Лист 16

Від Сесілі Воланж до Софі Карне

Ах, Софі, ну й новини ж у мене! Можливо, мені й не слід би повідомляти їх тобі, але треба ж із ким-небудь поділитися: це сильніше за мене. Кавалер Дансені… Я в такому занепокоєнні, що не можу писати; не знаю, з чого почати. Після того, як я розповіла тобі про чарівний вечір,^[20] який я провела у мами з ним і пані де Мертей, я більше нічого тобі про нього не говорила: річ у тім, що я ні з ким узагалі не хотіла про нього говорити, одначе він увесь час займав мої думки. Відтоді він став такий сумний, такий страшенно сумний, що мені робилося боляче. А коли я запитувала про причину його суму, він казав, що причини ніякої немає. Але я ж бачила, що щось є. Так от, учора він був іще сумніший, аніж зазвичай. Усе ж таки це не завадило йому зробити мені ласку і співати зі мною, як завжди. Але щоразу, як він дивився на мене, серце моє стискалося. Після того, як ми доспівали, він пішов сховати мою арфу в футляр і, повертаючи мені ключ, попросив мене пограти ще ввечері, коли я буду сама. Я нічого не підозрювала. Я навіть зовсім не збиралася грати, але він так просив мене, що я сказала: «Добре». А в нього були на те свої причини. І ось, коли я пішла до себе, і моя покоївка вийшла, я вирушила за арфою. Між струнами я виявила лист, не запечатаний, а тільки складений; він був од нього. Ах, якби ти знала, що він мені пише! Відколи я прочитала його листа, я так радію, що ні про що інше й думати не можу. Я тут же прочитала його чотири рази підряд, а коли лягла, то повторювала стільки разів, що заснути було годі. Ледве я заплющувала очі, як він поставав переді мною й сам вимовляв те, що я щойно прочитала. Заснула я дуже пізно і, ледве прокинувшись а було зовсім іще рано), знову дістала листа, щоб перечитати його на свободі. Я взяла його в ліжко й цілувала так, немов… Можливо, це дуже погано – цілувати так лист, але я не могла стриматись.

Тепер же, моя дорога, я й дуже щаслива, і в той же час перебуваю у великому замішанні, бо мені, без сумніву, не слід відповідати на такого листа. Я знаю, що це не годиться, а тим часом він просить мене відповісти, і якщо я не дам відповіді, то, впевнена, він знову буде, як і раніше, засмучений. А це ж для нього дуже важко! Що ти мені порадиш? Втім, ти знаєш не більше за мене. Мені дуже хочеться поговорити про це з пані де Мертей, яка до мене так добре ставиться. Я хотіла б його втішити, але мені не хотілося б зробити нічого поганого. Адже нам завжди кажуть, що потрібно мати добре серце, а потім забороняють слухатися його веління, коли це стосується мужчини! Це також несправедливо. Хіба він для нас не той же ближній, що й жінка, навіть більше? Адже якщо разом із матір’ю є батько, а разом із сестрою – брат, то на додаток є ще й чоловік. Проте якщо я зроблю що-небудь не цілком хороше, то, можливо, і сам пан Дансені буде про мене погано думати! О, в такому разі я вже вважатиму за краще, щоб він ходив сумний. І потім, відповісти я ще встигну. Якщо він написав учора, це не означає, що я обов’язково мала написати сьогодні. Сьогодні ввечері мене якраз чекає побачення з пані де Мертей, і, якщо в мене вистачить хоробрості, я їй усе розповім. Якщо я потім зроблю точно так, як вона скаже, то мені не доведеться ні в чому собі докоряти. Та й, можливо, вона скаже, що я можу відповісти йому слівце, щоб він не був таким сумним! О, я дуже страждаю.

Прощавай, милий мій друже. Напиши мені все ж таки свою думку.

Із *** 19 серпня 17…

Лист 17

Від кавалера Дансені до Сесілі Воланж

Перш ніж вдатися, мадемуазель, – не знаю вже, як сказати: до радості чи необхідності писати вам, – я хочу благати вас вислухати мене. Я усвідомлюю, що потребую поблажливості, позаяк наважуюся відкрити вам свої почуття. Якби я прагнув лише виправдати їх, поблажливості було б мені не треба. Що ж я, по суті, збираюся зробити, як не показати вам діяння ваших же рук? І що ще можу я сказати вам, крім того, що вже сказали мої погляди, моє зніяковіння, вся моя поведінка та навіть мовчання? І чом би стали ви на мене гніватися через почуття, вами ж самою вселене? Витоки його у вас, і, значить, воно достойне бути вам відкритим. І якщо воно палке, як моя душа, то й чисте, як ваша. Хіба скоює злочин той, хто зумів оцінити вашу чарівну зовнішність, ваші спокусливі обдаровання, вашу граційну витонченість і, врешті, зворушливу невинність, що робить ні з чим не порівнянними якості, й без того такі дорогоцінні? Ні, звичайно. Але, навіть не знаючи за собою провини, можна бути нещасним, і така доля очікує мене, якщо ви відкинете моє освідчення. Воно – перше, на яке зважилося моє серце. Коли б не було вас, я був би якщо не щасливий, то спокійний. Але я вас побачив. Спокій залишив мене, а в щасті я не впевнений. Вас, одначе, дивує мій сум; ви запитуєте мене про причину його, і часом навіть мені здавалося, що воно вас засмучує. Ах, скажіть одне тільки слово, і ви станете творцем мого щастя. Але перш ніж вимовити будь-що, подумайте, що і зробити мене остаточно нещасним теж може одне лише слово. Так будьте ж суддею моєї долі. Від вас залежить, стану я навіки щасливий чи нещасливий. Яким дорожчим для мене рукам міг би я вручити справу, таку важливу?

Закінчую тим, із чого почав: благаю про поблажливість. Я просив вас вислухати мене. Наважуся на більше: прошу про відповідь. Відмовити в цьому означало б вселити мені думку, що ви ображені, а серце моє порука в тому, що повага до вас така сама сильна в мені, як і любов.

Р. S. Для відповіді ви можете скористатися тим же способом, яким я надіслав вам цього листа: він уявляється мені і вірним, і зручним.

Із***, 18 серпня 17…

Лист 18

Від Сесілі Воланж до Софі Карне

Як, Софі, ти заздалегідь засуджуєш те, що я збираюся зробити? У мене і без того було доволі хвилювань – ти їх іще множиш! Очевидно, кажеш ти, що я не мушу відповідати. Легко тобі казати, особливо коли ти не знаєш, що тепер відбувається: тебе тут немає, і бачити ти нічого не можеш. Я впевнена, що на моєму місці ти вчинила б так само, як я. Звичайно, взагалі-то відповідати в таких випадках не слід, і з мого вчорашнього листа ти могла переконатися, що я й не хотіла цього робити. Але вся суть у тому, що, мабуть, ніхто ще ніколи не перебував у такій ситуації, як я.

І до всього я ще змушена сама приймати рішення! Пані де Мертей, яку я розраховувала побачити, учора ввечері не приїхала. Все йде якось наперекір мені; адже це завдяки їй я з ним познайомилася. Майже завжди ми з ним бачились і розмовляли при ній. Не те щоб я на це нарікала, але ось тепер, у тяжкий момент, вона залишає мене саму. О, мене і справді можна пожаліти!

Уяви собі, що вчора він з’явився, як завжди. Я була в такому замішанні, що не наважувалася на нього поглянути. Він не міг заговорити зі мною про це, позаяк мама була тут же. Я так і думала, що він буде засмучений, коли побачить, що я йому не написала. Я просто не знала, як мені поводитися. Через хвилину він запитав, чи не піти йому за арфою. Серце у мене калатало так, що єдине, на що я виявилася здатною, це вимовити: «Так!». Коли він повернувся, стало ще гірше. Я лише мигцем поглянула на нього, він же на мене не дивився, але вигляд у нього був таким, що можна було подумати – він захворів. Я страшенно страждала. Він почав настроювати арфу, а потім, передаючи мені її, сказав: «Ах, мадемуазель!..». Він вимовив лише два слова, але таким тоном, що я була приголомшена. Я почала перебирати струни, сама не знаючи, що роблю. Мама запитала, чи будемо ми співати. Він відмовився, пояснивши, що кепсько почувається. У мене ж ніяких вибачень не було, і мені довелося співати. Як хотіла б я ніколи не мати голосу! Я навмисно вибрала арію, якої ще не розучувала, оскільки була впевнена, що однаково нічого не заспіваю як слід, і відразу стане видно, що зі мною твориться недобре. На щастя, приїхали гості, і, ледве зачувши, як до двору в’їжджає карета, я припинила співати й попросила віднести арфу. Я дуже боялася, щоб він одразу ж не пішов, але він повернувся.

Поки мама та її гостя розмовляли, мені захотілося поглянути на нього ще. Очі наші зустрілись, і відвести погляд у мене не вистачило сил. Через хвилину я побачила, як у нього полилися сльози, і він змушений був відвернутися, щоб цього не показати. Тут уже я не змогла витримати, я відчула, що сама розплачусь. Я вийшла і надряпала олівцем на клаптику паперу: «Не сумуйте ж так, прошу вас. Обіцяю вам відповісти». Вже, напевно, ти не зможеш сказати, що це погано, і, крім того, я вже не могла з собою впоратись. Я засунула папірець між струнами арфи так само, як було засунуто його лист, і повернулася до вітальні. Мені зробилося якось спокійніше, але я дочекатися не могла, поки поїде гостя. На щастя, вона з’явилася до мами з коротким візитом і тому незабаром поїхала. Як тільки вона вийшла, я сказала, що хочу пограти на арфі, й попросила, щоб він її приніс. Із виразу його обличчя я зрозуміла, що він ні про що не здогадується. Але після повернення – о, який він був задоволений! Ставлячи навпроти мене арфу, він зробив так, що мама не могла бачити його рухів, узяв мою руку і стиснув її… але як! Це тривало тільки одну мить, але я не можу тобі передати, як мені стало приємно. Проте я негайно ж відсмикнула руку, отож мені ні в чому собі дорікнути! Тепер, милий мій друже, ти сама бачиш, що я не можу не написати йому, позаяк обіцяла. І потім, я більше не завдаватиму йому прикрощів; я страждаю від них навіть сильніше, ніж він сам. Якби з цього могло статися що-небудь погане, я б уже нізащо не робила б цього. Але що тут поганого – написати листа, особливо для того, щоб хто-небудь не страждав? Бентежить мене, одначе, що я не зумію добре написати, але він відчує, що провини моєї тут немає, і потім я впевнена, що позаяк лист буде від мене, то він однаково зрадіє.

Прощавай, дорогий друже. Якщо ти вважаєш, що я помиляюся, скажи мені прямо. Але я цього не думаю. Підходить час писати йому, і серце в мене так б’ється, що важко уявити. Але написати потрібно, адже я обіцяла. Прощавай.

Із ***, 20 серпня 17…

Лист 19

Від Сесілі Воланж до кавалера Дансені

Учора, добродію, ви були такі сумні, й це мене так засмучувало, що я не витримала і обіцяла вам відповісти на листа, який ви мені написали. Я і зараз відчуваю, що цього не слід робити. Але я обіцяла і не хочу зрадити своє слово. Нехай це доведе вам, що я маю до вас найщиріші почуття. Тепер ви це знаєте і, я сподіваюся, не проситимете більше в мене листів! Сподіваюся також, ви нікому не розповісте, що я вам написала. Адже мене, певно, засудили б, і це завдало б мені багато неприємностей. А надто сподіваюся, що ви самі не думатимете про мене погано, що було б для мене найважчим. Смію також запевнити вас, що нікому іншому я б такої ласки не зробила. Я б дуже хотіла, щоб і ви, у свою чергу, відповіли мені тим, що перестали б сумувати, як останнім часом; це псує мені всяке задоволення бачити вас. Ви бачите, добродію, що я говорю з вами цілком щиро. Я буду дуже рада, якщо наша дружба ніколи не урветься, але прошу вас – не пишіть мені більше.

Маю честь…

Сесіль Воланж.

Із ***, 20 серпня 17…

Лист 20

Від маркізи де Мертей до віконта де Вальмона

Ах, негіднику, ви лестите мені зі страху, аби я не стала з вас насміхатися! Гаразд, зміню гнів на милість. Ви мені написали стільки безрозсудних речей, що доводиться пробачити вам скромність, у якій вас тримає ваша президентша. Не думаю, щоб мій кавалер виявив таку ж поблажливість. Мені здається, він не така людина, щоб схвалити відновлення нашого з вами договору і знайти вашу безумну думку забавною.

Я, однак, досхочу посміялася над нею, і мені було дуже шкода, що доводиться сміятися наодинці. Якби ви були тут, справді, не знаю, куди б завела мене ця веселість. Але у мене був час розміркувати, і я озброїлася суворістю. Це не означає, що я відмовляю назавжди, але я вважаю за потрібне почекати, і маю рацію. Нині мене, мабуть, здолало б марнославство, і в захопленні грою я зайшла б занадто далеко. Адже я така жінка, що знову прив’язала б вас до себе, і ви, чого доброго, забули б свою президентшу. А який це був би скандал, якби я, негідна, відвернула вас від доброчесності! Щоб уникнути цієї небезпеки – ось мої умови. Як тільки ви оволодієте вашою богомільною красунею і зможете надати який-небудь тому доказ, приїздіть – і я ваша. Але вам добре відомо, що в серйозних справах приймаються лише письмові докази.

У такому разі, з одного боку, я виявлюся для вас нагородою замість того, щоб слугувати втіхою, а це мені куди приємніше. З іншого боку, успіх ваш буде набагато гостріший на смак, бо сам стане приводом для невірності. Так приїздіть же, привезіть мені якнайскоріше запоруку вашої перемоги, подібно до наших хоробрих лицарів, які клали до ніг своїх дам блискучі плоди військових звитяг. Кажу не жартома, мені було б цікаво знати, що може написати недоторка після такої оказії та який покров накидає на свої промови після того, як стягнула всі покрови з самої себе. Ваша справа розрахувати, чи не занадто дорого я себе ціную; але попереджаю – ніякої знижки не буде. А поки що, дорогий мій віконте, примиріться з тим, що я залишаюся вірною своєму кавалерові та бавлюся, даруючи йому щастя, незважаючи на те, що вас це злегка засмучує.