Розділ другий

Повернення Максиміліана Робесп’єра до своєї родини. – Початок діяльності у колегії адвокатів. – Його безкорисливість. – Його спосіб життя. – Його особисті звички. – Його захоплення панночкою Дезорті. – Його стосунки з аристократичними колами Арраса. – Його друзі й вороги. – Товариство мистецтв і наук міста Мец удостоює промову Робесп’єра нагородою. – Товариство «Розаті» і академія Арраса приймають його до числа своїх членів. – Оґюстен Робесп’єр. – Портрет двох братів. – Максиміліана призначають до складу кримінального суду Арраса. – Його обирають депутатом до Генеральних штатів. – Думка Мірабо про Робесп’єра.

Повернення Максиміліана до своєї родини, в лоні якої він хотів облаштуватися, було для усіх святом. Наші друзі плакали разом з нами від зворушення. Мого брата усі любили. Усім була відома м’якість його вдачі і чистота його серця, і кожен дорожив дружбою з ним.

Він дуже гідно розпочав свою кар’єру адвоката. Його перші промови в суді привертали загальну увагу. Я часто запитувала себе, що послужило причиною великого успіху мого старшого брата як адвоката. Максиміліан був дуже талановитим, його мова була легкою, логіка переконливою, але я не думаю, що лише завдяки цим видатним якостям він заробив собі добре ім’я: на мою думку, головне цьому посприяв вибір справ, за які він брався. Він обирав собі лише справедливі справи і відмовлявся від тих, що не відповідали цьому критерію; ось чому він майже завжди їх вигравав. Йому доручили ряд дуже серйозних процесів, під час яких він проявив неабиякі здібності.

Я бачила, що він завжди був безкорисливим у своїх діях. Коли його клієнти приходили проконсультуватися стосовно якоїсь спірної справи, він скоріше радив їм шукати можливості узгодження розбіжностей і примирення з протилежною стороною, аніж схиляв їх до судової тяганини. Він брався за захист бідних і часто допомагав їм грошима, замість того щоб вимагати гонорар. Часом протилежні сторони в одному і тому ж процесі наполегливо просили взятися за їхню справу. Максиміліан не вагаючись обирав з обох ту, чиї вимоги виглядали більш обґрунтованими, хоч би вона була біднішою і хоч би ризикував при цьому не отримати жодної винагороди. Це свідчить про те, що він не спекулював своєю професією, а підпорядковував усе питанню справедливості. Ось чому про нього казали, що він – «опора пригноблених і месник невинних».

Мушу зануритись у деякі подробиці способу життя, який обрав собі Максиміліан.

Він багато працював і проводив у своєму кабінеті левову частку вільного від судових обов’язків часу. Він вставав о шостій-сьомій і працював до восьмої. Потім приходив його перукар зробити зачіску. Далі він мав легкий сніданок з молочної іжі і повертався до роботи до десятої, тоді вбирався і відправлявся до суду. Після засідання він приходив на обід, їв мало і пив лише воду, до якої додавав трішки вина, він не мав особливих гастрономічних вподобань. Я багато разів питала, що б йому хотілося з’їсти на обід; він відповідав «не знаю». Він любив фрукти, і єдине, без чого не міг обійтися, – це без горнятка кави. Після обіду він виходив на годинну прогулянку або когось провідати. Тоді повертався і знову зачинявся у своєму кабінеті до сьомої-восьмої; решту вечора він проводив з друзями або з родиною.

Мої тітки і я докоряли йому, що він часто буває неуважний, заглиблений у себе під час зустрічей з нами. Справді, коли ми грали в карти або говорили про щось незначне, він усамітнювався в якомусь кутку, сідав у крісло і поринав у роздуми, так ніби нікого навколо не існує. Між тим він був за своєю природою веселою людиною, умів жартувати і не раз сміявся до сліз.

Максиміліан мав спокійну вдачу, він нікому не завдавав неприємностей і мав такі ж бажання, що й інші люди. Скільки разів тітки мені казали: «Твій брат – ангел; він має усі моральні чесноти, отже, він народився, щоб бути обдуреним і стати жертвою негідників».

Утім, не потрібно думати, що ця м’яка вдача, ця благодушність виключали непохитну твердість характеру мого старшого брата. Навпаки, він мав силу волі і нестримну енергію. Його керівництво на чолі уряду впродовж близько двох років довело, що він був сильний, наче бронза і граніт. Однак ця енергія, ця непохитність змішувалися у ньому з такою привітністю, що зачаровувала усіх, хто бачив її зсередини. Нехай всякий, хто бачився з Максиміліаном, спробує це заперечити. Усі, хто контактував з ним особисто, хто бачив його у ті хвилини, коли він виливав душу і показував її такою, як вона є, визнають, що ніхто не керував урядом більш сильною рукою і також ніхто не був м’якшим і стриманішим у приватному житті. Як це пояснити? А так, що поруч з вишуканою чутливістю він мав глибокі переконання, і коли йшлося про ці переконання, вони підкорювали усе навколо.

Люб’язність мого брата у стосунках з жінками викликала симпатію з їхнього боку. Деякі з них, на мою думку, мали до нього більш ніж звичайні почуття. Одна з них, панянка Дезорті, покохала його, а він її. Тато цієї молодої особи був одружений вдруге з однією з моїх тіток. Від першого шлюбу у нього було двоє синів і три дочки. Коли мого брата обрали депутатом до Генеральних штатів, він вже два чи три роки припадав за панночкою Дезорті. Кілька разів поставало питання шлюбу, і, мабуть, Максиміліан одружився б з нею, якби не голоси співвітчизників на виборах, які висмикнули його з принад приватного життя і жбурнули у вир політичної кар’єри. Панянка Дезорті заприсяглася, що буде належати лише йому і нікому більше, втім не додержала своєї обіцянки і під час сесії Установчих зборів віддала свою руку іншому. Мій брат нічого не знав про клятвопорушення, поки не повернувся до Арраса по закінченню Зборів; він був сильно і болісно ним вражений.

Завдяки своїм успіхам в адвокатській діяльності Максиміліан познайомився з багатьма представниками аристократичного класу. Він був у їхньому колі дуже популярним. Провідні родини Арраса були щасливі приймати його в себе. Якби мій брат любив багатство та почесті, то без особливих зусиль зміг би задовольнити свої пристрасті та одружитися з багатою спадкоємицею Арраса, однак його безкорисливість та байдужість до того, що стосується його власних справ, завжди відганяли від нього цю ідею.

Він мав багато друзів, яких дуже любив. До їх числа належав п. Лєдюк, адвокат, що вийшов на пенсію, людина з визначними заслугами; п. Еме, настоятель катедри Арраса, якого приятелі прозвали «мудрець»; п. Девік, настоятель у тій же катедрі, який був викладачем у колежі Людовіка Великого під час навчання там Максиміліана; вони, як брати, любили один одного; п. Бюіссар, дуже поважний вчений; пани Лянглюа, Шараман, Ансар та інші – молоді та дуже талановиті адвокати. Мій брат вважав, що може також зарахувати до числа своїх друзів панів Дерюзе – генерального адвоката, Дюбуа-де-Фоссо, який згодом став мером Арраса, та інших; втім, пізніше він дізнався, що їхня дружба була нещирою.

Я назвала імена його справжніх і несправжніх друзів. Однак я промовчу про імена його ворогів, а він їх мав. Хто б міг подумати, що така м’яка людина, з такими милими манерами може мати ворогів? Це тому, що він був вартий поваги, і великої поваги, а є люди, які не пробачають в інших те, що викликає повагу, як певні жінки не пробачають вроди, яку бачать в інших жінок. Коли моєму братові казали, що він має ворогів, він не хотів у це вірити; він казав: «Що ж я їм зробив?» Я добре знаю, що він зробив кільком з них, з якими не хотів товаришувати, тому що вони демонстрували непристойну поведінку чи у нього були сумніви стосовно їхньої порядності. Можна звикнути до думки про несправедливість людей, коли знаєш, що більшість ворогів мого брата нарікали лише на те, що він не помітив їх на вулиці і тому не привітався з ними у відповідь. Максиміліан був дуже неуважний чи, радше, завжди заглиблений у себе [Сестра Максиміліана Робесп’єра, під час однієї з наших розмов, розповіла мені, аби показати, до якої міри її брат є неуважним, як він одного разу повернувся додому пообідати, коли стіл ще не завершили накривати; суп вже було подано; він сів за стіл і, не звертаючи уваги на те, що тарілки ще не подали, набрав собі ложку юшки і вилив на скатертину. – Л.]. Часом він проходив повз своїх близьких друзів і не помічав їх. Ось що дало привід звинуваченням у пихатості, висунутим проти нього ворогами. Пихатий! Той, хто бачив у людях лише братів! Той, хто був найпалкішим поборником рівності! Ось таким чином завжди спотворювали його характер і наміри і приписували йому злочини у найневинніших речах.

З описаного нижче випадку можна судити, наскільки Максиміліан був неуважним: одного разу ми разом проводили вечір в гостях у наших друзів і поверталися додому доволі пізньої години, аж тут мій брат забуває, що супроводжує мене, подвоює крок, залишає мене позаду, приходить додому один і замикається у своєму кабінеті. Я повертаюся додому за кілька хвилин після нього. Його неуважність видалася мені такою милою, що коли я побачила, як він прискорює ходу, я дозволила йому піти, не нагадуючи про те, що я поруч. Я заходжу до його кабінету і бачу, що він вже перебрався у домашній халат і дуже зосереджено працює. Він мене здивовано запитує, звідки я так пізно прийшла сама, я відповідаю, що повертаюся сама лише тому, що він залишив мене посеред вулиці і поспіхом побіг додому. Тоді він згадав, що ми йшли разом, і ми обидва засміялися від кумедності ситуації.

Кар’єра адвоката була не єдиною цариною діяльності, де відзначився мій брат, він також спробував свої сили на літературній ниві. Товариство мистецтв і науки міста Мец у 1784-му чи 1785 році проводило конкурс на таку тему: «Звідки взялася поширена в суспільстві думка, що покладає частину ганьби і покарання на усіх членів однієї родини, зумовлені вчинками одного з них? Чи ця думка є шкідливою чи, навпаки, корисною?» Мій брат, якого обурювала будь-яка несправедливість, завзято взявся за можливість спростувати широко поширений забобон і надіслав на конкурс свої міркування, де дуже красномовно дав оцінку обом запропонованим питанням і аргументував ствердне рішення стосовно останнього.

Максиміліан отримав нагороду за цей дискурс. У мене немає його зараз на руках; однак мене і досі вражає сила і потужність аргументів, які він наводить для спростування несправедливого забобону, який покладає незгладну ганьбу на цілу родину лише через те, що одного з членів родини звинуватили у злочині. О, брате, ти не передбачив, коли писав цей дискурс, що одного дня твою нещасну сестру, жертву цього суспільного забобону, будуть переслідувати й ганьбити лише через те, що вона є членом твоєї родини. Родини Робесп’єра – найдоброчеснішого з людей, чиє добре ім’я забруднили наклепами, зробивши з нього злочинця і чудовисько. Мій брате! Коли ти шукав відповіді у своєму найдобрішому серці і найчистішій совісті, тобі і на думку не спадало, що одного дня єдиному нащадкові твоєї сім’ї не буде де прихилити голову, тому що негідники занапастили твою репутацію. Не подумай же, мила тіне, що я хоч раз почервоніла від цього тавра, яким наклепники заклеймили наше ім’я. Я пишаюся ним. Я горда бути з тобою однієї крові, бути сестрою великого Робесп’єра, непохитного ворога всякої несправедливості та усілякої зіпсутості. Робесп’єра, якого б тепер утримувані аристократами борзописці історії возвеличували, якби він змовився з гнобителями народу [Стосовно вигаданих «Спогадів», виданих у 1830 під іменем Робесп’єра одним дуже «гідним» часописом «Універсель», що підступно поглумився над Шарлоттою Робесп’єр, написавши, що вона підробила свої нескромні спогади, і що вона, таким чином, дала можливість у цих «Спогадах» додати пропущене іншими біографами. Шарлотта Робесп’єр написала з цього приводу редакторові «Універсель» чудового листа, якого той зовсім не збирався друкувати. У ньому на додачу до першої підлості вона вказала на нову підлість. Чи, радше, на мовчазне визнання брехні, оскільки закінчувати статтю претензіями з боку журналіста було недобросовісно і означало зізнатися, що ці претензії залишаться без відповіді, руйнуючи твердження, яке спровокували. Шарлотта Робесп’єр дала мені, вже більш як два роки тому, копію цього листа з проханням не оприлюднювати, поки вона жива. Я дотримався її бажання. Це саме той лист, який було надруковано «Ревю Ретроспектів». Його можна прочитати в кінці цих Спогадів. (Дивись виправдувальні документи, № 2.). – Л.].

Максиміліан взяв участь у конкурсі знову. Академія Ам’єна проводила конкурс «Хвала Ґрессе». Мій брат відправив дискурс, який отримав достойну оцінку, єдину, яку взагалі комусь дали, оскільки нагороду не було присуджено нікому з учасників. Коли його дискурс пішов до друку, він розіслав по одному екземпляру всім своїм друзям, а ті подякували йому у прозі й віршах. Особливо відзначився п. Фоссо своїми, досить посередніми, віршами, у яких він вихваляв мого брата за його чесноти, хоча пізніше перейшов до лав тих, хто заперечує ті ж самі чесноти. Я зберегла копію віршів п. Фоссо.

Мій брат був членом товариства «Розаті», яке складалося з вчених, представників влади, військових, і т. д., які були літераторами або просто шанувальниками літератури і мистецтва. Це товариство проводило зібрання у певні дні, де читалися літературні твори усіх можливих жанрів, а потім їх жваво обговорювали. Справжнім святом було прийняття нового члена. Новий учасник готував промову, хтось із членів йому відповідав, і це свято закінчувалося безтурботною вечерею, де панували щирість та сердечність. У день, коли до товариства «Розаті» приймали мого брата, він зімпровізував пісню на три куплети, яка викликала жваві аплодисменти. Я досі маю копію тієї пісні, написану рукою мого брата.

Максиміліана також було прийнято до Академії Арраса, більшість членів якої були учасниками товариства «Розаті».

Я ще не говорила нічого про мого брата Оґюстена – легко здогадатися чому: Оґюстен вчився у колежі Людовіка Великого так само довго, як і Максиміліан, і, відповідно, не був у Аррасі, куди повернувся за кілька років до революції. Оґюстен, за словами усіх, хто його знав, був від природи талановитішим за Максиміліана. Природа була стосовно нього щедріша. Втім, він був менш працьовитим за мого старшого брата і навчання його так не приваблювало. Максиміліан і я часто дорікали йому за це. Ми його вмовляли знайти собі заняття. Деколи він діставав від нас нагінки і брався за роботу, але з таким гарячим запалом, який не може тривати довго. Він зачинявся у своїй кімнаті і проводив кілька днів серед книжок. Але довго витримати таке обмеження він був не в змозі. Мушу сказати, що попри невеличкі чвари, які сталися між нами згодом і про які я розповім, як прийде слушний час, мій брат Оґюстен був добрим і чуйним, його серце мало таку ж природу, як і Максиміліанове, і якби не плітки кількох жінок, яких я назву пізніше, гармонія у наших стосунках не зникала б ні на хвилю.

Якби я хотіла провести паралель між моїми двома братами, я б сказала, що у старшого громадянська хоробрість була на вищому рівні, ніж у молодшого; проте, з іншого боку, в Оґюстена військова хоробрість була непорівняно розвинутіша, ніж у Максиміліана. Робесп’єр-молодший міг би зробити чудову кар’єру військового; його ніщо не лякало, він був безстрашний; на чолі полку чи дивізії він міг би робити дива; це був Цезар. Мій старший брат у своєму кабінеті, з пером у руці чи на трибуні наганяв страху на усіх тиранів Європи. Втім, цим його роль і обмежувалася, і він насилу б зміг зважитись вбрати військовий однострій, щоб боротись з ними зі зброєю в руках чи вийти на площу. Чи змогли б термідоріанці так легко здобути перемогу, якби Максиміліан поміняв тогу трибуна на генеральську шпагу та став на чолі величезного натовпу, що зібрався біля ратуші ввечері 9-го термідора і був готовий за помахом руки мого брата виступити, куди він скаже? Я знаю, що тоді його стримали непрості роздуми. Коли йому казали: «Закликаймо народ до повстання». Він відповідав: «Від чийого імені?». «Від імені Конвенту, – крикнув Сен-Жюст, – Конвент там, де і ми». Сен-Жюст мав рацію, і якби Робесп’єр розділив цю точку зору, а головне, відчув необхідність піти на чолі повсталого народу, вітчизну було б врятовано.

Оґюстен був високого зросту, міцної тілобудови і мав благородну й вродливу зовнішість. З цієї точки зору Максиміліан був менш обдарований – він був середнього зросту і делікатної статури. Його риси обличчя випромінювали ніжність і доброту і були не такими ж акуратними і красивими, як в його брата. Він постійно посміхався. Було видано велику кількість його портретів. Найбільш схожий з усіх зробив Дельпеш. Є й інші, але переважно це бридкі шаржі, де риси його обличчя намагалися спотворити, надати їм кровожерливого виразу, так само, як хотіли зобразити у жахливому світлі його душу. Цей, один з них, помістили на обкладинку вигаданих спогадів Максиміліана Робесп’єра [За якийсь час до смерті Шарлотта Робесп’єр змусила себе дати мені цей портрет, на полях якого вона написала те, що думала. Я вважаю своїм обов’язком опублікувати оцінку цього портрета, що мав би зображати Робесп’єра, але зовсім не був схожий на нього, як і спогади, опубліковані Моро Розьє під його іменем, не були його роботою.

Через повагу, якою користувався мій старший брат в Аррасі, єпископ цього міста призначив його членом кримінального суду. Цей прелат мав серед своїх повноважень право призначати на такі посади. Максиміліан виконував покладені на нього обов’язки зі зразковою справедливістю. Втім, йому завжди дорого коштувало обвинувачувати когось. Одного разу перед судом, членом якого був Максиміліан, постав убивця, потрібно було оголосити вирок і призначити найвищу кару, тобто смерть. Не було ніякої можливості змінити цей жахливий вирок, звинувачення були дуже тяжкими. Мій старший брат повернувся додому із тягарем на серці і два дні не торкався їжі. «Я добре знаю, що він винен, – постійно повторював він, – що він негідник, але стратити людину!!..» Ця думка була для нього нестерпною; не бажаючи більше переживати боротьбу між голосом совісті і криком душі, він склав з себе обов’язки судді.

Коли зайшла мова про вибори депутатів Генеральних штатів, усі погляди було зосереджено на моєму старшому братові. Мабуть, я не повинна казати усі погляди, оскільки в Аррасі була незначна кількість людей, яких шокували судові промови і документи, написані Максиміліаном; вони казали, що його висловлювання є «дивними»; вони ніяк не могли звикнути до виразів «свобода», «рівність», «братерство» і т. д. Ці люди були палкими послідовниками старого режиму і з гіркотою засуджували усі нововведення. Попри їхній спротив Максиміліана Робесп’єра обрали депутатом Генеральних штатів завдяки голосам представників «третього стану» Арраса. Безперечно, завдяки своїй діяльності, своїм талантам і чеснотам він заслужив з боку співгромадян цей прояв довіри. Ніхто краще за нього не розумів тих обов’язків, що покладав на нього титул представника народу, і ніхто б не виконував ці складні функції, які йому доручили, з більшою відданістю і більш винятковою безкорисливістю. Його голос постійно гримів проти свавілля і зловживань; його хотіли спокусити – і не змогли; використовували для цього різні можливості, та безуспішно. Врешті, одного разу йому принесли значну суму грошей і попросили роздати бідним; та він побачив приготовану йому пастку, відмовився від тих грошей, і сказав особі, яка запропонувала йому продемонструвати цю щедрість, особисто зайнятися цим питанням. Через ці добре відомі риси характеру мого старшого брата колеги по Установчих зборах прозвали його Непідкупний. Коли Мірабо побачив усі ці спроби підкупити мого брата, як підкуповували його самого, він сказав: «Не вдасться; намагатися підкупити Робесп’єра – марнування часу; цей чоловік немає потреб, стриманий і має простий спосіб життя».

Яка чудова похвала!