Росіянин

2014 рік

Олег Шевцов дивився у приціл своєї гвинтівки і ніяк не міг зрозуміти, хто ж той снайпер, що засів на даху Головпоштамту.

Пізніше, коли все вже сталося і ні в кого з них не було вороття, Шевцов не раз картав себе, що не пустив кулю між очі тому незнайомцю.

«Біс із ним. Потім розберемося», – сказав собі Шевцов і продовжив свою справу.

В ту холодну українську зиму Олегу Шевцову йшов тридцять перший рік. Майже дев’ять з них він належав до організації, якої боялася уся Росія. Шевцов був класичним продуктом путінської епохи, що зневажав лібералів, забивав до смерті кийками представників сексуальних меншин, палив машини нахабних журналістів і з лю- тою ненавистю бив їх, прикутих кайданками до столів і стільців, під час допитів, а одного разу, перебуваючи у стані тяжкого алкогольного сп’яніння, вночі прийшов на Новодівиче кладовище та обісцяв могилу Бориса Єльцина.

Шевцов не вірив у демократію. Зо три року тому він почав читати книжки і зрозумів, що демократія – політика слабких, нездатна сформувати ані сильну націю, ані могутню державу.

Олег Шевцов був тим, хто поважав тільки силу, хто розумів, що Росія зобов’язана бути сильною, адже сила російська – основа з основ її національної безпеки та величі, майбутнє усіх її перемог. І байдуже було Шевцову, якими методами досягати тієї сили, бо керувався він тільки одним – переможців не судять. Що-що, а перемагати Олег Шевцов умів.

Чистокровний росіянин, неодружений, сирота, що провів усе своє дитинство в дитбудинку на околицях Москви, змалку він знав, що таке життя. Змалку його теорія будувалася на тому, що життя – це суцільний біль, суцільна мряка випадковостей та несправедливих вчинків, брехня й жорстокість. А ще Олег розумів, що в житті усе дається тільки тому, хто заявляє своє право на щось більше, аніж зарплатню та путівку на море, хто знає, чого хоче і підкріплює власні бажання конкретними діями. Так він і жив. Так і робив, аби врешті-решт стати частиною структури, яку увесь світ знав за абревіатурою ФСБ.

У двадцять дев’ять років він отримав звання майора і приналежність до секретного підрозділу, що викону- вав завдання, так би мовити, найбільш інтимного характеру, про які не можна розповідати навіть на смертному одрі.

Проте, дивна річ, маючи змогу отримати матеріальні блага, Олег Шевцов сповідував доволі аскетичний спосіб життя. Двокімнатна квартира, правда, у новому будинку, ні дружини, ні коханок, ні подруг. Друзів він теж не мав. Замість авто – метро та велосипед. Не вживав алкоголь (не рахуючи декількох випадків за багато років), не палив, займався бігом та східними єдиноборствами. І виконував завдання, які йому давали на Луб’янській площі.

У той день, перебуваючи на даху готелю «Україна», Олег Шевцов убив чотирьох співробітників підрозділу «Беркут» та шістьох учасників української Революції гідності. Останнього з них, молодого і талановитого хлопця з Львівщини, Шевцов застрелив, коли той вже йшов Майданом у напрямку Бессарабки. Потому він заховав свою гвинтівку у футляр, викликав помічника, і разом вони спустилися донизу, де на них вже чекало авто.

Шевцов їхав геть із Майдану. Там починалася справжня бійня і люди падали від куль. Олег виконав своє завдання, все інше не мало для нього жодного значення. Все інше зроблять інші – ті, кому й належить стріляти, аби захистити «закон та порядок».

Якось, коли Україна тільки стояла на порозі заворушень, полковник Погодін сказав йому, що відтепер життя стане багатим на події. І в ту хвилину, коли він їхав з Майдану, Шевцов зрозумів істинне значення цих слів.

– Росія починає творити нову історію. Щонайменше історію Європи, – закарбувалися у пам’яті Олега слова полковника.

Шевцов ще не знав, що Янукович тікатиме з країни, що все вже готово, аби забрати в України Крим, що роками йшла систематична робота, аби запалити вогнем ненависті та наповнити ріками крові український Схід і Південь. Він просто виконував завдання, гордився своєю батьківщиною, поважав свого президента, який повернув Росії статус супердержави. І байдуже йому було, що переважна більшість його співвітчизників жили у цілковитому лайні, що алкоголізм косив росіян, наче гостра коса вранішню траву, що путінська система влади, тá незвична для Заходу «суверенна демократія» імені Гліба Павловського^[15] і Владислава Суркова забирала у людей свободу та права, що його країну називали не інакше як «бензоколонкою, яка вдає з себе державу», що офіційною ідеологією Росії стали ідеї шовініста-інтелектуала Дугіна^[16], котрий у молодості захоплювався філософією Третього рейху, роботами Шмітта^[17] та Гаусгофера^[18], а пізніше став новітнім провісником ідеології російського неоімперіалізму.

З ранньої молодості Шевцов розумів Росію виключно у категоріях її величі. Для його покоління не існувало незалежної України, самостійної Білорусі, а країни Прибалтики розглядалися у парадигмі зрадників і фашистських посіпак. Він довго був бідним, ніколи не бачив добра та материнської ласки, не знав, що таке сімейний затишок, нікого не кохав, ні з ким не дружив, а тільки усіх ненавидів. І тут до влади прийшов Володимир Путін.

Олег Шевцов закохався у нього не одразу. Це трапилося приблизно на другий рік нового тисячоліття, коли він уже після армії навчався в академії ФСБ. І то була любов на все життя. Та й не могло трапитися інакше в країні, де рабська покірність завжди потребувала імператора.

Київ не подобався Шевцову. Як і уся Україна. Та й не називав він ту державу інакше як «Малоросією». Дивна річ, але у тому молодому росіянині намертво вжився стереотип, згідно з яким тільки сильний може правити. Хто слабший, той мусить коритися.

Українців він зневажав і ніколи не називав братами. Так само як і чеченців та грузинів. Ці три нації викликали у нього лише огиду. Тому і стріляв він у них з особливою насолодою. У Грозному, до якого його направляли на виконання специфічних завдань, у Цхінвалі 2008 року, коли Росія вирішила вкрасти у Грузії Абхазію та Осетію. І ось зараз, у самому серці України, на Майдані Незалежності, аби далі усе відбувалося так, як те спланував собі Кремль.

Машиною Шевцов дістався Харкова, де й заночував. У тому місті ФСБ мало своїх агентів, які вже за декілька місяців почнуть втілювати план Кремля щодо захоплення українських територій. На ранок, коли він прокинувся, Олег гарно поснідав, пересів на інше авто і поїхав у напрямку кордону.

Він не думав про вчорашнє, не переймався вбитими. Усі його думки концентрувалися на величі Олімпійських ігор, що в ті дні проходили у Сочі. Там був його президент. Там була його країна. Й усім своїм серцем він був разом з ним – тим сірим та жорстоким чоловіком, який навіки став єдиним кумиром Олега Шевцова.

2000 рік

У неповних вісімнадцять років йому кортить жінки. Він іде на Тверську. Грошей у нього нема. На вулиці травень, у повітрі – приємний та лагідний подих оманливої весни.

Олег Шевцов стоїть біля дороги і здалеку дивиться на повій. Вулиця горить нічними ліхтарями. Через дорогу він бачить жінок. Вони різні. Красиві і не дуже. Високі і низькі. Чорняві та біляві. Мулатки і азіатки. І усі вони прагнуть грошей. А їх, як нам уже відомо, у нього нема.

Він спостерігає, як до повій одна за одною під’їжджають автівки. Бігають «мамки», крутяться дівчата, а у повітрі – запах великих грошей та чоловічої хіті. «Мерседеси» і «ауді», БМВ та «вольво», «тойоти» і «лексуси» – хазяї цього життя не їздять у метро.

Його око помічає вродливу і струнку білявку. Олегові здається, що ось він і закохується з першого погляду. І байдуже йому на те, що та білявка – повія, що у свої двадцять років вона мала вже безліч чоловіків, що у неї може бути і сифіліс, і навіть СНІД. То все пусте, неважливе, наче з іншого життя, яке не стосується його і її. Він бачить тільки її і не знає, як підійти до неї, як сказати про те, що відчуває в ту мить, як полонити її душу, як зробити дівчину тією єдиною, з якою варто жити до самої смерті.

У якусь мить він наважується на вчинок і вже робить декілька кроків, коли біля білявки гальмує чорний «мерседес». До автівки хутко підбігає «мамка», нахиляється і веде переговори з потенційними клієнтами. Далі події розвиваються доволі швидко. З «мерседеса» виходять двоє. Вони чеченці. Один низький на зріст, інший – високий. Перед ними шикується ряд повій, і чоловіки обирають собі дівчат, наче худобу на базарі. Олег розуміє, що усі дівчата, які стоять перед чеченцями, – слов’янки. І тут у ньому народжується ненависть до чужинців, до тих, хто спустився з гір, аби правити його рідним містом. Шевцов стискає кулаки, в яких затиснуті два кастети, дивиться по сторонах і перебігає вулицю. Він рухається у напрямку «мерседеса». Він знає, що йому робити, і не думає про наслідки. Він росіянин, і це його земля.

Перший удар Шевцова потрапляє у голову чеченця, меншого на зріст. Той починає падати, і його товариш намагається дістати пістолет, але Олег вже б’є його прямо у ніс. Удар видається дещо змазаним, і кастет трощить чеченцю верхню щелепу. Декілька повій, а особливо їхня «мамка», кричать, але в очах інших дівчат Олег бачить задоволення і цікавість. До нього вже починають бігти охоронці, які приставлені до шльондр одним із сумнозвісних московських злочинних угруповань, але Шевцов не втрачає контролю над собою і робить усе так, як те і задумав.

Він підходить до повії, яку несамовито кохає вже близько семи хвилин, і бере її за руку.

– Сідай у машину, дурна! – наказує він їй.

– Відпусти мене, шалений бовдуре! Тобі не жити! Ти хоча б знаєш, на кого підняв руку?! – верещить дівчина, намагаючись вирвати свою руку.

І тут Шевцов починає усвідомлювати всю безглуздість власних дій.

– Блядь, – цідить він крізь зуби у самісіньке обличчя тій, заради якої і пірнув у халепу, а один із братків уже б’є його по голові. Олег падає на землю й останнє, що встигає зробити перед тим, як повністю втратити свідомість, закриває голову руками.

– Це все? – питає майор ФСБ Погодін свого підшефного, одного з кримінальних авторитетів Москви.

– Начебто все. Поїду я. Там у моїх лярв одна ситуація виникла. Одночасно і кумедна, і доволі неприємна, – каже той і вже збирається йти геть.

– Щось серйозне?

– Та ні. Один малолітній придурок незрозуміло з яких причин кастетами покалічив двох клієнтів. Чеченців. Зараз сидить у нас у підвалі. Чечени вимагають його крові. А мені чогось шкода хлопця. Сирота, дитбудинківський. Напевно, трахатися захотів, а грошей не було. А тут ці двоє на «мерседесі». Ще й «чорні».

Погодін сприймає сказане спокійно, думає з хвильку, а потім каже:

– Вези мене до нього! Хочу з ним поговорити. Якщо підійде мені, заберу його.

– Як це я повезу вас до нього, майоре? Братва не зрозуміє… та й чечени, – авторитет розгублено кліпає очима.

Погодін і сам розуміє, що не має права підставляти свого агента. Але інтерес до незнайомого хлопця посилюється в ньому щохвилини. Він не знає чому, але той ніколи не знаний ним відчайдух подобається йому.

– Гаразд, – каже майор ФСБ Погодін. – Привези його до мене. Ось адреса, – він бере ручку і пише адресу у своєму блокноті, вириває аркуш і дає його бандитові.

– Не знаю…

– Мене не цікавить, що ти знаєш! – різко перебиває його Погодін. – Просто взяв і зробив, що я тобі сказав.

– Але ж чечени…

– То не мій клопіт. Хлопець має бути за вказаною адресою максимум через три години. Усе! Вільний!

Олег сидить на зашарпаному дивані у незнайомій йому квартирі, а навпроти нього стоїть чоловік, якого він бачить уперше. Шевцов не розуміє, хто цей чоловік і до чого він тут. Незнайомець сідає у крісло навпроти Олега і говорить:

– А тепер розповідай. Тільки чесно. З самого початку і до того моменту, як ти дістався дверей цієї квартири.

– Хто ви? – вичавлює з себе Олег, але відповіді на поставлене питання так і не отримує.

Мовчання затягується. Погодін не квапить хлопця, розуміючи його страх та розгубленість. Він вивчає Шевцова, дає йому шанс розповісти усе самому, без зайвих потуг.

– Гаразд, – врешті-решт каже Погодін. – Почнемо з елементарного. Твоє ім’я.

Недовірливий проблиск вовчих оченят. Насторога у кожному подиху та русі. Шмигання носом і синці на усьому обличчі.

«А тебе вправно били, хлопче, – думає Погодін. – Але то нічого. Сильнішим будеш».

– Мене звати Олег. Олег Шевцов, – говорить хлопець.

– Приємно познайомитись. Називай мене Іван Вікторович.

– Це ваше справжнє ім’я?

– Це моє єдине ім’я, – чесно бреше Погодін.

– Я вам не вірю.

– Байдуже. Це не має жодного значення. Розповідай про себе. З якої ти сім’ї, де живеш, де навчаєшся, що любиш, чим захоплюєшся. Окрім дівчат, звісно. Це твоє захоплення мені вже відоме.

Шевцов починає розуміти, що той Іван Вікторович – не якийсь собі дядько з вулиці. У незнайомці відчувається сила. І можливості. А тому Олег думає декілька хвилин і приймає єдине правильне рішення, яке кардинально змінює усе його подальше життя.

Погодін слухає хлопця, бачить в ньому потенціал, вирішує узяти його до своєї команди і після сповіді Шевцова питає:

– Ти не любиш чеченців?

– Я не люблю усіх, хто має нахабство вважати себе кращим за росіян.

– Ти готовий вбивати за свою батьківщину?

Олег дивиться Погодіну в його темні очі і дає чесну відповідь:

– За Росію я готовий не тільки вбивати, але й помирати. Смерть не страшна, коли знаєш, що вона не даремна.

«Фанатик-націоналіст. Ще не зовсім сформований, але то нічого. Ми допоможемо йому стати гідним солдатом своєї країни», – резюмує ту дивну зустріч Погодін, і вже за тиждень Олег Шевцов починає життя, яке бачив тільки у бойовиках американського та вітчизняного виробництва.

2014 рік

– Це наша земля, і ми зобов’язані її повернути. Американці здійснили державний переворот в Україні. Київ захопили бандерівці та фашисти. На вулицях убивають тільки за одне російське слово, грабують пенсіонерів та ґвалтують жінок. Росія не має права покинути напризволяще своїх людей. Ми повинні захистити усіх російськомовних громадян! Де б вони не проживали. В якій би точці земної кулі не знаходилися. Якщо Захід фінансує відвертих фашистів, що ж, ми навчимо їх поважати нашу культуру. Через нашу зброю та силу. І повір мені, Олеже, у Росії вистачить і людей, і гармат, і танків, і грошей. Сьогодні ми повертаємо нашій батьківщині її скривджену велич. Часи недобитків Гайдара та Чубайса давно минули. Росія вступає в епоху свого відродження. Якщо Америка вирішила пограти з нами у війну і робить це на нашій землі, ми дамо їй гідну відповідь. І побачимо, де опиниться той чорношкірий юрист із Чикаґо. Чи вистачить у нього сміливості вийти на поле бою. І саме Крим стане справжнім тестом для усіх. І для нас, і для наших ворогів.

Шевцов сидів і мовчки слухав полковника Погодіна. Віктор Іванович, а саме так і не інакше звали Погодіна, ходив кабінетом і увесь час говорив. Олег бачив, що його шефові дійсно болить за Росію, і в такі моменти одкровень він іще більше любив Погодіна.

«Іванович справжній. Такий не зрадить. Не підставить. Не схибить у вирішальний момент. Не кине на полі бою», – думав собі Олег Шевцов.

Якби він тільки знав, скількох кине на полі бою, скількох відправить на вірну смерть, скільки брехатиме його Іванович у найближчі роки, Шевцов ніколи б не повірив у це, адже така правда перекреслювала усе життя Олега, усі його принципи, віру та сподівання.

– Ми починаємо операцію з визволення Криму. Не може бути так, аби нашу землю захопили ті негідники, що сьогодні творять свій шабаш в Україні. Ти ж подивися, хто там при владі! Одні жиди та нацики! Страшно жити в такій країні, синку, дуже страшно.

– Ми починаємо війну? – спитав Шевцов і зловив на собі незадоволений погляд Погодіна.

– Ти мене не почув. Повторюся ще раз. Ми починаємо операцію з повернення Криму. Якщо і будуть випадкові жертви, вони будуть мінімальні. Поки ти працював у Києві, ми працювали в інших куточках України. Все буде добре! Не хвилюйся! За нас Бог і наша держава.

– А чого мені хвилюватися? Тим більше, що правда, як і сила, за нами, товаришу полковнику.

– Ось і добре. А зараз слухай, що маєш робити, – сказав Погодін і почав ставити перед своїм підлеглим нові завдання.

Вони перебували у Сімферополі.

Ніч – темна й велична ніч, лягла на Крим. Трохи менше ніж дві години тому у свої законні права вступив новий день – 25 лютого 2014 року. Олег Шевцов сидів і слухав свого шефа. За добу він мусив очолити групу російського спецназу, перед якою стояло завдання зайняти будівлю Верховної Ради та Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Пізніше їх назвуть «ввічливими людьми» та «зеленими чоловічками». Вони будуть у військовій формі, без розпізнавальних знаків, зі зброєю у руках та цілковитим розумінням того, що коли доведеться стріляти, вони зроблять це без жодних роздумів і вагань.

Півострів спав. І не знав він ще, що вже дуже скоро надовго стане російським. Не знав той півострів, що не буде ані туризму, ані демократії, ані прав та свобод. Не розуміли люди, що вже ніколи не буде так, як було за часів України, а життя піде іншими стежками, що ведуть у ліс тоталітаризму, в якому усі зв’язані міцним сталевим ціпком наказів і рабської покори.

І буде в Криму лишень одна суцільна військова база, форпост Москви на Чорному морі, реалізація несамовитого бажання континентальної держави стати державою морською, новим козирем Кремля у цинічній геополітичній битві ХХІ століття.