Із перших вражень? Пересилка в Кабулі. Колючий дріт, солдати з автоматами… Собаки гавкають… Самі жінки. Сотні жінок. Приходять офіцери, вибирають, котра симпатичніша, молодша. Відверто. Мене підізвав майор:

– Давай відвезу до свого батальйону, якщо тебе не бентежить моя машина.

– Яка машина?

– З-під «вантажу двісті»… – я вже знала, що «вантаж двісті» – це вбиті, це домовини.

– Домовини є?

– Зараз розвантажать.

Звичайний КамАЗ із брезентом. Труни кидали, ніби ящики з патронами. Я жахнулась. Солдати зрозуміли: «новенька». Приїхала в частину. Спека шістдесят градусів. У туалеті мух стільки, що можуть підняти тебе на крилах. Душу – немає. Вода на вагу золота. Я – єдина жінка.

За два тижні викликав комбат:

– Ти будеш зі мною жити…

Два місяці відбивалась. Одного разу мало гранату не кинула, іншого – за ніж ухопилась. Наслухалась: «Вибираєш повище зірками… Чаю з маслом захочеш – сама прибіжиш…» Ніколи раніше не матюкалась, а тут:

– Та вали ти звідси!

У мене мат-перемат, загрубіла. Перевели до Кабула, черговою в готель. Попервах на всіх звіром кидалась. Дивились, як на божевільну.

– Чого кидаєшся? Ми кусатись не збираємось.

А я інакше не могла, звикла захищатися. Гукне хто- небудь:

– Зайди чаю попити.

– Ти мене кличеш на чашку чаю чи на «палку» чаю?

Поки в мене не з’явився мій… Кохання? Таких слів тут не вживають. Ось знайомить він мене зі своїми друзями:

– Моя дружина.

А я йому на вухо:

– Афганська?

Їхали на бетеері… Я його собою прикрила, але, на щастя, куля – у люк. А він спиною сидів. Повернулись – написав дружині про мене. Два місяці не отримує листів із дому.

Люблю піти постріляти. Весь магазин випускаю однією чергою. Мені стає легше.

Одного «духа» сама вбила. Виїхали в гори, подихати, помилуватись. Шерех за каменем – мене наче струмом назад, і я – чергу. Першою. Підійшла подивитись: сильний, гарний чоловік лежав…

– З тобою можна в розвідку, – сказали хлопці.

Я носа задерла. Їм іще сподобалось, що я не полізла йому до сумки за речами, я взяла лише пістолет. Потім вони всю дорогу мене стерегли – раптом знудить, блювати почну. Нічого. Тіло легким раптом стало… Прийшла, відчинила холодильник і багато з’їла, так багато, що іншого разу мені б цього на тиждень вистачило. Нервовий розлад. Принесли пляшку горілки. Пила і не п’яніла. Жах не відпускав: не влучила б я, і моя мама отримала б «вантаж двісті».

Я хотіла бути на війні, але не на цій, а на Великій Вітчизняній.

Звідки бралась ненависть? Дуже просто. Убили товариша, а ти з ним був поруч, їв з одного казанка. Він тобі про подружку, про маму розповідав. І ось лежить весь обгорілий. Одразу все зрозуміло… Тут будеш стріляти, поки не збожеволієш. Ми не звикли думати про великі питання: хто це влаштував? Хто винен? Є анекдот на цю тему… У вірменського радіо запитують: що таке політика? Вірменське радіо відповідає: ви чули, як дзюрить комар? Так ось: політика – це ще тонше. Хай влада цим займається, а тут люди бачать кров і звіріють. Чуміють… Одного разу побачиш, як обгоріла шкіра згортається трубочкою… Наче тріснула капронова панчоха… І тобі стане… Жахливо, коли тварин убивають… Розстрілювали караван, він зброю віз… Людей розстріляли окремо, віслюків – окремо. Вони однаково мовчали і чекали на смерть. Поранений віслюк кричав, наче по залізу – чимось залізним. Скрипучо так…

У мене тут інше обличчя, інший голос. Можете уявити, які ми тут, якщо ми, дівчатка, сидимо і говоримо таке:

– Ну і дурень! Посварився із сержантом і пішов до «духів». Стрельнув би – і все. Крапка. Списали б на бойові втрати.

Відверта розмова… Адже багато офіцерів думали, що тут, як у Союзі: можна вдарити солдата, образити. Їх знаходили вбитими… У бою в спину вистрелять… Знайди – хто? Піди – доведи!

На заставах у горах хлопці нікого роками не бачать. Гелікоптер тричі на тиждень. Я приїхала. Підійшов лейтенант:

– Дівчино, зніміть хустку. Розпустіть волосся. – А в мене було довге волосся. – Я вже два роки тільки стрижені солдатські голови бачу.

Усі солдати висипали з траншей…

А в бою мене затулив собою один солдат. Скільки я буду жива, буду його пам’ятати, за нього свічку в церкві ставити. Він мене не знав, він це зробив лише тому, що я – жінка. Таке запам’ятовується. І де ти у звичайному житті перевіриш, чи зможе тебе затулити собою людина? Тут найкраще – ще краще, а погане – ще гірше. Обстрілюють… Це вже інший випадок… І солдат крикнув мені щось непристойне. Гидота! Щось брудне. «Будь ти проклятий!» – подумала. І його вбило, відрізало половину голови, півтулуба. На моїх очах… Мене затрусило, як від малярії. Хоча я до цього бачила великі целофанові мішки з трупами. Трупи, загорнуті у фольгу… Як… Порівняння не підберу. Я не могла би писати, шукала б і шукала слова. Пробувала б їх і пробувала на смак. Ну… як великі іграшки… Але щоб мене трусило, такого не було. А тут я не могла заспокоїтися.

Не бачила, щоб дівчата носили бойові нагороди, навіть якщо вони в них є. Одна почепила медаль «За бойові заслуги», усі сміялись – «За статеві заслуги». Тому що відомо: медаль можна отримати за ніч із комбатом… Чому сюди жінок беруть? Без них не можна обійтись… Розумієте? Деякі панове офіцери з глузду б з’їхали. А чому жінки на війну рвуться? Гроші… Хороші гроші. Купиш магнітофон, речі. Повернешся додому – продаси. У Союзі стільки не заробиш. Не накопичиш… Нема однієї правди, вона різна, ця правда. У нас же чесна розмова?.. Дехто з дівчат водився з дуканниками за шмотки. Зайдеш до дукану, бачата… діти… Кричать: «Ханум, джик-джик…» – і показують на підсобку. Свої офіцери розраховуються чеками, так і кажуть: «Піду до “чекістки”». Чули анекдот? У Кабулі на пересильному пункті зустрілись Змій Горинич, Кощій Безсмертний і Баба Яга. Усі їдуть захищати революцію. За два роки побачили одне одного дорогою додому: у Змія Горинича лише одна голова вціліла, решту знесли, Кощій Безсмертний ледве живим лишився, і то лише тому, що безсмертний, а Баба Яга – вся в «монтані», і «варьонка» на ній. Весела.

– А я на третій рік оформляюсь.

– Ти з глузду з’їхала, Бабо Яго?

– Це я в Союзі Баба Яга, а тут – Василиса Прекрасна.

Солдати… Хлопчики… Одні зламаними звідси виходять, їм по вісімнадцять-дев’ятнадцять років. Діти. Багато тут побачили. Багато… Як жінка продається за ящик, та де там ящик, – за дві банки тушонки. Потім цими очима він буде дивитися на дружину. На всіх… Їм тут зіпсували зір. Не треба дивуватись, що вони потім якось не так поводяться в Союзі. Один мій знайомий уже в тюрмі сидить… У них інший досвід. Вони звикли все вирішувати автоматом, силою… Дуканник продавав кавуни, один кавун – сто афгашок. Наші солдати хотіли дешевше. Він відмовив. То це так! – один узяв і розстріляв з автомата всі кавуни, цілу купу кавунів. Спробуй такому наступити на ногу в тролейбусі або не пропустити в черзі. Спробуй!

Мріяла: повернуся додому, винесу розкладачку в сад і засну під яблунею. Під яблуками… А тепер боюся. Від багатьох можна почути, особливо тепер, перед виведенням наших військ: «Я боюсь повертатися до Союзу». Чому? Дуже просто. Ми приїдемо, а там усе змінилось: інша мода за ці два роки, інша музика, інші вулиці. Інше ставлення до цієї війни. Ми будемо білими воронами.

Розшукайте мене за рік. Я вам свою адресу залишу…

Службовка

– Я так вірив, що й тепер не можу це облишити…

І тепер… Що б мені не казали, що б я не читав, щоразу лишаю собі невеличку шпарину. Спрацьовує інстинкт самозбереження. Захист. Перед армією закінчив інститут фізкультури. Останню, дипломну практику проходив в «Артеку», працював вожатим. Там стільки разів промовляв високі слова: піонерське слово, піонерська справа… нині нерозумно звучить… А тоді сльози на очах…

У військкоматі попросив: «Відправте мене до Афганістану…» Замполіт нам читав лекції про міжнародне становище, це він сказав нам, що ми всього лише на одну годину випередили американських «зелених беретів», вони вже перебували в повітрі. Прикро за свою довірливість. Нам втовкмачували, втовкмачували і, нарешті, втовкли, що це – «інтернаціональний обов’язок». До краю дійти ніколи не можу… Поставити у своїх роздумах крапку… «Зніми, – кажу собі, – рожеві окуляри». Виїжджав я не у вісімдесятому і не у вісімдесят першому році, а у вісімдесят шостому. Але ще всі мовчали. У вісімдесят сьомому я вже був у Хості. Ми взяли одну гірку… Семеро наших хлопців поклали… Приїхали московські журналісти. Їм привезли «зелених» (Афганська народна армія), нібито це вони відбили гірку. Афганці позували, а наші солдати в морзі лежали…

До Афганістану в «учебці» відбирали найкращих. Страшно було потрапити до Тули, до Пскова чи Кіровабада – брудно і душно, а в Афган просились, домагались. Майор Здобін почав нас із Сашком Кривцовим, моїм другом, умовляти, щоб ми забрали свої рапорти:

– Хай краще Синицин загине, аніж хтось із вас. На вас держава стільки витратила.

Синицин – простий сільський хлопець, тракторист. Я вже з дипломом, Сашко навчався на факультеті романо-германської філології Кемеровського університету. Він неймовірно співав. Грав на фортепіано, скрипці, флейті, гітарі. Музику писав. Малював добре. Ми жили з ним як брати. На політгодинах нам про подвиги розповідали, про геройство. Афганістан, стверджували, – та сама Іспанія. І раптом: «Хай краще Синицин загине, аніж хтось із вас».

Побачити війну було цікаво із психологічної точки зору. Насамперед вивчити самого себе. Мене це вабило. Розпитував знайомих хлопців, хто там був. Один, як я тепер розумію, локшину нам на вуха вішав. У нього на грудях виднілась велика пляма, наче від опіку, літерою «р», він зумисно розхристував сорочку, показував. Вигадував, як вони вночі з «вертушок» на гори сідали, ще я запам’ятав, що десантник три секунди – янгол, до розкриття парашута, три хвилини – орел, поки летить, решту часу – тяглова кобила. Ми приймали все за щиру правду. Трапився б мені зараз цей Гомер! Таких потім викривав з ходу: «Якби був мозок, то була б контузія». Інший хлопець, навпаки, відмовляв:

– Не потрібно тобі туди їхати. Це бруд, а не романтика.

Мені не подобалось.

– Ти пробував? Я теж хочу спробувати.

Він навчав, як лишитися живим.

– Вистрілив – відкотись на два метри від місця, з якого стріляв. Ховай за дувал чи за скелю ствол автомата, щоб не побачили спалаху, не засікли. Коли йдеш, не пий, не дійдеш. У караулі – не засни, дряпай собі обличчя, кусай за руку. Десантник біжить спочатку, скільки може, а потім – скільки треба.

Батько в мене вчений, інженер, мама – інженер. Вони з дитинства виховували в мені особистість… Я хотів бути особистістю… За це… (Сміється.) Мене виключили з жовтенят, довго не приймали в піонери. Бився за честь. Пов’язали галстука, я його не знімав, спав із ним. На уроках літератури вчителька осаджувала:

– Не говори своє, говори за книжкою.

– Я неправильно розповідаю?

– Не так, як у книжці.

Наче в казці, де цар усі фарби не любив, окрім сірих. І все в тому царстві було мишачого кольору.

Нині я закликаю своїх учнів (працюю в школі):

– Учіться думати, щоб із вас не зробили чергових дурників. Олов’яних солдатиків.

До армії мене вчили жити Достоєвський і Толстой, в армії – сержанти. Влада в сержантів – необмежена, три сержанти на взвод.

– Слухай мою команду! Що повинен мати десантник? Повторити!

– Десантник повинен мати нахабну пику, залізного кулака і ні грама совісті.

– Совість – це розкіш для десантника. Повторити!

– Совість – це розкіш для десантника.

– Ви – медсанбат. Медсанбат – біла кістка ПДВ (повітряно-десантних військ). Повторити!

Із солдатського листа: «Мамо, купи барана і назви його Сержантом, приїду додому – вб’ю».

Сам режим убиває свідомість, немає сил опиратися. Із тобою можна зробити все…

О шостій ранку – підйом. Тричі: підйом – відбій. Встати – лягти.

Три секунди, щоб вишикуватись на «злітці» – білий лінолеум, білий, щоб частіше мити, драїти. Сто шістдесят людей мусять зіскочити з ліжок і за три секунди вишикуватися. За сорок п’ять секунд одягтися за формою номер три – повна форма, але без ременя і шапки. Якось один не встиг накрутити онучі.

– Розійтись і повторити!

Знову не встиг.

– Розійтись і повторити!

Фіззарядка. Рукопашний бій: поєднання карате, боксу, самбо і бойових прийомів проти ножа, палиці, саперної лопатки, пістолета, автомата. Він – з автоматом, ти – голіруч. Ти – із саперною лопаткою, він – голіруч. Сто метрів «зайчиком» прострибати… На одній нозі… Десять цеглин розбити кулаком. Заводили на будівництво: «Не підете, поки не навчитесь». Найважче – перемогти себе, не боятись бити.

П’ять хвилин на вмивання. Дванадцять краників на сто шістдесят людей.

– Шикуйсь! Розбіглись! – За хвилину знову: – Шикуйсь! Розбіглись!

Ранковий огляд: перевірка блях – вони мають блищати, як у кота одне місце, білих комірців, наявності в шапці двох голок із ниткою.

– Уперед! Кроком руш! На вихідну позицію!

За весь день – півгодини вільного часу. По обіді – для листа.

– Рядовий Кривцов, чому сидите й не пишете?

– Я думаю, товаришу сержанте.

– Чому тихо відповідаєте?

– Я думаю, товаришу сержанте.

– Чому не кричите, як вас учили кричати? Доведеться потренуватися «на очку».

Тренуватись «на очку» – кричати в унітаз, відпрацьовувати командний голос. Позаду сержант, стежить, щоб луна була гучною.

Із солдатського словника:

Відбій – я люблю тебе, життя. Ранковий огляд – вірте мені, люди. Вечірня повірка – їх знали в обличчя. На губі – далеко від Батьківщини. Демобілізація – світло далекої зорі. Поле для тактичних занять – поле дурнів. Посудомийка – дискотека (тарілки крутяться, наче диски). Замполіт – попелюшка (на флоті – пасажир).

– Медсанбат – біла кістка ПДВ. Повторити!

Постійне відчуття голоду. Заповітне місце – воєнторг, там можна придбати кекс, цукерки, шоколад. Відстріляєшся на «п’ятірку», отримуєш дозвіл сходити до магазину. Бракує грошей – продаємо кілька цеглин. Беремо одну цеглину, підходимо – два здоровані до новенького, у котрого є гроші:

– Купи цеглину.

– А навіщо вона мені?

Беремо в кільце:

– Купи цеглину…

– Скільки?

– Три карбованці.

Дає нам три карбованці, заходить за ріг і викидає цеглину. А ми за три карбованці наїдаємось. Одна цеглина дорівнює десяти кексам.

– Совість – це розкіш для десантника. Медсанбат – біла кістка ПДВ.

Я, напевно, непоганий актор, тому що швидко навчився грати відведену мені роль. Найгірше уславитися як «чадос», від слова «чадо» – щось слабке, не чоловічого роду. За три місяці потрапив у звільнення. Як усе забулося! Нещодавно цілувався з дівчиною, сидів у кав’ярні, танцював. Наче не три місяці минуло, а три роки, і ти повернувся до цивілізації.

Увечері:

– Мавпи, шикуйсь! Що головне для десантника? Головне для десантника – не пролетіти повз землю.

Перед самим від’їздом святкували Новий рік. Я був Дідом Морозом, Сашко – Снігуронькою. Це нагадувало школу.

Йшли дванадцять діб. Гірше від гір можуть бути лише гори… Рятувалися від банди… Трималися на допінгу…

– Санінструкторе, давай свій «озвірин». – А це був сиднокарб. З’їли всі пігулки.

І ще жартували.

– На що скаржитесь? – питає лікар у кота Леопольда.

Починає хтось перший:

– На мишей.

– Мишійте – не мишійте… Усе зрозуміло. Ви надто добрий. Вам треба розізлитись. Ось пігулки «озвірину». Вживати по одній тричі на день після їжі.

– Ну, і що?

– Озвірієте.

На п’яту добу взяв і застрелився солдат, пропустив усіх наперед і приставив автомат до горла. Нам довелося тягти його труп, його рюкзак, його бронежилет, його каску. Жалю не було. Він знав, що в нас не лишають трупів – виносять.

Згадали й пожаліли ми його, коли вже від’їжджали додому, демобілізувались.

– Вживати по одній пігулці тричі на день…

– Ну, і що?

– Озвірієте.

Підривні поранення – найстрашніші… Відірвана нога по коліно… Кістка стирчить… Від другої ноги відірвана п’ятка… Зрізано член… Вибите око… Відірване вухо… Уперше мене бив колотун, у горлі лоскотало… Сам себе вмовляв: «Не зробиш зараз, ніколи не станеш санінструктором». Підповзаю – ніг немає. Перетягнув джгутом, зупинив кров, знеболив, приспав… Чотири години тримав… Помер…