Цей спротив давно вже відчуває наука, й вона бореться з ним, але надаремно. Не допомогло й те, що вона з’єдналася з державною владою й домоглася від неї закону проти лікарів-шарлатанів та цілителів «силами природи»: глибинно-релігійні рухи не придушуються силою параграфів. Під захистом закону нині, як і в часи середньовіччя, продовжують орудувати численні цілителі, що не мають наукових ступенів, тому з державної точки зору є незаконними; постійно йде партизанська війна між природними методами лікування, релігійним та науковою медициною. Але найнебезпечніші вороги академічної науки з’явилися не із сільських хатин і не із циганських таборів, а виникли у власних рядах, подібно до того, як Французька революція, так само як і будь-яка інша, вибирала вождів не з народу, а навпаки: могутність дворянства була знищена саме дворянами, які піднялися проти нього. Так і в великому повстанні проти надмірної спеціалізації шкільної медицини вирішальне слово незмінно належало окремим, незалежним лікарям. Перший, хто розпочав боротьбу проти бездушності, проти зривання вуалі з чудес зцілення, був Парацельс[9]. Озброївшись булавою своєї мужицької грубості, пішов у наступ на «лікарів» і висунув їхній книжній вченості звинувачення в тому, що вони хочуть розкласти людський мікрокосм, як механізм годинника, на частини і потім знову склеїти. Він бореться із зарозумілістю, з догматичною авторитарністю науки, яка втратила будь-який зв’язок з високою магією творчої природи й не помічає, і не визнає стихійних сил, і не чує випромінювань як окремих душ, так і світової душі в цілому. Хоча й сумнівні, на погляд сучасника, його рецепти, духовний вплив цієї людини росте, ніби під прикриттям часу, і на початку ХІХ ст. проявляється назовні у такій собі «романтичній» медицині, яка, будучи відгалуженням філософсько-поетичної течії, прагне вищої форми тілесно-душевної єдності. З безумовною вірою у вселенську одухотвореність природи вона відстоює думку, що сама природа – наймудріша цілителька й потребує людини у кращому разі лише як помічника. Це подібно до того, як кров, не побувавши у вишколі хіміків, утворює антитоксини проти будь-якої отрути, так і організм може сам себе підтримувати і здатен у більшості випадків без чиєїсь допомоги впоратися з хворобою. Тому дороговказом у лікуванні людини повинно бути правило – не йти наперекір природньому стану речей, а лише зміцнювати у випадку хвороби завжди притаманну людині волю до одужання. А цей імпульс часто може бути підтриманим шляхом душевного, духовного релігійного впливу тією ж мірою, як і за допомогою грубої апаратури та хімічних речовин. Істинне ж зцілення завжди здійснюється зсередини, а не ззовні. Сама природа – той «внутрішній лікар», якого кожен від народження носить у собі і який через це більше розуміє про хвороби, ніж спеціаліст, що бачить тільки зовнішні симптоми. Уперше хвороба, організм і проблема лікування розглядаються романтичною медициною знову як щось єдине. Цілий ряд систем виникає в дев’ятнадцятому столітті із цієї основної ідеї про самостійну силу спротиву організму. Месмер базує своє магнетичне вчення на волі людини до здоров’я, Християнська наука – на плідній силі самосвідомості; поряд з цими майстрами, що використовують внутрішні сили природи, інші звертаються до сил зовнішніх: гомеопати до цілісної, нерозбавленої речовини, Кнейп та інші послідовники лікування природою – до її животворних стихій: води, сонця, світла. І всі вони відмовляються, ніби змовилися, від будь-яких хімічних комбінацій у лікуванні, від будь-якої апаратури і навіть від найвизначніших досягнень новітньої науки. Загальне усім цим природним методам, дивовижним зціленням і «лікуванню духом» твердження, яке протистоїть шкільній патології з її тенденціями до локалізації, може бути відображено в єдиній короткій формулі. Наукова медицина розглядає хворого з його недугами як об’єкт і надає йому, майже презирливо, абсолютно пасивну роль: йому не потрібно ні про що запитувати і ні про що говорити: усе, що хворий повинен робити, – це слухняно й без жодної думки виконувати вказівки лікаря й по змозі виключати себе самого із процесу користування. У слові «користування» – ключ до всього. Бо в той час, коли для наукової медицини хворий – це об’єкт, метод душевного лікування вимагає від хворого, перш за все, щоб він сам користувався душею, щоб він як суб’єкт, як носій і головний виконавець лікування, проявив максимум можливої для нього активності в боротьбі з хворобою. У цьому заклику до хворого – пробудитися душею, зібрати в кулак свою волю й цілісність свого єства протиставити цілісності хвороби – і полягає єдиний і суттєвий лікарський засіб усіх психічних методів, і допомога їхніх представників обмежується частіше словесним звертанням. Але того, хто знає, які чудеса може здійснювати Логос, творче слово, це чародійне здригання повітря, що створює нескінченні світи й ці ж світи знищує, не вразить, тому що в науці зцілення, як і в інших сферах життя, багато разів здійснювалися справжні чудеса за допомогою єдиного слова, тому що тільки через словесне звернення й погляд – це послання від особистості до особистості – у багатьох випадках могло бути відновлено, винятково впливаючи на дух, здоров’я в абсолютно розладнаних організмах. Повною мірою дивовижні ці зцілення не є ні дивом, ні винятковим явищем; вони лише тьмяно відображають усе ще незрозумілий для нас закон взаємодії вищого рангу між тілом та душею, який досконаліше, можливо, дослідять майбутні покоління. Для нас достатньо й того, що можливість лікування тільки психологічним шляхом уже не заперечується й що стосовно явищ, не з’ясованих з точки зору чистої науки, закріпилося слабке визнання.
Такі самовдоволені відхилення окремих видатних представників лікарської справи від академічної медицини належать, на мою думку, до найцікавіших епізодів історії культури, бо ніщо в історії, – як у матеріальній, так і в історії духу – не може зрівнятися за драматичною силою психічного впливу з тим епізодом, коли одна-єдина, слабка, ізольована людина йде проти гігантської світової організації. Чи піднімається Спартак[10], завжди принижений і побитий раб, проти римських легіонів та когорт, чи Пугачов[11], бідний козак, проти величезної Росії, чи Лютер[12], широколобий августинський монах, проти всемогутньої католицької віри, – кожного разу, коли людина протиставляє об’єднаним силам усесвіту всього лише внутрішню міць своєї віри й вступає в боротьбу, яка здається безглуздою й безнадійною, саме тоді його душевна напруга творчо передається людям і створює з нічого неймовірні сили. Кожен із наших великих фанатів «лікування духом» зібрав навколо себе сотні тисяч, кожен своїми справами й зціленнями пробудив і розхитав свідомість епохи, від кожного пішли й проникли в науку сильні течії. Фантастична ситуація: в епоху, коли медицина, завдяки просто казковому спорядженню, своїй техніці, творить істинні чудеса, коли вона навчилася роздрібнювати, спостерігати, фотографувати, вимірювати, піддавати своєму впливу й змінювати найменші атоми й молекули живої тканини, коли всі інші точні науки сприяють їй і допомагають, і ніщо органічне ніби не є таємницею, – саме в цей момент ряд незалежних дослідників доводить непотрібність в багатьох випадках всієї цієї апаратури. Вони відкрито й незаперечно свідчать своїми справами про те, що і в наш час, як і колись, можна голими руками, винятково шляхами психічними, досягти зцілення, і навіть у тих випадках, коли нічого не міг зробити до них величний і точний механізм університетської медицини. З одного боку, їхня система незрозуміла й майже смішна через свою незначущість: лікар і пацієнт спокійно сидять поруч і, здається, просто розмовляють. Ні рентгенівських знімків, ні вимірювальних приладів, ні електричного ланцюга, ні кварцових ламп, ні навіть термометра – немає нічого від усього того технічного арсеналу, який є справедливою гордістю нашого часу; і все ж таки їхній давній метод часто діє з більшою силою, ніж терапія, що пішла далеко вперед. Та обставина, що ходять залізницею потяги, не внесла ніяких змін в душевну конституцію людства, бо хіба не підвозять вони щороку до Лурдського гроту[13] сотні тисяч паломників, що очікують зцілення саме звідти? І те, що винайдено струм, не зменшило бажання людської душі до таємниці, тому що у 1930 році в Гальспахе він, цей струм, захований в магічний жезл одним із ловців душ, дивовижно створив з нічого ціле місто з готелями, санаторіями й розважальними закладами – усе для однієї- єдиної людини. Жоден факт так очевидно, як багатогранний успіх методів навіювання й таких собі дивовижних зцілень, не свідчить про те, який величезний потенціал віри маємо у ХХ ст. та скільки практичних можливостей лікування свідомо втрачено за довгі роки медициною, яка орієнтується на бактеріологію й гістологію, тією медициною, яка так уперто заперечувала найменшу можливість ірраціонального й через свою забаганку виключала психічну самодопомогу зі своїх точних розрахунків.
Очевидно, жодна з цих сучасно-старовинних систем ні на мить не похитнула незрівнянну за своєю продуманістю й універсальністю організацію сучасної медицини. Успіх окремих психічних методів і систем не доводить, що наукова медицина була сама собою не права, але викриває лише той догматизм, що незмінно полягає в останній зі знайдених систем лікування як кращої для всіх і єдино можливої, і знущався над будь-якою іншою, як над несучасною, неправильною й неможливою. Ось цій зарозумілості завдано жорстокого удару. У тій плідній розсудливості, яка помічається тепер у духовних вождів медицини, не остання роль належить незаперечному успіху, в окремих випадках, тих психічних методів лікування, про які піде мова далі. Невиразний, але й нам, непосвяченим, зрозумілий сумнів зародився в їхніх рядах: чи не завело (як відкрито допускає людина такого масштабу, як Зауербрух[14]) «бактеріологічне й серологічне пояснення хвороб медицину в глухий кут», чи не починає наука лікування перетворюватися поступово зі служіння людині на щось самодостатнє й чуже для людей, з одного боку, завдяки спеціалізації, і з іншого – через надання переваги кількісному розрахунку перед індивідуальною діагностикою, чи не став «лікар занадто вже медиком». Те, що в наш час називається «кризою свідомості в медицині», не є, однак, у жодному разі вузькопрофесійним питанням; ця криза входить до складу того загальноєвропейського стану нестійкості, того універсального релятивізму, який, незважаючи на десятиліття диктаторського ствердження й заперечення в усіх галузях науки, змушує спеціалістів знову обернутися врешті назад й поставити ряд запитань. Приємно виявляти широчінь поглядів, яка була відсутня в академічних колах; так, чудова книга Ашнера «Криза медицини» дає безліч несподіваних прикладів того, як ще вчора методи лікування, які критикувалися й висміювалися, які вважалися середньовічними (на кшталт пускання крові або припікання), стали сьогодні новітніми й найдієвішими. Більш справедливо і врешті із зацікавленням до закономірності явищ дивиться медицина на випадки «зцілення духом», ті самі, що іще у ХІХ ст. заперечувалися й висміювалися, людьми, які мали «статус» шарлатана, брехуна й штукаря. Серйозні зусилля докладаються до того, щоб постійно поєднувати ці сторонні, суто психічні досягнення із точними досягненнями клінічного побуту. Незаперечно відчувається в середовищі розумних і гуманних лікарів сум за колишньою універсальністю, бажання знайти шляхи від закритої, локалізованої патології до конституційної терапії, до поінформованості не тільки про окремі хвороби, але й про людину як особистість. Дослідивши майже до молекули тіло й клітину, як універсальну матерію, творча допитливість знову звертає свій погляд у бік цільності хвороби, різної в кожному окремому випадку, і за конкретними ознаками шукає інші, вищі. Нові наукові дисципліни: вчення про типи, фізіогноміка, вчення про спадковість, психоаналіз, індивідуальна психологія – намагаються знову висунути на перший план саме не спадкове в людині, а одвічну єдність кожної особистості. Досягнення поза академічною психологією, явища навіювання, відкриття Фройда, Адлера[15] все наполегливіше оволодівають увагою кожного розсудливого й вдумливого лікаря.
Розділені у віках, знову починають зближуватися два напрямки в науці лікування: органічне й психічне, оскільки обов’язково – згадаймо образ спіралі у Гете[16] – будь-який розвиток повертається на більш високу сходинку, до своєї висхідної точки. Будь-яка механіка приходить зрештою до первісного закону руху, будь-яке ділення знову прагне єднання, усе раціональне поглинається своєю чергою ірраціональним; і після того як століттями строга й одностороння наука досліджувала матерію й форму людського тіла аж до основних його глибин, знову виникає питання про «дух, який створює для себе тіло».
Книга ця задумана зовсім не як систематична історія всіх психічних методів лікування. Мені дано лише втілити ідеї в образах. Розповісти про те, як думка росте в людині й потім проростає через неї у світ, – така картина із сфери духовно-душевного життя ясніше, так мені здається, відобразить ідею, ніж якийсь історико-критичний нарис. Тому я обмежився тим, що вибрав трьох людей, які, йдучи самостійними й навіть протилежними шляхами, втілили в життя на сотнях тисяч людей ідею лікування духом: Месмер – навіюванням зміцнює волю до здоров’я, Мері Бейкер-Едді – формує екстатикою потужну віру, Фройд закликає до самопізнання й до позбавлення власними силами психічних конфліктів, які пригнічують сферу підсвідомого. Особисто я не випробовував жодного із цих методів ні як лікар, ні як пацієнт; з жодним із них мене не пов’язує ні фанатизм переконання, ні почуття особистої вдячності. Таким чином, стаючи до цієї праці виключно з міркувань образотворення, я сподіваюся залишитися незалежним і, відображаючи Месмера, не стати месмеріанцем, зображуючи Бейкер-Едді, – послідовником Християнської науки, і, змальовуючи Фройда, – запеклим психоаналітиком. Я цілком усвідомлюю, що кожне вчення могло стати дієвим лише шляхом доведення до крайності ідеї, яка в ньому міститься; що кожне дає різко витончену форму, доповнюючи її новими тонкощами, але, погоджуючись із Гансом Саксом[17], «я не вважатиму це помилкою». Вирішальним для будь-якої ідеї є не те, як вона реалізовується, а те, що вона в собі містить; не що вона собою представляє, а що вона дає. За влучним висловом Поля Валері[18], «крайність сповіщає світу його ціну, лише середній рівень – стійкість».
Зальцбург, 1930
О проекте
О подписке