Зрозуміло, що втілення в життя таких надмірних імперських амбіцій мало дуже швидко виснажити сили Португалії. Навіть дитині було б ясно, що така маленька країна, яка загалом налічує якихось півтора мільйона жителів, не зможе довго утримувати в своїх руках усю Африку, Індію й Бразилію, колонізувати їх, правити ними або хоча б монополізувати торгівлю цих країн і ще менше – захистити їх на віки від зазіхань інших націй. Крапля олії не може заспокоїти нуртуюче море; країна завбільшки з головку шпильки не може навіки підкорити собі країни, більші за неї у сотні тисяч разів. Отже, з погляду здорового глузду, необмежена експансія Португалії – нісенітниця, найнебезпечніший вид донкіхотства. Але героїчне завжди поєднує в собі ірраціональне й антираціональне; завжди, коли людина чи народ береться за завдання, що перевищує його сили, сили ці зростають до небачених розмірів. Мабуть, жодній нації не вдавалося так чудово зібрати докупи свої сили для єдиної звитяжної миті, ніж Португалії наприкінці п’ятнадцятого століття. Не тільки власного Александра і власних аргонавтів в особі Албукерке, Васко да Гами і Магеллана несподівано дала світу ця країна, але й власного Гомера – Камоенса, власного Тита Лівія – Барруша. В одну мить з’являються вчені, будівничі, заповзятливі купці; подібно до Греції за часів Перікла, Англії за владарювання Єлизавети, Франції за Наполеона, так і цей народ на всеосяжному терені здійснює свій потаємний задум і як небувалий подвиг являє його всьому світові. Упродовж однієї незабутньої години всесвітньої історії Португалія була першою нацією Європи, проводиркою людства.

Одначе будь-яке велике діяння окремого народу завжди здійснюється для всіх народів. Усі вони відчувають, що це перше вторгнення у невідомість водночас перевертає усі загальноприйняті досі мірки, поняття, уявлення про віддаленість; тому при всіх дворах, в усіх університетах з гарячковим нетерпінням стежать за останніми новинами з Лісабона. Завдяки якійсь дивовижній прозорливості Європа осягає творчі можливості цього подвигу португальців, що розширив обриси світу, розуміє, що мореплавство й географічні відкриття незабаром перетворять світ набагато рішучіше, ніж усі війни й облогові гармати, що тисячолітня доба середньовіччя закінчилася і розпочинається нова – «новітня епоха», яка буде мислити й творити в інших просторових вимірах. Усвідомлюючи велич цієї історичної миті, флорентійський гуманіст Поліціано, поборник мирного розуму, урочисто складає хвалу Португалії, і в його натхненних словах чується вдячність усієї освіченої Європи: «Вона не тільки полишила далеко позаду Геркулесові Стовпи і приборкала бурхливий океан, але й поновила досі порушену єдність мешканців світу. Які нові можливості й економічні вигоди, яке звеличення знань, яке підтвердження висновків античної науки, що бралися під сумнів і відкидалися, обіцяє це нам! Нові країни, нові моря, нові світи (alii mundi) виринають із віковічного мороку. Португалія відтепер – охоронниця, страж нового світу».

Приголомшлива подія на якийсь час зупиняє грандіозне просування Португалії на схід. Здається, що Нового Світу уже досягнуто, що королю Жуану уже забезпечені корона й усі скарби Індії, бо після того, як португальські моряки обігнули мис Доброї Надії, ніхто уже не може випередити Португалію, і жодна з європейських держав не має права навіть іти слідом за нею цим закріпленим за нею шляхом. Бо ще Енріке Мореплавець завбачливо виклопотав собі папську буллу, за якою усі землі, моря й острови, що будуть відкриті за мисом Боядор, мають належати виключно Португалії, а наступні три папи потвердили цей дивний «дарчий запис», який одним розчерком пера визнав увесь ще невідомий Схід разом з мільйонами його мешканців законним володінням династії Візеу. Отже, Португалії і тільки Португалії заповідано усі нові світи. З такими твердими гарантіями в руках звичайно рідко хто виявляє схильність до ризикованих справ; через те не було нічого дивного чи наївного в тому, як це a posteriori^[11] вважають більшість істориків, що beatus possidens ^[12] король Жуан II не виявив особливої зацікавленості до дещо дивного проекту незнаного генуезця, котрий гаряче вимагав цілого флоту, щоб із заходу дістатися до Індії. Щоправда, мессера Христофора Колумба люб’язно вислуховують у ліссабонському палаці й не відмовляють йому навідріз. Але тут надто добре пам’ятають, що всі попередні експедиції на легендарні острови Антилью і Бразиль, розташовані начебто на захід між Європою та Індією, закінчувалися гіркою невдачею. Та й навіщо ризикувати твердими португальськими дукатами заради досить непевного шляху в Індію, тим паче що внаслідок багатолітніх зусиль вірний шлях уже знайдено, а на судноверф’ях на берегах Тежу день і ніч працюють над створенням великого флоту, який, обігнувши мис Бур, піде прямо до Індії?

Тому, наче камінь, кинутий у вікно, безцеременно увірвалася до лісабонського палацу звістка, що отой хвалькуватий генуезький авантурник справді перетнув під іспанським прапором Oceano tenebroso^[13] і після якихось п’яти тижнів плавання у західному напрямку натрапив на землю. Чудо здійснилося. Отак несподівано збулося містичне пророцтво з «Медеї» Сенеки, яке довгі роки хвилювало душі мореплавців:

 
Venicut annis
Saecula sеvis, quibus Oceanus
vincula rerum laxet et ingens
pateat tellus, Typhisque noves
detelat orbis, nec sit terris
Ultima Thula.
 

Воістину, здається, настали ті «дні, коли через багато віків океан відкриє свою таїну і явиться незвідана земля, коли керманич аргонавтів відкриє нові світи і Фула не буде більше найвіддаленішим краєм землі нашої». Правда, Колумб, новий «керманич аргонавтів», навіть не підозрює, що він відкрив нову частину світу. До кінця своїх днів цей упертий фантазер непохитно вірив у те, що він досяг материка Азії і, тримаючи від своєї «Еспаньоли» курс на захід, міг би через декілька днів висадитися в гирлі Гангу. Але саме цього смертельно боїться Португалія. Бо чим допоможе Португалії папська булла, що віддає їй усі землі, відкриті на східному напрямку, якщо Іспанія коротшим західним шляхом в останню хвилю випередить її і перехопить Індію? Це зведе нанівець плоди п’ятдесятилітньої праці Енріке й сорокалітні зусилля його наступників, Індія буде втрачена для Португалії – і все через відчайдушну акцію клятого генуезця. Якщо Португалія хоче зберегти пальму першості і своє переважне право на Індію, то їй не лишається іншого вибору, як зі зброєю в руках виступити проти нежданого суперника.

На щастя, папа відвертає загрозу. Португалія й Іспанія – наймиліші його серцю діти, це єдині нації, чиї королі ніколи не сміли опиратися його духовному авторитету. Вони воювали з маврами і прогнали невірних; вогнем і мечем викорінюють у своїх державах найменшу єресь, папська інквізиція ніде не має таких ревних поплічників у переслідуванні маврів, маранів і євреїв, як у цих двох країнах. Ні, папа не допустить ворожнечі між своїми улюбленцями. Тому він вирішує всі ще невідкриті країни світу поділити між Іспанією й Португалією, однак не як «сфери впливу», висловлюючись лицемірною мовою сучасної дипломатії, зовсім ні, папа, довго не роздумуючи, дарує обом державам своєю владою намісника Христа всі ще невідомі народи, країни, острови й моря. Він бере земну кулю і, наче яблуко, але не ножем, а буллою від 4 травня 1493 року ріже її навпіл. Лінія розрізу починається за сто легуа (старовинна морська міра довжини) від островів Зеленого Мису. Всі ще не відкриті країни, розташовані на захід від цієї лінії, віднині мають належати улюбленому чаду – Іспанії; розташовані на схід – улюбленому чаду – Португалії. Спершу обоє діток висловлюють згоду і дякують за щедрий дарунок. Але невдовзі Португалія починає відчувати якесь занепокоєння і просить відсунути лінію поділу ще трохи далі на захід. Це прохання задовольнили угодою, укладеною 7 червня 1494 року в Тордесільяс, за цим договором лінію поділу перенесено на двісті сімдесят легуа далі на захід (завдяки чому Португалії пізніше дістанеться не відкрита на той час Бразилія).

Хоч якою гротескною видавалася б на перший погляд великодушність, з якою майже весь світ одним розчерком пера подаровано двом націям без урахування всіх інших, все ж не можна не дивуватися цьому мирному рішенню як одному з рідкісних в історії актів мудрості, коли конфлікт розв’язується не зброєю, а шляхом мирної угоди. Тордесільяський договір на довгі роки, на довгі десятиліття виключив будь-яку можливість колоніальної війни між Іспанією й Португалією, хоча розв’язання питання від самого початку мало тимчасовий характер. Адже коли яблуко розрізають навпіл, то лінія розрізу має виступити й на протилежній, невидимій його частині. Але ж у якій половині знаходяться досі не віднайдені острови дорогоцінних прянощів? На схід від лінії поділу чи, може, на захід, на протилежній півкулі? В половині, що належить Португалії, чи в тій, що відведена Іспанії? Та відповісти на це запитання на той момент не можуть ні папа, ні королі, ані вчені, бо ніхто ще не виміряв окружності Землі, до того ж церква нізащо не погоджується офіційно визнати її кулястість. Але до остаточного владнання суперечок обидві нації матимуть ще чимало клопоту, перш ніж проковтнуть ті гігантські шматки, які їм підкинула доля: маленькій Іспанії – неосяжну Америку, крихітній Португалії – всю Індію й Африку.

Неймовірна удача Колумба спершу викликає в Європі безмежний подив, але небавом любителів відкриттів і пригод охоплює така лихоманка, якої ще не відав наш давній світ. Адже успіх однієї відважної людини живить завзяття й мужність цілого покоління. Кожен, хто в Європі незадоволений своїм станом і своїм становищем, кожен, хто відчуває, що його обійшла доля, й кому нетерпеливиться чекати, – молодші сини, бездіяльні офіцери, позашлюбні діти вельможних панів і темні особи, розшукувані правосуддям, – кожному кортить податися у Новий Світ. Правителі, купці, лихварі докладають усіх зусиль, щоб спорядити якомога більше кораблів; доводиться силою боронитися від авантурників і ландскнехтів, які з ножем у руках вимагають, щоб їх першими переправили в країну золота. Якщо інфант Енріке, щоб набрати на корабель хоча б найменшу кількість матросів, змушений був клопотатися у папи про відпущення гріхів для всіх учасників своїх експедицій, то тепер цілі поселення ринули у гавані, каштани і судновласники вже не можуть дати ради такому напливу охочих. Експедиції ідуть одна за одною, і дійсно, наче раптом спала густа полуда, всюди – на півночі, на півдні, на сході, на заході – з’являються нові острови, нові країни: одні скуті кригою, інші – порослі пальмами; протягом двох-трьох десятиліть кількасот невеличких кораблів, що вийшли з гаваней, з Кадіса, Палоса, Лісабона, відкривають більше невідомих земель, ніж їх відкрило до того все людство за сотні тисяч літ свого існування. Незабутній, незрівнянний календар тієї епохи відкриттів! 1498 року Васко да Гама, «служачи Господу й во благо португальської корони», як з гордістю повідомляє король Маноел, досягає Індії й висаджується в Калікуті, того ж року Кабот, капітан англійської служби, відкриває Ньюфаундленд і тим самим – узбережжя Північної Америки. А наступного року (1499), одночасно, але незалежно один від одного, Пінсон – під іспанським прапором, Кабрал – під португальським відкривають Бразилію; тоді ж саме Гаспар Кортереал, ідучи слідами вікінгів, через п’ятсот років після них ступає на Лабрадор. Так триває й далі, одне відкриття змінює інше. В перші роки нового століття дві португальські експедиції, одну з яких супроводжує Америго Веспуччі, проходять уздовж берегів Південної Америки і спускаються майже аж до Ріо-де-Ла-Плата; в 1506 році португальці відкривають Мадагаскар, в 1507 році – острів Маврикій, в 1509 році досягають Малакки, а в 1511 році беруть її штурмом; таким чином, в їхніх руках опиняється ключ до Малайського архіпелагу. 1512 року Понсе де Леон освоює землі Флориди, 1513 року з висоти Дарієн першому європейцю, Нуньєсу де Бальбоа, відкривається краєвид на Тихий океан. Від тієї миті для людства більше не існує невідомих морів. Протягом короткого відтинку часу – одного століття – морські шляхи, прокладені кораблями європейців, збільшилися в сотні, ні, в тисячі разів. Якщо в 1418 році, ще за життя інфанта Енріке, великий подив викликало вже те, що перші barcas досягли Мадейри, то в 1518 році португальські судна – порівняймо на карті ці обидві відстані – причалюють аж у Кантоні й Японії; згодом подорож до Індії вважатиметься менш ризикованою затією, ніж донедавна ще плавання до мису Боядор. За таких шалених темпів з року в рік, з місяця в місяць міняє свої обриси світ. День і ніч сидять за роботою в майстернях Аугсбурга гравірувальники карт і космографи, не встигаючи виконувати численні замовлення. У них вихоплюють з рук вологі, ще не розфарбовані відбитки. Друкарі не можуть наситити книжковий ринок описами подорожей та глобусами – всім хочеться відомостей про Mundus novus^[14]. Але тільки-но космографи акуратно й точно, згідно з останніми даними, вигравіюють карту світу, як тут же надходять нові повідомлення. Все перевернулося, все потрібно починати спочатку, бо те, що вважалося островом, виявилося частиною материка, що приймали за Індію – новим континентом. Доводиться наносити на карту нові ріки, нові береги, нові гори. Та ба не встигли гравіювальники впоратися з новою картою, як уже треба готувати іншу – виправлену, доповнену, зі змінами. Ніколи, ні до, ні після, не знали географія, космографія, картографія таких шалених, таких запаморочливих, таких переможних темпів розвитку, як у ті п’ятдесят літ, протягом яких уперше, відколи живуть, дихають і мислять люди, були остаточно визначені форма і об’єм Землі, коли людство вперше пізнало круглу планету, на якій воно споконвіку обертається у Всесвіті. І всі ці ні з чим незрівнянні справи звершило лише одне-єдине покоління: ці мореплавці витримали задля майбутніх усі негоди й небезпеки, ці конкістадори проклали всі шляхи, ці герої розв’язали всі – чи майже всі – завдання. І тільки одна справа лишилася ще невирішеною – остання, найпрекрасніша, найважча: на одному й тому ж судні обігнути всю земну кулю і тим самим усупереч усім космологам і богословам минулих літ довести кулястість і виміряти окружність нашої Землі. Ця справа стане заповітною мрією Фернана де Магельянша, що увійшов в історію під ім’ям Магеллан, якому й судилося її здійснити.