Світова хвилина Ватерлоо

Наполеон, 18 червня 1815 року

Доля лине до могутніх і схильних до насильства. Довгі роки вона, мов слуга, кориться комусь одному: Цезареві, Александру, Наполеонові, бо любить стихійних людей, що подібні до неї самої, до незбагненної стихії.

Але іноді, і то завжди вкрай рідко, вона, пройнявшись дивним настроєм, піддається комусь байдужому. А інколи – і це найдивовижніші миті в світовій історії – нитки фатуму на одну непевну хвилину потрапляють до нікчемних рук. Такі люди завжди більш налякані, ніж ощасливлені бурею відповідальності, що втягнула їх у героїчну світову гру, і майже завжди, затремтівши, випускають із рук накинуту їм долю. Дуже рідко людина могутньою рукою підносить нагоду, яка їй трапилась, і себе разом із нею. Адже величне дається незначному лише на секунду, і той, хто проґавить його, вже ніколи не буде обласкавлений ним удруге.

Ґруші

Серед танців, любовних романів, інтриг і суперечок Віденського конгресу просвистіла, наче випущене гарматне ядро, звістка, що Наполеон, цей скутий лев, вирвався зі своєї клітки на Ельбі, – і вже мчать на всі боки вісники. Наполеон здобув Ліон, прогнав короля, війська з давніми імператорськими прапорами переходять на його бік, він у Парижі, в Тюїльрі, марні були Лейпцизька битва і двадцять років людовбивчих війн. Немов збиті докупи однією силою, міністри, – англійський, прусський, австрійський, – які щойно плаксиво сперечалися, доходять згоди, російську армію похапцем знову мобілізують, щоб тепер уже остаточно вирвати владу з рук узурпатора; ще ніколи Європа легітимних імператорів і королів не була такою єдиною, як у ті години першого обурення. З півночі на Францію наступає Веллінґтон, йому на поміч іде прусська армія під командою Блюхера, на Рейні споряджається Шварценберґ, а як резерв повільно й важко ступають по Німеччині російські війська.

Наполеон єдиним поглядом збагнув смертельну небезпеку. Він знає: немає часу чекати, аж поки збереться вся зграя. Треба розділити їх, напасти на когось одного, на пруссаків, англійців чи австрійців, перше ніж вони стануть європейською армією і загибеллю для його імперії. Він має спішити, бо вже прокидаються невдоволені і в його країні, він повинен стати переможцем до того, як зміцніють республіканці й поєднаються з роялістами, до того, як Фуше, цей двоязикий і невловний, у союзі з Талейраном, своїм суперником і віддзеркаленням, підступно переріжуть йому ззаду сухожилки. Він повинен у єдиному залізному пориві скористатися бурхливим ентузіазмом армії й рушити на ворогів; кожен день – це втрата, кожна година – небезпека. Тож він похапцем кинув брязкітливу гральну кість на найкривавіше бойовище Європи – Бельгію. 15 червня о третій годині ранку передові полки великої – і поки що єдиної – армії Наполеона перейшли кордон. 16 червня коло Ліньї вони вже наскочили на прусську армію й відкинули її. Це перший удар пазурами пораненого лева, страхітливий, але аж ніяк не смертельний. Розбита, але не знищена, прусська армія відступила до Брюсселя.

Тепер Наполеон вирушив для другого удару – по Веллінґтону. Він не може собі дозволити звести дух, бо кожен день дає супротивнику нові підкріплення, а країна позаду нього і знекровлений, неспокійний французький народ повинні сп’яніти від вогненної сивухи звістки про перемогу. 17 червня Наполеон і далі суне вперед з усією своєю армією аж до пагорбів Катр-Бра, де окопався Веллінґтон, той незворушний ворог із залізними нервами. Ще ніколи розпорядження Наполеона не були такі обачні, ще ніколи його військові накази не були ясніші, ніж того дня, він думає не тільки про напад, а й про свої небезпеки: можливість, що розбита, але не знищена армія Блюхера може з’єднатися з армією Веллінґтона. Прагнучи запобігти цьому лиху, він відокремив частину своєї армії, щоб вона крок за кроком відганяла прусську армію й не давала їй приєднатися до англійців.

Командування цим допоміжним військом Наполеон доручив маршалові Ґруші: пересічному чоловікові, доброму, чесному, порядному, надійному, не раз випробуваному командирові кінноти, але командирові кінноти і не більше. Ґруші – не палкий і поривний нещадний воїн-кавалерист, як Мюрат, не стратег, як Сен-Сір і Бертьє, не герой, як Ней. Жодна войовнича кіраса не прикрашала йому груди, жоден міф не огортав його постать, ніяка помітна риса не надавала йому слави і становища в героїчному світі наполеонівської легенди; тільки його неуспіх, тільки невдача, яка спіткала його, надала йому слави. Двадцять років він воював на всіх бойовищах від Іспанії до Росії, від Голландії до Італії, поволі піднявся щаблями аж до зірки маршала, не те що незаслуженої, але без особливих звитяг. Австрійські кулі, єгипетське сонце, арабські кинджали, російські морози прибрали з його шляху попередників. Дезе загинув під Маренґо, Клебер – у Каїрі, Ланн – під Ваґрамом; Ґруші не пробивав собі шляху до найвищої гідності, той шлях прочистили йому кулі за двадцять років війни.

Наполеон добре знав, що Ґруші – і не герой, і не стратег, а тільки надійний, вірний, мужній і розважливий чоловік. Але половина його маршалів лежала в землі, решта, невдоволені, лишились у своїх маєтках, утомившись від нескінченних біваків, тож Наполеон був змушений доручити вирішальне завдання пересічному чоловіку.

17 червня об одинадцятій годині ранку, через день після перемоги під Ліньї, за день до Ватерлоо, Наполеон уперше передав маршалові Ґруші самостійне командування. На одну мить, на один день скромний Ґруші вийшов із військової ієрархії в світову історію. Лише на одну мить, зате на яку мить! Накази Наполеона були ясні. Поки він сам іде на англійців, Ґруші з третиною армії має переслідувати прусську армію. Начебто просте доручення, пряме і зрозуміле, а водночас і таке, що потребує гнучкого розуму, і двосічне, наче меч. Бо водночас із тим переслідуванням Ґруші доручили перебувати в постійному зв’язку з головною армією.

Маршал, вагаючись, прийняв командування. Він не звик діяти самостійно, його безініціативна розважливість почувається краще, коли геніальний погляд імператора наказує йому, як діяти. Крім того, він відчуває за плечима невдоволеність своїх генералів, а можливо, навіть невиразний помах крил долі. Тільки близькість штаб-квартири заспокоює маршала, бо лише три години швидкого маршу відокремлюють його армію від армії імператора.

Ґруші прощається серед зливи. Його солдати повільно йдуть по розмитій глинистій землі вслід за пруссаками або принаймні в тому напрямі, де, як припускали, перебуває Блюхер зі своїм військом.

Ніч у Каю

Північний дощ іде нескінченно. Мов мокре стадо, ступають у пітьмі Наполеонові полки, кожен воїн несе на своїх підошвах по кілограму болота, ніде нема ніякого притулку, ніякої хати чи покрівлі. Солома надто розмокла, щоб лягати на неї, тому десять або дванадцять солдатів туляться разом і сплять сидячи, спина до спини під зливою. Та й сам імператор не має спочинку. Гарячкова нервозність цькує і пронизує його, рекогносцировку годі провести через непроглядну темінь, розвідники повідомляють украй плутані звістки. Наполеон ще не знає, чи Веллінґтон прийме битву, від Ґруші немає повідомлення про пруссаків. Тож о першій годині ночі він сам – байдужий до шумливого прориву небес – обходить усі форпости аж до того, що перебуває на відстані гарматного пострілу від англійського табору, де вряди-годи видніє серед туману тьмяне, задимлене світло, і розробляє план нападу. Тільки коли засіріло, повертається Наполеон на ферму Каю, у свою жалюгідну штаб-квартиру, і бачить там перші повідомлення від Ґруші: неясні звістки про відступ пруссаків і неодмінно заспокійливі обіцянки йти за ними. Мало-помалу дощ ущух. Імператор нетерпляче ходить по кімнаті й поглядає на жовтий обрій, чи нарешті не відкриються простори, а отже, з’явиться й змога почати вирішальну битву.

О п’ятій годині ранку – дощ уже припинився – яснішають і душевні хмари, спонукаючи до рішучості. Віддано наказ о дев’ятій годині бути готовими до бою і рушати вперед. Ординарці розсипались в усі боки. Невдовзі сурми дали сигнал до збору. Тільки тепер Наполеон лягає на похідне ліжко, щоб дві години поспати.

Ранок перед Ватерлоо

Дев’ята година ранку. Але війська зібралися ще не всі. Розмочений триденним дощем ґрунт обтяжує кожен рух і не дає змоги вчасно вивести вперед артилерію. Тільки мало-помалу з’являється сонце, дме поривчастий вітер, але це не сонце Аустерліца, яскраве і з обіцянками щастя, тутешнє північне світило лише тьмяним блиском понуро осяває землю. Нарешті війська готові, і тепер, перед початком битви, Наполеон на своїй білій кобилі ще раз їде вздовж усього фронту. Орли на прапорах опускаються нижче, немов під бурхливим вітром, вершники войовниче вимахують шаблями, а піші піднімають на багнетах для вітання свої ведмежі шапки. Всі барабани вистукують несамовитий дріб, сурми шлють назустріч полководцю свою пронизливу радість, але ці всі іскристі тони заглушує, мов грім, радісний крик сімдесятьох тисяч солдатських горлянок, що котиться над полками: «Vive l’Empereur!»^[6]

Жоден парад за двадцять років наполеонівських війн не був величнішим і таким сповненим ентузіазму, як цей останній. Тільки-но відлунали заклики, об одинадцятій годині, – на дві години пізніше, ніж передбачено, на дві фатальні години пізніше! – гармаші отримали наказ обстріляти картеччю червоні мундири на пагорбі. Потім рушив із пішими солдатами Ней, «le brave des braves», «сміливець над сміливцями», почалася вирішальна для Наполеона мить. Цю битву описували незліченну кількість разів, але ми ніколи не втомимося читати про її мінливий перебіг чи то в чудовому описі Вальтера Скотта, чи то в епізодичному описі Стендаля. Битва була велична та розмаїта і здалеку, і зблизька, і з пагорба полководця, і з сідла кірасира. То був шедевр напруги і драматизму з ненастанними переходами від страху до надії, що раптом досяг кульмінації в мить катастрофи. То був взірець справжньої трагедії, бо доля цієї битви визначила долю Європи, фантастичний феєрверк Наполеонового життя пишно, наче ракета, ще раз спалахнув на всіх небесах, а потім згас назавжди в миготливому падінні.

Від одинадцятої години до першої французькі війська штурмували височини, займали села й позиції, їх виганяли відти, вони знову дерлися вгору і штурмували. Вже десять тисяч полеглих укрили глинистий мокрий пагорб пустої землі, і не досягнуто ще нічого, крім виснаження по обидва боки. Обидва війська втомлені, обидва полководці занепокоєні. Обидва знають, що перемога належить тому, хто перший отримає підкріплення: Веллінґтон – від Блюхера, Наполеон – від Ґруші. Наполеон раз по раз нервово хапається за підзорну трубу, посилає щоразу нових ординарців; якби вчасно надійшов його маршал, сонце Аустерліца знову засяяло б над Францією.

Помилка Ґруші

Ґруші, що, не здогадуючись, тримав у руках Наполеонову долю, тим часом, згідно з наказом, вирушив увечері 17 червня й переслідував у визначеному напрямі пруссаків. Дощ припинився. Безтурботно, наче в мирній країні, йдуть роти молодих хлопців, які тільки вчора вперше понюхали порох, але ворога й далі не видно, ніде немає жодного сліду розбитої прусської армії.

Аж раптом, саме тоді, коли маршал снідав нашвидку в якійсь селянській хаті, здригнулася земля під ногами воїнів. Усі прислухалися. Знову і знову глухо прокотився, вже згасаючи, звук: то ревіли гармати, далекі вогненні батареї, а втім, не дуже й далекі, щонайбільше на відстані трьох годин. Кілька офіцерів лягли по-індіанському на землю, щоб виразніше визначити напрям. Ненастанно і глухо долинає той далекий звук. Це канонада перед Сен-Жаном, початок битви під Ватерлоо. Ґруші скликає раду. Жерар, його заступник, гаряче й палко вимагає: «Il faut marcher au canon»^[7], чимшвидше в бік стрілянини! Другий офіцер погоджується з ним: треба чимшвидше туди. Ніхто з них не сумнівається, що імператор зіткнувся з англійцями й почалася важка битва. Ґруші вагається. Звикнувши до послуху, він боязливо дотримується написаного аркуша, наказу імператора переслідувати пруссаків, які відступають. Жерар, помітивши його вагання, стає наполегливішим: «Marchez au canon!» – і вимога заступника командувача перед двадцятьма офіцерами і цивільними звучить не як прохання, а як наказ. Це розсердило Ґруші. Він твердо й суворо пояснює, що не може відступити від свого обов’язку, поки не отримає від імператора іншого наказу. Офіцери розчаровані, гармати гримлять серед лиховісного мовчання.