3

Зранку ми випили звареного Кочею чаю, він пояснив мені, як знайти Ольгу, і посадив до фури, котру перед тим заправив.

– Дай мені свою отруту, – сказав я. – Запитаю хоч, що ти п'єш. Де ти це купував?

– На площі, – відповів Коча. – В аптеці.

* * *

Внизу, відразу за мостом, починалась липова алея, дерева тяглись уздовж траси, сонце билось крізь листя й засліплювало. Водій натягнув сонцезахисні окуляри, я заплющив очі. Ліворуч від дороги відходила дамба, збудована тут на випадок повені. Навесні, коли ріка розливалась, навколо утворювались великі озера, іноді вони проривали дамбу й заливали міські двори. Ми вкотились до міста, минули перші будинки і зупинились на порожньому перехресті.

– Ну все, друг, мені праворуч, – сказав водій.

– Давай, – відповів я і зістрибнув на пісок.

На вулицях було порожньо. Сонце, ніби течією, повільно відносило на захід. Воно рухалось над кварталами, від чого повітря ставало густим і теплим, і світло по ньому осідало, як річковий мул. Була це стара частина міста, будинки стояли тут одно– або двоповерхові, з червоної потрісканої цегли. Хідники були всуціль засипані піском, на подвір'ях пробивалась зелень, так наче місто спорожніло й заростало тепер травою та деревами. Зелень забивала собою всі шпарки й тяглася в повітря легко й наполегливо. Я минув кілька дрібних магазинів із відчиненими дверима. Зсередини пахло хлібом і милом. Незрозуміло було, де покупці. Коло одного магазину, прихилившись до дверей, стояла розморена сонцем продавщиця в червоній короткій сукні. Важке смоляне волосся було укладене в неї на голові, мала засмаглу шкіру й великі груди, і цією теплою шкірою їй виступав піт, схожий на краплі свіжого меду. На шиї в неї висіли намиста й ланцюжки з кількома золотими хрестиками. На кожній руці мала по золотому годиннику, втім, може, це мені здалося. Проходячи, я привітався. Вона кивнула у відповідь, дивлячись на мене прискіпливо, втім, не пізнаючи. Яка вона уважна, подумав я. Ніби чекає на когось. Минувши пару кварталів, зайшов до телефонної контори. Всередині було вогко й розбовтано, мов в акваріумі, з відвідувачів біля віконечка каси стояли два місцевих ковбої в майках, що відкривали плечі, густо побиті татуюванням. Дочекавшись, коли ковбої відвалять, заплатив за телефон і вийшов на вулицю. Повернув за ріг, пройшов вуличкою з зачиненими кіосками й опинився на площі. Площа нагадувала басейн, з якого випустили воду. Крізь вибілені дощами кам'яні плити проростала трава, все це ставало схожим на футбольне поле. По той бік площі знаходився будинок адміністрації. Я зайшов до аптеки. За прилавком стояла світлопофарбована дівчинка в білому халаті на голе тіло. Побачивши мене, непомітно взула сандалі, що стояли поруч із нею на кам'яній прохолодній підлозі.

– Привіт, – сказав я. – Тут мій дідусь у вас ліки купив. Можеш сказати, від чого вони?

– А що з вашим дідусем? – недовірливо запитала дівчинка.

– Проблеми.

– З чим?

– З головою.

Вона взяла в мене з рук пляшечку, прискіпливо подивилась.

– Це не від голови.

– Серйозно?

– Це від шлунка.

– Скріплює чи послаблює? – запитав я про всяк випадок.

– Скріплює, – сказала вона. – А потім послаблює. Але вони прострочені. Як він себе почуває?

– Кріпиться, – відповів я. – Дай яких-небудь вітамінів.

* * *

Офіс знаходився поруч, у тихому затіненому провулку. Коло дверей росла розлога шовковиця, біля неї стояв побитий скутер. Раніше, за мого дитинства, тут був книжковий магазин. Двері, важкі, оббиті залізом і пофарбовані в помаранчеве, лишились із тих часів. Я відчинив їх і зайшов.

Ольга сиділа коло вікна на паперах, складених купою. Була десь одного віку з моїм братом, але виглядала доволі добре, мала кучеряве руде волосся й крейдяну, мовби підсвічену зсередини лампами денного світла, шкіру. Майже не користувалась косметикою, можливо, це й робило її молодшою. Одягнена була в довгу ткану сукню, на ногах мала фірмові білі кросівки. Сиділа на документах і палила.

– Привіт, – привітався я.

– Добрий день, – вона розігнала рукою дим і оглянула мене з голови до ніг. – Ти Герман?

– Ти мене знаєш?

– Мені Шура сказав, що ти зайдеш.

– Травмований?

– Так. Сідай, – вона встала з паперів, показуючи на стілець коло столу.

Папери тут-таки завалились. Я було нахилився, аби зібрати, але Ольга зупинила:

– Кинь, – сказала, – хай лежать. Їх давно викинути треба.

Вона сіла в своє старе крісло, обтягнуте дерматином, і витягла ноги на стіл, як копи в кінофільмах, придавивши кросівками якісь звіти й формуляри. Сукня на мить задерлась. У неї були красиві ноги – довгі худі литки й високі стегна.

– Куди ти дивишся? – запитала вона.

– На формуляри, – відповів я і сів напроти. – Оль, я хотів поговорити. У тебе є кілька хвилин?

– Є година, – відповіла вона. – Хочеш поговорити про свого брата?

– Точно.

– Ясно. Знаєш що? – вона різко прибрала ноги, литки знову промайнули перед моїми очима. – Пішли в парк. Тут немає чим дихати. Ти машиною?

– Попуткою, – відповів я.

– Не страшно. У мене скутер.

Ми вийшли, вона зачинила за собою двері на навісний замок, сіла на скутер, той із третьої спроби завівся. Кивнула мені, я сів, легко взявши її за плечі.

– Германе, – повернулась вона, перекрикуючи скутер, – ти коли-небудь їздив на скутері?

– їздив, – крикнув я у відповідь.

– Знаєш, як руки тримати треба?

Я знічено прибрав руки їй із плечей і поклав на талію, відчуваючи під сукнею її білизну.

– Не захоплюйся, – порадила вона, і ми поїхали.

Парк був напроти, потрібно було всього лише перейти дорогу. Але Ольга промчала вулицею, виїхала на хідник і пірнула між густих кущів, якими було обсаджено територію парку. Тут була стежка. Ольга вміло прослизнула між деревами, і незабаром ми вискочили на асфальтову доріжку. Алеї були сонячні й порожні, за деревами виднілись атракціони, гойдалки, крізь які пробивались молоді дерева, дитячий майданчик, з пісочниць якого рвалась угору трава, будки, в яких раніше продавались квитки і в яких тепер тепло туркотіли сонні голуби й ховались вуличні пси. Ольга об'їхала фонтан, звернула в бічну алею, проскочила повз двох дівчаток, котрі вигулювали такс, і зупинилась коло старого бару, що стояв над річкою. Бар був давній, наприкінці вісімдесятих, пам'ятаю, в одній із його кімнат відкрили студію звукозапису, переганяли вініл на бобіни та касети. Я тут, ще коли був піонером, записував хеві-метал. Бар, як виявилось, і досі працював. Ми зайшли всередину. Було це доволі просторе приміщення, наскрізь пропахле нікотином. Стіни були обшиті деревом, вікна завішані важкими шторами, в багатьох місцях пробитими недопалками та обмащеними губною помадою. За барною стійкою стояв якийсь чувак років шістдесяти, циганської зовнішності, я маю на увазі – в білій сорочці та із золотими зубами. Ольга привіталась із ним, той кивнув у відповідь.

– Не знав, що цей бар іще працює, – сказав я.

– Я сама тут сто років не була, – пояснила Ольга. – Не хотіла говорити з тобою в офісі. Тут спокійніше.

Підійшов циган.

– У вас є джин-тонік? – запитала Ольга.

– Немає, – впевнено відповів той.

– Ну а що у вас є? – розгубилась вона. – Германе, що ти будеш? – звернулась до мене. – Джин-тоніка в них немає.

– А портвейн у вас є? – запитав я цигана.

– Білий, – сказав циган.

– Давай, – погодився я. – Оль?

– Ну добре, – погодилась вона, – будемо пити портвейн.

– Давно бачився з братом?

– Півроку тому. Знаєш, де він?

– Ні, не знаю. А ти?

– І я не знаю. У вас із ним були якісь стосунки?

– Так. Я його бухгалтер, – сказала Ольга, дістала сигарету і запалила. – Можна назвати це стосунками.

– Не ображайся.

– Та нічого.

Прийшов циган із портвейном. Портвейн розлито було в склянки, в яких на залізниці приносять чай. Лише підстаканників не було.

– І що збираєшся робити далі? – запитала Ольга, зробивши обережний ковток.

– Не знаю, – відповів я. – Я всього на пару днів приїхав.

– Ясно. Чим займаєшся?

– Та так, нічим. Тримай, – дістав із джинсів візитку, простягнув їй.

– Експерт?

– Точно, – сказав я і випив свій портвейн. – Оль, ти знаєш, що все це господарство записане на мене?

– Знаю.

– І що мені робити?

– Не знаю.

– Ну, але ж не можу я все це залишити просто так?

– Мабуть, не можеш.

– У мене ж будуть проблеми?

– Можуть бути.

– Так що мені робити?

– Ти не пробував зв'язатись із братом? – помовчавши, запитала Ольга.

– Пробував. Але слухавку він не бере. Де він, я не знаю. Коча каже, що в Амстердамі.

– Знову цей Коча, – сказала Ольга і помахала циганові, аби той приніс іще.

Циган незадоволено випхався з-за стійки, поставив перед нами недопиту пляшку портвейну і вийшов на вулицю, очевидно, щоби його більше не турбували.

– Ця заправка, вона взагалі прибуткова?

– Як тобі сказати? – відповіла Ольга, коли я розлив і вона знову випила. – Грошей, які заробляв твій брат, вистачало, аби працювати далі. Але не вистачало, щоби відкрити ще одну заправку.

– Ага. Брат не хотів її продати?

– Не хотів.

– А йому пропонували?

– Пропонували, – сказала Ольга.

– Хто?

– Да є тут одна команда.

– І хто це?

– Пастушок, Марлен Владленович. Він кукурудзою займається.

– А, мабуть, я знаю, про кого ти.

– А ще він депутат від компартії.

– Комуніст?

– Точно. У нього мережа заправок на Донбасі. Ось тепер тут усе скуповує. Де він живе, я навіть не знаю. Він пропонував Юрі 50 тисяч, якщо я не помиляюсь.

– 50 тисяч? За що?

– За місце, – пояснила Ольга.

– І чому він не погодився?

– А ти б погодився?

– Ну, не знаю, – признався я.

– Я знаю. Погодився б.

– Чому ти так вирішила?

– Тому що ти, Германе, слабак. І припини витріщатись на мої цицьки.

Я справді вже деякий час розглядав її сукню, виріз був досить глибокий, бюстгальтера Ольга не носила. Під очима в неї пробивались зморшки, це робило її обличчя симпатичним. Сорока років їй напевне не даси.

– Просто це не моє, Оль, розумієш? – я пробував говорити примирливо. – Я в його справи ніколи не ліз.

– Тепер це і твої справи.

– А ти, Оль, продала б її, якби це була твоя заправка?

– Пастушку? – Ольга замислилась. – Я б її краще спалила. Разом із усім металобрухтом.

– Що так?

– Германе, – сказала вона допиваючи, – є дві категорії людей, яких я ненавиджу. Перша – це слабаки.

– А друга?

– Друга – це залізничники. Ну але це так, особисте, – пояснила вона, – просто згадала.

– І до чого тут Пастушок?

– Та ні до чого. Просто я би не стала прогинатись під нього. А ти роби, як хочеш. Зрештою, це твій бізнес.

– В мене, здається, немає вибору?

– Здається, ти просто не знаєш, є він у тебе чи ні.

Я не знайшовся з відповіддю. Розлив рештки. Мовчки стукнулись.

– Знаєш, – сказала Ольга, коли мовчанка затяглась, – тут поруч є дискотека.

– Знаю, – відповів я. – Я там колись уперше займався сексом.

– О? – розгубилась вона.

– До речі, в цьому барі я теж колись займався сексом. На Новий рік.

– Мабуть, даремно я тебе сюди привезла, – подумавши, сказала Ольга.

– Та ні, все гаразд. Я люблю цей парк. Ми, коли у футбол грали, завжди приходили сюди після гри. Перелазили через стіну стадіону і йшли сюди. Пити за перемогу.

– Уявляю собі.

– Оль, – сказав я, – а якби я раптом надумав залишитись? Ти б працювала на мене? Скільки тобі платив брат?

– Тобі, – відповіла Ольга, – у будь-якому разі довелося б платити більше. – Вона дістала телефон. – О, – сказала, – дванадцята. Мені час іти.

За портвейн заплатила вона. Всі мої спроби розрахуватись проігнорувала, сказала, що добре заробляє і що не потрібно цього жлобства.

Ми вийшли на вулицю. Я не зовсім розумів, як бути далі, проте й питати її про щось іще бажання не було. Раптом телефон її запищав.

– Так, – відповіла Ольга. – А, так, – голос її враз набув якоїсь відстороненості. – Так, зі мною. Дати йому слухавку? Як знаєте. Біля фонтана. – Ну ось, – сказала, ховаючи слухавку. – Сам із ними й поговориш.

– З ким?

– З кукурудзяниками.

– Як вони мене знайшли?

– Германе, тут узагалі мало людей живе. Так що знайти когось зовсім не складно. Вони просили почекати їх коло фонтана. Все, щасливо.

Сіла на скутер, напустила густого диму і зникла в нетрях парку культури та відпочинку.

* * *

Але як я їх упізнаю, подумалось мені. Я вже десять хвилин сидів на цегляному бортику висохлого басейну, на дні якого також росла трава. Вона тут, здавалось, росла усюди. З іншого боку, крім мене, двох старшокласниць із таксами та цигана з портвейном, у парку нікого і не було. Несподівано з-за рогу, розганяючи голубів і трублячи клаксоном у блакитне піднебесся, викотився бачений мною вчора чорний джип. Упізнаю, подумав я.

Машина зробила коло пошани навколо басейну і зупинилась просто проти мене. Задні дверцята відчинились, до мене вихилився голомозий чоловічок у легкій тенісці й білих штанях. Вчора його не було. Посміхнувся до мене всією своєю металокерамікою. З машини, втім, не вийшов.

– Германе Сергійовичу?

– Доброго дня! – відповів я, втім, також не встаючи з бортика.

– Давно чекаєте? – голомозий напівлежав на шкіряному сидінні, витягнувшись у мій бік і виказуючи в такий спосіб свою прихильність.

– Не дуже! – відповів я.

– Прошу вибачення, – чувакові лежалось, мабуть, незручно, проте вставати він уперто не хотів. Очевидно, це було таке міряння статусами, хто перший підійметься. – Ми ледве сюди заїхали.

– Та нічого, – відповів я, всідаючись зручніше.

– А я дивлюсь, ви чи не ви! – засміявся голомозий, заиорзався і, не втримавшись на слизькій шкірі, раптом з'їхав униз, під сидіння.

Я кинувся до нього. Але він спритно виповз нагору і, зайнявши зручну позицію, діловито простягнув мені руку. Мені не лишалось нічого іншого, як залізти всередину і привітатись.