– Ніколай Ніколаіч, – назвався він, дістаючи звідкись із-під себе візитку, – для вас просто Ніколаіч.

Я дістав свою. На його було написано «помічник народного депутата».

– Вам куди? – запитав Ніколаіч.

– Не знаю, – відповів я, – мабуть, додому.

– Ми вас підвеземо, нам по дорозі. Коля, поїхали.

Водія теж звали Коля. Схоже, в них це була обов'язкова умова при отриманні роботи. Якщо ти, скажімо, не Коля, шанси влаштуватися до них сильно зменшувалися. Поруч із Колею, на сусідньому кріслі, валявся старий Макаров, із якимись насічками на руків'ї. Я ще подумав, що таке легковажне ставлення до зброї обов'язково має призвести до чиєїсь смерті.

– Двері, – незадоволено сказав Коля.

– Що? – не зрозумів я.

– Двері зачини.

Я зачинив за собою двері, й джип рвонув у кущі. Коля їхав напролом, мов ішов по компасу, не особливо зважаючи на дорогу. Прокотився дитячим майданчиком, виорав колію коло дискотеки, де я вперше займався сексом, вистрибнув на бордюр і вивалився на дорогу. Але й тут не шукав легких шляхів, вивернув у якийсь глухий провулок, де замість дороги лежала бита цегла, вигріб якимось будівництвом і, перемахнувши через яму, викопану під фундамент, виїхав на трасу. І весь цей час Коля слухав якусь важку гітарну музику, якихось раммштайнів чи щось таке.

– Ховаєтесь від когось? – запитав я Ніколаіча.

– Ні-ні, просто Коля знає тут усі дороги, тому завжди зрізає.

Спочатку їхали мовчки. Потім Ніколаіч не витримав.

– Коля! – крикнув водієві, але той його не почув. – Коля, блядь! Вимкни цих фашистів! – Коля незадоволено озирнувся, але музику вимкнув. – Германе Сергійовичу, – почав Ніколаіч.

– Можна просто Герман, – перебив я його.

– Так-так, звичайно, – погодився Ніколаіч. – Я хотів із вами поговорити.

– Давайте поговоримо.

– Давайте.

– Я не проти.

– Прекрасно. Коля! – крикнув Ніколаіч. Ми саме виїхали на міст. Посеред мосту Коля раптом зупинився і вимкнув двигун. Запала тиша.

– Ну, як вам тут у нас? – запитав Ніколаіч, так ніби ми й не стояли посеред дороги.

– Нормально, – відповів я невпевнено. – Скучив за рідними місцями. Ми що, далі не поїдемо? – визирнув у вікно.

– Ні-ні, – заспокоїв Ніколаіч, – ми вас відвеземо, куди вам треба. Ви взагалі надовго приїхали?

– Не знаю, – відповів я, починаючи нервувати. – Видно буде. Брат поїхав, знаєте…

– Знаю, – вставив Ніколаіч. – Ми з Юрієм Сергійовичем, з Юрою, – подивився він на мене, – були в партнерських стосунках.

– Це добре, – сказав я невпевнено.

– Це прекрасно, – погодився Ніколаіч. – Що може бути краще за партнерські стосунки?

– Не знаю, – чесно признався я.

– Не знаєте?

– Не знаю.

– І я не знаю, – раптом зізнався Ніколаіч. Позаду нас зупинився молоковоз. Водій засигналив. За молоковозом, я помітив, під'їжджала ще якась вантажівка. – Коля! – знову крикнув Ніколаіч.

Коля вистрибнув із машини й ліниво пішов у бік молоковоза. Підійшов, піднявся на підніжку, просунув до водія у відчинене вікно свою велику голову, щось сказав. Водій заглушив машину. Коля зіскочив на асфальт і пішов до вантажівки.

– Ось до чого я веду, Германе, – продовжив Ніколаіч, – ви людина молода, енергійна. У вас багато амбіцій. Мені б особисто хотілось, щоби у нас із вами теж склались добрі партнерські стосунки. Як ви гадаєте?

– Це було б прекрасно, – погодився я.

– Не знаю, говорила вам Ольга Михайлівна чи ні, але ми зацікавлені в придбанні вашого бізнесу. Розумієте?

– Розумію.

– Ось, це добре, що ви мене розумієте. З братом вашим, Юрою, ми не встигли домовитись…

– Чому?

– Ну, розумієте, ми не встигли утрясти всі нюанси.

– Ну, ось він повернеться – утрясете.

– А коли він повернеться? – прискіпливо поглянув на мене Ніколаіч.

– Не знаю. Сподіваюся, скоро.

– А якщо не повернеться?

– Ну як це не повернеться?

– Ну, так. Якщо так складеться.

– Не говоріть дурниць, Ніколай Ніколаіч, – сказав я. – Це його бізнес, і він обов'язково повернеться. Я нічого продавати не збираюсь.

За нами вишикувалась колона машин. Ті, хто їхав назустріч, зупинялись, питаючи Колю, чи все гаразд. Коля щось говорив, і машини швидко від'їжджали.

– Не нервуйте, – примирливо сказав Ніколаіч. – Я розумію, що ви не станете з ходу продавати малознайомій людині бізнес свого брата. Я все добре розумію. Ви подумайте, час у вас є. З братом вашим домовитись ми не встигли, але з вами, сподіваюсь, у нас все складеться як треба. Для вас це єдиний вихід. Справи у вас ідуть погано, я знаю. Брата вашого я теж розумів – все-таки він підняв цей бізнес із нуля. Але бізнес, Германе, завжди потребує розвитку. Розумієте? Отримаєте гроші, розділите з братом. Якщо він повернеться. Ви подумайте, добре?

– Обов'язково.

– Обіцяєте?

– Клянусь, – відповів я, намагаючись бодай якось завершити цю розмову і відновити дорожній рух.

– Ну і домовились, – задоволено відкинувся на крісло Ніколаіч. – Коля! – крикнув він.

Коля, не поспішаючи, сів за кермо, запустив двигун, і ми повагом рушили. За нами рушила й ціла колона. Проїхавши міст, легко вискочили на гору, вивернули в бік заправки. Під'їхавши, Коля різко пригальмував. Я відчинив двері. Коло будки, на кріслах, грілись Коча і Травмований. Побачивши мене, здивовано перезирнулись.

– Ну, що ж, – прощаючись, сказав Ніколаіч. – Приємно, що ми з вами знайшли спільну мову.

– Послухайте, – ніби щось згадавши, спитав я його. – А що ви зробите, якщо я відмовлюсь?

– А хіба у вас є вибір? – здивувався Ніколаіч. І враз, широко посміхнувшись, додав: – Добре, Германе, я заїду за тиждень. Всього найкращого.

Коча сидів у своєму помаранчевому комбінезоні, розстебнутому на грудях, і грів на сонці бліді мощі. На Травмованому була піжонська білосніжна сорочка й старанно випрасувані чорні штани. На ногах мав лаковані гостроносі черевики. Схожий був на фермера, що видає заміж єдину доньку. На мене обидва дивились із неприхованою неприязню, Травмований пропікав мене очима і погладжував пальцем смужку вусів, Коча зблискував псячими скельцями окулярів.

– Що таке, Германе? – на всяк випадок перепитав Травмований.

– Вони тебе били? – додав Коча.

– Смієшся? Ніхто мене не бив. Просто поговорили. Підвезли мене.

– Нові друзі? – похмуро запитав Травмований.

– Ага, – сказав я, – друзі. Хочуть купити цю заправку.

– Ми знаємо, Германе, – сказав на це Травмований.

– Знаєте? – перепитав я його. – Прекрасно. А чого ви мені про це не сказали?

– Ти не питав, – ображено пояснив Травмований.

– Про що я мав вас питати?

– Ні про що, – незадоволено відповів Травмований.

– Я так і подумав.

– Ну і що ти подумав? – запитав Травмований після паузи.

– Не знаю. Я думаю, 50 штук за весь цей металобрухт – нормальна ціна.

– Нормальна ціна, кажеш? – Травмований підвівся, випроставши своє бомбардирське пузо. – Нормальна ціна?

– По-моєму, нормальна.

– Угу, – Травмований про щось міркував, розглядаючи носаки своїх черевиків. – Нормальна. Дивись, Германе, – сказав зрештою. – Напореш косяків, потім не розгребеш. Найпростіше – це продати все на хуй, правильно?

– Може, й так, – погодився я.

– Може, й так, може, й так, – повторив Травмований, розвернувся й пішов у гараж.

Я впав на крісло коло Кочі. Той ховав очі за скельцями і дивився кудись угору, на важкі хмари, що раптом насунулись і тепер проповзали над горою, майже черкаючись об самотню щоглу над будкою, ніби перевантажені баржі, що пропливали над мілиною.

– Тримай, – я віддав Кочі вітаміни. Той оглянув пляшечку, подивися на неї проти сонця.

– Що це? – спитав недовірливо.

– Вітаміни.

– Від безсоння?

– Від безсоння.

– А чиї вони?

– Голландські, – сказав я. – Бачиш ці ієрогліфи? Це голландські. Вони туди грибів додають. Білих. Так що спати будеш як убитий.

– Дякую, Гєр, – сказав Коча. – Ти не сильно звертай увагу на Шуру. Ну, продаси ти цю заправку – і хуй із нею. Не кінець світу.

– Думаєш?

– Я тобі кажу.

З відкритих воріт гаража вилетів шкіряний м'яч, важко ударився об нагрітий асфальт і покотився майданчиком. За ним із чорної гаражної пройми вийшов Травмований. На нас навіть не дивився. Підійшов до м'яча, легко, як на свою вагу, підчепив його лакованим носаком, підкинув у повітря, так само легко піймав лівою, знову підкинув угору. Став набивати, не даючи м'ячу опуститись. Робив це легко й невимушено, вміло прибирав живіт, аби не заважати польоту, іноді піддівав м'яч плечем, іноді головою. Ми з Кочею завмерли і мовчки спостерігали за цими чудесами пластики. Травмований, здавалось, зовсім не втратив форми, він навіть не спітнів, так – злегка запалені очі, дещо різке дихання. І цей живіт, яким він крутив навсібіч, аби не заважав.

Від траси під'їхали три фури. Водії вискочили, привітались із Кочею і теж стали спостерігати за Травмованим.

– Шура! – зрештою не витримав один із них. – Дай пас!

Травмований кинув поглядом у його бік і раптом легко відпасував. Водій наступив на м'яч, дещо незграбно кинув його перед собою й буцнув з усієї сили назад Травмованому. Шура прийняв і, обробивши, затиснув м'яч між ногами. Водії не витримали і з лементом кинулись на Травмованого. Почалось місиво. Травмований викручувався з водійських обіймів, не втрачаючи м'яча, возив суперників навколо себе, примушував їх падати і робити один одному підніжки. Водії нападали на Травмованого, як пси на сонного ведмедя, проте нічого зробити не могли, страшно злостились і давали один одному запотиличники. Все ж поступово Травмований став задихатись і відступати в глиб асфальтового майданчика, отримав пару разів по ногах і тепер дещо накульгував. Водії відчули кров і кидались на нього ще азартніше. Травмований укотре вивернувся, пропустив у себе під животом одного з водіїв, той увігнався головою в іншого, і вони посипались на асфальт. Третій кинувся їх підіймати. Шура перевів подих і подивився в наш бік.

– Германе, – крикнув. – Давай заходь! А то три на одного виходить!

Я відразу ж кинувся вперед. Травмований відпасував на мене, я підхопив м'яч і погнав майданчиком. Водії побігли за мною. Зробивши пару кіл навколо майданчика, вони теж почали видихатись, зупинились і, вперши руки в коліна, важко переводили подих, висолопивши язики, мов покійники, і нагадуючи здалеку трамвайні компостери. Я зупинився і запитально подивився на Травмованого. Той махнув рукою в бік водіїв, мовляв, дай і їм трішки пограти. Я буцнув у бік найдовшого з них, того, що стояв ближче. Він радісно кинувся до м'яча, розвернувся і з усієї сили зафігачив по шкіряній кулі. М'яч запулив у небо, розсікаючи повітря і задіваючи хмари, й зник у густій траві, що росла за майданчиком. Між водіями прокотилося розчарування. Але, порадившись між собою, вони побрели в зарості. Ми з Травмованим пішли за ними. Навіть Коча підвівся. Розтягнувшись, ми зайшли в пил і тепло, ніби африканські мисливці, що виганяють із трави левів. М'яч лежав десь у гущавині, чути було його сторожке гарчання і ледь вловиме биття його шкіряного серця. Ми обережно ступали, намагаючись угледіти його, час від часу перегукувались і дивилися в небо, де сунули все нові й нові хмари.

Мені це враз щось нагадало – ці чоловіки, котрі сторожко бредуть до пояса в траві, розгортаючи руками високі стебла, пильно вдивляючись у сплетіння пагонів, прислухаючись до голосів, які лунають із хащів, виганяють із трави наляканих птахів, повільно перетинаючи безкінечне поле. Колись я це бачив. Напружені спини, постаті, що завмирають у сутінках, білі сорочки, що світять із темряви.

Коли це було? 90-й, здається. Так, 90-й. Літо. Домашня перемога над Ворошиловградом. Гол Травмованого на останніх хвилинах. Краща його гра, мабуть. Ресторан «Україна» коло парку, напроти пожежної станції. Якесь, уже вечірнє, святкування перемоги, рекетири і наші гравці, якісь жінки в святкових сукнях, чоловіки в білих сорочках і спортивних костюмах, офіціанти, кооператори, ми, молоді, сидимо за одним столом із бандитами, гарячі хвилі алкоголю прокочуються крізь голову, так мовби ти забігаєш в нічне море, тебе накриває чорною солодко-гіркою хвилею, і вже на берег ти вибігаєш дорослішим. Ящики з горілкою, безкінечний стіл, за яким уміщаються всі, кого ти знаєш, голосна паршива музика, за вікнами сині вологі сутінки, мокрі від дощу дерева, голоси, що зливаються і нагадують про дощ, якісь розмови між чоловіками й жінками, відчуття якогось провалля, яке починається десь поруч, звідки дмуть гарячі нестерпні протяги, що забивають дух і розширюють зіниці, підшкірне відчуття тих невидимих жил, якими перетікає кров цього світу, і раптом, посеред усього цього золотого мерехтіння, вибухає скло, і повітря розсипається мільйоном кришталевих скалок – хтось із ворошиловградських вислідив наше святкування і запустив цеглиною в ресторанне скло, яке відразу ж розсипалось, і синя ніч ввіпхалась до зали, тверезячи голови й остуджуючи кров. І враз, по короткій мовчанці, загальний рух, злість у голосах, відвага, що пробивалась у кожному, гамірне вистрибування на вулицю через двері й розбите скло, гуркіт черевиків на мокрому асфальті, білі сорочки, котрі стрибають у бузкову ніч і світяться звідти, жіночі постаті коло вікна, які напружено вдивляються в темінь. Рекетири і кооператори, футболісти й шпана з нового району – всі розсипаються темрявою і прочісують пустирі, що починаються за парком, женучи невидиму жертву в бік ріки, не даючи їй вислизнути, дивна гонитва, сповнена азарту і радості, ніхто не хоче відставати, кожен пильно вдивляється в чорноту літа, пригинається до землі, намагаючись вгледіти ворога, за рікою горять далекі електричні вогні, так наче в траві ховаються жовто-зелені сонця, які ми хочемо вигнати, аби розігнати темряву навколо себе, яка гусне, мов кров, і прогрівається нашим диханням, ніби двигунами внутрішнього згорання.