Найстрашніші революції – це незакінчені революції. Ті, які потім тліють на зраненому тілі суверенної держави, що намагалася боротися одночасно як з внутрішніми, так і з зовнішніми ворогами.

Такі революції вбивають усе. Найголовніше – вони вбивають надію. Можна чекати довго, недовго, але чекати усе життя і помирати, усвідомлюючи, що так нічого і не трапилося, нічого путнього не сталося, а вся твоя доля промайнула якоюсь химерою, запрограмованою на сірість, нестабільність і суцільний обман – на таке зголоситься не так багато людей. І інші люди, ті, які відмовляться й надалі вірити політикам, тицятимуть у них пальцями і проголосять навіженими. І вони – циніки та прагматики, матимуть рацію. Вони знатимуть, що їх використали, ошукали, зомбували і вкотре вже одурили, і що це процес нескінченний, бо такий ми вже народ, радий вірити, закохуватися до нестями, творити собі нових кумирів або ж підіймати з політичного попелища старих, бігти за кимось і десь у глибині своєї душі розуміти, що все це обман і закінчиться він черговою бідою, катастрофою, здатною поглинути країну і знищити її на віки вічні.

Незакінчені революції тягнуться за країною у її теперішньому, яке миттєво переливається в минуле, аби і в майбутньому диктувати свою злу волю незакінченої справи. І така вже була доля у нашого нестримного волелюбного народу, аби в ту холодну зиму на межі 2013–2014 років пережити незакінчену революцію, яка кричала своїм творцям про наслідки, але вони її не чули, адже кожен з них був зайнятий своїми справами. Що ж стосується самої революції, про неї згадували і використовували усі ті, хто вирішив боротися за владу. Саме тоді українські політики навчилися вправно вести бесіди і монологи про героїзм мертвих. Шкода тільки, що вони так і не змогли говорити про щастя живих. Бо ж боротьба за владу перекреслювала як щастя живих, так і скорботу за мертвими, які йшли на Донбас, аби захистити свою країну, поки інші грабуватимуть її на очах у всього українського народу, що бажатиме перемоги над корупцією, але не матиме достатньої волі, аби раз і назавжди покінчити з системою, яка перекреслювала майбутнє, бо діяла в інтересах меншості, поки більшість воювала, бідніла, а десь уже й жебракувала, все ще сподівалася, вірила, молила, але у відповідь отримувала страшну тишу, холодну байдужість тих, хто своєю жадібністю перекреслював майбутнє сорока п’яти мільйонів живих людей. Такого не можна було пробачати, і незакінчена революція намагалася сказати про це, але голос її тонув у гучному реготі розгнузданого грабежу.

Тієї весни, коли усе розгорнулося і трапилося те, що трапилося, він щойно припинив працювати тепер уже на злочинну владу, але на весну обіцявся контракт на одного з кандидатів у президенти. Кандидат був не з лідерів, проте інших варіантів у нього просто не було.

Професія політтехнолога вимагала від нього декількох обов’язкових речей.

По-перше, він мусив і надалі писати, говорити, давати коментарі, робити прогнози, які за місяць-другий буде сам же спростовувати й пояснювати, чому трапилось так, а не так, як він те прогнозував. Публічність, постійна інформаційна присутність сприяли зростанню його капіталізації на ринку. Ціна питання для його клієнтів залежала від самого клієнта і те, як йому вдасться продати свій імідж. Але не тільки.

Іншим важливим фактором були знайомства і зв’язки у світі української політики. Як центральної, так і регіональної. І вже на основі таких знайомств починалися розмови, перші фрази без особливого значення, обмін візитівками, обговорення спільних знайомих і загальної ситуації в країні, місті, селі чи селищі. Після того, коли все вже зводилося до корупції й небезпеки дострокових виборів, він замовкав, робив серйозний вигляд, дивився повз клієнта і чекав, коли той сповістить про своє рішення балотуватися. І саме тут, окрім медійності, в нього був ще один козир, яким він бив карту клієнта. Він мав знання.

Чоловік виріс в оточенні книг і на момент нашої розповіді одночасно читав дві-три книжки, аби йти далі у своєму інтелектуальному розвитку, незважаючи на часи, владу, ідеологію та курс, яким рухатиметься Україна. Розумні люди тепер були потрібні, як ніколи.

Він міг змішувати смачні словесні коктейлі з Ремарка, Гемінґвея, Фіцджеральда (особливо подобався жінкам), Памука (знати цього турецького лауреата Нобелівської премії з літератури вважалось правильною справою) чи Льйоси (відкривши колись давно його книжку «Тітонька Хулія та писака», він вже не зупинився, аж поки не проковтнув інші твори письменника, стежачи за усім, що може бути сказаним та написаним великим перуанцем Маріо Варґасом Льйосою) та Фукуями, Кіссинджера, Хантінґтона і Джозефа Ная^[22], говорити про шпигунський роман ле Карре, порівнюючи його з роботами ґрема ґріна та Еріка Емблера^[23], а після звертатися до думок Хайєка, Мілтона Фрідмана, Фернандо де Сото^[24], яких усіх після заперечував теоріями та постулатами з Айн Ренд і переходити на Аристотеля, Платона, Макіавеллі чи Гоббса.

Він читав «Майн кампф» Гітлера, свого часу перехворів на твори Муссоліні, книжки про Франсіско Франко, Пол Пота, Піночета, Кемаля Ататюрка, Лі Куан Ю та інших діячів різних країн і епох, чий життєвий і політичний досвід міг стати у нагоді. Врешті-решт він любив книжки, і книжки любили його – їхнього відданого та чесного читача. Читача, котрий завжди купуватиме книжки.

– Подивіться, хто йде до Ради! Почитайте ці прізвища! Хто ці люди?! Яким чином вони писатимуть закони? Що це за вертеп, а не парламент? Куди усі ми котимося??? – кричатиме він в одному з пивбарів старого Подолу наприкінці вересня 2014 року, рівно за місяць до парламентських виборів в Україні.

Але поки що був березень, учора Росія остаточно вкрала Крим, усі в Києві готувалися до дострокових президентських виборів, а на Донбасі починалась «русская весна» – пора смертей, часи обману. А він сидів у Києві, писав аналітику для двох замовників, третьому робив блоги та спічрайтинг, і мав купу вільного часу, аби вже всістися і писати свій новий, зовсім інакший, ніж усі попередні, роман. Він вірив, що саме цей ще ненаписаний роман стане найголовнішою книгою його життя. Він знав, що мине час і він помре, а роман його житиме, і його ім’ям називатимуть вулиці та парки. Саме така перспектива гріла його егоїстичне его, що було рушійною силою усіх його амбіцій.

Чоловіка звали Микола Сергійович Кутній, йшов йому тридцять перший рік, і у колі своїх колег та знайомих він вважався хлопцем, який мав голову на плечах та знався на тому, як будувати стратегії. Але у постреволюційному Києві, де в очах містян була недовіра і страх, Кутньому потрібно було позмагатися за клієнта, адже час був такий, коли старих не стало, а нові тільки-но рвалися до влади. Біда була в тому, що він не знав тих нових, адже усе своє життя був прикутий до однієї групи, що вважалася опонентом усього нового та демократичного. І це було проблемою, про яку він знав і думав, як упоратися з нею.

«Треба розширювати ринок!» – вперто сказав він собі і йшов Києвом, упевнений, що доля буде до нього ласкавою.

І вона стала для нього ласкавою, коли один іміджмейкер сказав, що наразі знайомому генералу потрібна якісна аналітика, і він дав контакт генерала Кутньому, а потім вони зустрілися і генерал, тримаючи у своїх руках аркуші паперу, зачитав Миколі Сергійовичу біографію його, Кутнього, життя. Навіть із тими фактами, які Кутній, як йому здавалося, вдало приховав від усіх. Після цього Микола Сергійович забув і про кандидата в президенти, і про старих замовників, і про усіх вірогідних нових. Він дивився тільки на свогознайомця.

– Ви так перевіряєте усіх потенційних партнерів? – спитав генерала Кутній.

Той зміряв його поглядом і сказав:

– Не партнерів, а найманих робітників. Ви станете моїм найманим робітником. Можливо, з гарною заробітною платою. Але відтепер увесь ваш час, ваші сили та ваш інтелект повинні концентруватися виключно на тих завданнях, які я ставитиму перед вами. Ніяких інших клієнтів! Жодних фрилансів! Працюєте виключно на мене. Усі сили – на мої завдання! Ані кроку в сторону!

– Я маю час, аби подумати? Можливість відмовитися?

Генерал зітхнув, узяв аркуш чистого паперу, написав щось ручкою і простягнув його Кутньому.

– Це ваша заробітна плата на місяць. У євро. Часто будете працювати без вихідних. Будуть і відрядження. Два-три рази на рік зможете брати відпустку. Коротку. Не більше п’яти-семи днів. Якщо спрацюємось, років за два отримаєте ще квартиру.

– А кар’єрні бонуси?

– Ви будете звітувати виключно мені. Вважайте це вашим кар’єрним бонусом. Багато хто з ваших колег про таке навіть і не мріє.

– Але чому саме я?

– Ви здалися нам перспективним. Побачимо, чи не обманюємо ми себе.

– Ми – це хто?

– Рано вам ставити такі питання. Поки що рано.

– І що я маю робити?

– На жаль, про це я можу вести з вами розмову виключно після вашої згоди.

– Але ж…

– То що скажете?

– Навіть…

– Виходити на роботу з вівторка. У понеділок навіть кораблі з гавані не виходять. Додаткову інформацію отримаєте у мого помічника.

– І все ж таки…

– Вам не подобаються наші умови?

– Не в цьому річ…

– Тоді не перебивайте мене, будь ласка! Я так розумію, що ви з нами?

Генеральська тональність, його стрімкий та тяжкий погляд, дихання, все це тиснуло на Миколу Сергійовича, і він зрозумів, що пірнає у невідомість тільки тоді, коли сказав:

– Гаразд, я з вами. Подивимося, що з того вийде.

– Або пан, або пропав! Поважаю! Люблю таких, як ви, – засміявся генерал.

– Яких?

– Ризикових та амбітних. Ви ж, напевно, себе Гемінґвеєм уявляєте? Жалкуєте, що не в той час і не в тій країні з’явилися на світ?

Кутній спокійно дивився на генерала. В нього не було бажання щось йому пояснювати, сперечатися, доводити. Він просто сидів і думав, яким чином має повідомити усіх своїх теперішніх клієнтів. Адже цифра, написана генеральською рукою на простому аркуші білого паперу, визнача-ла все.

– Я можу йти? – запитав він у генерала.

– Ну, йдіть. Але вже у вівторок ми будемо чекати на вас. І моя вам порада. Не накойте дурниць у найближчі дні! Ви нам потрібні.

Кутній кивнув головою, потиснув міцну руку генерала і пішов геть.

Він не знав, хто був його співрозмовником, яку групу впливу чи організацію він представляв, його можливостей та здатності впливати на рішення в країні. Микола Сергійович Кутній уклав договір про роботу з людиною, яку абсолютно не знав. І чим далі він ішов від офісу, де відбувалася зустріч, тим чіткіше усвідомлював, що щойно продався одному з дияволів, які мають свої плани на Україну.

– Що ж, – сказав собі Кутній. – Не ми обираємо наших дияволів. Вони самі обирають нас.

День за днем травень утікав від людей. Мчав вулицями міст і автошляхами країни, летів понад морем, гомонів зеленим листям садів і парків і дарував тепло, аби закінчитися, промайнути, коли вже грудень забиратиме сонце своїми хуртовинами, а після, вже знову по весні, – березень промайне проливними дощами, за якими десь вже аж наприкінці квітня, знову вигляне воно – вічне й неповторне сонце.

З висоти вікон, що заміняли стіну, Кутній дивився на центр Києва. Місто було заклопотаним. Затори, люди, різні звуки, лайка, злість і ненависть одне до одного, готовність захищати тільки своє, до самісінького кінця, незважаючи ні на що. Ані Майдан, ні смерті Небесної сотні, ні загроза російської агресії – ніщо не міняло українців. І надалі кожен з них вперто залишався самим собою – хто ідеалістом, хто циніком, хто бовдуром, а хто хитрим хапугою.

Другий місяць поспіль Кутній працював на генерала. І те, що він побачив, уразило Миколу Сергійовича. Ситуативний аналітичний Центр, який працює на невідомого ще Кутньому замовника, був дійсно потужною структурою.

Взагалі, юридично Центру як аналітично-дослідної структури не існувало. Його співробітники числилися хто де. Але жодного нарікання, тому що розцінки на розум у тому Центрі були досить поважні. І саме цей фактор визначав навесні 2014 року абсолютно все.

Та й колектив підібрався – ще той. Кожен зі своєю старою історією, своєю таємницею, амбіціями та планами. Вони були різні, хтось десь раніше перетинався, когось Кутній бачив уперше. Але усі мали ясний розум і певні неординарні здібності. Математики, аналітики, політологи, економісти, фінансисти, соціологи, психологи, офіцери спецслужб, два колишніх військових журналіста, айтішники і група силового блоку. Різні люди, різні долі, але усі вони мали працювати над рекомендаціями й прогнозами, на основі яких хтось невідомий для них усіх приймав рішення.

Центр був «фабрикою думки», чиї прогнози цінувалися у певних політичних та фінансово-промислових колах Києва, Вашинґтона і Брюсселя. На роль керівника Центру без жодних вагань та довгих диспутів було обрано Максима Віталійовича Доброзная – генерала спецслужб, колишнього розвідника-нелегала, професійного аналітика й оперативника. У коридорах Центру ходили про нього легенди, які обростали новими подробицями, що додумували підлеглі Доброзная. Максиму Віталійовичу дуже личило його прізвище, адже при першому погляді на нього людина починала нервувати. Здавалося, що він знає про вас усе.

– Ти знаєш, Миколо, він був дивовижною особистістю. Статний такий чоловік. Сивуватий вже, хоча і сорока не виповнилося. Жінкам подобався. Чоловіки його боялися. Він умів переконувати. І вмів примушувати. Але також він умів вірити. Вірити в те, чим займався, чому присвятив своє життя. І цим вирізнявся серед собі подібних, – сказав мені дід, розповідаючи саме про той момент свого життя, коли він – молодий, вже одружений, перспективний та цікавий, потрапив на роботу до загадкового генерала.

– З цього все і почалося, – мовив з нотками ностальгії дід. – Наш шлях до влади.

З його голосу я зрозумів, що він сумує. Сумує за своєю молодістю, за тим часом, який розвіявся у пам’яті ще живих людей і рік за роком танув, залишаючись в архівах, на старих фото, відео та інших носіях. Час помирає разом з людьми, бо його вже ніхто не згадає, не поділиться досвідом, не розповість про тих людей, які жили тоді – в часи російської агресії, в найтяжчі українські роки.

– Ми обирали нового президента, бо той, що був у нас, утік до Ростова, а потім до Москви. Про втечу Януковича писано-переписано, сказано-переказано, навіть фільм зняли наприкінці 20-х років. «Втеча зрадника». Не дивився? – дід повернувся у кріслі обличчям до книжкової шафи. Я зрозумів, що він намагається знайти своїми старими очима якусь книжку.

– Що ти шукаєш? – запитав я його.

– Помовч! – без злості гримнув він на мене, а потім додав: – Друга полиця знизу. Один-два-три-чотири… сьома книга зліва. Принеси її мені.

Я підвівся, узяв книжку і прочитав її назву. «Політичний режим Віктора Януковича». Автор – дід. Рік видання – 2020. Сорок вісім років тому. Я знав цю книжку, як і усі інші, писані моїм дідом.

– Розгорни її. Сторінка 148. І зачитай третій абзац зверху.

Я відкрив книжку, знайшов потрібне місце і зачитав уголос:

«Віктор Янукович був найгіршою кандидатурою з усіх можливих від Донбасу, але так було потрібно долі, аби саме він став кандидатом у президенти, а пізніше і президентом».

– Якби не Янукович, а хтось інший став би в 2010 році біля керма держави, не було б Майдану. У Януковича елементарно не вистачило розуму й бажання усвідомити, що значить бути президентом. Така моя думка. Така моя переконаність, синку. Нам просто не поталанило на порядну людину в той час.

– А пізніше? – запитав його я.

– Що пізніше?

– Теж не поталанило на президента?

– Після Майдану усім потрібен був час, аби усвідомити, що ідеали та реальність в умовах України – несумісні речі. Але без тих років, що минули від революції до приходу Диктатора, ми не можемо говорити і про самого Диктатора, бо він був породженням не революції, а саме постреволюційного часу. Коли невизначеність правила усім. На той момент, синку, наша держава перебувала у стані важкого, хронічного хворого, якого могли врятувати одним тільки хірургічним втручанням. Порядок потрібно було наводити сильною рукою.

Дід замовчав, схилив свою сиву голову, а потім одразу переключився на попередню розповідь про роботу на генерала. Адже, як він сказав нам усім, саме з тієї роботи все у нього і почалося.

– Генерал Добрознай умів цінувати та заохочувати розум. Він був справжнім «мисливцем за головами».

– Чим же конкретно ви займалися? – запитав урешті- решт я.

– Усім, синку, – посміхнувся дід. – Ми займалися практично усім, що мало відношення до політики, війни, міжнародних відносин та стратегій виборчих перемог. Ми були аналітичним центром, який продукував державну політику та поради для іноземців, котрі грали свою гру на території нашої з тобою батьківщини. Не забувай, що того першого постреволюційного року ми ледве не втратили суверенітет і незалежність. Ми ледве не втратили державу. Наша суб’єктність на світовій арені була кволим цуценям, якого викинуло на вулиці злого і жорстокого міста. Європа і адміністрація Обами боялися Росію. Цей страх відчувався в повітрі. Він жив десь на підсвідомому рівні, а намагання України апелювати до Будапештського меморандуму розбивалися об холодний цинізм жорстокої дійсності, в якій ніхто не мав жодних намірів виконувати колись узяті на себе зобов’язання. Що б там потім усі вони не говорили, але анексія Криму дала мені розуміння, що ніхто з західних держав не починатиме велику війну з Москвою через Україну. У нас забрали ядерну зброю, а взамін подарували рожеву казку про європейське майбутнє, якого ніхто в Україні не знав і не бачив. Історія приходить двічі. Вперше як трагедія. Вдруге – наче фарс. Ось після подій напередодні Другої світової війни, які скінчилися справжньою глобальною трагедією, історія заграла злим фарсом в Україні. Захід застосовував тактику економічних санкцій. Росія робила ставку на приховану військову силу та ефективну пропаганду. І в той 2014 рік Москва вигравала у Заходу, бо її голоси було чутно повсюди. А її зброї і орди жорстоких солдатів боялися повсюди в Європі.

– Ти працював на розвідку? – чомусь запитав я діда.

– Не зрозумів. До чого тут це?

– Ну, мені здалося, що твій генерал був причетний до розвідки.

...

9 10 11

Премиум

3.5

(4 оценки)