Лист 11

Від президентші де Турвель до пані де Воланж

Ваш суворий лист злякав би мене, добродійко, якби, на щастя, тут у мене не було більше підстав для спокою, ніж для побоювань, які ви мені прагнете вселити. Цей страхітливий пан де Вальмон, що є, мабуть, грозою всіх жінок, склав, здається, свою смертоносну зброю, перш ніж ступив до цього замку. Він не лише не будує тут ніяких планів, але і домагань на це не має, і, хоча навіть вороги його визнають, що він людина люб’язна, ця якість тут майже не виявляється, поступаючись місцем добродушній дитячості. Диво це, треба гадати, зробило сільське повітря. В усякому разі, можу вас запевнити, що, хоча він постійно перебуває в моєму товаристві, яке, мабуть, йому приємне, у нього не вирвалося жодного слова про любов, жодної з тих фраз, які дозволяє собі будь-який чоловік, не володіючи навіть на противагу йому нічим, що їх виправдовувало б. Ніколи не змушує він мене до нарочитої стриманості, до якої доводиться вдаватися кожній жінці, що шанує себе, аби тримати чоловіків, які її оточують, у межах. Він уміє не зловживати веселістю, яку викликає. Можливо, він занадто вже любить лестити, але лестить так делікатно, що і саму скромність міг би привчити до похвал. Словом, якби я мала брата, то хотіла б, аби він був таким, яким виявляє себе тут пан де Вальмон. Можливо, багато жінок вважали за краще б, аби він виявляв більше галантності, і, мушу сказати, я безмірно вдячна йому за те, що він зумів досить добре судити про мене, щоб мене з такими жінками не плутати.

Певна річ, цей портрет дуже відрізняється від того, який намалювали мені ви, але, незважаючи на це, обидва можуть вірно передавати схожість, якщо точно визначити час, до якого кожен із них відноситься. Він сам визнає за собою чимало поганих учинків, дещо йому даремно приписане чутками. Але я бачила мало чоловіків, які говорили б про порядних жінок із великою повагою, я б сказала – майже із захватом. І ви самі написали мені, що бодай на цей рахунок він не помиляється. Доказ – його поведінка з пані де Мертей. Він багато розповідає нам про неї і завжди з такою похвалою і, мабуть, із такою щирою прихильністю, що до отримання вашого листа я вважала це його почуття не дружбою, як він нас запевняв, а любов’ю. Тепер я докоряю собі за таке сміливе судження, тим більше для мене невибачне, що сам він прагне подати своє почуття в істинному вигляді. Я – мушу признатися – вважала хитрістю те, що було з його боку благородною щирістю. Не знаю, але мені здається, що людина, здатна відчувати таку міцну дружбу до такої шанованої жінки, не може бути нерозкаяним розпусником. Чи мусимо ми приписувати доброчесність його нинішньої поведінки яким-небудь планам, що їх, як ви гадаєте, він замишляє в нашій окрузі, – я уявлення не маю. По сусідству є декілька привабливих жінок, але він мало відлучається з дому – переважно вранці, і тоді він каже, що ходив на полювання. Щоправда, дичину він приносить рідко, але, за його словами, він не занадто удачливий мисливець. Втім, мене мало турбує, чим він займається за стінами замку; якби мені й хотілося це знати, то лише для того, щоб мати зайвий привід схилитися до вашої думки або ж схилити вас до моєї.

Ви радите мені сприяти тому, щоб пан де Вальмон скоротив термін свого перебування тут, але мені уявляється дуже незручним просити його тітоньку не затримувати в себе племінника, тим більше що вона його дуже любить. Проте я обіцяю – але виключно з поваги до вас, а не в силу необхідності – скористатися відповідним випадком і попросити про це або її, або ж його самого. Що ж до мене, то панові де Турвелю відомо, що я вирішила залишатися тут до його повернення, і він був би справедливо здивований, якби я так легко змінила рішення.

Усі ці роз’яснення, добродійко, можливо, здадуться вам занадто довгими, але я вважала, що заради правди мушу дати схвальний відгук про пана де Вальмона, який, на мій погляд, його перед вами дуже потребує. Проте це ніскільки не зменшує моєї вдячності за ті дружні почуття, якими викликані ваші поради. Їм завдячую я і тими милими словами, які ви сказали мені у зв’язку з відкладанням заміжжя вашої дочки. Дякую вам за них від щирого серця. Хоч яке б задоволення обіцяла мені можливість провести цей час із вами, я охоче пожертвувала б ним щирому своєму бажанню скоріше дізнатися, що мадемуазель де Воланж знайшла своє щастя, якщо, втім, вона може знайти щастя більше, ніж те, яке могло їй дати життя біля матері, такої достойної всієї її ніжності, всієї її поваги. Я поділяю з нею обидва ці почуття, що так прив’язують мене до вас, і прошу вас прихильно прийняти запевнення в них. Маю честь та ін.

Із ***, 13 серпня 17…

Лист 12

Від Сесілі Воланж до маркізи де Мертей

Мама нездорова, добродійко; вона не виходить, і я не можу її залишити. Таким чином, я не матиму честі супроводжувати вас в Оперу.^[18] Запевняю вас, мене більше засмучує те, що мені не вдасться провести вечір із вами, ніж те, що не побачу вистави. Прошу вас не сумніватися в цьому. Я вас так люблю! Чи не погодитеся ви передати панові кавалерові Дансені, що в мене немає збірки, про яку він мені казав, і що коли він зможе занести її завтра, я буду дуже рада. Якщо він зайде сьогодні, йому скажуть, що нас немає вдома, але це тому, що мама не хоче нікого приймати. Сподіваюся, завтра їй стане краще.

Маю честь та ін.

Із ***, 13 серпня 17…

Лист 13

Від маркізи де Мертей до Сесілі Воланж

Я дуже засмучена, любонько моя, що позбавлена задоволення побачити вас, і причиною цього позбавлення. Сподіваюся, що така ж нагода трапиться знову. Я передам ваше доручення кавалерові Дансені, який, без сумніву, буде украй засмучений хворобою вашої матінки. Якщо вона захоче прийняти мене, я приїду завтра посидіти з нею. Ми з нею спільно поведемо за пікетом напад на кавалера де Бельроша.^[19] Виграючи у нього гроші, ми на довершення із задоволенням слухатимемо, як ви співаєте зі своїм милим учителем, якого я про це неодмінно попрошу. Якщо це буде зручно вашій матінці й вам, я пишу і за себе, і за обох своїх кавалерів. Прощавайте, любонько. Привіт дорогій пані де Воланж. Ніжно цілую вас.

Із ***, 13 серпня 17…

Лист 14

Від Сесілі Воланж до Софі Карне

Учора я не писала тобі, дорога Софі, але, запевняю тебе, не розваги перешкодили мені. Мама була хвора, і я весь день не відходила від неї. Увечері, коли я пішла до себе, у мене вже ні до чого не було охоти, і я раніше лягла, аби переконатися, що день нарешті закінчився: жоден іще не здавався мені таким довгим. І не через те, що я не люблю маму, а просто сама не знаю чому. Я мусила поїхати в Оперу з пані де Мертей; там мав бути кавалер Дансені. Ти знаєш, що ці двоє подобаються мені більше за всіх інших. Із настанням години, коли я теж мала бути там, серце моє якось мимоволі стискалось. Усе мене обтяжувало, і я плакала, плакала, не в силах утриматися від сліз. На щастя, мама лежала й бачити мене не могла. Я впевнена, що кавалер Дансені теж був засмучений, але його все ж таки розважала вистава й товариство. Це зовсім інша річ!

На щастя, сьогодні мамі краще, і до нас прийде пані де Мертей із одним паном і з кавалером Дансені. Але пані де Мертей завжди дуже пізно з’являється, а сидіти так довго самій страшенно нудно. Зараз лише одинадцята година. Щоправда, мені потрібно пограти на арфі, та й туалет мій займе деякий час – сьогодні я хочу трохи краще причесатися. Здається, мати Перпетуя має рацію, і у світі відразу стаєш кокеткою. Ніколи ще мені не хотілося бути гарною так, як в останні дні; я визнаю, що зовсім не така приваблива, як уявляла, і, крім того, дуже багато втрачаєш у присутності жінок, які рум’яняться. Ось, наприклад, пані де Мертей: я бачу, що всі чоловіки вважають її красивішою, ніж мене, але цим я не занадто засмучуюся, позаяк вона любить мене і до того ж запевняє, ніби кавалер Дансені вважає, що я привабливіша за неї. Як благородно було з її боку сказати мені про це! Здавалося навіть, що вона цьому радіє. Мушу сказати, що я цього зрозуміти не можу. Вочевидь, вона мене дуже сильно любить! А він!.. О, яка я рада! Але й мені здається, що досить подивитися на нього, щоб погарнішати. Я без кінця дивилася б на нього, якби не боялася зустрітися з ним поглядом: щоразу, як це трапляється, я абсолютно гублюся; мені мовби боляче, але це нічого.

Прощавай, дорога моя подружко, йду займатися своїм туалетом. Я люблю тебе, як і раніше.

Париж, 14 серпня 17…

Лист 15

Від віконта де Вальмона до маркізи де Мертей

Із вашого боку дуже благородно не залишати мене напризволяще. Життя, яке я тут проваджу, дійсно може натомити надлишком спокою і прісною одноманітністю. Читаючи ваш лист, цей детальний опис вашого чарівного дня, я разів двадцять мав намір під приводом якої-небудь справи примчати до ваших ніг і благати вас зрадити зі мною вашого кавалера, який не заслуговує, по суті, на своє щастя. Чи знаєте ви, що змусили мене ревнувати до нього? Навіщо ви заговорили про вічний розрив? Я зрікаюся цієї клятви, мовленої в маренні: ми виявилися б недостойними її, якби змушені були її дотримати. Ах, коли б я міг якось помститись у ваших обіймах за мимовільну досаду, викликану в мені щастям, якого зазнав кавалер! Признаюся, обурення охоплює мене, коли я думаю про те, що ця людина, ні про що не роздумуючи й нічим не утруднюючи себе, а тільки безглуздим чином ідучи за несвідомим спонуканням свого серця, знаходить блаженство, для мене недосяжне! О, я його порушу! Обіцяйте мені, що я його порушу. Та хіба ж ви не відчуваєте приниження? Ви намагаєтесь обдурити його, а тим часом він щасливіший за вас. Ви гадаєте, що він ваш полонений, але ж це ви у нього в полоні. Він мирно спить, а в цей час ви пильнуєте, піклуючись про його насолоди. І раба його не зробила б більше!

Послухайте, прекрасний друже мій, поки ви ділите себе між багатьма, я анітрохи не ревную: ваші коханці для мене – лише спадкоємці Олександра Великого, нездатні зберегти спільно те царство, де володарював я один. Але щоб ви віддавали себе цілком одному з них, щоб існував інший такий же щасливий, як я, – цього я не потерплю! І не сподівайтеся, що я терпітиму. Або прийміть мене знову, або хоча б візьміть другого коханця і заради чудасії мати одного коханого не зраджуйте непорушної дружби, в якій ми присягнулись одне одному.