застигло. За мить він натиснув дзвінок. Увійшла медсестра.

– У якій палаті розмістили Доната? – коротко запитав він.

– У чотирнадцятій, пане професоре.

– Моя операція о першій?.. Будь ласка, переконайтеся, що доктора Бернацького повідомлено. Дякую, пані.

Коли медсестра вийшла, Добранецький підвівся і подивився на годинник. Почекав півгодини, а потім пішов. На другий поверх вели широкі мармурові сходи. Палата номер чотирнадцять була біля них. Він постукав і увійшов. Медсестра допомагала перевдягатися Донатові. Побачивши Добранецького, він весело вигукнув:

– О, професоре! Як мені приємно вас бачити. Будете мене сьогодні дорізати.

– Добрий день, маестро. Чудово виглядаєте, – Добранецький затримав руку співака у своїй, – але навіщо ви використовуєте множину? Ви чітко вимагали, щоб вас оперував Вільчур. Ви втратили довіру, шановний маестро, до свого колишнього лікаря.

– Я маю до вас повну довіру, пане професоре, – вимушено засміявся Донат.

– Дайте спокій цим справам, – вільним тоном відповів Добранецький. – Розкажіть мені, що з вами сталося, та не про ваші мистецькі успіхи, бо цим преса аж гуде, а про ваші приватні історії. Ви все ще так безконтрольно насолоджуєтесь своїми любовними успіхами?

Донат щиро засміявся:

– Але ж цього ніколи не забагато! – Його очі загорілися.

– Вам слід більше берегти серця жінок у переносному значенні та, власне, і не в переносному також, – пожартував Добранецький.

Це він сказав не без підстав. Донат, незважаючи на свій прекрасний вигляд, майже атлетичну будову й жвавий темперамент, з юності мав слабке серце. Його мати, користуючись тісними стосунками з Добранецьким, часто зверталася за порадою щодо сина.

Донат саме жваво розповідав про якусь свою нову пригоду, коли постукали у двері. Це була доктор Канська. Згідно з регламентом вона повинна була оглянути пацієнта перед операцією. Однак, зауваживши професора й пацієнта, вже готових до операції, вона зупинилася у дверях.

– Ви мене шукаєте? – спитав Добранецький. – Дуже добре, що я вас бачу. Чи не будете ви так ласкаві, пані-колего, оглянути цього мого старенького. Ви знаєте, палата 62. Незабаром він йде під ніж. Кілька зміцнюючих ін’єкцій, якщо ви будете вважати за доцільне, можуть бути корисними. Дякую, прошу поспішити.

Лікар Люція хотіла щось запитати, але Добранецький уже звернувся до Доната зі словами:

– А що далі, маестро?

– Дуже красива дівчина, – зацікавився Донат. – Це лікарка?

– Так, це наша молода лікарка-терапевт, – пояснив Добранецький.

Через кілька хвилин лікар Кольський з’явився з медсестрою.

– Маестро, вже час в операційну.

Операція почалася вчасно. Вона не належала ні до важких, ні до складних. Однак з метою убезпечити горло пацієнта застосування місцевої анестезії було не рекомендоване, і Доната мали оперувати під загальним наркозом.

Під час операції асистували доктор Янушевський і доктор Кольський. Сильне світло прожектора відбивалося на дзеркальному диску і, збільшене, освітлювало внутрішню ділянку оперованого горла. Праворуч, окрім залози, був трохи темніший, ніж навколишня слизова, наріст у формі половини лісового горіха. Так насправді поки що це не загрожувало голосові Доната, і ніколи, як доброякісна пухлина, не могла загрожувати його здоров’ю, але останнім часом вона збільшувалась і її безпечніше було видалити. Принагідно треба було б видалити невеликі спайки, які залишилися від торішньої ангіни. Усе це разом, як передбачив професор Вільчур, не мала би зайняти більше двадцяти п’яти – тридцяти хвилин.

У тиші операційної зали електричний годинник з незмінною точністю вибивав секунди. Довша стрілка власне наближалася до одинадцятої хвилини, коли доктор Кольський, спостерігаючи за пульсом пацієнта, швидко повернувся до фельдшера за своєю спиною і нетерпляче махнув рукою.

Слів не треба було.

Вправні пальці фельдшера вже наповнили шприц, і за мить голка занурилася під шкіру пацієнта. Минуло ще дві хвилини, і процедуру треба було повторити.

На вісімнадцятій хвилині професор Вільчур змушений був перервати операцію.

Операційну наповнював тупіт швидких кроків. Візок з кисневим апаратом. Штучне дихання. Нові ін’єкції.

На двадцять п’ятій хвилині пацієнт помер.

Причина смерті не вимагала ніяких пояснень. Усім було зрозуміло: серце оперованого не витримало наркозу. Професор Вільчур зняв рукавички й маску, на його обличчі застиг якийсь кам’яний вираз. Йому не було чим докоряти, і все ж смерть людини в клініці під час його операції, операції настільки тривіальної, була для нього ударом.

Він іще не замислювався над тим, яку хвилю викличе цей трагічний випадок, які матиме наслідки. Для нього особисто жахливим було те, що в клініці, якою він керував, через якусь незрозумілу недбалість, чиюсь помилку чи непорядність вбито чоловіка, який іще півгодини тому з посмішкою і довірою віддав в його руки турботу про своє здоров’я та життя.

У поглядах персоналу Вільчур побачив відображення власних думок. Він без жодного слова вийшов з операційної. У роздягальні повільно зняв халат, ніби був перевантажений неймовірною втомою.

Зайшовши до свого кабінету, він застав там майже весь старший склад клініки: доктора Ранцевича, доцента Бернацького, у якого з’явився нервовий тик; Добранецький мовчки палив сигарету, Кольський був блідий і з похмурим обличчям; також були там Жук, доктор Люція Канська та ще декілька інших. Панувала цілковита тиша. Професор Вільчур підійшов до вікна і через деякий час, не дивлячись на лікарів, запитав:

– Хто з колег-терапевтів сьогодні чергував?

Після невеликої паузи обізвалася тремтячим м’яким голосом доктор Канська:

– Я, пане професоре.