– Так, – відповіла Адельгейда і повернулась до розповіді про наїдки, – а це тушковані боровики під соусом із сушених лисичок, сріблястого чебрецю та цибулі.

– Цибулі? – пожвавився прелат. – А звідки у вас цибуля? Я знаю, що це дуже дороге задоволення.

– Ще п’ять років тому, – абатиса розвернулася до брата, – коли Його Імператорська Високість повертався з військового походу, він привіз мені сім цибулин. Три ми скуштували, а інші почали розмножувати. І тепер маємо велику грядку цієї рідкісної та недешевої рослини. Скажу більше, ось у центрі столу стоїть глибока посудина. В ній цибулевий суп, творений в монастирі, саме з нього я й прошу розпочати нашу трапезу. Пракседо, допоможи мені наповнити чаші чоловікам.

– Ти дивись, зберегли, розмножили, а мені жодного слова не сказала, – радісно вигукнув імператор, приймаючи чашу із супом з рук Пракседи. – Я, до речі, й сьогодні не з порожніми руками.

Генріх поставив чашу і відійшов до спеціального невеличкого столика у глибині зали. Повернувся з чимось загорнутим у матерію.

– Це Вам, шановна абатисо, новий манускрипт для монастирської бібліотеки одного з просвітлених наших майстрів.

Адельгейда прийняла пакунок, розгорнула сувій і не втрималася, вигукнула від подиву та задоволення.

– Я чула про це творіння, але щоби ось так, вже його в руках тримати, ну Генріху, ну брате! – вона у запалі обійняла імператора.

– А що це? – запитав прелат.

– Це «Трактат про різні види мистецтв» ченця Теофіла, ювеліра та художника, – відповів імператор, – там у третьому томі є і про ваших майстрів, княгине. Пресвітер їх дуже цінує і називає другими після візантійських. До слова, я звернув увагу на цікаву фібулу на вашому одязі.

– Так, це робота руських майстрів, – відповіла Пракседа.

– А можна подивитися ближче? – Генріх простягнув руку до княгині.

– Звичайно, – вона передала фібулу імператору.

– Дивіться, отче, – звертаючись до прелата, промовив Генріх, – тут ще й емалі із зображенням птахів.

– Це – птахи Сирин та Алконост, зображення яких поширено на землях, звідки прибула наша княгиня, – почав розповідати Пасхалій. – Робота надзвичайно тонка, високих майстрів.

Всі присутні по черзі роздивилися фібулу і повернули її Пракседі.

– Ну, ми, врешті, будемо сьогодні вечеряти? – з усміхом запитала Адельгейда.

– Вечеряти, вечеряти, – в один голос вигукнули імператор і прелат…

Та перша зустріч з Генріхом IV постійно приходила у спогадах до княгині. Пізніше імператор ще не раз приїздив до Кведлінбурзького монастиря, і обов’язково зустрічався з Пракседою.

Минув рік. Одного разу в присутності своєї сестри, абатиси Адельгейди та все того ж отця Пасхалія, імператор Великої Римської імперії запропонував Пракседі стати його жоною.

…Генріха я любила пристрасно, з тим запалом, що буває раз у житті. Після заручин у монастирі, нас вінчали в церкві святої Марії Капітолійської, що у Кельні. Генріх любив це старовинне місто, а особливо церкву, де перший камінь у підмурок поклав його батько – Генріх III. Особистим проханням-умовою абатиси Адельгейди була зміна мого імені при коронації. Відтоді я теж нареклася Адельгейдою.

Святкування були розкішними. Після тривалого перебування в монастирській схизмі вони видалися мені надзвичайними.

По сім пар коней білої та чорної масті, привезених з півдня Імперії, були запряжені у сім білих карет. Гриви білих маленькі дівчатка, які тільки-но прийняли перше причастя, прикрасили чорними трояндами, гриви чорних – білими трояндами. У каретах сиділи найповажніші гості церемонії.

За ними під глухий звук тимпанів ішли чотири, по дві з кожного боку, шереги воїнів. Це були найманці з усього світу – воїни війська імператора Великої Римської імперії: засмаглі, з луками та списами, з мечами на перев’язі – могутні вікінги, широкоплечі тевтони, коротконогі мадяри й ще хтось – таких я ніколи не бачила. Їхні шоломи виблискували на сонці.

А в центрі між шерегами двадцять темношкірих нубійців несли величезні ноші, в яких напівсиділи, напівлежали Генріх і я. А навколо – безліч людей. Усі радісні. Свято!

– Імператор одружується! Імператор одружується!

Був 14-й день місяця серпня року 1089 від Різдва Христового.

Що було потім, я пам’ятаю уривками. Відкрилися дерев’яні, надзвичайного різьблення північні двері церкви святої Марії Капітолійської. Архієпископ кельнський Герман підвів нас до амвона, відбулося таїнство вінчання. Наді мною піднесли корону. «Господи, – подумалося, – вісімнадцяти років, – а я – імператриця Великої Римської імперії».

Потім довга вечеря і, зрештою, ми з Генріхом самі…

…Карету знову струсонуло з такою силою, що здалося, ніби нутрощі ось-ось випадуть назовні.

Швидше б зупинка, думала я. Подорож довга. Всім нашим побутом, зупинками, ночівлями керує досить вже літній, але напрочуд міцний, зі сталевими м’язами муж на ім’я Ласло. Коли тітка збирала мене в дорогу, то запевнила, що він людина, з якою я буду почуватися захищеною від усіляких негараздів. Змінювалися коні та візниці. За вікнами карети пропливали спочатку гори та ліси, згодом луки, а за ними знову ліси.

Ми простували землями Русі. Пересувалися повільно – і дороги нікчемні – суцільне бездоріжжя, і вночі їхати небезпечно. Таті блукали лісами. Іноді з’являлися загони руських вершників, іноді – кочовиків, але не чіпали. Охоронні грамоти, німецькі та угорські, робили свою справу. Та й карета справляла враження – таких тут не бачили. У супроводі я мала дванадцятьох вершників – молодих, красивих, мовчазних. За весь час і не розмовляла з жодним із них, тільки зі старшим.

– Буде перепочинок, зупинимося он у тій хижі, – Ласло вказав на невеличку хатинку поблизу лісу.

– На який час зупиняємося? – запитала Пракседа.

– Думаю, до ранку. Ми вже недалеко від Києва, приблизно день перегонів, – відповів Ласло, – нехай коні перепочинуть, та й люди теж.

– Послухайте, Ласло, а чому ваші люди весь час мовчать, між собою жодним словом не перемовилися? – поцікавилася княгиня.

– А вони – німі, їм язики повирізали ще хлопчаками. Це спеціальний загін для виконання особливих завдань. У них загострений слух, вони навчені різних способів бою як зі зброєю, так і без неї. Стоять до останнього, у полон не здаються. Якщо раптом таке станеться, все одно нічого не зможуть розповісти.

– А як же ви з ними спілкуєтеся?

– Знаками.

– Але при мені вони навіть знаками не розмовляли? – здивувалася Пракседа.

– Такий був наказ.

– Це їх відбирають ще в дитинстві?

– Так.

– А хто відбирає?

– Та я і відбираю, – відповів Ласло. – Прошу, княгине, готуймося до сну, завтра день довгий і непростий.

Розмовляли вони між собою мадярською, яку Пракседа знала непогано. Про себе подумала, що дуже кмітливий для простого воїна цей Ласло. Ледь вляглася й знову поринула у спогади.

…Чоловіком Генріх був надзвичайним: обізнаним і невгамовним у пошуках нових знань. Нестримний за характером, намагався самостійно все випробувати, у всьому взяти участь. Він не вирізнявся вродою, але мав надзвичайну владу над людьми, особливо над жінками. Від початку наших стосунків ми й години не могли пробути одне без одного. Було щось божевільне у наших любощах, у тому, скільки ми кохалися. Я навіть долучилася до його походів на Бамберг та до Італії.

Так було років три-чотири, а потім Генріх захопився миколаїтами, і все пішло шкереберть. Він, як і кожен наділений великою владою, прагнув ще більшої влади. Найгірше, що суперником у владній боротьбі став глава Святішого Престолу – Папа Римський. Згадала я тоді нашу першу зустріч із Генріхом, на якій був присутній отець Пасхалій, і слова імператора про майбутнього місцеблюстителя папського столу. Тож плани визрівали давно, і хто міг передбачити, що в усій цій історії з миколаїтами, Папою Римським, моїм чоловіком та ще багатьма високими сановниками певну роль відіграватиму я – княгиня руська Пракседа.

З появою миколаїтів – одного з бродінь у нетрях християнської віри, наше родинне життя з Генріхом разюче змінилося. І те, що діялося під час їхніх ритуалів, і те, що зі мною робили чужі мужі в присутності мого чоловіка, я згодом розповіла на соборах у Констанці та П’яченці перед великолюдним натовпом. Соромно і прикро все це було зносити, але я тоді була певна своєї правоти.

Чи правильно я зробила, що свідчила проти свого чоловіка? Чи варто було дослухатися до вмовлянь герцога баварського та його дружини? Чи треба було ставати на бік Папи Урбана ІІ?

Мабуть, ні. Чоловіка я любила і люблю до сьогодні. Сановники згодом примирилися, а я останні роки тільки й роблю, що переховуюся, тікаю весь час невідомо куди. І зрештою їду додому…

…Наступного дня, ближче до вечора, незвична карета з дванадцятьма молодими вершниками супроводу проїхала через Золоті ворота – головну браму міста Києва.

Надворі стояв 1099 рік від Різдва Христового.

Імператриця Великої Римської імперії, дочка Великого князя Київського Всеволода Пракседа повернулася додому…