© В. С. Мурич, переклад українською, 2021

© О. А. Гугалова-Мєшкова, художнє оформлення, 2021

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2015

* * *

Альберту Ейнштейну з повагою

Вступ

Будь-який утиск єства є нагадування про вищу батьківщину.

Новаліс^[1]

Здоров’я для людини природно, хвороба – неприродна. Здоров’я сприймається тілом як щось зрозуміле само собою, так само, як повітря легенями і світло очима; не заявляючи про себе, живе воно й росте в ньому разом із загальним його світосприйняттям. А хвороба проникає раптово, як щось чужорідне, вона ненароком накидається на душу, сповнену страху, і породжує в ній безліч питань. Бо якщо звідкись з’явився він, злий ворог, то хто ж наслав його? Залишиться він чи відійде? Чи доступний він закляттю, благанню, подоланню? Жорсткими своїми кігтями витягує хвороба із серця суперечливі почуття: страх, віру, надію, приреченість, прокляття, смиренність, відчай. Вона навчає хворого запитувати, думати і молитися, підводити сповнений переляку погляд у порожнечу й знаходити там створіння, якому можна розповісти про свій страх. Тільки страждання породило в людства релігійне почуття, думку про Бога.

Оскільки здоров’я від природи притаманне людині, воно незбагненне й не вимагає пояснень. Але кожен стражденний шукає в будь-якому випадку сенс своїх страждань. Бо думки про те, що хвороба атакує нас без жодного сенсу, що без будь-якої нашої провини, безцільно й безглуздо, тіло охоплюється жаром і розривається до останніх своїх глибин розпеченими лезами болю, – цієї жахливої думки про повну безглуздість страждань, думки достатньої, щоб зруйнувати всю етику світобудови, людство ще ніколи не наважилося довести до кінця. Хвороба щоразу здається людині кимось посланою, і той незбагненний, хто її посилає, повинен, на думку суспільства, мати всі підстави для того, щоб вселити її ось в це тлінне тіло. Хтось повинен мати зло на людину, гніватися на неї, ненавидіти її. Хтось хоче її покарати за якусь провину, за порушену заповідь. І це може бути тільки той, хто все може, той самий, хто метає блискавки з неба, хто посилає на поля спеку й холод, хто запалює зірки й туманить їх, ВІН, у кого вся влада, всемогутній: Бог. Тому від початку часів явище хвороби пов’язане з релігійним почуттям.

Боги посилають хворобу, і лише вони можуть взяти її назад: ця думка стверджена непорушно на світанку будь-якої лікарської науки. Ще повністю позбавлена свідомості власного свого розуміння, безпорадна, нещасна, самотня й слабка, давня людина, охоплена полум’ям своєї недуги, не знає іншого виходу, як з криком звернути свою душу до неба, до бога-чарівника, щоб він від неї відступився. Тільки крик, молитву, жертвоприношення і знає первісна людина як лікувальний засіб. Не можна захиститися від нього, всесильного, непоборного в темряві; отже, потрібно змиритися, домогтися його прощення, благати його, випрошувати, щоб він взяв назад з тіла палаючий біль. Але як досягнути його, невидимого? Як волати до нього, не знаючи його оселі? Як подати йому знаки каяття, покірності, обітниці й готовності до жертв, знаки, які були б йому зрозумілі? Усього цього не знає воно, бідне, недосвідчене, тривожне серце ранньої пори людства. Йому, яке багато чого не знає й не відає, не відкриється Бог, не зійде до низької його буденної долі, не вшанує відповіддю, не почує. І ось в нужді своїй безпорадна, безсила людина має шукати собі іншу людину як посередника перед Богом, мудру й досвідчену, якій відомі чари й заклинання, щоб умилостивляти темні сили, догоджати їм у гніві. І таким посередником в епоху первісних культур є лише жрець.

Таким чином, у доісторичну пору людства боротьба за здоров’я означає не боротьбу з окремою хворобою, а боротьбу за Бога. Будь-яка медицина на землі починається як теологія, як магія, культ, ритуал, як душевна напруженість людини проти посланого Богом випробування. Тілесному стражданню протиставляється не технічний, а релігійний акт. Не шукають причини недуги, а шукають Бога. Не борються з больовими проявами, а намагаються замолити хворобу, відкупитися від бога за допомогою обітниць, жертв і церемоній, бо тільки тим шляхом, яким прийшла вона, – шляхом надприродним – може вона й відступитися. Так єдності проявів болю протиставляється ще повна єдність почуття. Є тільки одне здоров’я й одна хвороба, а для цієї останньої знову-таки тільки одна причина й один засіб: Бог. А між Богом і стражданням є тільки один посередник – той самий жрець, цей страж душі й тіла водночас. Світ ще не розщеплений, не роздвоївся; віра і знання утворюють у святилищі храму одну, єдину категорію; позбавлення від болю не може відбутися без виходу на арену душевних сил, без ритуалу, заклинань і молитви. А тому тлумачі снів, заклинателі демонів, жерці, яким відомий таємничий хід світил, творять своє цілюще мистецтво не як практичний акт науки, а як таїнство. Не піддається вивченню, доступне сприйняттю лише посвячених, передається воно, це мистецтво, із покоління в покоління; і хоча жерці, маючи досвід, чимало знаються на лікуванні, вони ніколи не дають порад виключно ділових, а вимагають дива в зціленні, вимагають освяченого тілесного храму, душевного піднесення й присутності богів. Лише очистившись і освятившись тілом і духом, хворий має право сприйняти цілющу формулу; паломники, що бредуть далеким і важким шляхом до храму в Епідаврі^[2], повинні провести час у молитві напередодні, омити тіло, заколоти кожен по жертовній тварині, заснути й провести ніч на шкурі жертовного кабана, потім розповісти сни цієї ночі жерцю для їх тлумачення; лише тоді він вшанує їх одночасно і пастирським благословенням, і лікарською допомогою. Але щоразу як найперша запорука зцілення стверджується наближення душі, сповненої віри, до Бога: хто хоче дива одужання, повинен підготувати себе до цього дива. Лікарська наука у своїх витоках невід’ємна від науки про Бога; медицина й богослів’я складають ще від початку одне тіло й одну душу.

Та це єднання дуже швидко руйнується. Бо для того щоб стати самостійною й прийняти на себе практичне посередництво між хворобою та хворим, наука повинна відкинути божественне походження хвороби й релігійну настанову – жертву, молитву, культ. Лікар виступає поруч із жерцем, а дуже швидко і проти нього – трагедія Емпедокла^[3] – і, зводячи страждання зі сфери надчутливої в площину буденно-природного, намагається усунути внутрішній розлад засобами земними, стихіями зовнішньої природи, її травами, соками й солями. Жрець зосереджується на богослужінні й відступає від лікарського мистецтва, лікар відмовляється від будь-якого впливу на душу, від культу й магії; віднині ці два напрямки розходяться, й кожен іде своїм шляхом.

З моменту порушення єдності, яка прослідковувалася на початку, всі елементи лікарського мистецтва набувають відразу абсолютно нового змісту. Перш за все, єдине душевне явище «хвороба» розпадається на безліч конкретних, точно визначених хвороб. І разом з тим її сутність деякою мірою втрачає зв’язок з духовною особистістю людини. Хвороба означає, що проблема охопила її не в цілому, а лише частково – окремий орган (Вірхов^[4] говорив на конгресі в Римі: «Немає хвороб узагалі, а лише окремі хвороби органів і клітин). Першочергове завдання лікаря – не протистояти хворобі в цілому, а лікувати локально, полегшивши страждання, і водночас зарахувати недугу до якоїсь однієї групи розділених й описаних раніше хвороб. Щойно лікар поставив діагноз і дав назву хворобі, він у більшості випадків уже виконав суть своєї справи, і лікування здійснюється у подальшому саме по собі за допомогою передбачених на цей «випадок» медичних прийомів. Повністю відгородившись від релігії, чародійства, отримавши у школі базові знання, сучасна медицина керується не індивідуальною інтуїцією, а твердими практичними настановами. І якщо вона до цього часу ще охоче привласнювала поетичну назву «лікарське мистецтво», то цей вагомий термін може означати лише більш слабкий ступінь – «ремісниче мистецтво». Бо давно вже наука лікування не вимагає від своїх учнів, як колись, бути жерцями, володіти таємничим даром провидця, мати особливі здібності жити в єдності з основними силами природи; поклик серця став покликанням, магія – системою, таємниця зцілення – обізнаністю в лікарських засобах. Зцілення здійснюється вже не як психічний вплив, не як дивовижна подія, а як найчистіший і майже наперед прорахований розумом акт лікаря; досвід і вміння заміняють натхнення, підручник приходить на зміну Логосу^[5], творчому заклинанню жерця. Там, де давній, магічний спосіб лікування вимагав найвищої душевної напруги, – клініко-діагностична система вимагає від лікаря протилежного: ясності духа, відчуженого від нервів, повного душевного спокою й діловитості.

Ці необхідні у процесі лікування діловитість і спеціалізація повинні були у XIX ст. набагато підсилитися, бо між тим, хто користується, і тим, хто використовує, виникла повністю бездушна істота: апарат. Усе більш непотрібним для встановлення діагнозу стає гострий погляд природженого лікаря, який творчо сполучає симптоми: мікроскоп відкриває для нього зародок бактерії, вимірювальний прилад визначає за нього тиск і ритм крові, рентгенівський знімок позбавляє необхідності робити висновки, керуючись інтуїцією. Усе більше й більше лабораторія бере на себе в діагностиці те, що вимагало від лікаря особистої проникливості, а для хворого хімічна фабрика дає в готовому вигляді, дозовано й в упаковці, ті ліки, які середньовічний медик повинен був власноруч перемішувати, відважувати й відпускати. Засилля техніки, що проникла в медицину хоча й пізніше, ніж повсюди, але так само переможно сповіщає процесу лікування діловитість схеми, детально розробленої незвичайним чином.

Потроху хвороба – колись вторгнення незвичного в сферу особистості – стає протилежністю тому, чим була вона на етапі зародження людства: вона перетворюється частіше на «звичайний», «типовий» випадок із заздалегідь розрахованою протяжністю й механізованим протіканням, робиться завданням, яке можна вирішити методами здорового глузду. До цієї раціоналізації на внутрішніх шляхах приєднується потужне поповнення – організована раціоналізація ззовні; у клініках, цих гігантських осередках людського горя, хвороби розподіляються так само, як у ділових універсалах, по спеціальних відділеннях, зі своїми підйомниками, і так само розподіляються лікарі, які рухаються конвеєром від ліжка до ліжка, досліджують окремі «випадки» – завжди лише хворий орган. Медики часто не мають часу, аби зазирнути в обличчя людини, яка страждає. Гігантські організації лікарняних кас та амбулаторій здійснюють свій вклад у цей бездушний та безликий процес; виникає перенапружене масове виробництво, де не запалиться жодна іскорка внутрішнього контакту між лікарем та пацієнтом, де навіть за бажанням стане все більш неможливим найменший прояв таємничої магнетичної взаємодії душ. І саме тут древній, допотопний домашній лікар вимирає, той єдиний, хто у хворому знав і людину, знав не лише її фізичний стан, її конституцію та її зміни, але й усю родину, а з нею й деякі біологічні передумови, – він останній, у кому залишалося ще щось від колишнього жерця й лікаря водночас. Час відкидає його. Він являє собою протиріччя закону спеціалізації й систематизації так само, як кінь візника по відношенню до автомобіля. Бувши занадто людяним, він більше не підходить для медицини, яка пішла далеко вперед, оснащена сучасною технікою.

Проти знеособлення та цілковитого збездушення медичної науки споконвіків виступала широка, неосвічена, але водночас внутрішньо-розуміюча частина людей. Як і тисячі років тому, проста, недостатньо ще освічена людина дивиться з благоговійним почуттям на хворобу, як на щось надприродне, їй продовжує протистояти душевний акт надії, страху, молитви й обітниці, усе ще перша її головна думка – не про інфекцію чи звапніння, а про Бога. Жодна книга й жоден учитель не переконає людину в тому, що хвороба виникає «природнім» шляхом, а відповідно без будь-якого значення й без вини; а тому вона заздалегідь проявляє недовіру до будь-якої практики, що обіцяє усунути хворобу шляхом тверезим, технічним, холодним, тобто бездушним. Байдужість народу до освіченого лікаря занадто глибоко відповідає його потребам – спадковому масовому інстинкту – віру у пов’язаного з цілим світом, близького до рослин і тварин, «лікаря від природи», що став лікарем й авторитетом завдяки своїм здібностям, а не державним екзаменам.

Народ до цього часу хоче замість спеціаліста, який володіє знаннями про хвороби, «людину медичну», що має «владу» над хворобою. Хай уже давно у світлі електрики розсіялася віра у відьом та дияволів, та віра в цю чудодійну, знаючу чари людину збереглася набагато ширше, ніж це визнають відкрито. І те саме шанобливе благоговіння, яке ми відчуваємо по відношенню до генія й людини, що творить прекрасне, наприклад, Бетховена^[6], Бальзака^[7], Ван-Гога^[8], народ досі відчуває до кожного, у кому бачить цілющу силу, яка перевершує норму; донині він вимагає собі, замість холодного «засобу», «посередника», повноцінну живу людину, від якої «йде сила». Знахарка, пастух, заклинач, маг саме тому, що вони практикують своє лікарське ремесло не як науку, а як мистецтво, причому заборонене мистецтво чорної магії, викликають до себе довіру більшу, аніж сільський лікар, який має гарну освіту і всі права на пенсію. Медицина стає дедалі більше технічною, розсудливою, локальною, однак, усе запекліше відбивається від неї інстинкт широких мас; усе ширше й ширше наперекір шкільній освіті росте серед низів народу у його неспокійній глибині цей напрям, спрямований проти академічної медицини.