Але на війні частенько трапляється так, що полководець, вважаючи себе переможеним, уже наказує сурмити відступ, уже збирається покинути поле бою, і тут з’являється гонець і ангельськими устами повідомляє, що ворог відступив, пішов з поля бою, отже, визнав себе переможеним. Тоді – якась мить, одна-єдина мить, і шалька терезів з темної безодні сягає до вершини щастя. Схожу мить уперше переживає Магеллан, неждано-негадано довідавшись, що на одного з трьох членів комісії, який разом з іншими – як йому здалося, з невдоволенням і неприязню – вислухав проект, і останній справив на нього сильне враження, і що Хуан де Аранда, фактор, керуючий справами Casa de Contrataciоn, дуже хотів би приватним способом докладніше ознайомитися з цим надзвичайно цікавим і, на його думку, багатообіцяючим планом, тож він просить Магеллана вийти на нього.

Те, що окриленому Магеллану видається волею небесною, насправді має доволі земне підгрунтя. Хуан де Аранда, як і всі імператори й королі, капітани й торговці того часу, думає (як би зворушливо це не зображалося в наших історичних творах для юнацтва) зовсім не про географічні відкриття і не про щастя людства. Не великодушність і не щире захоплення роблять Аранду покровителем цього плану; керуючий справами Casa de Contrataciоn як ділок-професіонал у пропозиції Магеллана, безперечно, нюхом відчув вигоду. Чимось таки імпонував цьому досвідченому знавцю невідомий португальський капітан – чи то ясною аргументацією, чи тим, як мужньо, впевнено він тримався, чи, нарешті, відчутною внутрішньою переконаністю, так чи інакше, але Аранда, може, розумом, а може, одним лише інстинктом уловив за величністю задуму неабияку комерційну вигоду. Те, що він як офіційна особа, як королівський чиновник відхилив пропозицію Магеллана як невигідну для іспанської корони, не перешкодило Аранді домовитися з ним як приватній особі, «від себе», як то кажуть на діловому жаргоні, взятися за фінансування його проекту або хоча б заробити свою частку за посередництво при цьому фінансуванні. Дуже чесним чи коректним такий спосіб дії – в ранзі королівського, придворного чиновника відхилити проект, а як приватна особа з-під поли підтримувати його – навряд чи можна назвати; і справді, згодом Casa de Contrataciоn порушила проти Хуана де Аранди справу за фінансову участь у цьому проекті.

Однак Магеллан вчинив би зовсім нерозумно, якби зважив на моральні сумніви щодо особи Аранди. Тепер він мусить запрягтися і, що б там не було, рухати задуману справу далі, й у цьому своєму критичному становищі він, очевидно, довірив Хуану де Аранді із своєї спільної з Руї Фалейру «таємниці» більше, ніж це дозволяла їх взаємна клятва. На превелику радість Магеллана, Аранда, не вагаючись, пристає до його плану. Певна річ, перш ніж укласти кошти в цю ризиковану справу зовсім незнайомої йому людини і підтримати її своїм впливом, він робить те, що зробив би на його місці, і навіть у наш час, кожен досвідчений комерсант: насамперед наводить у Португалії довідки, наскільки можна довіряти Магеллану і Фалейру. Особа, до якої він звертається з секретним запитом, не хто інший, як Христофор де Аро, котрий свого часу фінансував перші експедиції на південь Бразилії й має у своєму розпорядженні найповніші дані про різні експедиції й різних людей. Його відгук – знов-таки щаслива випадковість! – виявився якнайсприятливішим: Магеллан – досвідчений, випробуваний моряк, Фалейру – видатний космограф.

Отже, останню підводну перешкоду подолано. Від цієї години керуючий справами Індійської палати, чиє слово в питаннях мореплавства вважається при дворі вирішальним, твердо вирішив дати хід справам Магеллана, а значить, і своїм власним. Дотеперішнє товариство – Магеллан і Фалейру – поповнюється ще одним, третім учасником; у цьому тріумвіраті Магеллан замість основного капіталу вкладає свій практичний досвід, Фалейру – знання теорії, а Хуан де Аранда – свої зв’язки. З тієї хвилини, як Магелланів задум став особистою справою Аранди, той уже не пропускав жодної нагоди. Не вагаючись, він пише докладного листа державному канцлеру Кастилії, в якому викладає важливість цього проекту й рекомендує Магеллана як людину, «яка може зробити Вашій світлості великі послуги». Далі він веде переговори з окремими членами королівської ради і таким чином добивається аудієнції для Магеллана. Більше того, запопадливий посередник не тільки зголошується особисто супроводжувати Магеллана до Вальядоліда, але й оплачує йому всі витрати на дорогу й перебування там. Вітер змінився так швидко, що це перевершило навіть найсміливіші сподівання Магеллана. За якийсь місяць він досяг в Іспанії більше, ніж у себе на батьківщині за десять літ самовідданої служби. Й тепер, коли двері королівського палацу вже відчинилися перед ним, він пише Фалейру, щоби той, не гаючи часу, поспішив у Севілью: все йде якнайкраще.

Здавалося б, славний астролог мав би щиро порадіти несподіваному успіху товариша і з удячністю стиснути його в обіймах. Але в житті Магеллана – це ритмічне чергування супроводжуватиме його й надалі – не буває й дня без грози. Вже той факт, що внаслідок успішної ініціативи Магеллана він, Руї Фалейру, опинився на задньому плані, мабуть, озлобило цю людину з тяжкою, холеричною, вразливою вдачею. Проте обурення цього вкрай безпорадного в земних ділах звіздаря досягає межі, коли він узнає, що Аранда взявся ввести Магеллана в королівський палац не просто з альтруїстичних міркувань, а з розрахунку на участь у майбутніх прибутках.

Відбуваються бурхливі сцени. Фалейру звинувачує Магеллана, що той порушив дане ним слово і без його згоди видав «таємницю» третій особі. У нападі істеричного гніву він відмовляється здійснити поїздку в Вальядолід разом з Арандою, хоча останній уже оплатив усі витрати. Через нерозважливу впертість Фалейру вся задумана справа вже була під загрозою, коли раптом Аранда одержує радісну звістку із королівського двору: король готовий дати аудієнцію. Починається запальний торг чи то пак дводенні переговори щодо комісійної винагороди, і лише в останню хвилину, майже біля самої міської брами Вальядоліда, трійця доходить нарешті згоди. Ще й не починалися лови, а шкуру ведмедя уже чесно поділено. Аранді за його посередницьку діяльність має дістатися восьма частина майбутніх прибутків (з яких Аранда, зрештою, як Магеллан і Фалейру, не побачить ні гроша), і це не надто висока плата за послуги цього розумного, енергійного чоловіка. Він знає ситуацію і вміє долати труднощі. Перш ніж іти до короля, який ще не вміє як слід користуватися своєю необмеженою владою, треба здобути прихильність королівської ради.

Магелланів проект і на цей раз, здавалося, був приречений на невдачу. Троє з чотирьох членів королівської ради – кардинал Адріан Утрехтський, друг Еразма і майбутній папа, далі королівський вихователь старезний Гійом де Круа і канцлер Соваж – нідерландці; їхні погляди звернені насамперед до Німеччини, де іспанський король Карлос найближчим часом має одержати імператорську корону й завдяки цьому зробити Габсбургів володарями всього світу. Ці феодальні аристократи і книголюби-гуманісти мало зацікавлені у проекті, в разі успіху якого виграє виключно одна Іспанія. Єдиним іспанцем у королівській раді й до того ж єдиним з її членів, хто, будучи попечителем Casa de Contrataciоn, знався в питаннях мореплавства, за фатальним збігом обставин виявився не хто інший, як уславлений, точніше, сумнозвісний кардинал Фонсека, єпископ Бургоський. Далебі Магеллан мав добре злякатися, коли Аранда вперше назвав йому це ім’я, бо кожний моряк знає, що у Колумба до останніх його днів не було ворога запеклішого, ніж оцей практичний і меркантильний кардинал, котрий з глибокою недовірою ставився до будь-якого фантастичного плану. Але Магелланові нічого втрачати, він мусить тільки виграти: сповнений рішучості, з високо піднятою головою стає він перед зібранням королівських радників, аби захистити свій задум і домогтися його здійснення.

Про те, що саме відбувалося на тому вирішальному для Магеллана засіданні ради, у нас є суперечливі і, з огляду на це, ненадійні дані. Не викликає сумніву лише одне: в поставі цього жилавого засмаглого чоловіка, в його мові було щось таке, що вражало з першої ж хвилини. Королівським радникам одразу стає ясно: цей португальський капітан не з тих пустодзвонів і фантазерів, котрі після успіху Колумба сотнями оббивають пороги королівського палацу й докучають своїми проектами. Цей чоловік справді глибше, ніж інші, проник на схід, і, коли він розповідає про «Острови прянощів», про їхнє географічне положення, їхні кліматичні умови, їхнє нечуване багатство, його дані завдяки знайомству з Вартемою і дружбі з Серрано виявляються достовірнішими, ніж дані всіх іспанських архівів. Але Магеллан ще не пустив у хід головних козирів. Знаком він велить своєму невільникові Енріке, вивезеному з Малакки, вийти наперед. З неприхованим подивом королівські радники дивляться на тендітного, стрункого малайця: людини цієї раси вони досі не бачили. Розповідають, нібито Магеллан привів із собою ще й невільницю, привезену з Суматри, і коли вона заговорила, защебетала незрозумілою мовою, то здалося, ніби до королівської аудієнц-зали впурхнула барвиста колібрі. Насамкінець, як найвагоміший доказ, Магеллан зачитує деякі місця з листів свого друга Франсішку Серрано, нині великого візира Тернате, зокрема ось такі слова: «Тутешні землі обширніші й багатші, ніж світ, що його відкрив Васко да Гама».

Тільки тепер, пробудивши інтерес високих панів, Магеллан переходить до своїх висновків і вимог. Як він уже повідомив, «Острови прянощів» із своїми незліченними скарбами розташовані так далеко на схід від Індії, що намагатися досягти їх зі сходу, як це роблять португальці, спершу обігнувши Африку, затим усю Індійську затоку, а потім ще й Зондське море, – означає робити зайвий гак. Набагато надійніше пливти із заходу, тим паче, що саме цей напрямок визначив іспанцям найсвятіший папа. Щоправда, впоперек цього шляху, мовби велетенська колода, лежить нововідкритий континент – Америка, котрий нібито, як помилково вважають, не можна обігнути з півдня. Однак він, Магеллан, має точні дані про те, що там є прохід – paso, estrecho, і він обіцяє цю таємницю, відому лише йому і Руї Фалейру, поставити на службу іспанській короні, якщо йому дадуть флотилію. Тільки обравши цей, Магелланів шлях, Іспанія зможе випередити португальців, які вже нетерпляче простягають руки до цієї скарбниці світу, і тоді – низький уклін у бік слабосилого, блідого юнака з випнутою «габсбурзькою» губою – його величність король, уже тепер один з наймогутніших монархів своєї доби, заволодівши тією скарбницею, стане ще й найбагатшим володарем на землі.