Смерть князя Всеволода

Минав третій день Страсної седмиці, місяця квітня, року 1093-го від Різдва Христового.

У Видубицькому монастирі готувалися до служби. Ченців зібралося чимало – прийшла братія з обителі Печерської, схимники зі Звіринця, інших монастирів.

Помирав князь Всеволод. Хворів він давно, та останніми днями стало зовсім зле. Тож братія зголосилася відправити спільну службу, щоби почув Господь слово чернече і подарував князю або полегшення, або світлий спочинок.

Вечірня розпочалася о шостій. Не вистачало місця у соборі – стояли надворі, поза храмом. Люду зібралося сила-силенна. У молитовному слові раз по разу поглядали на пагорб, де різьбленою тінню чорнів Княжий палац.

Монастир Видубицький був давнім, трохи молодшим за Печерський, і мав легендарну історію своєї появи.

Сталося так, що у часи Володимира Великого, в дні, коли князь остаточно визначився щодо віри, за його жорстким наказом, і тільки за його, бо ніхто в цій країні не був вищим за головного очільника Держави, статую першого серед усіх богів поганських Перуна скинули з підмурку.

Зібравши жителів міста, змусили їх спорожнитися прямо на тік Боричів, а тоді по тому змішшю сечі й лайна, протягли наймогутнішого поганського бога. Прив’язавши до коней, протягли його – дерев’яного, зі срібною головою та золотими вусами, із залізними ногами, і скинули у Дніпро повноводе. Бігли берегом погани, не боячись і не криючись, і благали, щоби виплив бог їхній, щоби врятувався. А він то виринав серед хвиль, то зникав, і волали погани: «Видибай, Боже, видибай!».

Десь вже далеко поза Києвом, за Ольминим двором, за могилою князя Аскольда, винесло хвилею на берег Володаря поганського Неба. Ідола, що «видибав», пізніше сховали серед нетрів та хащ, а на місці чудесного спасіння Перуна щороку збиралися люди, продовжувачі віри поганської. З кожним разом їх ставало все більше, і так тривало, доки на місці тому року 1070-го не заклали монастир, що спочатку звався Всеволожим, за ім’ям фундатора, а згодом Видубицьким, що зрештою й примирило багатьох.

Разом з монастирем зводився Красний княжий двір, що й височів тепер над банями церков. Великий князь Всеволод не любив Києва, хоча й розумів його політичне значення, та вільні години завжди проводив у заміському палаці. Тут все було своє, рідне і безпечне. Свого часу, коли князь вибирав місце для відпочинку, впало йому до ока вдале розташування Видубича. Дніпро впритул доходив до крутого берега, майже відразу від невеличкого плато, де згодом і постав монастир, підіймався високий пагорб, а за ним суцільний ліс: при розумно розставленій охороні, місце з усіх сторін безпечне.

Зараз у головних покоях Княжого палацу доживав останні земні дні Великий князь Київський Всеволод. Очі заплющені, здавалося відпочиває, але по тому, як рвучко здіймалися груди, було видно: дихати важко. За хвилину повіки затремтіли. Легке шарудіння в кутку привернуло увагу.

– Хто тут? – запитав ледь чутно.

– Це я, Всеволоде, – відповів жіночий голос.

– Хто? – вже з тривогою повторив князь.

– Жона твоя, Анна.

– А, добре… Володимир приїхав?

– Ще ні. Чекаємо з хвилини на хвилину.

– А Ростислав?

– Вже тут.

– Покличте його. Хоча ні, почекайте. Покличете, коли приїде Володимир.

Повіки князя обважніло зімкнулися…

Помираю… Помру, виходить, сьогодні. Не хочеться, ох, як не хочеться. Хоча життя, як для найменшого Ярославича, склалося. Терпіння мав завжди і в усьому. Не кремсав долю наліво-направо. Чекав, усе життя чекав. Не марно: зберіг і себе, і дітей своїх. Дай, Боже, їм віку довгого. Любив мене батько, мабуть, найбільше серед усіх синів своїх. Вивчитися дав. Недарма читаю і слов’янською, і латиною, і грецькою, і перською. Та й інші мови розумію – он коли посольства йдуть, то і тлумачів не потребую.

Не потребував… У минулому все… Лишилося дітям останні настанови… і відійти з миром: щось зовсім зле.

Темні тіні збігли стінами палат і заховалися, зсупонилися у кутку, чекаючи свого часу.

Князь застогнав. Княгиня кинулася до нього.

– Чого тобі, Всеволоде?

– Води, попити, – і світла, бо темно дуже. Чого так темно? Де Володимир? Чого не йде Володимир?

Тої миті рвучко відчинилися двері і до палат убіг спітнілий княжич.

– Батьку, я тут! – вигукнув Володимир і кинувся до хворого.

Слідом за ним увійшов Ростислав, молодший син Всеволода. Він став трохи подалі – мав острах перед покійниками. І хоча батько ще живий, Ростислав знав: смерть поруч.

Князю подали води. Внесли світла. День тільки починався, і надія на одужання лишалася.

– Що каже лікар? – Володимир рвучко звернувся до княгині.

– Він не хотів лікарів.

– Я ж казав, що треба робити. Чому мене не послухалися? Чому не покликали ченця Агапіта? Чому?..

– Володимире, ти заспокойся, – долинув слабкий голос Всеволода. – Поки що я тут князь, і всі виконують лише мої розпорядження. Знаю, прийшов останній день, тому і покликав вас. Сперечатися ніколи. Тож, прошу, залишіться, Володимире і Ростиславе, а решта вийдіть.

Усі тихцем полишили палати. Як тільки двері зачинилися, Всеволод звернувся до синів.

– Я підіймався на Київський стіл двічі. Востаннє утримував його більш як п’ятнадцять років. Я бачив різне і завжди намагався бути чесним і з братами своїми, і з племінниками. Звичайно, не всі згадають мене добрим словом. Прошу в них вибачення, і якщо вже сам я не в змозі сказати, то прошу вас, сини мої, їм переповісти. Особливо я завинив перед небожем своїм Олегом, сином Святослава, який потрапив до землі Тмутороканської, а потім через оману був проданий до невільничого ринку на Родосі.

Князь, роблячи надзусилля, перехрестився. Стулив повіки. Вуста прошепотіли молитву.

Настала томлива тиша. Ледь потріскували скіпки, що закріпили поблизу голови князя. Вогонь тримався спокійно, відпускаючи чорні нитки диму до стелі. Але враз його щось сполошило – і він забився, затріпотів.

Всеволод розплющив очі.

– Не помилився, прийшла таки. Стоїть вже. Почекай там, у кутку.

Брати переглянулися.

– Що ти, батьку?

– Не бійтеся, то смерть прийшла за мною. Я її бачу, ви – ні. Он – у кутку, причаїлася. Нічого, трохи зачекає. Я ще не все сказав вам.

Є ще гріх у мене перед небожем моїм Святополком, сином Ізяслава. Хотів я його до могили звести, щоби тобі, Володимире, на стіл великокняжий сісти, та зупинився вчасно, бо інакше горіти мені в Геєнні Вогненній. Тепер слухайте уважно. Ти, Володимире, від стола Київського відмовляйся, хто б тебе не просив, які б тобі хорошості не обіцяли, бо прийде лихо велике, і ріки крові проллються землею Руською. Стіл цей – Святополків згідно із Законом діда вашого Ярослава. Більше того, коли з країн далеких повернеться небіж мій – Олег, полиш йому Чернігів, а сам повернися до Переяслава. Ти ще будеш Великим князем Київським – бачу це. Шануйте одне одного і сестер своїх, та жону мою – Анну.

Володимир щось хотів сказати, та батько, піднявши руку, зупинив його.

– Підійди ближче, Володимире, нахилися, – Всеволод кілька хвилин щось шепотів Володимирові на вухо. – Ти все зрозумів?

– Так, батьку, – відповів Володимир.

– Все, кличте Владику Єфрема, треба встигнути висповідатися. – Всеволод опустив очі долу, перевів погляд у куток. – Стоїш, почекай іще. – І раптом, гнівно: – що ти на нього дивишся, він ще молодий зовсім, рано йому до тебе. Будь обережний, Ростиславе! – і затих…

За якийсь час із палат вийшов митрополит Єфрем.

– Упокоївся князь Всеволод, царство йому Небесне.

Площа перед Софійським собором була запруджена людьми. Кому не вистачило місця, заполонили сусідні вулиці та провулки. Другу годину тривав великий молебень за упокій Великого князя Київського Всеволода. Відійшов останній із синів Ярославових.

Люди плакали. В останні роки князевого правління життя налагодилося. Звичайно, завжди є чимось невдоволені, але таких за Всеволода було небагато. Князь майже не жив у Києві, більше у заміському Красному дворі. Але правління і в місті, і по всіх землях Руських тримав міцно. Княжив із розумом. Єдине, що непокоїло багатьох, – це половці, які останнім часом знахабніли й не давали спокою навколишнім селам.

Серед натовпу весь час ширилися розмови про наступника столу.

– Василю, хто, думаєш, буде Київським князем?

– Звісно хто, син княжий Володимир. Кому ж іще?

– Я теж так думаю, а раптом хтось інший?

– А хто інший?

– Та не знаю, різне подейкують.

– Дурний ти, Степане, і люди ті дурні.

– Може й так, побачимо. Чекати лишилося недовго.

Раптом у натовпі зашуміло: «Йдуть уже!»

Із Софійського собору в супроводі духовенства та челядників вийшли княжичі Володимир та Ростислав. Їм назустріч наперед люду виступили двоє вибраних. За ними стояли троє молодих дівчат із буханцем хліба та сіллю.

Чоловіки скинули шапки. Вся площа вклонилася. Стало настільки тихо, що було чутно, як заплакало немовля у сусідньому завулку.

– Просимо від імені громади, Великий княже Володимире, сину Всеволода, онуку Ярослава, на стіл Київський, – проголосив один з вибраних.

– Підносимо тобі, Великий княже Володимире, знаки влади і могутності твоєї, – проголосив другий.

Вибрані зробили крок до князя, але Володимир підняв руку.

– Слухайте мене, люди київські та ті, хто прийшов сюди. Слухайте і передайте усім. Є давній Закон, що встановив дід мій Ярослав. Недаремно його у народі називали Мудрим. І якщо ми будемо той Закон порушувати, то кому тоді дотримуватися? За цим Законом право на стіл Київський має старший онук Ярослава, це – Святополк, син Ізяслава. Я вдячний вам, люди землі Руської, за запрошення, але не порушу волі батька свого і слова Закону. Шліть гінців до Турова, до князя Святополка. А я… я ще до вас повернуся…

Останні слова князь промовив ледь чутно. Не легко йому це далося.

Він повернувся до Ростислава, рвучко обійняв його, потім кинув охоронникам: «До Чернігова!»

У монастирі Печерському

П’ятеро вершників пронеслися берегом Дніпра.

За новим князем поспішають, – подумав чернець, збираючи хмиз на пагорбі за Дальніми печерами, – кажуть, князь Святополк, син Ізяславів, не дуже ченців жалує. Побачимо, всяке переживали.

Звичайно, хочеться спокою і для себе, і для обителі. Братія у нас зійшлася добра – освічені, працьовиті, а головне, дух чернечий маємо. Раніше теж дотримувалися порядку, коли ж прийняли статут Студитський, то стало зрозуміліше багато що. Суворий такий статут. Отець Єфрем приніс його. Мене тоді ще в монастирі не було. Розповідали старці, як все відбувалося. Були, звісно, противники нових порядків, були й прибічники. Сперечалися, і невідомо, хто взяв би гору, якби не тверда рука настоятеля, отця Феодосія.

Преподобний Феодосій…, – чернець замислився. Спогад пробіг обличчям. Скільки мені тоді було: сімнадцять, здається. Зовсім хлопчисько. Що я знав? Читати любив. То до монастиря й прийшов, бо слово тут живе і книг багато. Двадцять років минуло, як обітницю прийняв чернечу. Двадцять років – мов одна мить.

Знову хтось скаче. Чернець пильно подивився в бік Дніпра. Загін із восьми вершників гайнув берегом. Передчуття лиха пройняло холодом.

«Навіщо це їм, невже не можна ладом, – прошепотів чернець, – спаси, Господи, душі їхні». І скрушно перехрестився.

Він виразно побачив жахіття, які мають відбутися за кілька верст від монастиря.

До цього лісу кияни, як правило, не ходили. І не тому, що було далеченько, а радше через різні чутки та повір’я, що оповили зелену гущавину таємницею.

Петрик народився у цьому лісі. Він тут виріс. Хто був його батьком, хлопчик не знав, а мати не розповідала. Жили вони вдвох. Була ще бабця, але минулої зими померла. Петрик здогадувався, що і бабця, і мати – ворожки. Вони постійно збирали різні трави й коріння, сушили якісь кістки, дрібних тварин. Інколи долучали до цього й Петрика.

Час од часу приходили люди. Оглядалися, лякаючись будь-якого поруху. Пошепки про щось говорили з бабцею чи мамою. Ті виходили до комори й приносили прибулим різні настоянки та суміші. Інколи одні й ті ж люди приходили по кілька разів, щось їх турбувало, бувало засиджувалися до сутінок, а тоді швиденько напівпримітними стежинами – до міста.

Петрик часто бігав до Києва. Хлопчиком він був кмітливим, усім цікавився. В місті часто чув розповіді про свій ліс і про відьом, які там живуть. А ще про хлопчика, який народився від невідомої тварини. Петрику хоча й було лише сім рочків, мав розум та природну обережність. Тому ніколи ні з ким не вступав у перемови та на запитання: «А ти, хлопчику, чий?» – відмовчувався. Тільки одна людина знала про Петрика всю правду. Це був отець Нестор з Печерського монастиря, до якого саме і поспішав хлопчик.

Цього вечора Петрик побачив п’ятьох вершників, які зупинилися на перепочинок. За уривками розмови він зрозумів, що це посланники до Турова – до князя Святополка, із запрошенням до Київського столу. Троє з них були воїни, а двоє – вищого рангу. Власне, ці двоє і говорили між собою.

– І що ти думаєш, Зореславе, хорошим буде князь Святополк нашій землі?

– А що тут думати? Князь – він завжди князь. Чи хороший? А бувають князі хороші, Любомире? Он покійний Всеволод – ніби нічого, а й про нього багато різного можна згадати…

Трохи помовчали.

– Та не варто лихословити про покійного. Побачимо, як воно буде. Мені й зараз щось неспокійно. Не вірю, щоби князь Володимир так просто від Києва відмовився.

Зореслав дістав пергамен, залитий сургучем та скріплений печаткою і, передаючи Любомиру, промовив:

– Як би й ми не потрапили у пригоду. Сховай надійніше супліку до князя Святополка.

Не встиг він закінчити, як невідомо звідки налетіли вершники і мовчки, без жодного звуку почали різанину. Січа була коротка і жорстока. Все навколо вмить залилося багрянцем. Один із посланців отримав смертельного удару в голову – кров вихлюпнулася назовні, покриваючи зелену траву червоними спалахами. Обличчя другого спотворила глибока рана. Троє охоронців лежали без дихання.

– Рятуйся, Любомире!.. Не поступився-таки Володимир, – ледь чутно прошепотів Зореслав…

Любомир, продираючись крізь чагарники, зник у гущавині.

У монастирі скликали до вечірні. Розмірено й урочисто лунало било. Переливам дзвонним вторили удари по дереву. Чернець з братії повільно проходив територією монастиря, розмірено ударяючи дерев’яним молотком по дерев’яній, з вирізьбленими на ній зображеннями Матері Божої та Спасителя, дошці. Це називалося тоакою – деревом по дереву, щоби достукатися до найпотаємніших закутків душі. Деревом по дереву…

Вже у храмі Нестор почув стурбований шепіт: «Отче, отче…». Чернець обернувся – маленький Петрик, блідий, з величезними, переляканими очима, кликав його.

– Що сталося, хлопче?

– Там… там у лісі… – Петрик не осилив вимовити більше ні слова, тільки вказував у бік пущі.

– Заспокойся. Ну, не треба, не треба… – вони вийшли на подвір’я.

Служба ще не почалася, але за якусь мить вже мала зазвучати.

– Розповідай.

І Петрик, збиваючись, переповів ченцеві бачене. «Господи, таки сталося», – прошепотів Нестор.

– Слухай, хлопче, нікому про це більше ані слова, бо, як дізнаються, і тобі не подарують. Підемо зараз до служби. Залишишся на кілька днів у монастирі, а я відправлю послушника до матері твоєї, щоби переповів, де ти, аби та не хвилювалася. – Нестор тричі перехрестився, звівши очі до неба.

Там серед чорно-багряних хмар летів самотній вершник.

«Порятуй його, Господи!» – прошепотів чернець.

– Ходімо, Петрику, помолимося Господу нашому за упокій душ загиблих воїнів. – Нестор погладив хлопчика по голові, поцілував у чоло. – На все воля Божа.

Вечірня проходила сьогодні у Великій церкві Успіння Богородиці. Храм був новим, хоча будівництво його почалося ще двадцять років тому, коли саме відходив у кращі світи преподобний Антоній Печерський. Потім ще десять зим і десять літ стіни розписували – спочатку греки, а згодом – наші богомази. І смальту для мозаїки спочатку возили із Царгорода, але зрозуміли: її треба стільки – не напасешся, то й зробили неподалік від собору, в кутку монастирського саду невелику майстерню. Храм же освятили чотири роки тому.

Нестор підняв голову і замилувався новим панікадилом, що подарував монастирю цього місяця один із бояр княжих. Воно було о дванадцяти свічках, що виструнчилися правильним колом. Під свічками розмістили дванадцять невеличких образків головних свят християнських у золочених шатах, писаних тут, у монастирі, під наглядом отця Аліпія. Від свічок до центру тягнулося дванадцять променів-ланцюжків, що сходилися до невеличкого золоченого Розп’яття, яке кріпилося до сфери, а та – до стелі.

«Є люди, – подумав отець Нестор, – які допомагають і сіють добро, а є що піклуються тільки про власну гординю. – Чернець із болем згадав невинну кров, нещодавно пролиту в лісі. – Скрізь одвічна боротьба світла і темряви».

Ченці і вірні разом творили молитву. Панувала натхненна тиша, і в цій святості лунав голос ігумена Іоанна, який наставляв монастирську братію останніми роками. Молилися за мир і спокій, за упокій душі князя Всеволода і всіх померлих та невинно убієнних, за князя нового – Святополка, сина Ізяслава, за майбутнє кожної людини на землях Русі.

Молився отець Нестор, і поруч з ним молився маленький Петрик.