Розділ четвертий

1

Звістка про те, що робиться в Києві, швидко через Волок докотилась до Новгорода, про злі діла Ярополка почув і князь Володимир.

Ще з дитячих літ він добре знав його вдачу. Обидва сини угорської князівни – Ярополк і Олег – з юних літ зневажали брата, пишались тим, що самі вони, мовляв, князі, а Володимир – робочич, син ключниці.

Особливо багато образ завдавав Володимиру Ярополк – часом сльози закипали на очах в юнака, коли чув злі слова задиркуватого сина князівни, скільки разів хотів кинутись на нього з мечем!

Та ніколи Володимир не виказав своїх почуттів, був тільки мовчазний, малоговіркий, блиск очей часом свідчив, як було йому боляче, важко.

Розумів він і те, що важко йому, але, може, ще болючіше батькові… Адже все, все, що стосувалось сина, гострою раною карбувало серце Святослава. Син рабині, а батько – хто ж він – не муж, не коханий, – батько навіть не знав, чи жива Малуша?

Батько ж так любив Малушу, мріяв про неї, шукав! Володимир пам’ятав кожне слово, сказане про неї, і полюбив її, матір свою, яку ніколи в житті не бачив.

Триматись, тільки триматись, терпіти, ждати. Адже батько тримався, мовчав, а виряджаючи Володимира до Новгорода, велів:

– Co братами своїми, князями земель, мусиш бути в одну душу й тіло. Аще брати твої робитимуть по покону отців – будь в’єдно з ними…

Він говорив це, знаючи, що їде, може, на останню криваву січу, на смерть, розуміючи, як важко буде жити без нього Володимиру – сину Малуші.

І Володимир робив так, щоб виконати батьків загад. Ідучи до Новгорода, та вже й там, він спочатку боявся цієї полунощної землі – часто з великим болем згадував Київ – там була його отчина, там жив його батько, десь там була і мати його Малуша.

Юний Володимир після розмови з батьком дуже часто думав про неї. Одного разу вночі вона навіть приснилась йому. Це було дивно, він же ніколи-ніколи в житті її не бачив! Але вона приснилась, коли йому було дуже-дуже важко й коли перед самим світанням забувся уві сні, мати тихо, щоб ніхто не почув її кроків, увійшла до палацу, зупинилась біля його ложа, схилилась так низько, що він чув дихання й стогін, який зірвався з її уст, поклала руку – дуже теплу й ніжну – на його голову… Прокинувшись, Володимир сів на холодному ложі, дивився на сіре вікно, думав – яка ж вона, його мати?

Пізніше він менше і не так уже болісно думав про Київ, – велика земля Новгородська, на полудні впирається в Полотську волость, на заході тягнеться до Ємі й Чуді, на сході до Мезені й Печори, в полунощні береги її б’ється суворе Крижане море; много язиків і племен живе в ній, княжі й боярські погости стоять скрізь – на Воді, Неві, Онезі, в племенах саамських, ненецьких, комі; велику дань збирає в них князь і бояри, дві тисячі гривень по ряду мусить дати Новгород тільки київському князю.

А земля ця й неспокійна, – за морем Варязьким точать і точать мечі проти Русі свіони, на Ітилі-ріці за Унжею сидять чорні булгари, з полунощі, з Крижаного моря, тільки й пильнуй – налетять німці, варяги, а то й англійці.

І уже кілька разів об’їхав на санях з дружиною князь Володимир землю Новгородську, здираючи дань на погостах і даючи суд і правду людям. Полюбилась йому сувора, холодна земля, мовчазні, роботящі, незвичайної сили люди її, полюбив він і Новгород – це ж вони, ліпші мужі, бояри, воєводи новгородські, покликали його сюди, назвали, хоч був він сином рабині, князем у себе, обіцяли вспоїти й вскормити, і все зробили, – твердо сидів князь Володимир у Новгороді, його надійно підпирали бояри й воєводи, слухали й любили люди всіх верхніх земель, біля нього була людина, якій він вірив і яка берегла його, – воєвода, уй Добриня.

Був новгородський князь Володимир і багатий: скотницю мав, либонь, не меншу, ніж київський князь, знамена Володимира стояли в багатьох лісах, на землях, над ріками, аж до самого Білого моря.

Багатий Володимир і знатне його боярство й воєводство добре берегли північні україни Русі. Правда, не раз, не два вони нарікали на Ярополка, сам Володимир був невдоволений братом, що намагався більше взяти, менше дати.

Якось у Новгороді побував князь деревський Олег. Кілька вечорів провели вони разом, говорили про Київ, брата Ярополка.

Виявилось, що й Олег недолюблює Ярополка. Сидячи в Древлянській землі, знає його чорні наміри, жде нагоди об’єднатись з Володимиром.

Тим часом вони не зневажали Ярополка, з літа в літо посилали йому уроки, Новгород, по надобі, давав Ярополку дружину, купці новгородські вільно ходили на торг до Києва, а в себе на Волхові приймали людей з полян, Володимир віддавав Ярополку як київському князеві честь і славу.

Коли до Новгорода прийшла вість про загибель князя Святослава, він, домовившись з Олегом, дав роту Ярополку як великому князеві Русі, обіцяв тримати з ним мир і дружбу. Батько Святослав знав, що робить, він посадив Ярополка в Києві, Олега – в Древлянській землі, його, Володимира, – в Новгороді, так і мусить бути, нехай душа його спочиває в Перунових садах.

А що замислив і що робить князь Ярополк? До Новгорода долинула нова вість, що він послав дружину в землю Древлянську, убив князя Олега.

Володимир жахнувся, почувши про це. Отже, Ярополк робить те, що замислив: підняв меч і вбив брата, щоб рушити потім і на Володимира.

Уся Новгородська земля осуджувала убійника-князя, віче в Новгороді кликало Володимира, як велів закон і покон, іти й помститись за вбивство брата.

Князь Володимир не пішов на Ярополка, бо знав, що той спирається на дужу київську Гору, має велику дружину, швидко може зібрати численне земське військо з полян, древлян, сіверян. Не вірив він, що так швидко, одразу Ярополк почне брань проти нього й Новгорода.

А з Києва йшли нові й нові, все страшніші й страшніші вісті. Князь Ярополк приймає в Золотій палаті печенізького кагана Ілдею, укладає з ним мир, дає йому городи й землі над Дністром, – Новгород вирує, воєводи й бояри лютують – як може київський Ярополк миритися з убивцями князя Святослава ще й давати їм пожалування?

У Києві князь Ярополк приймає слів Візантії, укладає з ними мир, обіцяє збройно допомагати, дозволяє ширити богопротивну християнську віру ще й одружується з грецькою царівною… Новгород лютує. Непокоїться, уболіває і князь новгородський Володимир.

2

Разом з князем Володимиром непокоїться і вуй його – воєвода Добриня. Горе юного князя – його горе, княжа доля – Добринина доля; він не тільки воєвода: Малуша, мати Володимира, – сестра Добрині, він його рідний дядько.

Ніхто цього не відав, не знав про це й Володимир. Князь Святослав, довідавшись від Малуші, що Добриня її брат, зробив його сотенним, але знаку йому самому не подав, дізнавшись, що мати Ольга вигнала разом з Малушею й Добриню і що пізніше Добриня за її загадом привіз Володимира на Гору, він проти волі матері назвав вуєм свого сина не когось, а Добриню, тільки самому йому нічого не пояснив; виряджаючи Володимира до Новгорода, Святослав розповів йому правду про матір Малушу, але про Добриню змовчав. Хто знає, які почуття керували князем, – страждаючи все життя від глибокої рани в серці, він, либонь, хотів легшим зробити життя свого сина…

Добриня ж думав про це не так. Володимир – син Святослава, і хто б не був його матір’ю, він є нині й довіку князем. Добриня, аще буде потреба, такожде життя своє віддасть за нього. Але що дозволено князеві, те загубить смерда. Малуша вчинила гріх з князем Святославом, за що й прийняла кару. Добриня ж потрібен князям, бо охороняв на березі Росі їхній плод, за загадом княгині одірвав од грудей Малуші дитя – Володимира – й привіз його в Київ, він потрібен був і як уй молодого княжича, бо хто ж краще нього міг випестити сина рабині?!

Втім, на Горі в отчому теремі Володимир був не сином рабині, а княжичем, пізніше в далекому Новгороді став князем. І ніхто, навіть сам Володимир, не знає, що Добриня – син ницого Микули-любечанина – його дядько.

І не треба, не треба! Добриня забув минуле, нині він воєвода, права рука князя, живе в злагоді з воєводами й боярами новгородськими, здобуває князеві – княже, собі – своє.

А вже тут, у Новгороді, Добрині було що брати. Князь мав свій терем і двір у Ракомі, перевесища, лови, ліси й землі, Добриня одержав від князя пожалування – терем з клітями й підклітями й дворище над Волховом; князь держав у своїх руках скотницю Новгородської землі, у теремі своєму Добриня мав кілька міхів із золотом і сріблом.

Так і жив Добриня – у великій любові й приязненстві з князем Володимиром, у повній згоді з новгородським боярством і воєводством, які самі шукали з ним дружби, бо Добриня – права рука князя Володимира.

А боярам і воєводам є про що дбати – у Києві була Гора, де сиділи й звідки правили землею князь із боярами й воєводами; у Новгороді також був свій град над Волховом, де за ровами й валами, за високою стіною сиділи в теремах і хоромах ліпші мужі новгородські, бояри, воєводи, купці.

Добриня швидко придивився й побачив силу цих мужів – боярина Волдути, що мав терем над Волховом, погост біля озера Онего, а ще один – аж над Крижаним морем, воєвод Тудора, Іваня, Чудини, Спирки, тереми яких височіли в Новгороді, а погости – в п’ятинах⁵⁰, воєвод Михала, Векші, Віхтуя, які багато воювали за землю Новгородську мечем, але не забували й про золото та срібло.

І навіть більше – якщо у бояр чи воєвод була якась потреба, десь вчинялась усобиця чи смута у верхніх землях, загрожував ворог із-за моря, та навіть тоді, коли чвари вчинялись між самими боярами й воєводами або у домі когось із них, – про все це найперше радились вони з Добринею, був він їхнім заступником і перед князем.

А там трапилось ще одно – неминуче й бажане для Добрині. Уже давно на нього – немолодого вже, але ставного, широкого в плечах і грудях, з невеликою русою борідкою й такими ж вусами, коли йшов він у червоних чобітках, зеленому з соболиною оборкою корзні, мечем біля пояса, у високій із каменями самоцвітами шапці на голові, – уже давно із-за завісок на вікнах, із-за тинів і так на вулиці задивлялись дівчата, молодиці, вдови. Смутьяний жіночий рід все частіше й частіше позирав на воєводу Добриню.

Але женська прелесть, здавалося, зовсім не обходила його, Добриня ніколи не впадав у соблазни, прелюбодійство, він ніколи не чіпав, як це робили інші воєводи, мужеських жон, не розтляв дівиць, безгрішним був Добриня.

І ніхто не знав, що воєвода Володимира має іншу, свою думу – раз і другий зайшов у терем старого боярина Волдути, що жив з ним поруч, там побачив і обдивився дщер його Руту, темної ночі, як велів покон, умкнув її і запер у своєму теремі, а там дійшов згоди зі старим Волдутою. Так Добриня порівнявся з найбагатшою людиною в Новгороді, а князь Володимир зробив йому від себе пожалування: дав землі на Опоках, почепив на шию другу золоту гривну.

3

До Новгорода прибули гонці з Києва, вони привезли з собою грамоту князя Ярополка, яку їм велено було віддати тільки в руки Володимиру.

Він прийняв гонців, узяв у них грамоту, прочитав її і, сказавши, що відповідь князеві Ярополку пошле своїми гонцями пізніше, відпустив їх.

Того ж дня гонці Ярополка виїхали назад до города Києва, князь же Володимир велів Добрині зібрати у Великій палаті свого терема все боярство й воєвод Новгорода.

Темна, похмура, вогка Велика палата у теремі княжому над Волховом-рікою, крізь вузькі заґратовані вікна сюди й удень ледь пробивається світло, зараз і його немає – за стінами терема вже ніч.

Але князь Володимир поспішає, на ніч не глядя, він велів зібратись усім воєводам і боярам, старцям, градським, посадникам з п’ятин, аще вони лучаться в Новгороді. І вони прийшли сюди – стоять, спочивають на лавах, сидять навпочіпки попід стінами.

Горять, коливаються, закручуються язиками вогні світильників, у жовтуватому їх промінні виступають засмаглі бородаті обличчя, золоті гривни на шиях і чепи на грудях, срібні держаки посохів, вузлуваті руки, стіни, що складені з товстих колод, сіра конопать між ними.

У палаті терпко пахне овчиною, смолою, люди надихали, й на стінах виступають сріблясті зерна роси. Гуде підлога, по ній гупають і гупають важкі ковані чоботи, в руках у волхва Ємця глухо рипнув бубон і забряжчали золоті підвіски.

– Чолом тобі, княже! – прокочується в палаті.

Князь стоїть біля важкого, різьбленого з чорного дуба стільця на помості, під стіною ошую від нього зупиняються Добриня і ще кілька бояр, що ввійшли в палату з ним разом, вічник⁵¹ Жигар вмощується біля самого помосту з берестяними своїми звитками, гострими залізцями – він запише все, що велить князь.

– Бояри мої, воєводи, мужі, посадники з п’ятин! – звертається до всіх князь Володимир. – Пізня година, спати час, але не сплю сам, покликав і вас, одержав нині грамоту від київського князя Ярополка.

Він зупиняється на якусь хвилину, виймає з-за вилоги лівого рукава грамоту, підносить так, що всім видно пергамент, шнури, золоту печать, але не розгортає й не читає – кожне слово цієї грамоти, либонь, записане в його серці, недаремно, мабуть, новгородський князь не назвав нині – вперше за всі літа – князя київського Ярополка своїм братом.

– Князь київський Ярополк, – каже далі Володимир, – пише мені, аби їхав я до Києва, негоже нині, пише він, мати на Русі два князі, уже ми, – пише Ярополк, – зуміємо правити землею з города Києва…

– Хто це «ми»? – виривається в темному кутку палати.

– А Новгород що ж, не може мати свого князя? – глухо лунає ще один голос.

Князь Володимир підводить голову й дивиться в півтемряву, ніби хоче пізнати, хто запитує. Але на нього дивиться сотня очей, а в них те ж саме запитання.

– Про кого думає князь Ярополк, – відповідає він людям, – всі ви, мужі мої, знаєте. Уже раніше повідав я вам, уклав він любов і дружбу з імператорами ромеїв, учинив мир з печенігами, нині думає, либонь, спертись на них.

– Пускає ромейські мечі в нашу землю? На печенігів спирається? Але ж ми їх сюди не пустимо. Про кого він думає? Що каже про Новгород?

Крики в палаті нагадують буйний потік, що кипить, вирує між скель, виривається з берегів.

– Князь Ярополк пише про нас, – відповідає Володимир, – у Новгороді бути надалі, як і скрізь на Русі, посаднику моєму…

Князь Володимир замовкає, мовчить усе боярство й воєводи, у палаті стає так тихо, що чути, як потріскують ґноти світильників, а одразу за стінами шугає вітер.

І враз зборище прориває. Першим встає жрець Ємець – він викидає вгору свій бубон, кілька разів б’є в нього, бряжчить золотими підвісками, за ним схоплюються з лав, б’ють посохами об підлогу старці громадські й мужі, вражені тим, що почули, хапаються за крижі мечів воєводи.

– Не буде так, як замислив Ярополк, – чути багато голосів. – Хочемо говорити, княже! Княже Володимире, скажи своє слово, послухай нас, не хочемо, не волимо!

У зливі голосів, що наповнює палату, важко щось добрати. Серця людей горять, слова линуть, як розбурхані хвилі. Князь Володимир вище підносить руку з грамотою, ось він щось сказав.

– Мужі новгородчі! – звертається він. – Я покликав вас, все сказав, тепер слухаю вас, мужі новгородчі…

Тоді наперед протискується, пробиваючи собі шлях руками, а то й кулаками, воєвода Михало. Ніхто не гнівається. Михало такий – хто-хто, а він скаже, що треба, блюде Новгород і п’ятини, сам їздив до Києва просити князя, він привіз сюди й Володимира.

– А я ужо скажу, – з того й починає Михало, ставши так, щоб його чули і князь, і мужі. – Ужо я скажу, – суворо й грізно продовжує він, – і за вас, новгородчі, і за тебе, Володимире-княже! Що ж це таке? – раптом вибухає він. – Де ми живемо? Хто ми є?

Воєвода запитує, але не жде відповіді, він звертається, либонь, до душі своєї, до себе самого, і якось піднесено, урочисто продовжує:

– Ми, новгородчі, блюдемо закон і покон отців наших, самі устрояли землі наші, дійшли до Варязького моря на захід сонця, до Крижаного окіяну на полунощі, а коли вороги нападали на нас, то боролись з ними, гнали… Пам’ятаєте, новгородчі, як було з свіонами – їхній Рюрик хвалився, що візьме Новгород, ярлом⁵²