Такий незвичайний чоловік – незмірний здобуток для Марії Стюарт, поки стоїть на її боці. І незмірна небезпека, тільки-но він виступить проти неї. Як брат, поєднаний однією кров’ю, Морей і з суто егоїстичних міркувань має всі інтереси підтримувати сестру на чолі влади, бо який-небудь Гамільтон або Ґордон на її місці не давав би йому таку необмежену владу і свободу врядування, тому він охоче дає сестрі змогу представляти владу, без заздрощів приглядається, як із різних урочистих нагод несуть попереду її скіпетр та корону, – але тільки тому, що знає: реальна влада перебуває в його руках. Але тієї миті, коли Марія Стюарт сама намагається правити й обмежувати його повноваження, тверда, мов залізо, гордість Стюартів стикається з гордістю Стюартів. Ніяка ворожнеча не така страхітлива, як та, коли змагаються між собою, корячись одним імпульсам і з однаковою силою, схоже зі схожим.

Та й Мейтленд Лесінґтон, друга за важливістю постать двору Марії Стюарт, її державний секретар, теж протестант. Але спершу й він стоїть на її боці. Мейтленд, цей витончений розум, гнучкий, освічений дух, the flower of wits, квіт розуму, як називала його Єлизавета, не любить, на відміну від Морея, гордо й суто по-панському владу. Як дипломата його тішить тільки плутана й бентежна гра політиканства та інтриг, мистецтво комбінацій; для нього не мають значення тверді принципи, релігія і батьківщина, королева та держава, – важить тільки витончене мистецтво всюди запускати свої руки до гри і зв’язувати або розривати ниточки, як йому заманеться. Він ані по-справжньому вірний, ані по-справжньому невірний Марії Стюарт, хоч особисто дуже прихильний до неї, а Мері Флемінґ, одна з чотирьох Мері, стала його дружиною. Він служитиме Марії Стюарт, поки вона матиме успіх, і покине її в мить небезпеки; глянувши на нього, цей барвистий флюгер, вона може дізнатися, сприятливий вітер чи ні. Бо, як справжній політик, Мейтленд служитиме не їй, не королеві, не подрузі, а тільки її щастю.

Отже, і там, і там, і в місті, і у своєму замку – поганий провісник! – Марія Стюарт, приїхавши, не знаходить жодного надійного друга. Але все-таки і з Мореєм, і з Мейтлендом можна правити й домовлятися, натомість від першої миті вона непримиренно і нещадно, як невблаганна, налаштована на вбивство суперниця ставиться до наймогутнішого народного проводиря: Джона Нокса, единбурзького народного проповідника, організатора й господаря шотландської kirk, майстра релігійної демагогії. З ним вона провадить боротьбу, яка визначить бути чи не бути, боротьбу на життя і смерть.

Адже кальвінізм Джона Нокса – аж ніяк не суто реформаторське оновлення церкви, це тільки закостеніла система Божої держави, а отже, в певному розумінні, найвища форма протестантизму. Нокс виступає владно як справжній володар і фанатично вимагає від самої королеви рабського підпорядкування своїм теократичним наказам. З англіканською церквою, з лютеранською церквою, з якоюсь лагіднішою формою Реформації Марія Стюарт відповідно до своєї м’якої й податливої натури, можливо, порозумілась би. Натомість диктаторська самовладність кальвінізму наперед відкидає будь-яку можливість порозуміння для справжнього володаря, і навіть Єлизавета, використовуючи Нокса в своїх політичних цілях, щоб дошкулити суперниці, сама відчуває до нього огиду з огляду на його нестерпні претензії. Тож як цей похмурий фанатизм мав дратувати наскрізь людську і по-гуманістичному настроєну Марію Стюарт! Для її натури, що радіє життю, полюбляє насолоди, схильна до музики, ніщо не може бути незбагненнішим, ніж твереза суворість, ворожість до життя та іконоборча ненависть до мистецтва, ненависть до радості, властиві женевському вченню, ніщо не може бути нестерпнішим за зарозумілу впертість, яка забороняє сміх і засуджує красу як злочин, прагне зруйнувати все, що дороге їй, радісні форми звичаїв, музику, поезію і танок і, крім того, надає цьому вже й так похмурому світові ще більшої похмурості.

Цей твердий, як камінь, старозаповітний характер став притаманним в Единбурґу й kirk, церкві, Джона Нокса, цього найфанатичнішого, найнещаднішого, найтвердолобішого з-поміж усіх засновників церков, що своєю невблаганністю й нетерпимістю перевершив навіть свого вчителя Кальвіна. Попервах дрібний католицький священик невисокого рангу, він кинувся в Реформацію з усією несамовитістю і люттю своєї свавільної душі й був учнем Джорджа Вішарта, якого мати Марії Стюарт звеліла як єретика спалити живцем. Цей вогонь, у якому загинув наставник Нокса, горить далі в його душі. Французькі допоміжні війська схопили його як одного з проводирів повстання проти регентші й прикували у Франції до галер. Там він довго сидів у кайданах, але його воля невдовзі стала не менш залізною, ніж кайдани. Звільнений, він утік до Кальвіна, навчився там красномовства і нещадної пуританської ненависті до всього ясного і еллінського, а тільки-но повернувшись до Шотландії, за кілька років завдяки генію свого насильства змусив і лордів, і народ схилитися до Реформації.

Джон Нокс – мабуть, найдовершеніший тип релігійного фанатика, якого знала історія, він суворіший за Лютера, що інколи перебував під впливом веселощів, притаманних його душі, жорсткіший за Савонаролу, бо ж позбавлений блиску і містичного осяяння мови. Абсолютно щирий у своїй прямолінійності, він унаслідок страхітливої зашореності мислення став обмеженим і суворим духом, для якого правдивою є лише своя правда, чеснотливою – лише власна чеснота, християнським – лише власне християнство. Той, хто не дотримується таких думок, як він, – уже злочинець, той, хто бодай на одну літеру відхилиться від його вимог, – уже слуга сатани. Ноксу властива підозрілість людини, одержимої собою, пристрасть обмеженого і схильного до екстазу розуму, огидна гордість людини, впевненої в своїй непогрішності: в його суворості надимається водночас небезпечна радість із приводу власної твердості, в його нетерпінні – похмура насолода своєю непомильністю. Цей шотландський Єгова з хвилястою бородою стоїть щонеділі на амвоні собору Св. Егідія і гримить ненавистю і прокльонами проти всіх, хто не слухає його проповідь; цей kill joy, убивця радості, люто метає лайки на адресу «сатанинського покоління» безжурних і безтурботних, які не служать Господу в точній відповідності з його приписами і його особистими поглядами. Адже старий фанатик не знає ніякої іншої радості, крім тріумфу непоступливості, ніякої іншої справедливості, крім перемоги своєї справи. Він наївно радіє, тільки-но усунуть або принизять якогось католика чи іншого супротивника, а коли завдяки рукам убивці котрогось ворога kirk прибирають із дороги, то, зрозуміла річ, сам Господь прагнув цієї похвальної дії і посприяв їй. Нокс, коли в бідолашного миршавого юнака Франциска II, чоловіка Марії Стюарт, потік гній із вуха, спричинивши його смерть, виспівував на амвоні тріумфальних пісень, кажучи, що він «не хотів слухати голосу Бога», а коли Марія де Ґіз, мати Марії Стюарт, померла, він натхненно проповідував: «Нехай нас Господь у своїй великій ласці невдовзі позбавить і решти, хто має в собі кров Валуа. Амінь! Амінь!» У промовах Нокса не чути навіть сліду лагідності й божественної доброти Євангелія, він промовляє так, немов грізно вимахує батогами, його Бог – лише Бог помсти, ревнивий і нещадний, його властива Біблія – лише Старий Заповіт, кровожерний і по-варварському суворий. Грізні проповіді Нокса ненастанно спрямовані проти Моава, Амалика, всіх ворогів народу Ізраїля, яких треба знищити вогнем і мечем, – а отже, і проти ворогів істинної віри, тобто його власної. А коли він лютими словами бичує біблійну царицю Єзавель, його слухачі добре знають, яку володарку він має насправді на увазі. Наче буря, темна й велична, що запинає хмарами ясне небо і тріпотливими блискавками та приголомшливим громом вічно лякає душу, огорнув кальвінізм шотландську землю, і напруга щомиті може розрядитись нищівним руйнуванням.

З таким непомильним і непідкупним чоловіком, що прагне тільки наказувати й мириться тільки з покірною побожністю, неможливі ніякі компроміси; всілякі приманювання і намагання догодити лише посилюють його жорсткість, глузливість та претензійність. Об кам’яну брилу такої самозакоханої впертості розбиваються всі спроби порозуміння. Ті, хто вдає, ніби обстоює Бога, – завжди найбільші вороги миру на землі; гадаючи, ніби вони чують небесне послання, вони абсолютно глухі до кожного слова людяності.

Марія Стюарт не прожила в своїй країні й тижня, як уже була змушена відчути похмуру присутність того фанатика. Перше ніж приступити до володарювання, вона не тільки гарантувала повну свободу віровизнання всім своїм підданим, – що навряд чи означало жертву для її толерантної вдачі, – а й змирилася з законом, який забороняв у Шотландії прилюдну відправу меси, то була болісна поступка прихильникам Джона Нокса, що йому, за його словами, «було б краще, якби в Шотландію прийшло десять тисяч ворогів, ніж знати, що відправили бодай одну месу». Але, зрозуміла річ, побожна католичка, небога Ґізів, зберегла за собою право мати змогу безперешкодно відправляти обряди своєї релігії у власній домашній каплиці, і парламент без дискусій погодився з цією справедливою вимогою. Але тільки-но першої неділі в її домі, в каплиці замку Голіруд, приготувалися до католицької відправи, грізно підступила аж до дверей під’юджена юрба; в служки, що мав нести до вівтаря освячені свічки, їх силоміць вирвали й поламали. Дедалі гучніше ремство вимагало усунути, ба навіть убити «священика, що обожнює кумирів», лунають дедалі несамовитіші крики проти «сатанинської служби», будь-якої миті може початися штурм церкви у власному домі королеви. На щастя, лорд Морей, хоч і сам оборонець kirk, вийшов назустріч фанатичній юрбі й загородив вхід. Після полохливо закінченої Божої служби він завів переляканого священика цілим до його кімнати; відвертому лиху запобігли, авторитет королеви на превелику силу врятували. Але веселим святам на честь її приїзду, отим joyousities, як люто глузував із них Нокс, на його радість, брутально поклали край: романтична королева вперше відчула в своїй країні опір дійсності.

На цю образу Марія Стюарт відповіла вибухом гніву. Зі сльозами і жорсткими словами вона вихлюпнула своє застояне озлоблення. Завдяки цьому на її доти ще невиразний характер падає яскравіше світло. Ця юна жінка, з самого малку розбещена долею, в глибинах свого єства витончена й ніжна, поступлива та люб’язна; всі – від перших аристократів двору аж до її покоївок та служниць – вихваляють її приязну, негорду і щиру вдачу. Вона кожного вміє прихилити до себе, бо ніколи, розмовляючи з кимсь, не наполягає суворо і зверхньо на своєму високому статусі, а завдяки природній невимушеності спонукає забути про свою вищість. Але в основі цієї щирої ласкавості лежить могутнє чуття власної гідності, що, невидиме доти, доки ніхто не зачепить його, палко проривається, тільки-но хтось наважиться суперечити або бунтувати. Ця дивовижна жінка часто вміла забути особисту кривду, але ніколи не прощала найменшого порушення свого королівського права.

Тому Марія Стюарт ані на мить не хоче терпіти цієї першої образи. Такому зухвальству слід одразу й найрішучіше покласти край. І вона знає, за кого треба братися, знає про того бороданя в єретичній церкві, що нацьковує народ проти її церкви і привів оту зграю в її дім. Вона миттю вирішує як слід розібратися з ним. Адже Марія Стюарт, звикнувши з дитинства до монаршої всемогутності у Франції, до послуху, і вихована з чуттям, що їй судилася Божа ласка, аж ніяк не здатна уявити собі протестів із боку підданого, звичайного міщанина. Вона готова радше піти на все, ніж терпіти, щоб хтось відкрито, ба навіть нечемно наважився суперечити їй. Але Джон Нокс готовий до такого повороту подій і навіть радіє йому. «Чому я маю лякатися гарненького личка аристократки, якщо дивився у вічі багатьом розгніваним чоловікам і все-таки ніколи не відчув негідного страху?» Нокс натхненно квапиться до палацу, бо суперечка – він думає, суперечка за Бога – найбільша насолода для кожного фанатика. Якщо Господь дав королям корону, то своїх священиків і посланців наділив вогненним словом. Над королем, на думку Джона Нокса, стоїть священик kirk як охоронець божественного права. Його завдання – захищати Царство Боже на землі, він не повинен вагатися карати непокірних твердими палицями свого гніву, як карав колись Самуїл і біблійні судді. Отож дійшло до сцени, як у Старому Заповіті, коли королівська гордість і священицька зарозумілість зіткнулися лоб у лоб; тут не змагаються жінка і чоловік за те, хто візьме гору, а дві прадавні ідеї зіткнулися в лютому двобої, як уже тисячі й багато тисяч разів давніше. Марія Стюарт намагається бути лагідною, приховує озлоблення, бо хотіла б миру в країні й тому чемно провадить розмову. Натомість Джон Нокс вирішив бути нечемним і показати «ідолопоклонниці», що він перед земними можновладцями не згинається ні на дюйм. Мовчки й похмуро, не як обвинувачений, а як обвинувач слухає він королеву, коли вона дорікає йому за його книжку “The first blast of trumpet against the monstrous regiment of women”,^[6] книжку, в якій він заперечує будь-яке монарше право жінок. Але цей самий Нокс, що через цю саму книжку після її виходу в світ смиренно перепрошував протестантку Єлизавету, перед своєю «папською» володаркою наполягає, вдаючись до різних двозначних слів, на своїй думці. Мало-помалу розмова жвавішає. Марія Стюарт прямо запитує Нокса, чи піддані безумовно мають коритися своєму володареві чи ні. Але замість відповісти на це запитання словом «Зрозуміло», як і сподівалася Марія Стюарт, вправний тактик обмежує обов’язок покори порівнянням: коли батько втрачає розум і хоче вбити своїх дітей, діти мають право забрати в нього меч і зв’язати йому руки. Коли князі переслідують дітей церкви, ті діти мають право на опір. Королева в цих умовах одразу відчуває бунт теократа проти її права володарювати. «Тож мої піддані, – запитує вона, – мають коритися не мені, а вам? Тож я піддана вам, а не ви мені?»

Джон Нокс і справді дотримується такої думки. Проте надто обережний, щоб у присутності Морея цілком виразно висловити її.

– Ні, – ухильно відповідає він, – і князь, і піддані мають коритися Богові. Королі мають бути годувальниками церкви, а королеви – її годувальницями.

– Але ваша церква не та, яку я хочу годувати, – відказує на те королева, роздратована двозначністю Нокса. – Я хочу дбати про католицьку церкву, яку вважаю за Господню церкву.

Тепер нарешті найшла коса на камінь. Дійшли до точки, де вже не може бути ніякого порозуміння між побожною католичкою і фанатичним протестантом. Нокс стає вкрай нечемним і називає католицьку церкву блудницею, яка не може бути нареченою Бога. Коли королева забороняє йому вимовляти ці слова, які ображають її сумління, Нокс виклично відповідає: «Сумління потребує знань», а він боїться, що королеві бракує належних знань. Замість примирення перша розмова призвела тільки до зміцнення протилежностей. Нокс тепер знає, що цей «сатана могутній» і він не може сподіватися поступливості від юної володарки. «Під час суперечки з нею я зіткнувся з рішучістю, якої я в таких молодих людей досі ще ніколи не бачив. Відтепер двір для мене помер, а я – для двору», – з гіркотою пише Нокс. А з другого боку, молода жінка вперше відчула межі своєї королівської влади. Нокс виходить із кімнати з випростаною головою, задоволений собою і гордий, що сперечався з королевою, Марія Стюарт збентежена і, з прикрістю усвідомивши своє безсилля, розплакалася гарячими сльозами. Але вони будуть не останні. Невдовзі вона дізнається, що тут владу не просто успадковують по крові, а змушені невпинно знову здобувати її боротьбою і приниженнями.