Касик зрештою здобувся на слово, й іспанці з пожадливим трепетом дослухалися до слів, які перекладав тлумач. Як дивно, казав Комаґре, що ви сперечаєтеся між собою через таку дрібницю і через такий звичайний метал наражаєте своє життя на найтяжчі незручності й небезпеки. Отам, за тими горами, простерлось широке море, і всі річки, що впадають у нього, несуть із собою золото. Там живе народ, що плаває, як і ви, на кораблях із вітрилами та веслами, і його володарі їдять та п’ють із золотого посуду. Там цього жовтого металу можна знайти скільки завгодно. Але цей шлях небезпечний, бо вожді, безперечно, не пускатимуть вас. І туди веде тільки один шлях, який можна подолати за кілька днів.

Васко Нуньєс де Бальбоа відчув, як йому защеміло серце. Нарешті знайдено слід казкової золотої країни, про яку вони мріяли довгі роки; повсюди, на півночі й на півдні, його попередники прагнули знайти її, а тепер до неї можна дійти лише за кілька днів, якщо цей касик каже правду. І водночас підтверджено нарешті існування другого океану, шлях до якого марно шукали Колумб, Кабот, Коререаль і всі видатні й славетні мореплавці; власне, завдяки цьому відкрито ще й шлях навколо земної кулі. Того, хто першим побачить те нове море і від ім’я своєї батьківщини візьме владу над ним, уже ніколи не забудуть на землі. Бальбоа зрозумів завдання, яке він має виконати, щоб позбутися всякої провини і здобути неминущу славу: треба першим перетнути перешийок і дійти до Mar de Sur, Південного моря, що веде до Індії, і завоювати для іспанської корони цей новий Офір. Та мить у домі касика Комаґре вирішила долю Бальбоа. Відтоді життя цього випадкового авантюрника вже мало високий сенс, який виходить за межі часу.

У долі людини немає більшого щастя, ніж на половині свого життя, в творчі чоловічі літа, з’ясувати своє життєве завдання. Нуньєс де Бальбоа знає, про що йому тепер ідеться: жалюгідну смерть на ешафоті або безсмертя. Треба одразу купити собі мир із короною, легітимувати й легалізувати вже по шкоді свій лихий учинок: узурпацію влади. Тому вчорашній бунтівник як найвірніший підданий посилає королівському скарбнику Пасамонте на Еспаньйолі не тільки п’яту частину з подарунка Комаґре, належну по закону короні, а й, краще обізнаний зі звичаями світу, ніж сухий правник Енсісо, додає до офіційного послання ще й окремий щедрий золотий подарунок скарбникові з проханням затвердити його на посаді генерального капітана колонії. Хоча така дія аж ніяк не входила до повноважень скарбника, він усе-таки послав Нуньєсу де Бальбоа якийсь тимчасовий і насправді нікчемний документ. Водночас Бальбоа, прагнучи подбати про свою безпеку з усіх боків, послав двох своїх найнадійніших людей до Іспанії, щоб вони при дворі розповіли про його заслуги перед короною й повідомили про важливу новину, яку він виманив у касика. Йому треба, переказав Васко Нуньєс де Бальбоа до Севільї, лише загін тисячу чоловік, із таким загоном він зобов’язувався зробити для Кастилії так багато, як ще ніколи не робив до нього жоден іспанець. Нуньєс пообіцяв відкрити нове море і здобути нарешті знайдену Золоту країну, яку марно обіцяв Колумб і яку він, Бальбоа, завоює.

Здається, ніби для пропащого чоловіка, бунтівника й desperado, тепер усе повернулося на добре. Але наступний корабель з Іспанії привіз погану новину. Один із поплічників Нуньєса під час повстання, якого він свого часу послав до Іспанії, щоб той при дворі спростував звинувачення окраденого Енсісо, повідомив, що ситуація небезпечна для Нуньєса й загрожує навіть його життю. Одурений bachillero зі своєю скаргою на грабіжника утвердив свою правоту перед іспанським правосуддям, і воно присудило дати жертві відшкодування. Натомість звістка про недалеке Південне море, яка могла б урятувати Нуньєса, ще не дійшла до двору; хай там як, із наступним кораблем прибуде судовий виконавець, щоб притягти Бальбоа до відповідальності за бунт і або на місці оголосити йому вирок, або привезти в кайданах до Іспанії.

Васко Нуньєс де Бальбоа збагнув, що він пропащий. Він отримав вирок ще до того, як дійшла його звістка про Південне море, що лежить неподалік, і золоті береги. Річ зрозуміла, нею скористаються, коли його голова вже покотиться на землю, і хтось інший виконає його завдання, про яке він мріяв, а він сам уже нічого не може сподіватися від Іспанії. Всі знають, що він спровадив на смерть законного королівського губернатора, знають, що він свавільно прогнав із посади алькальда, – отже, той вирок ще слід назвати милосердним, бо йому загрожує тільки ув’язнення й не доведеться спокутувати своє зухвальство на ешафоті. На могутніх друзів він уже не може покладатися, бо й сам не має ніякої влади, а його найкращий адвокат – золото – ще має надто тихенький голос, щоб забезпечити йому ласку. Тільки одне може врятувати його тепер від кари за сміливість: ще більша сміливість. Якщо він відкриє нове море і новий Офір до того, як приїде судовий виконавець і його охоронці схоплять його й закують у кайдани, він ще може врятуватися. Тут, на краю населеної землі, він може вдатися тільки до своєрідної втечі, до втечі для грандіозного завдання, втечі в безсмертя.

Отож Нуньєс де Бальбоа вирішив не чекати з Іспанії тисячу воїнів, яких він просив для завоювання невідомого океану, так само як не чекав він і приїзду судового виконавця. Краще зі жменькою не менш рішучих людей наважитись на незмірне! Краще загинути з честю під час найвідважнішої пригоди в історії, ніж чекати, поки тебе ганебно зі зв’язаними руками потягнуть на ешафот. Нуньєс де Бальбоа скликав жителів колонії, пояснив, не замовчавши труднощів, свій намір перетнути перешийок і запитав, хто хоче піти з ним. Його мужність додала духу іншим. Сто дев’яносто вояків, майже все боєздатне чоловіче населення колонії, зголосилися йти разом з ним. Про спорядження не дуже треба було і дбати, бо ті люди й так жили в стані постійної війни. 1 вересня 1513 року Нуньєс де Бальбоа, герой і бандит, авантюрник і бунтівник, почав, щоб уникнути шибениці або в’язниці, свій похід у безсмертя.

Неминуща мить

Перетин Панамського перешийку почався в провінції Коїба, що була невеличкою державкою касика Карети, чия донька стала супутницею Бальбоа. Але, як з’ясувалося згодом, Бальбоа обрав не найвужче місце, тож унаслідок цього незнання небезпечний похід став довшим на кілька днів. Але для нього, мабуть, найважливішим при такому зухвалому зіткненні з невідомим була змога мати на випадок повернення або відступу дружнє індіанське плем’я позаду. Вояки з Дарієна попливли в Коїбу на десятьох великих каное, сто дев’яносто чоловіків, озброєних списами, мечами, аркебузами й арбалетами, їх супроводила чималенька зграя страхітливих собацюр. Касик як союзник дав своїх індіанців, які виконували роль тяглових тварин і провідників, і вже 6 вересня почався славетний перехід через перешийок, уже сам цей похід піддав страхітливому випробуванню силу волі такого відважного й досвідченого авантюрника, як Нуньєс. Серед задушливої екваторіальної спеки, що немов присипляла, іспанці спершу мали перейти низини, де болотиста, щедра на пропасницю земля навіть через кілька сторіч під час будівництва Панамського каналу забрала життя багатьох тисяч людей. З першої години іспанці були змушені сокирами і мечами прорубувати собі шлях у незвідане крізь заплетені ліанами отруйні джунглі. Наче у величезній зеленій копальні, перший вояк прорубував іншим у гущавині вузеньку штольню, по якій один за одним довжелезною низкою йшло військо конкістадорів, і то завжди зі зброєю в руках, день і ніч, пильно вслухаючись і придивляючись, щоб відбити несподіваний напад тубільців. Спека в чадному і душному мороці коло підніжжя лісових велетнів, над високим зеленим склепінням яких нещадно палило сонце, забивала дух. Обливаючись потом, з осугою на вустах, військо у важких обладунках ступало далі миля за милею. Інколи раптом спадали ураганні зливи, струмочки за мить обертались у бурхливі річки, які доводилось переходити або в брід, або по хитких імпровізованих місточках, що їх швидко споруджували і зв’язували ликом індіанці. З провіанту іспанці мали тільки жменьку маїсу. Бліді від безсонних ночей, голодні, спраглі, оточені хмарами комашні, що жалила і ссала кров, вони пробивали собі шлях уперед в одязі, роздертому колючками, зі зраненими ногами, запаленими очима і розпухлими від укусів пискливих москітів обличчями, не маючи спочинку вдень і спокійного сну вночі, й невдовзі цілковито виснажились. Уже після першого тижня походу більшість вояків не витримували злигоднів, і Нуньєс де Бальбоа, знаючи, що небезпеки, власне, чекають на них попереду, наказав, що всім хворим на пропасницю та знесиленим краще повернутися назад. Він хотів наважитись на вирішальне завдання тільки зі своїми найдобірнішими вояками.

Зрештою місцевість почала підніматися. Джунглі посвітлішали, бо тільки на заболочених низинах вони здатні демонструвати всю свою тропічну пишноту. Але тепер, коли затінок уже не захищав, прямовисне екваторіальне сонце нещадно й дошкульно нагрівало важкі обладунки. Повільно і лише короткими переходами виснажені іспанці долали етап за етапом горбисту місцевість, аж поки добулися до гірського ланцюга, що, наче кам’яний хребет, ділив невеличку відстань між двома океанами. Мало-помалу розкрилися обрії, потім посвіжішало повітря. Здавалося, ніби після вісімнадцятьох днів героїчних мук найтяжчі труднощі вже подолані, вже височів попереду гірський гребінь, із верхівки якого, за словами індіанського вождя, можна бачити обидва океани: Атлантичний і ще не знаний і не бачений Тихий. Але саме тепер, коли, здавалося, був остаточно подоланий затятий опір підступної природи, перед іспанцями з’явився новий ворог: касик тих земель, що сотнями своїх воїнів загородив чужинцям шлях. Та в битвах з індіанцями Нуньєс де Бальбоа набув великого досвіду. Вистачило дати залп з аркебуз, щоб штучні грім та блискавка знову справили на тубільців свою випробувану чарівну дію. Перелякані з зойками розбіглися, гнані ще далі іспанським вояцтвом, яке пішло в наступ, і велетенськими собацюрами. Але замість радіти легкій перемозі, Бальбоа, як і всі іспанські конкістадори, позбавив її честі мерзенною жорстокістю, віддавши певне число зв’язаних безборонних полонених – то був ерзац двобоїв із тваринами і гладіаторських ігор – живцем на поталу зграї голодних псів, які роздерли, розшматували й пожерли бідолах. Огидним убивством Бальбоа зганьбив свою останню ніч перед своїм безсмертним днем.

Іспанським конкістадорам було властиве унікальне і незбагненне поєднання різних рис і в їхньому характері, і в діях. Такі побожні й святобливі, якими вкрай рідко можуть бути християни, вони палкою душею закликали Господа і водночас коїли його ім’ям найганебніші нелюдські вчинки в історії. Здатні до чудових і героїчних виявів мужності, самопожертви і пристрасті, вони найбезсоромніше ошукували одне одного і билися між собою, і водночас, хоч які були варті зневаги, мали немов закарбоване чуття честі й гідне подиву усвідомлення історичної величі своїх дій. Той самий Нуньєс де Бальбоа, що вчора ввечері кинув невинних і безборонних зв’язаних полонених собачій зграї і, мабуть, задоволено гладив собачі морди, з яких ще скапувала свіжа людська кров, достеменно усвідомлював значення свого вчинку в історії людства і вмів вирішальної миті вдатись до тих дивовижних жестів, які стали незабутніми в історії. Він знав, що той день – 25 вересня – стане важливим у світовій історії, і з дивовижним іспанським пафосом цей суворий і позбавлений сумнівів авантюрник засвідчив, як добре він розуміє значення свого невмирущого історичного послання.

Великодушний жест Бальбоа: увечері, безпосередньо після кривавої купелі, один тубілець показав йому недалеку вершину й розповів, що з неї вже можна побачити море, ще не знане Mar del Sur. Бальбоа одразу дав розпорядження. Поранених і знесилених лишив у сплюндрованому селі й наказав ще здатним до походу – він мав ще шістдесят сім чоловік із колишніх ста дев’яноста, з якими вирушив у Дарієні в похід – вибиратися на ту гору. Десь о десятій годині ранку вояки вже підходили до вершини. Треба було ще вибратись на невисокий лисий белебень – і вже там можна окинути оком нескінченне.

Тієї миті Бальбоа наказав своїм людям зупинитися. Ніхто не повинен іти за ним, бо він не хотів ні з ким ділитися тим першим поглядом на незнаний океан. Він буде і лишиться сам, єдиним аж довіку першим іспанцем, першим європейцем і першим християнином, що, перетнувши єдиний величезний океан нашого світу – Атлантичний – дивитиметься тепер на інший, на ще не відомий Тихий. Повільно, з серцем, що аж гупає в грудях, глибоко проймаючись значенням миті, піднімається він угору з прапором у лівій руці й мечем у правій, самотній силует у величезному колі. Поволі, не кваплячись, бо справжню роботу вже виконано, сходить він на гору. Ще кілька кроків, менше, вже менше, ще менше, – і ось нарешті він дійшов до вершини, і перед ним розкрилися незмірні краєвиди. За горами, що опускалися дедалі нижче, за вкритими лісом зеленими, щораз нижчими пагорбами металево полискував величезний диск: океан, новий і невідомий океан, доти тільки омріяний і ще ніколи не бачений, казковий океан, який багато років шукали Колумб і всі його наступники, океан, хвилі якого омивають Америку, Індію та Китай. Васко Нуньєс де Бальбоа дивився і не міг надивитись, гордо й блаженно впиваючись усвідомленням, що його очі – очі першого європейця, в яких відображується безкінечна блакить того океану.

Довго та екстатично вдивлявся Васко Нуньєс де Бальбоа в далечінь. Тільки потім гукнув униз товаришам, поділившись своєю радістю. Метушливо, збуджено, сапаючи і стогнучи, видирались, повзли і бігли іспанці на вершину, дивились, дивувались і в захваті перезиралися. Раптом отець Андреас де Вара, що супроводив загін, затягнув «Te Deum laudamos», «Тебе, Бога, хвалимо», і одразу ущухли галас і крики, суворі й хрипкі голоси всіх вояків, авантюрників і бандитів поєдналися в побожному хорі. Індіанці з подивом придивлялись, як за словом священика солдати зрубали дерево і змайстрували хрест, на деревині якого вирізьбили ім’я іспанського короля. І дивились, як підноситься хрест, наче його обидві дерев’яні руки хотіли обняти обидва океани, Атлантичний і Тихий, з усіма їхніми невидними далечінями.

Серед шанобливого мовчання Нуньєс де Бальбоа ступив наперед і звернувся до вояків. Вони слушно чинять, дякуючи Господу, що сподобив їх такої честі й ласки, і просять його, щоб він і далі допомагав їм завойовувати цей океан та інші землі. Якщо воїни й далі вірно йтимуть за ним, як і досі, то повернуться додому з цієї нової Індії як найбагатші іспанці. Бальбоа врочисто вимахував прапором на всіх чотирьох вітрах, щоб заволодіти для Іспанії всіма далекими землями, що їх овівають ті вітри. Потім гукнув писаря Андреса де Вальдеррабано, щоб той зробив запис, який лишить пам’ять про цю подію на всі віки. Андрес де Вальдеррабано розгорнув пергамент, ідучи через праліс, він ніс у замкненій дерев’яній скриньці каламар і перо, а потім попросив усіх шляхтичів, лицарів і вояків – «los caballeros e hidalgos y hombres de bien», – «присутніх під час відкриття Південного моря, Mar del Sur, яке зробив високий і вельми поважний капітан Васко Нуньєс де Бальбоа, губернатор його величності», що «цей пан Васко Нуньєс був першим, хто побачив той океан, а потім показав своїм людям».

Потім шістдесят сім чоловік пішли з вершини вниз, і того 25 вересня 1513 року людство дізналося про останній, доти не відомий океан землі.

Золото і перли