Бракувало медикаментів. Зеленки звичайної не було. То не встигли підвезти, то ліміти вичерпались – наша планова економіка. Добували трофейне, імпортне. У мене завжди в сумці лежало двадцять японських разових шприців. Вони в м’якій поліетиленовій упаковці, знімаєш чохол – робиш укол. У наших «рекордів» протирались паперові прокладки, ставали нестерильними. Половина не всотувалась, не качала – брак. Наші кровозамінники в пляшках по півлітра. Для надання допомоги одному важкопораненому потрібно два літри – чотири пляшки. Як на полі бою примудритися тримати близько години на витягнутій руці гумовий повітропровід? Практично неможливо. А скільки пляшок ти на собі понесеш? Що пропонують італійці? Поліетиленовий пакет на один літр, ти стрибаєш на нього в чоботах – не лопається. Далі: бинт звичайний, радянський бинт стерильний. Упаковка дубова, важить більше, аніж сам бинт. Імпортні… таїландські, австрійські… Чомусь тонші, біліші… Еластичного бинта взагалі не було. Теж брав трофейний… французький, німецький… А наші вітчизняні шини?! Це ж лижі, а не медичні засоби. Скільки їх із собою візьмеш? У мене були англійські: окремі – на передпліччя, гомілку, стегно. На «блискавці», надувні. Засунув руку, защипнув. Кістка зламана не рухається, захищена від ударів під час транспортування.

За дев’ять років нічого нового не поставили в нас на виробництво. Бинт – той самий, шина – та сама. Радянський солдат – найдешевший солдат. Найтерплячіший, невибагливий. Не споряджений, не захищений. Витратний матеріал. Так було сорок першого року… І через п’ятдесят років так само. Чому?

Страшно, коли в тебе луплять, а не самому стріляти. Щоб вижити, треба постійно думати про це. Я думав… Я ніколи не сідав до першої і до останньої машини. Ніколи не спускав ноги в люк, хай краще з броні звисають, щоб не відрізало у разі підриву. Тримав про запас німецькі пігулки для приглушення відчуття страху. Але ніхто більше їх не пив. У мене був бронежилет… Знову ж! Наш бронежилет не підняти, у ньому неможливо рухатись, американський – жодної залізної запчастини, з якогось куленепробивного матеріалу. У ньому – як у спортивному костюмі. Пістолет Макарова впритул його не бере, а з автомата лише зі ста метрів куля дістає… У нас шоломи тридцятих років, каски придуркуваті… (Замислюється.) За це… Багато за що там було соромно… Чому ми такі? Американські спальні мішки зразка сорок дев’ятого року, лебединий пух, легенькі. Японські спальники чудові, але короткі. А наш ватник кілограмів сім важить, не менше. У вбитих найманців ми забирали куртки, кепки з довгими козирками, китайські штани, у яких у паху не натирає. Усе брали. Труси брали, оскільки труси – дефіцит, шкарпетки, кросівки теж. Придбав я маленького ліхтарика, ножика-кинджальчика. Ще їсти завжди хотілось… Голод! Стріляли диких баранів. Диким вважався баран, що відстав на п’ять метрів від стада. Або міняли: два кілограми чаю на одного барана. Чай трофейний. Гроші з бойових приносили, афгані. У нас їх, хто званнями вищі, відбирали. Тут же, на наших очах, між собою ділили. У патрон заб’єш, зверху порохом присиплеш – кілька папірців збережеш.

Одні хотіли напитись, інші вижити, треті мріяли про нагороди. Я теж хотів нагороду. У Союзі зустрінуть:

– Ну, що в тебе? Що, старшино, комірчиною завідував?

Прикро за свою довірливість. Замполіти нас переконували в тому, у що самі вірили.

Настанова замполіта перед поверненням додому: про що можна говорити, про що – ні. Про загиблих не можна, тому що ми велика й сильна армія. Про нестатутні відносини не розповідати, тому що ми велика, сильна й морально здорова армія. Фотографії порвати. Плівки знищити. Ми тут не стріляли, не бомбили, не отруювали, не підривали. Ми – велика, сильна і найкраща армія у світі…

На митниці забрали подарунки, які ми везли додому: парфумерію, хустки, годинники.

– Не дозволено, хлопці.

Жодного опису не складали. Просто це був їхній бізнес. Але так пахло зеленим весняним листям… Ішли дівчата в легких сукнях… Промайнула в пам’яті та щезла Свєтка Афошка (прізвища не пам’ятаю – Афошка та й Афошка). Першого ж дня свого приїзду до Кабула вона переспала із солдатом за сто афошок, поки не розібралась. За кілька тижнів брала по три тисячі. Солдатові не по кишені. А Пашка Корчагін де? Справжнє його ім’я Андрій, але називали Пашкою через прізвище.

– Пашко, подивись, які дівчата!

У Пашки-Андрія була дівчина, вона прислала фото свого весілля. Ми чергували коло нього ночами – боялись. Якось уранці він повісив на скелі фото – і розстріляв із кулемета.

– Пашко, подивись, які дівчата!

У потязі наснилось: готуємось до виходу на бойові, Сашко Кривцов запитує:

– Чому в тебе триста п’ятдесят патронів, а не чотириста?

– Тому що в мене медикаменти.

Він помовчав і спитав:

– А ти міг би розстріляти ту афганку?

– Яку?

– Ту, що навела нас на засідку. Пам’ятаєш, четверо загинули?

– Не знаю… Я, напевно, ні. У дитячому садочку й у школі мене дражнили «бабієм»: дівчаток захищав. А ти?

– Мені соромно…

Він не встигає договорити, за що йому соромно, я прокидаюсь.

Удома на мене чекає телеграма від Сашкової мами: «Приїжджай, Сашко загинув».

Я стояв біля його могили:

– Сашко, мені соромно за те, що на випускному іспиті з наукового комунізму я отримав «п’ятірку» за критику буржуазної демократії. Провів порівняльний аналіз. Ти мене розумієш… Ми поїхали до Афгану сліпими… Нині вже говорять, що ця війна – ганьба, а нам нещодавно вручали новенькі значки «Воїн-інтернаціоналіст». Я мовчав… Навіть сказав: «Дякую!» Сашко, ти там, а я тут…

Мені потрібно з ним розмовляти…

Старшина, санінструктор розвідроти

– Він у мене маленький зростом був. Народився маленький, як дівчинка, вага – два кілограми, зріст тридцять сантиметрів. Боялась на руках тримати…

Притисну до себе:

– Моє ти сонечко…

Нічого не боявся, лише павука. Приходить з вулиці… Ми йому нове пальтечко купили. Це йому виповнилось чотири рочки… Повісила я те пальтечко на вішак і чую з кухні: шльоп-шьоп, шльоп-шьоп… Вибігаю: повний передпокій жаб, вони з кишень його пальтечка вистрибують. Він їх збирає:

– Матусю, ти не бійся. Вони добрі. – І назад до кишені запихає.

– Моє ти сонечко.

Іграшки любив військові. Дарувала йому танка, автомата, пістолета. Начепить на себе і марширує по хаті.

– Я солдат… Я солдат…

– Моє ти сонечко. Пограйся у що-небудь мирне.

– Я – солдат…

Йти до першого класу, не можемо ніде купити костюма, який не приміряємо – він у ньому тоне.

– Моє ти сонечко…

Забрали до армії. Я молила не про те, щоб його не вбили, а щоб не били. Я боялась, що будуть знущатися сильніші хлопці, він же такий маленький. Розповідав, що і туалет зубною щіткою змушують чистити, і труси чужі прати. Я цього боялась. Попросив: «Надішліть усі свої фото: мама, тато, сестричка. Я їду…»

Куди їде – не написав. За два місяці надійшов лист із Афганістану: «Ти, мамо, не плач, наша броня надійна».

– Моє ти сонечко… Наша броня надійна…

Уже додому чекала, йому місяць лишався до закінчення служби. Сорочечки купила, шалик, туфлі. Вони й зараз у шафі. Надягла б у могилку… Сама б його вдягла, але не дозволили домовину розкрити. Подивитись на синочка, торкнутися… Чи знайшли вони йому форму за зростом? У чому він там лежить?

Першим прийшов капітан з військкомату:

– Тримайтеся, мати…

– Де мій син?

– Тут, у Мінську. Зараз привезуть.

Я опустилася на підлогу.

– Моє ти сонечко!!! – Підвелась і накинулась із кулаками на капітана:

– Чому ти живий, а мого сина немає? Ти такий великий, такий сильний. А він маленький… Ти – чоловік, а він – хлопчик. Чому ти живий?!

Привезли домовину, я стукала в домовину:

– Моє ти сонечко! Моє ти сонечко!

А тепер ходжу до нього на могилку. Впаду на камені, обійму:

– Моє ти сонечко…

Мати

Поклав до кишені шматок своєї землі – народилось таке почуття в потязі…

У-ух! Війна! Я буду воювати. Були, звичайно, серед нас і боягузи. Один хлопець не пройшов комісії через поганий зір, вискочив радісний: «Пощастило!» За ним ішов інший в черзі, його теж не взяли, він мало не плакав: «Як я повернуся до своєї частини? Мене два тижні хлопці проводжали. Хоч би виразка шлунка була, а то зуби болять». У самих трусах прорвався до генерала: через якісь хворі зуби не беруть, то нехай вирвуть ці два зуби!

У мене з географії в школі була «п’ятірка». Заплющую очі та уявляю: гори, мавпи, ми десь засмагаємо, їмо банани… А було так. Нас посадили на танки: у шинелях, один кулемет – праворуч, інший – ліворуч, задня машина, яка замикає, – кулемет назад, усі бійниці відчинено, автомати виставлено. Залізний їжак якийсь. Зустрічаємо два наших бетеери – хлопці на броні сидять, у тільниках, у панамах, дивляться на нас, від сміху давляться. Побачив убитого найманця, був вражений. Який тренований – атлет! А я потрапив у гори й не знав, як стати на камінь, що починати потрібно з лівої ноги. Десять метрів по стрімчаку ніс телефон… Коли вибух, стуляв рота, а треба розтуляти – перетинки лопаються. Нам видали протигази. Першого ж дня ми їх викинули, хімзброї в «духів» немає. Каски свої в дукані продали. Зайва вага на голові, нагріваються, як сковорідки. У мене була одна проблема: де вкрасти додаткового ріжка з патронами? Видали чотири ріжки, п’ятого купив на першу виплату в товариша, шостого подарували. У бою дістаєш останнього ріжка і останній патрон – у зуби. Це для себе.

Ми приїхали соціалізм будувати, а нас відгородили колючим дротом: «Хлопці, туди не можна. За соціалізм агітувати не треба, для цього спеціальні люди є». Прикро, звісно, що не довіряють. Розмовляю з дуканником:

– Ти неправильно жив. Ми зараз тебе навчимо. Будемо соціалізм будувати.

Він посміхається:

– Я до революції торгував і тепер торгую. Їдь додому. Це наші гори. Самі розберемось.

Їдемо Кабулом, жінки кидають у наші танки палицями, камінням. Бачата лаються матом без акценту, кричать: «Росіянине, їдь додому».

Навіщо ми тут?

…Стріляли з гранатомета. Я встиг розвернути кулемет, це мене врятувало. Снаряд у груди летів, а так – одну руку прошило, у другу пішли всі осколки. Пам’ятаю: таке м’яке, приємне відчуття… І жодного болю… І крик десь наді мною: «Стріляй! Стріляй!» Натискаю, а кулемет мовчить, потім дивлюся – рука висить, уся обгоріла, було відчуття, що я пальцем натискаю, а пальців немає…

Не знепритомнив, виповз разом з усіма з машини, мені наклали джгут. Треба йти, ступив два кроки і впав. Утратив близько півтора літра крові. Чую:

– Нас оточують…

Хтось сказав:

– Треба його лишити, а то всі загинемо.

Я прохав:

– Пристріліть мене…

Один хлопець одразу відійшов, другий автомат пересмикнув, але повільно. А коли повільно, патрон може стати навскіс. І ось патрон став навскіс, він автомат кидає:

– Не можу! На, сам…

Я підтягнув автомат до себе, та одною рукою нічого не вдієш.

Мені пощастило: там був ярочок маленький, я в ньому за камінням лежав. Мене затуляв гладкий великий валун. Душмани ходять поруч і не бачать. Думка: щойно вони мене побачать, треба чимось себе вбити. Намацав камінь, притягнув до себе, примірився…

Уранці мене знайшли свої. Ті двоє, що вночі втекли, несли мене на бушлаті. Зрозумів: бояться, щоб я не розповів правду. А мені вже було байдуже. У шпиталі відразу поклали на стіл. Підійшов хірург: «Ампутація…» Прокинувся, відчув, що руки в мене немає… Там різні лежали: без однієї руки, без обох, без ноги. Тихцем плакали. І вдарялися до горілки. Я почав учитися тримати олівець лівою рукою.

Приїхав додому до діда, більше нікого в мене немає. Бабця в сльози: онук улюблений без руки лишився. Дід на неї гаркнув: «Не розумієш політики партії». Знайомі зустрічають:

– Дублянку привіз? Магнітофона японського привіз? Нічого не привіз… Та чи був ти в Афганістані?

Мені б автомата привезти!

Почав своїх хлопців шукати. Він був там, я був там – у нас одна мова. Своя мова. Ми розуміємо один одного. Викликає мене ректор: «Ми тебе в інститут із “трійками” прийняли, стипендію дали. Не ходи до них… Навіщо ви на цвинтар збираєтесь? Безлад». Нам спершу не дозволяли збиратися разом. Нас боялись, мовляв, чутки нездорові поширюємо. Поголос. Ну, а якщо ми організуємось, то будемо відстоювати свої права. Нам доведеться давати квартири, ми змусимо допомагати матерям тих хлопців, які лежать у могилах. Вимагатимемо поставити пам’ятники, огорожі на цих могилах. А кому це, скажіть, потрібно? Нас умовляли: хлопці, ви не дуже розводьтеся про те, що було, що бачили. Державна таємниця! Сто тисяч солдатів у чужій країні – таємниця. Навіть яка спека в Кабулі – таємниця…

Війна не робить людину кращою. Тільки гіршою. Це однозначно. Я ніколи не повернуся в той день, коли пішов на війну. Не стану тим, ким був до війни. Як я можу стати кращим, якщо я бачив… як за чеки купують у медиків дві склянки сечі жовтяничника. Випив. Захворів. Комісували. Як відстрілюють собі пальці. Як спотворюють себе затворами кулеметів. Як… Як… Як в одному літаку повертаються додому цинкові труни й валізи з дублянками, джинсами, жіночими трусиками… Китайським чаєм…

Раніше в мене тремтіли губи від слова «Вітчизна». Тепер я інший. Боротись за що… За що боротись? Воювали – воювали. Ну, і нормально. А може, і за справу воювали? У нас кожне покоління отримує свою війну. Газети пишуть, що все правильно. І буде правильно. А з іншого боку, починають писати, що ми вбивці. Кому вірити? Я не знаю. Я нікому не вірю вже. Газети? Я їх не читаю. І навіть їх не передплачую. Сьогодні ми одне пишемо, завтра інше. Час такий… Перебудова. Багато правд… А де одна, моя правда? Ось є друзі. Одному, двом, трьом – вірю. Можу в усьому покластися. А більше – нікому. Я вже шість років тут, я все це бачу…

Дали мені інвалідну книжечку – належать пільги! Підходжу до каси для учасників війни:

– Ти куди, пацане? Переплутав.

Зуби стисну, мовчу. За спиною:

– Я Батьківщину захищав, а цей…

Незнайомий хто спитає:

– Де рука?

– По п’яні під електричку потрапив. Відрізало.

Тоді розуміють, жаліють.

У Валентина Пікуля в романі «Честь маю. Сповідь офіцера російського Генштабу» нещодавно прочитав: «Нині (ідеться про ганебні наслідки російсько-японської війни 1905 року) багато офіцерів подають у відставку, бо всюди, де вони з’являються, до них виявляють зневагу та беруть їх на кпини. Справа доходить до того, що офіцер соромиться носити свій мундир, намагаючись з’являтися в цивільному. Навіть поранені каліки не викликають співчуття, а безногим жебракам подають набагато більше, якщо кажуть, що ногу відрізало на розі Невського і Літєйного трамваєм, а до Мукдена і Ляояна вони аж ніяк не стосуються». Незабаром про нас так напишуть…

Мені здається, що тепер я можу навіть Батьківщину поміняти. Виїхати.

Рядовий, зв’язківець

– Сам просився… Мріяв потрапити на цю війну… Було цікаво…

Уявляв собі, як там. Хотів дізнатися, що це таке, коли в тебе одне яблуко і двоє друзів, ти голодний, і вони голодні, і ти це яблуко віддаєш. Я думав, що там усі дружать, що там усі брати. За цим туди їхав.

Вийшов із літака, вдивляюсь на гори, а дембель (до Союзу вже хлопець летів) під бік штовхає:

– Давай ремінь.

– Що?! – Ремінь у мене свій був, фарцовий.

– Дурень, все одно заберуть.

Забрали першого ж дня. А я думав: «Афганістан – це коли всі дружать». Ідіот! Молодий солдат – це річ. Його можна підняти вночі і бити, лупцювати стільцями, палицями, кулаками, ногами. Його можна вдарити, побити в туалеті вдень, забрати рюкзак, речі, тушонку, печиво (у кого є, хто привіз). Телевізора немає, радіо немає, газет немає. Розважались за законом слабкого і сильного. «Випери, чижику, мені шкарпетки», – це ще нічого, а от інше: «Анумо, чижику, оближи мені шкарпетки. Оближи добряче, та так, щоб усі бачили». Спека під шістдесят градусів, ходиш і хитаєшся. Тебе носить у різні боки… Але під час бойових операцій «діди» йшли попереду і прикривали нас. Рятували. Це правда. Повернемось до казарми: «Анумо, чижику, оближи мені шкарпетки…»

А це страшніше, ніж перший бій… Перший бій – цікаво! Дивишся, як художній фільм. Сотні разів у фільмах бачив, як в атаку йдуть, а виявилось – вигадка. Не йдуть, а біжать, біжать не підтюпцем, красиво пригнувшись, а щосили, а сил тоді в людини – як у божевільного, і петляєш, наче скажений заєць. Раніше любив паради на Красній площі, військову техніку. Любив це… Тепер знаю: захоплюватись цим не можна, скоріше б ці танки, бронетранспортери, автомати поставили на місце, зачохлили. Скоріше б! Тому що це все для того, щоб людину знищити… У пилюку її! У глину! Таку, як ти… Ще краще – пройтися Красною площею всім афганським «протезникам»… Я би пішов… Дивіться! У мене обидві ноги вище від колін відрізано… Якби нижче від колін… Поталанило! Я був би щасливою людиною. Я заздрю тим, у кого – нижче від колін… Після перев’язувань смикаєшся годину-півтори, таким маленьким раптом стаєш без протезів. Лежиш у плавках і тільнику десантника, а тільник завбільшки з тебе. Попервах нікого до себе не підпускав. Мовчав. Ну, хоча б одна нога залишилась, а то жодної. Найважче забути, що в тебе були дві ноги… З чотирьох стін хочеться вибрати одну – ту, де вікно.

Матері поставив ультиматум: «Якщо будеш плакати, їхати не треба». Я і там найбільше боявся: уб’ють мене, привезуть додому – мати буде плакати. Після бою пораненого шкода, а вбитого ні, лише маму його шкода. У шпиталі хочу сказати нянечці дякую, а не можу, навіть слово забув.

– До Афганістану знову пішов би?

– Так.

– Чому?

– Там друг – друг, ворог – ворог. А тут – постійне питання: за що загинули мої друзі? За цих ситих спекулянтів? Чиновників? Чи молодих пофіґістів, яким усе до лампочки? Була би банка пива вранці. Тут усе не так. Почуваюся стороннім. Чужим.